ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/12226/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В.(головуючий), Львова Б.Ю. та Селіваненка В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Національного банку України

на ухвалу господарського суду міста Києва від 07.02.2018 (головуючий суддя Пукшин Л.Г.)

та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 (колегія суддів: Мальченко А.О. - головуючий, судді Жук Г.А., Дикунська С.Я.),

прийняті за наслідками розгляду скарги Національного банку України на рішення та дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І.В.

у справі № 910/12226/16

за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" (далі - Банк) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. (далі - Уповноважена особа)

до Національного банку України (далі - НБУ),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд),

про стягнення 74 906 358, 36 грн., визнання права власності та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

НБУ звернувся до господарського суду міста Києва зі скаргою на дії державного виконавця, в якій просив: визнати неправомірними рішення та дії головного державного виконавця Рубель І.В. щодо винесення постанови від 15.01.2018 про відкриття виконавчого провадження № 55532041; визнати неправомірною і скасувати постанову державного виконавця Рубель І.В. про відкриття виконавчого провадження № 55532041 від 15.01.2018 (далі - Постанова від 15.01.2018); зобов'язати державного виконавця Рубель І. В. повернути Уповноваженій особі наказ господарського суду міста Києва від 24.07.2017 з даної справи.

Скарга мотивована тим, що державний виконавець Рубель І.В. після звернення до неї публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" із заявою про примусове виконання судових рішень у справі № 910/12226/16 була зобов'язана повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 9 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки НБУ належить до системи державних органів, а тому виконання рішень у зазначеній справі належить до компетенції Державної казначейської служби України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.02.2018, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.04.2018, у задоволенні скарги відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що: НБУ не доведено і матеріалами справи не підтверджується наявність у нього статусу бюджетної установи, одержувача чи розпорядника бюджетних коштів, не доведено наявності відкритих рахунків в органах Державної казначейської служби України; відповідно до Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, Відділу примусового виконання рішень Департаменту підвідомчі рішення, за якими боржником є НБУ, тому державним виконавцем правомірно винесено Постанову від 15.01.2018.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, НБУ звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким скаргу НБУ на рішення і дії державного виконавця задовольнити повністю.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень неправильно застосовано частину першу статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", пункт 9 частини четвертої статті 4 та частину другу статті 6 Закону України "Про виконавче провадження".

Уповноважена особа та Фонд подали відзиви на касаційну скаргу, в яких, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просять залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

При цьому Уповноваженою особою до відзиву долучено лист Державної казначейської служби України в місті Києві від 18.05.2018 № 12-08/218-8366, який, враховуючи те, що Верховний Суд відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) має обмежені процесуальні повноваження, не приймається судом до розгляду та не оцінюється.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- рішенням господарського суду міста Києва від 16.11.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2017, яка, у свою чергу, залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 24.10.2017, позовні вимоги задоволено частково: стягнуто з НБУ на користь Банку отриманий купонний дохід у розмірі 28 682 813,25 грн., отриманий дохід від погашення цінних паперів у розмірі 7 618 200,00 грн., проценти за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів у сумі 320 369,81 грн., інфляційні нарахування у сумі 1 529 973,38 грн.; визнано за Банком право власності на цінні папери - державні облігації України UA4000173280 у кількості 179 698 шт. загальною номінальною вартістю 179 698 000,00 грн. та UA4000186928 у кількості 38 091 шт. загальною номінальною вартістю 3 012 800,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено;

- на виконання зазначеного рішення видано наказ від 24.07.2017 № 910/12226/16;

- державним виконавцем Рубель І.В. на підставі статей 3, 4, 24-27 Закону України "Про виконавче провадження" винесено Постанову від 15.01.2018 з виконання наказу господарського суду міста Києва від 24.07.2017 № 910/12226/16, зобов'язано боржника протягом п'яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження подати декларацію про доходи та майно, стягнуто з боржника виконавчий збір у розмірі 3 630 101,33 грн.;

- тоді ж, 15.01.2018, державним виконавцем Рубель І.В. винесено постанову про об'єднання виконавчих проваджень № 55531552, № 55531710, № 55531838, № 55531924, № 55532041 у зведене виконавче провадження № 55539087.

Причиною звернення зі скаргою на дії державного виконавця стала незгода НБУ з прийнятою Постановою від 15.01.2018.

Приймаючи оскаржувані рішення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що: Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників передбачають виконання рішень про стягнення коштів, боржниками за якими є державний орган, шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу; Національний банк України є державним органом, проте не має відкритих рахунків в органах казначейства та не є розпорядником та одержувачем бюджетних коштів; Національний банк України є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису адміністративних витрат; станом на день розгляду скарги боржником не вчинялись дії щодо погашення боргу, рішення у справі №910/12226/16 не виконано, що порушує право стягувача користуватися належними йому коштами.

Однак з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитись Касаційний господарський суд, оскільки за приписами статей 115, 116 ГПК України (у редакції, що діяла до 15.12.2017) рішення господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.

Закон України "Про виконавче провадження" визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до положень статті 1 цього Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

При цьому Законом України "Про виконавче провадження", крім органів державної виконавчої служби, визначено й інші органи, до повноважень яких віднесено виконання рішень судів.

Частиною другою статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до вимог статті 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду (частини перша і друга статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень").

Порядок стягнення коштів з державних органів, державного або місцевих бюджетів або боржників регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 (застосовується Касаційним господарським судом в редакції, що діяла на момент винесення Постанови від 15.01.2018; далі - Порядок).

Порядок визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

Згідно зі статтею 99 Конституції України забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

У пункті 3.1 рішення Конституційного Суду України від 26.02.2009 № 6-рп/2009 зазначено, що Конституція України визначила правовий статус Національного банку України як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України (стаття 99 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про Національний банк України" НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань - документ у паперовій або електронній формі, що сформований програмним забезпеченням Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за зазначеним заявником критерієм пошуку та містить відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, які є актуальними на дату та час формування витягу або на дату та час, визначені у запиті, або інформацію про відсутність таких відомостей у цьому реєстрі.

Враховуючи викладене та наявний у матеріалах справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, згідно з яким НБУ за своєю організаційно-правовою формою є органом державної влади, слід дійти висновку, що на виконавчі документи, за якими боржником виступає НБУ, поширюється дія Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" і Порядок.

Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 53 Закону України "Про Національний банк України" передбачені гарантії невтручання. Так, за змістом зазначеної норми не допускається втручання органів державної влади та інших державних органів чи їх посадових та службових осіб, будь-яких юридичних чи фізичних осіб у виконання функцій і повноважень Національного банку, Ради Національного банку, Правління Національного банку чи службовців Національного банку інакше, як в межах, визначених Конституцією України та цим Законом.

Отже, оскільки наказ господарського суду міста Києва від 24.07.2017 у справі № 910/12226/16 не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, Касаційний господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість наведених у скарзі НБУ доводів стосовно того, що дії державного виконавця Рубель І.В. щодо винесення Постанови від 15.01.2018 є неправомірними, оскільки державний виконавець зобов'язаний був повернути такий виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 9 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження", з огляду на те, що НБУ є державним органом, і виконання судового рішення про стягнення грошових коштів у такому випадку належить до компетенції Державної казначейської служби.

Що ж до висновків судів попередніх інстанцій про те, що НБУ не має відкритих рахунків в органах казначейства, тоді як Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" і Порядок передбачають можливість здійснення списання коштів з боржника - органу державної влади за наявності таких рахунків, то Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не передбачено такого винятку щодо поширення його дії на виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, боржником за яким є державний орган, як відсутність відкритих в органі казначейства відповідних рахунків боржника. Не передбачено такого винятку й іншим чинним законодавством України.

У контексті зазначеного Суд бере до уваги, що відповідно до підпункту 2 пункту 4, підпунктів 2 і 7 пункту 5 Порядку органи Казначейства вживають заходів до виконання виконавчих документів протягом установленого строку, і під час виконання виконавчих документів органи Казначейства мають право звертатися у передбачених законом випадках до органу, який видав виконавчий документ, щодо роз'яснення рішення про стягнення коштів, порушувати клопотання про встановлення чи зміну порядку і способу виконання такого рішення, а також відстрочку та/або розстрочку його виконання, вживати інших заходів до виконання виконавчих документів.

Тобто навіть відсутність нормативної регламентації порядку виконання судового рішення за фактичних обставин, що склалися між учасниками спору, зумовлює необхідність встановлення та вжиття заходів, необхідних для виконання судового рішення саме компетентним органом, адже ефективна і законодавчо, і практично організація системи виконання рішень є позитивним обов'язком держави.

Суд касаційної інстанції також виходить з того, що застосування норм Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" у спосіб, який визначений Департаментом, створює ситуацію правової невизначеності, що суперечить принципу верховенства права, а також призводить до порушення однієї з основних засад судочинства (обов'язковість судових рішень) та міжнародних зобов'язань України.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 зі справи "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина "судового розгляду". У рішенні від 17.05.2005 зі справи "Чіжов проти України" (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії параграфу 1 статті 6 Конвенції. Затримка у виконанні рішення може бути виправдана за виняткових обставин. Але затримка не повинна бути такою, що позбавляє сутності право, яке захищається пунктом 1 статті 6 Конвенції ("Іммобільяре Саффі проти Італії", заява № 22774/93, § 74, ЄСПЛ 1999-V).

Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні Європейського суду з прав людини від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04), а також у низці інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.

У пункті 53 цього рішення Європейський суд з прав людини зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка, у справі "Ромашов проти України", у справі "Дубенко проти України" та у справі "Козачек проти України"). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (рішення у справі "Шмалько проти України"). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі "Сокур проти України" і у справі "Крищук проти України").

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з приписами пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України у відповідній редакції суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частинами першою та другою статті 311 ГПК України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З огляду на викладене судові акти попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення у справі про задоволення скарги НБУ на рішення і дії державного виконавця.

У зв'язку із скасуванням судових актів попередніх інстанцій та прийняттям нового рішення у справі про задоволення скарги НБУ на рішення і дії державного виконавця, витрати НБУ зі сплати судового збору за розгляд касаційної скарги та апеляційної скарги підлягають стягненню з відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на користь НБУ, а саме 1 762,00 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги та 1 762,00 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 311, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Національного банку України задовольнити.

2. Ухвалу господарського суду міста Києва від 07.02.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення, яким скаргу Національного банку України на рішення і дії державного виконавця задовольнити.

4. Визнати неправомірними рішення та дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І.В. щодо винесення постанови від 15.01.2018 про відкриття виконавчого провадження № 55532041.

5. Визнати неправомірною і скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І.В. про відкриття виконавчого провадження № 55532041 від 15.01.2018.

6. Зобов'язати державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І. В. повернути публічному акціонерному товариству "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" наказ господарського суду міста Києва від 24.07.2017 у справі № 910/12226/16.

7. Стягнути з відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на користь Національного банку України 1 762,00 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги та 1 762,00 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

Видачу відповідних наказів доручити господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов

Суддя В. Селіваненко