ПОСТАНОВА

Іменем України

23 березня 2020 року

Київ

справа №813/2186/17

адміністративне провадження №К/9901/46706/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (головуючий суддя - Бриловський Р.М., судді: Гулик А.Г., Сакалош В.М.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року (головуючий суддя - Ніколін В.В., судді: Багрій В.М., Старунський Д.М.) у справі №813/2186/17 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України (далі також - ДМС України), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі також - ГУ ДМС України у Львівській області), про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У червні 2017 року громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 та громадянка Сирії ОСОБА_2 звернулися до суду з адміністративним позовом до ДМС України, третя особа: ГУ ДМС України у Львівській області в якому просили:

- визнати неправомірними та скасувати рішення ДМС України № 128-17 та №140 від 12 квітня 2017 року про відмову у визнанні громадян Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадян Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позову зазначають, що звернулися до відповідача із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Втім, ДМС України відмовила у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Відмова відповідача обґрунтована відсутністю умов, передбачених підпунктом 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». На думку позивачів такі рішення є протиправними, оскільки відповідач під час їх прийняття взагалі не поцікавився ситуацією у країні походження позивачів, незважаючи на те, що такі дані були наведені ними у заявах-анкетах. Відмова відповідача в наданні позивачам статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивачів обов`язку повернутись до країни походження, в той час як влада Сирії не здатна забезпечити їх захист (та захист їх неповнолітніх дітей) від загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Позивачі вважають, що оскаржувані рішення відповідача є необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано неправомірними та скасовано рішення ДМС України №128-17 та №140-17 від 12 квітня 2017 року про відмову у визнанні громадян Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадян Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. В решті позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що факти, викладені позивачами у заяві та протоколі співбесіди, є правдоподібними, не суперечать загальновідомим фактам та є достатніми для висновку про те, що у разі примусового повернення заявників до Сирійської Арабської Республіки будуть порушені положення статті 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод оскільки ситуація в країні походження позивачів підтверджує побоювання останніх стати жертвами тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Суд вказав, що посилання органу міграційної служби у висновку на те, що військові дії у країні громадянської належності позивачів носять випадковий несистемний характер та в разі повернення позивачів на батьківщину не існує прямої загрози стати жертвою терористичного акту, тому вказані обставини не є підставою для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують захисту є абсолютно необґрунтованими. Суд відзначив, що відповідач формально перевірив обставини, викладені позивачами, що порушило принцип рівності перед законом та призвело до прийняття противоправних рішень Державної міграційної служби України, відтак, є підстави для їх скасування та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяви позивачів.

Зазначена позиція була підтримана і Львівським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги. Позиція інших учасників справи

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та прийняти нове, яким відмовити в позові.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач вказує, що судами неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки судів не відповідають обставинам справи. У позивачів відсутні реальні побоювання зазнати переслідувань на Батьківщині. Крім того, позивачі не надали жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення їх до регіону постійного проживання. Ситуація в країні походження позивачів не є підставою для надання особі статусу біженця або додаткового захисту в Україні. Скаржник наголошує, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що за захистом в Україні позивачі звернулися з порушенням порядку звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановленого приписами статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Від позивачів відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Рух касаційної скарги

Ухвалою від 26 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду Желтобрюх І.Л. (суддя-доповідач), Білоуса О.В., Стрелець Т.Г. відкрив провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду Богданюк Н.Л., у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Желтобрюх І.Л. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. (головуючий суддя), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м. Алеппо, Сирія, є громадянином Сирійської Арабської Республіки. Дані про особу ОСОБА_1 встановлені на підставі копії національного паспорта громадянина САР № НОМЕР_2 виданого Aleppo та сімейного паспорта № НОМЕР_3 .

ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася в м. Баку, Республіка Азербайджан, є громадянкою Сирії. Дані про особу ОСОБА_2 встановлені на підставі копії національного паспорта громадянина САР НОМЕР_4 виданого Aleppo. Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є подружжям.

ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачі з неповнолітніми дітьми прибули нелегально до Києва. У грудні 2016 року ОСОБА_1 разом з дружиною ОСОБА_2 та неповнолітніми дітьми намагалися незаконно перетнути державний кордон України в напрямку 540 прикордонного знаку на ділянці відділу прикордонної служби «Краковець» Мостиського прикордонного загону, що на території Мостиського району Львівської області. Однак, позивачів було затримано та притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за спробу перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску, вчинену групою осіб.

Надалі, 05 грудня 2016 року позивачі звернулися до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами-анкетами №2016LV0029 та № 2016LV0030 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Під час проведення співбесід та в обґрунтування заяв про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що в них існують побоювання стати жертвами переслідувань в країні походження через політичні погляди, національність, та побоювання щодо загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

26 грудня 2016 року складено висновки щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо ОСОБА_1 та щодо ОСОБА_2 ).

Наказом від 26 грудня 2016 року №282 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_1 .

Наказом від 26 грудня 2016 року №283 дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці ОСОБА_2 .

Рішенням №140-17 відповідачем підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області від 26 грудня 2016 року та відмовлено позивачу ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Рішенням №128-17 відповідачем підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області від 26 грудня 2016 року та відмовлено позивачу ОСОБА_2 та її неповнолітнім дітям у визнанні біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивачі звернулися з даним адміністративним позовом до суду.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до КАС України, внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

За правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За наведених підстав касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі також - Закон №3671-VI у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Абзац п`ятий частини першої статті 6 Закону № 3671-VI вказує, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону З№ 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі також - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пунктом п`ятим статті 4 Директиву Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 визначено, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

При розгляді цієї справи Верховний Суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця. Водночас «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є оціночним судженням та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі офіційних звітів Міністерства закордонних справ України та інших держав тощо.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника. (пункт 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні»).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачі звернулися до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю повернення їхньої сім`ї на батьківщину через громадянську війну в Сирії.

Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення офіційною позицією Управління Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) державам-членам ООН рекомендовано в зв`язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення.

У Рекомендаціях УВКБ ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IIІ) від 27 жовтня 2014 року зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2013 року Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція II) ситуація в Сирії в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.

Конфлікт у Сирії триває вже четвертий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо, Риф Дамаск і Ідліб. Понад 4,7 млн. чол. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в окупованих районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій.

На час видання Рекомендацій майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, частково взаємно накладаються один на одного; ця ситуація ускладнюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в Сирії успіху досі не принесли, конфлікт як і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни.

За наявними даними до квітня 2014 року кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту, перевищило 191 тис. чол. Найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції Риф Дамск; далі за кількістю жертв йдуть провінціях Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама (пункт 4 Рекомендацій УВКБ ООН ).

У Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що покинули Сирійську Арабську Республіку (редакція ІV від 15 листопада 2015 року) зазначено, що конфлікт в Сирії триває вже п`ятий рік і гуманітарна ситуація, як і раніше швидко погіршується. Загальна кількість осіб, які потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 13,5 млн осіб (тоді як в лютому їх було 12,2 млн). Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість осіб, які потребують допомоги, зосереджено в провінціях Алеппо, Риф Дамаск і Ідліб.

За оцінками, на кінець 2014 року понад чотири з кожних п`яти сирійців жили в бідності, при цьому майже 65 відсотків - в крайній бідності, маючи можливість забезпечити себе лише самими основними продовольчими і непродовольчими товарами, необхідними для виживання їх сімей. 30 відсотків населення, як установлено, живе в крайній убогості: сім`ї не можуть навіть забезпечити нагальні потреби в їжі, а ті, що живуть в районах конфлікту, стикаються з проблемами голоду, недоїдання і виснаження (пункт 27 Рекомендацій УВКБ ООН).

12 березня 2015 року у Женеві Верховний комісар ООН у справах біженців ще раз наголосив, що необхідно зробити набагато більше для того аби звільнити сирійців від їхніх жахливих страждань: «Після років, прожитих у вигнанні, сирійські біженці давно витратили свої заощадження і все більша кількість вдається до жебракування, проституції чи дитячої праці, аби вижити. Родини, що належали до середнього класу зараз ледве виживають на вулицях.

Згідно з доповіддю Генерального секретаря ООН від 16.09.2016, 18.10.2016, 15.11.2016, 14.12.2016 про виконання Резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.

Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивачів склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Ситуація у країні Сирії неодноразово досліджувалася Верховним Судом у своїй практиці, зокрема, у постановах від 25 липня 2019 року у справі № 815/7180/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 820/4137/16.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджуються факти того, що в країні походження позивачів триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, які, в свою чергу, можуть становити загрози життю, безпеці чи свободі позивачів та їх дітям.

При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом.

Разом з тим, звертаючись в Україні за захистом, позивачі зробили реальну спробу обґрунтувати свої заяви, повідомили всі важливі факти, що були в їх розпорядженні, які, в свою чергу, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивачів.

Проте, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачами в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

При цьому, Колегія суддів вважає вірним висновки суду першої та апеляційної інстанцій, що відповідачем під час прийняття спірного рішення не враховані позиції УВКБ ООН які є достовірним і загальновизнаним джерелом інформації щодо ситуації у Сирії, зокрема, не враховано, що позивачі виховують четверо неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачами, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірних рішень щодо відмови позивачам та їх дітям у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Доводи та аргументи ДМС України зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року у справі №813/2186/17 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько ,

А.Г. Загороднюк,

Судді Верховного Суду