ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2021 року

м. Київ

справа №640/1552/20

адміністративне провадження №К/9901/26141/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н. М.,

суддів: Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/1552/20

за позовом ОСОБА_1

до Офісу Генерального прокурора

про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2020 року (прийняту у складі головуючого судді Бабенко К. А., суддів: Сорочко Є. О., Чаку Є. В. ).

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 пред'явив позов до Офісу Генерального прокурора, у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України, її правонаступника Офісу Генерального прокурора, щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 та щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги до дня фактичного розрахунку;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у розмірі: 48 072 грн 50 коп;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги до дня фактичного розрахунку, який станом на 30 квітня 2020 року становить: 201 904 грн 50 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2082ц його було звільнено з посади начальника другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24 грудня 2019 року.

Проте, відповідач, порушуючи вимоги статті 44 Кодексу законів про працю України, не здійснив виплату на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку.

Таку бездіяльність відповідача позивач вбачає протиправною і звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, окружний суд виходив з того, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України "Про прокуратуру", яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні. А тому, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не набув права на отримання такої виплати.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 9 вересня 2020 року скасував рішення суду першої інстанції і ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив повністю:

- визнав протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати вихідної допомоги ОСОБА_1 та щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку;

- стягнув з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у сумі: 48 072 грн 50 коп;

- стягнув з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 24 грудня 2019 року по день фактичного розрахунку, який станом на 9 вересня 2020 року становить: 579 105 грн 87 коп.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку зі скороченням штатів, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, що не заборонено спеціальним законодавством.

До того ж, апеляційний суд дійшов висновку, що саме у день фактичного звільнення ОСОБА_1 із займаної посади йому належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку, яка у повному обсязі позивачу не виплачена.

Отже, суд апеляційної інстанції встановив, що строк затримки до дня фактичного розрахунку 9 вересня 2020 року (день прийняття судового рішення) склав 133 дні (з 24 грудня 2019 року до 9 вересня 2020 року).

Не погоджуючись із постановою апеляційного суду, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на неї.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У жовтні 2020 року Офіс Генерального прокурора подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2020 року і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2020 року.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач зазначає, що ні Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-IX (далі-"Закон №113-ІХ "), ні Законом України "Про прокуратуру" не передбачено виплати вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі Законом України "Про прокуратуру". У свою чергу, стаття 44 Кодексу законів про працю України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Отже, як зазначає відповідач, до спірних правовідносин має бути застосоване спеціальне законодавство, яким не передбачено право на виплату вихідної допомоги при звільненні на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Скаржник у касаційній скарзі покликається на пункт 3 частини 4 статті 328 КАС України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд ухвалою від 3 грудня 2020 року відкрив касаційне провадження у справі.

У грудні 2020 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив відмовити у її задоволенні, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору апеляційним судом із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

До того ж, позивач просив суд закрити касаційне провадження на підставі пунктів 2 і 4 частини 1 статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України").

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Наказом Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2082ц ОСОБА_1 звільнено з посади начальника другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24 грудня 2019 року.

Цим же наказом Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України зобов'язано провести остаточний розрахунок та виплатити Позивачу усі належні виплати при звільнені.

У день звільнення позивача, а саме: 24 грудня 2019 року, його ознайомлено з наказом, надано його копію і вручено трудову книжку. Проте, остаточний та повний розрахунок, а саме: виплату вихідної допомоги, в цей день не проведено.

Не погоджуючись із нездійсненням виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач звернувся до суду.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Законом України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі-"Закон"; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема, щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Статтею 4 Закону встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-IX статтю 51 Закону доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

~law65~ було внесено зміни також і до Кодексу законів про працю України (далі - "КЗпП України"), а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус"; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень Кодексу законів про працю України, встановлюються законом, що регулює їхній статус"; частину дев'яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення Кодексу законів про працю України".

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (стаття 1 КЗпП України).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини 4 статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини 4 статті 40 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у статтею 44 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в Частиною 1 статті 117 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У разі не проведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - "Порядок №100").

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 3 грудня 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 3 частини 4 статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 3 частини 4 статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Надаючи оцінку оскаржуваному судовому рішенню у межах доводів касаційної скарги за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу бездіяльності відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні позивача з органів прокуратури у грудні 2019 року.

У касаційній скарзі відповідач покликається на те, що спеціальними нормами законодавства, щодо регулювання спірних правовідносин, не передбачено право на виплату вихідної допомоги при звільненні прокурора, а тому право на неї ОСОБА_1 не набув.

Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.

Конституційний Суд України у рішенні від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року в справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року в справі №803/31/16, від 30 липня 2019 року в справі №804/406/16, від 8 серпня 2019 року в справі №813/150/16.

Внесені ~law68~ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Отже, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону та частиною 4 статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Одночасно, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Верховний Суд також звертає увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Отже, вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.

За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність у ОСОБА_1 права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку.

Щодо посилання скаржника на те, що частина 5 статті 40 КЗпП України вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною 1 статті 40 КЗпП України, то слід зазначити, що особливості звільнення прокурорів з посади встановлено спеціальним законом - статтею 51 Закону (на підставі якого і було звільнено позивача). Одночасно, особливості застосування положення статті 44 КЗпП України, а також обмеження щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури, не встановлено статті 44 КЗпП України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року в справі №560/3971/19, від 27 січня 2021 року в справі №380/1662/20, від 18 лютого 2021 року в справі №640/23379/19, від 25 лютого 2021 року в справі №640/8451/20, від 17 березня 2021 року в справі №420/4581/20, від 30 березня 2021 року в справі №640/25354/19, від 31 березня 2021 року в справі №320/2449/20, від 15 квітня 2021 року в справі №440/3166/20, від 9 липня 2021 року в справі №160/4745/20, від 22 липня 2021 року в справі №300/2000/20, від 11 серпня 2021 року в справі №640/9375/20, від 1 жовтня 2021 року в справі №260/1890/19 і підстав для відступу від таких висновків під час розгляду цієї справи колегія суддів не знаходить.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП України, оскільки позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури).

До того ж, колегія суддів відхиляє доводи відповідача щодо неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року в справі №823/244/16, від 8 жовтня 2019 року в справі №823/263/16, від 17 жовтня 2018 року у справі №823/276/16, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. У справі №823/276/16 предметом спору є бездіяльність органів прокуратури щодо ненадання належної відповіді на звернення та щодо не здійснення виплати особі середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; у справах №823/276/16, №823/263/16 - спірні правовідносини стосуються стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні.

Одночасно, Верховний Суд вбачає, що апеляційним судом було вирішено спір в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц щодо можливості зменшити розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статтею 117 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

До того ж, у вказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Саме суд має надати оцінку обставинам конкретної справи, врахувати, зокрема, розмір простроченої заборгованості роботодавця, період затримки виплати, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, а також інші обставини справи, які можуть бути підставами для зменшення відповідного стягнення про що, власне, і зауважила Велика Палата Верховного Суду у вказаних постановах.

Проте, з оскаржуваної постанови апеляційного не вбачається надання жодної оцінки указаним критеріям для можливого зменшення розміру середнього заробітку, яку мав надати апеляційний суд.

Отже, судом апеляційної інстанції не встановлено усіх фактичних обставин справи та не досліджено відповідні докази, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: не досліджено обставини щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідача відповідно до критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

Згідно з частиною 2 статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому відсутні правові підстави для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень.

Отже, з огляду на приписи частини 2 статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суду апеляційної інстанції під час нового розгляду необхідно врахувати викладене у цій постанові, об'єктивно дослідити обставини справи щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2020 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена..................................

Н. М. Мартинюк

А. В. Жук

Ж. М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду