Положения шлюбного договору, що все, навіть набуте у шлюбі, майно є особистою власністю того на кого зареєстроване - не ставить у «надзвичайно невигідне становище» (ВС КЦС, справа №202/1381/21 від 07.02.2023 р.)

Фабула судового акту: Колишня дружина звернулася до суду з позовом до екс-чоловіка та просила визнати недійсними пункти 3, 4 шлюбного договору, згідно із якими: “майно та грошові кошти, які належали одному з подружжя та/або були зареєстровані за одним із них до укладання шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя” (п.3) та “майно, нажите подружжям під час шлюбу, але до укладання цього договору, та яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я зареєстровано рухоме або нерухоме майно” (п.4).

Пояснювала тим, що за час перебування їх у шлюбі, за спільні кошти, чоловік придбав квартиру і землю, які зареєстрував на себе. Потім вони уклали спірний договір. Позивач вважала, що вказані пункти шлюбного договору порушують її права, ставлять у вкрай невигідне матеріальне становище та суперечать вимогам ч.4, 5 ст. 93 СК України.

Проте із вказаними доводами позивачки не погодились суди ні першої, ні апеляційної інстанції. Такої ж думки дійшла колегія ВС КЦС, яка мотивувала наступним:

Шлюбний договір насамперед є категорією цивільного права, тому відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Принцип свободи договору відповідно до ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч.2 ст. 97 СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (ст. 103 ЦК України).

Відповідно до ст. 9, 103 СК України, ст. 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч.1, 4, 5 статті 93 СК України).

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч.4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України. В той же час норма ст. 7 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Отже у цій справі: Встановивши, що укладеним між сторонами шлюбним договором, зокрема оспорюваними пунктами 3 та 4, не передбачена передача одному з подружжя у власність будь-якого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а позивач не довела, що ці умови шлюбного договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, ВС, як і суди попередніх інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів шлюбного договору.

Аналізуйте судовий акт: Згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ВС/КЦС, № 522/25760/16-ц,15.05.19);

Укладати шлюбний договір через представника НЕЗАКОННО (ВС/КЦС № 757/10715/17-ц від 25.09.2019);

Шлюбний договір – дрібниці… Майно подружжя все одно має ділитись, тому що Україна не Європа за думкою Верхового Суду (ВС/КЦС № 755/19197/18 від 26.02.2020);

Наявність підстав визнання шлюбного договору недійсним, наприклад, така підстава як “надзвичайно невигідне матеріальне становище” іншої сторони - має встановлюватися саме на момент вчинення договору (ВС КЦС справа №755/5802/20 від 10.05.2022 р.).

Постанова

Іменем України

07 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 202/1381/21

провадження № 61-6910св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська в складі судді Слюсар Л. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2022 року в складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила визнати недійсними пункти 3, 4 шлюбного договору від 04 грудня 2020 року, укладеного між нею і відповідачем та посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В., зареєстрованого в реєстрі за № 2234.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з липня 2015 року проживала з відповідачем без реєстрації шлюбу однією сім`єю, а з 11 серпня 2018 року по 14 січня 2021 року перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі. Спільне проживання припинено 28 листопада 2020 року.

В період шлюбу за спільні кошти вони придбали два об`єкта нерухомого майна, які оформлені на відповідача: квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0183 га, кадастровий номер:1210100000:01:431:0062.

04 грудня 2020 року між ними укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В. за реєстраційним номером 2234.

Відповідно до пункту 3 вищевказаного договору майно та грошові кошти, які належали одному з подружжя та/або були зареєстровані за одним із них до укладання шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя.

Згідно з пунктом 4 шлюбного договору майно, нажите подружжям під час шлюбу, але до укладання цього договору, та яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я зареєстровано рухоме або нерухоме майно.

Оскільки вказані пункти шлюбного договору порушують її права, ставлять у вкрай невигідне матеріальне становище та суперечать вимогам частин четвертої, п`ятої статті 93 СК України, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень в справі

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2022 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з недоведеності позовних вимог, зокрема тієї обставини, що укладення шлюбного договору ставить позивачку у вкрай невигідне матеріальне становище.

Норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження сторін шлюбного договору на визначення правового режиму майна, набутого ними під час шлюбу, тому шлюбний договір відповідає вимогам статей 93 97 СК України, статей 203 215 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2022 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 522/25760/16, від 26 лютого 2020 року в справі № 755/19197/18, від 28 квітня 2021 року в справі № 320/3970/18 та від 09 червня 2022 року в справі № 553/2298/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер. За умовами оспорюваного шлюбного договору усе нерухоме майно, придбане в період шлюбу, належить відповідачу, відтак внаслідок укладення такого договору вона поставлена у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.

14 вересня року справа № 202/1381/21 надійшла до Верховного Суду.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 серпня 2018 року по 14 січня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

18 вересня 2020 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Б. В. та зареєстрований в реєстрі за №4673, за умовами якого придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Цього ж дня ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Б. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4675, згідно з пунктом 1.1. якого ОСОБА_2 придбав земельну ділянку загальною площею 0,0183 га, кадастровий номер:1210100000:01:431:0062, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

04 грудня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В. та зареєстрований у реєстрі № 2234.

Відповідно до умов вказаного договору сторони усвідомлюють природу цього правочину та значення своїх дій, перебувають при здоровому розумі та ясній пам`яті, діють добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного та психічного, мають необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з пунктом 3 шлюбного договору майно та грошові кошти, які належали одному з подружжя та/або були зареєстровані за одним із них до укладення шлюбу, є особистою приватною власністю кожного із подружжя.

Відповідно до пункту 4 договору майно, нажите подружжям під час шлюбу, але до укладення цього договору та яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме або нерухоме майно.

У випадку виникнення спору цей шлюбний договір може бути змінено або розірвано на вимогу однієї із сторін у судовому порядку (пункт 16 договору).

Відповідно до пункту 19 договору нотаріусом роз`яснено сторонам його зміст, правові наслідки вибраного правового режиму майна, відповідальність, права та обов`язки, а також зміст статей 9 92-103 СК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 64 СК Українидружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Шлюбний договір насамперед є категорією цивільного права, тому відповідно до статті 8 СК Україниу випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3 6 ЦК Українищодо свободи договору, а також глав 52 53 ЦК Українищодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Згідно з частиною третьою статті 6 ЦК Українисторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК Україниє визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Відповідно до статті 94 СК Українишлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до частини другої статті 97 СК Українисторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексуі вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановленихЦК України(стаття 103 ЦК України).

Відповідно до статей 9 103 СК України, статей 203 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України. В той же час норма статті 97 СК Українинадає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Встановивши, що укладеним між сторонами шлюбним договором, зокрема оспорюваними пунктами 3 та 4, не передбачена передача одному з подружжя у власність будь-якого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а позивач не довела, що ці умови шлюбного договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів шлюбного договору.

Висновки судів не суперечать правовим висновкам Верховного Суду у зазначених в касаційній скарзі постановах.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК Українивиходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2022 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українисуд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко