ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 809/1370/17

адміністративне провадження № К/9901/50067/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №809/1370/17

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

про визнання протиправними рішень, дій та бездіяльності,

за касаційною скаргою Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Лучко О.О., суддів Григорука О.Б., Шумея М.В.)

і постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2018 року (прийняту у складі: головуючого судді Гулида Р.М., суддів Кузьмича С.М., Улицького В.З.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила:

- визнати протиправними дії та бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихіна С.В., допущені у виконавчому провадженні №48793087;

- визнати протиправною і скасувати постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихіна С.В. про закінчення виконавчого провадження від 2 жовтня 2017 року (ВП №48793087).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 31 серпня 2015 року позивачка подала до Департаменту Державної виконавчої служби України Міністерства юстиції України заяву про відкриття виконавчого провадження і виконавчий лист №809/2114/14 від 20 травня 2015 року. 21 вересня 2015 року старший державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрив виконавче провадження №48793087.

Оскільки рішення суду боржником не виконувалось, державний виконавець направив боржнику дві вимоги про негайне виконання рішення суду і вказав строки для надання письмової інформації щодо ходу виконання рішення.

Також позивачка зазначила, що державний виконавець зобов`язаний провести виконавчі дії з виконання рішення немайнового характеру протягом двох місяців. Однак державний виконавець порушив вказані строки і виніс дві вимоги про негайне виконання рішення суду, однак не вніс подання правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно з вимогами закону.

2 жовтня 2017 року державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження №48793087 на підставі листа Івано-Франківської обласної державної адміністрації за №7706/1/1-17/01-026 від 20 вересня 2017 року. Проте позивачка вважає вказаний лист листом-роз`ясненням, який не може вказувати на виконання боржником рішення суду. Крім того, вказала на неподання боржником у виконавчому провадженні підтвердження направлення вказаної відповіді стягувачу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2018 року, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю.

Визнано протиправними дії та бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихіна С.В., допущені у виконавчому провадженні №48793087.

Визнано протиправною і скасовано постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихіна С.В. про закінчення виконавчого провадження від 2 жовтня 2017 року (ВП №48793087).

Приймаючи оскаржувані рішення суди першої й апеляційної інстанцій виходили з того, що надана боржником відповідь стягувачу не містить повної, обґрунтованої відповіді на звернення позивачки (стягувача) з питань, зазначених у ньому, зокрема, щодо подання необхідної звітності до фондів і податкового органу, а містить відсилочні посилання на чинне законодавство. Крім того, до вказаної відповіді боржник не додав жодного документу на підтвердження виконання рішення суду, що позбавило можливості державного виконавця пересвідчитися у виконанні боржником судового рішення в повному обсязі, зазначеному у цьому листі.

Крім того, в реєстраційній справі на зверненням позивачки №Б-15/693, зареєстрованій 25 березня 2013 року, на час розгляду адміністративної справи відсутні будь-які відомості щодо розгляду Івано-Франківською ОДА вказаного звернення і прийняття відповідного рішення, що підтверджується копією реєстраційної справи.

Отже, отримавши лист боржника про виконання рішення суду з наданням копії відповіді на звернення позивачки від 25 березня 2013 року, державний виконавець не пересвідчився, чи даний лист-відповідь боржник направив позивачці і прийняв оскаржувану постанову, що вказує на суттєві недоліки в роботі державного виконавця.

Тому суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що державний виконавець прийняв оскаржувану постанову про закінчення виконавчого провадження без вчинення всіх дій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» щодо виконання виконавчого листа Івано-Франківського окружного адміністративного суду №809/2114/14 від 20 травня 2015 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі Департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України просить скасувати постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2017 року і постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2018 року і ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Зокрема, скаржник зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є необґрунтованими, прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також без повного і всебічного з`ясування обставин справи. В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на те, що Законом України «Про виконавче провадження» чітко визначено дії, які повинен проводити державний виконавець на примусове виконання рішення, інших повноважень йому не надано. Відповідач вважає, що державним виконавцем виконавчі дії проведені у відповідності до вимог Закону, що регулюють виконавче провадження з виконання рішень суду, а також було вжито всіх дій щодо виконання постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2014 року у справі №809/2114/14.

Позивачка подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що 25 березня 2013 року ОСОБА_1 звернулася із зверненням до Івано-Франківської облдержадміністрації щодо виплати коштів, виконання рішення суду і подання коригуючих звітів до податкового органу, органу Пенсійного фонду та інших фондів. Однак відповіді на вказане звернення не отримала, у зв`язку з чим звернулася за захистом своїх прав до суду.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2014 року у справі №809/2114/14, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2015 року, визнано протиправною бездіяльність Івано-Франківської обласної державної адміністрації щодо ненадання відповіді на звернення ОСОБА_1 від 25 березня 2013 року і зобов`язано відповідача надати таку відповідь.

20 травня 2015 року Івано-Франківським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист №809/2114/14 про зобов`язання Івано-Франківської обласної державної адміністрації надати відповідь на звернення ОСОБА_1 від 25 березня 2013 року.

31 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України із заявою про звернення виконавчого листа до виконання.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України Мурихіна С.В. від 21 вересня 2015 року за вказаним виконавчим листом відкрито виконавче провадження №48793087. Боржнику надано строк до 27 вересня 2015 року для самостійного виконання рішення суду.

У зв`язку з невиконанням боржником самостійно рішення суду у встановлений строк, старший державний виконавець Мурихін С.В. направив боржнику вимогу №20.1-94/20 від 8 листопада 2015 року негайно виконати рішення суду, на підставі якого видано виконавчий лист №809/2114/14 від 20 травня 2015 року і повідомити про виконання у строк до 13 листопада 2015 року.

Відповідно до постанови державного виконавця від 21 грудня 2015 року за невиконання рішення суду і законних вимог державного виконавця на боржника накладено штраф у сумі: 680,00 грн. Окрім цього, 21 грудня 2015 року державний виконавець направив боржнику вимогу №20.1-94/20 про необхідність виконання рішення суду.

19 лютого 2016 року державний виконавець, за невиконання рішення суду і законних вимог державного виконавця, вдруге наклав штраф на боржника у розмірі: 1360,00 грн і скерував повторну вимогу №20.1-307/20 від 19 лютого 2016 року - негайно виконати рішення суду і надати інформацію про хід виконання вказаного судового рішення у строк до 29 лютого 2016 року.

20 вересня 2017 року Івано-Франківська обласна державна адміністрація (боржник), за результатами розгляду звернення позивачки (стягувачки) від 25 березня 2013 року підготувала відповідь у якій зазначила, що 31 жовтня 2016 року Головним управлінням Державної Казначейської служби України в Івано-Франківській області здійснено безспірне списання коштів на користь ОСОБА_1 у розмірі: 10000,00 грн (виплата моральної шкоди).

Щодо стягнення з облдержадміністрації заробітної плати за час вимушеного прогулу з 14 лютого 2002 року до 2 січня 2011 року за 1676 робочих днів у розмірі: 134818, 00 грн боржник повідомив, що виконавчий лист перебуває на виконанні у Головному управлінні Державної Казначейської служби України в Івано-Франківській області. Виконання вказаного виконавчого листа здійснюється відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року за №845. В частині подання коригуючих звітів в органи Пенсійного фонду України, то такі надаватимуться в порядку визначеному Законом України «Про місцеві державні адміністрації».

Відтак, 2 жовтня 2017 року з урахуванням листа Івано-Франківської обласної державної адміністрації за №7706/1/1-17/01-026 від 20 вересня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження №48793087.

Крім того, постановою від 2 жовтня 2017 року у виконавчому провадженні №48793087 стягнуто з боржника виконавчий збір у розмірі: 12800,00 грн і витрати виконавчого провадження.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

На момент прийняття оскаржуваної постанови умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначав Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

У частині першій статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За приписами частини п`ятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

Статтею 30 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.

Державний виконавець зобов`язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру - у двомісячний строк.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про виконавче провадження», копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження, державний виконавець зобов`язаний довести до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, які надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією, крім постанов про відкриття виконавчого провадження або відмову у відкритті виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до статті 47 цього Закону, що надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Боржник вважається повідомленим про відкриття виконавчого провадження, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

Пунктом 9 частини першої статі 39 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Згідно з частиною першою статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

Відповідно до частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до статті 75 вказаного Закону, після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов`язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення.

У разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону і вносить подання правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Приписами частини першої статті 341 КАС України (тут і надалі в редакції чинній до 8 лютого 2020 року) визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - «Конвенція») питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Слід зазначити, що державні органи, які здійснюють дії спрямовані на виконання відповідного рішення суду зобов`язані вчиняти дії відповідно до вимог вказаних нормативно-правових актів, зокрема орган державної виконавчої служби може закрити відповідне виконавче провадження тільки у випадку виконання рішення.

Отже, з метою вчинення дій спрямованих на завершення процедури виконання рішення, а саме прийняття постанови про закінчення виконавчого провадження спочатку необхідним є перевірка фактичного виконання рішення суду у повному обсязі.

Враховуючи наведені норми діючого законодавства і встановлені судами фактичні обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що приймаючи постанову про закінчення виконавчого провадження від 2 жовтня 2017 року (ВП №48793087) відповідач діяв всупереч встановленому законом порядку, необґрунтовано, упереджено, без з`ясування необхідних обставин, що мали значення, чим порушено законні інтереси позивачки.

Так, судами встановлено, і ці обставини сторонами не заперечувались, що надана відповідь боржнику не містить повної, обґрунтованої відповіді на звернення позивача з питань, зазначених у ньому, зокрема, щодо подання необхідної звітності до фондів і податкового органу, а містить відсилочні посилання на чинне законодавство.

Крім того, до листа №7706/1/1-17/01-026 від 20 вересня 2017 року Івано-Франківська обласна державна адміністрація не додала жодного документу на підтвердження виконання рішення суду, що позбавило можливості державного виконавця пересвідчитися у виконанні боржником судового рішення в повному обсязі.

Також в реєстраційній справі на зверненням ОСОБА_1 №Б-15/693, зареєстрованій 25 березня 2013 року, на час розгляду адміністративної справи відсутні будь які відомості щодо розгляду Івано-Франківською обласною державною адміністрацією вказаного звернення і прийняття відповідного рішення, що підтверджується копією реєстраційної справи.

Верховний Суд звертає увагу на те, що саме на державу, зокрема і відповідача покладений обов`язок здійснювати дії спрямовані на виконання і контроль за здійсненням виконання відповідних рішень суду, а тому відповідач був зобов`язаний перед прийняттям оскаржуваної постанови перевірити наявність підстав і можливості її прийняття.

Отже Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихін С.В. передчасно виніс постанову про закінчення виконавчого провадження від 2 жовтня 2017 року (ВП №48793087), тому оскаржувана постанова державного виконавця є протиправною.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що доводи наведені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 7 грудня 2017 року і постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2018 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду