«Пивоварник проти України»: Рівень охорони здоров’я ув’язненого має бути сумісним з людською гідністю (ст. 3, ст. 34 Конвенції, заява № 29070/15, від 06.10.2016 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України, Ю.С.Пивоварник, звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на ненадання йому під час тримання під вартою належної медичної допомоги у зв’язку з гепатитом.

Заявника було затримано за підозрою у незаконному збуті наркотиків. Суд обрав Заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, твердження Заявника про його хворобу не були враховані ні судом, який обрав запобіжний захід, ні в апеляції під час оскарження рішення. Через рік Заявника було засуджено до позбавлення волі, а рішенням апеляційного суду - призначено умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Заявник під час тримання під вартою неодноразово звертався до лікаря в СІЗО зі скаргами на біль, і зазначав, що страждає на гепатит, проте лікар відхилив твердження Заявника, зазначивши, що вони є бездоказовими. Через значний проміжок часу було проведено обстеження, в тому числі крові і ультразвукове, за наслідками якого виявили погіршення стану здоров`я Заявника і антитіла до гепатиту. Згодом Заявнику було забезпечене стаціонарне обстеження в лікарні і призначено лікування.

ЄСПЛ наголосив, що охорона здоров’я ув’язнених повинна здійснюватися належним чином, а відсутність належної медичної допомоги може вважатися жорстоким або нелюдським поводженням в значенні статті 3 Конвенції. ЄСПЛ підкреслив, що для того, щоб надана медична допомога могла вважатися належною, потрібно встановити сукупність наступних факторів: 1) факт огляду лікарем і призначення лікування; 2) докладне документування стану здоров`я ув`язненого; 3) оперативність та точність постановки діагнозу і лікування; 4) наявність регулярного і систематичного нагляду за станом здоров`я, розроблення плану лікування; 5) створення умов, необхідних для надання призначеного лікування; 6) мелична допомога має відповідати тому рівню, на якому надається населенню в цілому.

ЄСПЛ також відзначив, що рівень охорони здоров’я ув’язненого має бути сумісним з людською гідністю і враховувати практичні потреби ув’язнення.

ЄСПЛ дійшов висновку про порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що адміністрація СІЗО не забезпечила регулярного медичного нагляду за станом здоров’я Заявника і не розробила план заходів з метою лікування його захворювання. ЄСПЛ звернув увагу на те, що після отримання результатів аналізів крові понад 4 місяці не вживалися заходи щодо лікування Заявника. Захворювання Заявника не перебувало у активній стадії, проте адміністрацією СІЗО було констатоване саме порушення стану здоров`я Заявника. З огляду на вказане, його стан був важким, і потребував лікування. Також, Заявник отримав призначене йому лікування після істотної затримки.

ЄСПЛ також встановив, що Україна не дотрималась свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції, оскільки на вимогу ЄСПЛ адміністрація забезпечила початкове обстеження Заявника, проте медичними рекомендаціями за наслідками обстеження – безпідставно знехувала.

Аналізуйте судовий акт: «Ільхан проти Туреччини» [ВП] (İlhan v. Turkey GC]), заява № 22277/93

«Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05

«Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudła v. Poland [GC]), заява № 30210/96

«Блохін проти Росії» [ВП] (Blokhin v. Russia [GC]), заява № 47152/06

«Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ПИВОВАРНИК ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF PIVOVARNIK v. UKRAINE)

(Заява № 29070/15)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

06 жовтня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

06.01.2017

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Пивоварник проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ханлар Гаджиєв (Khanlar Hajiyev),
Андре Потоцький (André Potocki),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),

Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Мілан Блашко(Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 вересня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 29070/15), яку 16 червня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Юрій Степанович Пивоварник (далі – заявник).

2. Заявника представляла пані І. Моніна, адвокат, яка практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, про ненадання йому належної медичної допомоги у зв’язку з гепатитом під час тримання його під вартою.

4. 14 жовтня 2015 року про зазначену скаргу було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

5. Письмові зауваження були отримані від Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД (далі – Всеукраїнська мережа), якій Голова секції надав дозвіл вступити у провадження в якості третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 2 Правила 44 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився в 1977 році та до затримання адреса його постійного місця проживання була у м. Світловодськ Кіровоградської області.

7. У незазначену дату до його затримання заявнику був діагностований гепатит С (далі – ВГС).

A. Кримінальне провадження проти заявника

8. 26 червня 2014 року заявника затримали за підозрою у вчиненні злочину, пов’язаного із незаконним збутом наркотичних речовин,
а 07 липня 2014 року його помістили до Кіровоградського слідчого ізолятора № 14 (далі – СІЗО).

9. 27 червня 2014 року Світловодський міськрайонний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що він страждав на ВГС. 14 липня 2014 року Апеляційний суд Кіровоградської області залишив ухвалу про взяття під варту без змін.

10. У подальшому строк тримання заявника під вартою продовжувався до його засудження.

11. 24 березня 2015 року Світловодський міськрайонний суд засудив заявника за незаконне придбання, зберігання та перевезення наркотичних засобів та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк три роки.

12. 13 жовтня 2015 року Апеляційний суд Кіровоградської області змінив вирок заявника та призначив умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

B. Медична допомога під час тримання під вартою

13. 08 липня 2014 року начальник СІЗО направив лист до Світловодської центральної районної лікарні. Згідно з цим листом заявник поінформував адміністрацію СІЗО, що у 2013 році у м. Світловодськ йому діагностували ВГС, але не надав більш детальної інформації. Начальник СІЗО просив лікарню підтвердити, чи дійсно заявник проходив обстеження на ВГС, і якщо так, то якими були результати обстеження. Відповіді адміністрація СІЗО не отримала.

14. 06 серпня, 27 листопада і 03 грудня 2014 року та 09 січня і
04 червня 2015 року заявник звертався до лікаря СІЗО зі скаргами, зокрема, на дискомфорт у підребер’ї (нижче ребер) з правого боку. Згідно з медичними записами заявника він стверджував, що страждав на ВГС, проте лікар зазначив, що документів, які б підтверджували цей діагноз, не було. Заявник просив надати медичну довідку, щоб подати її до суду, який розглядав його кримінальну справу. Згідно з трьома окремими актами, підписаними трьома працівниками СІЗО, під час трьох таких консультацій – 06 серпня і 27 листопада 2014 року та
04 червня 2015 року – заявнику пропонували здати «аналіз крові» (не вказано, який вид) з метою перевірки наявності в нього ВГС, але він відмовлявся, не наводячи жодних причин. Заявник заперечив проти цього твердження.

15. 13 серпня 2014 року медична частина СІЗО видала довідку, що заявник, за його словами, страждав на ВГС і що під час перебування у СІЗО він декілька разів консультувався з лікарем СІЗО та отримував симптоматичне лікування.

16. 03 грудня 2014 року начальник СІЗО поінформував захисника заявника, що 06 серпня та 27 листопада 2014 року заявник консультувався з лікарем СІЗО щодо його ВГС, і йому було призначено симптоматичне лікування. Начальник також повідомив, що було заплановано проведення консультації з лікарем-інфекціоністом, який зможе призначити заявнику необхідні обстеження та лікування.

17. 03 березня 2015 року аналіз крові, вочевидь тест на наявність антитіл до ВГС, виявився позитивним. Того дня ультразвукове дослідження показало наявність дифузних змін печінки заявника.

18. 08 червня 2015 року начальник медичної частини СІЗО видав довідку, в якій зазначалося про погіршення стану здоров’я заявника за останні два місяці, та що він страждав на загальну слабкість, нудоту і втрату ваги. У довідці також зазначалося, що для з’ясування стану здоров’я заявника його мав оглянути лікар-інфекціоніст Центральної міської лікарні м. Кіровограда (далі – міська лікарня).

19. 19 червня 2015 року виконувач обов’язків Голови секції за клопотанням заявника за Правилом 39 Регламенту Суду вирішив вказати Уряду, що він повинен був терміново забезпечити проведення медичного огляду заявника лікарем-спеціалістом міської лікарні; негайно забезпечити заявнику належне лікування у зв’язку зі станом його здоров’я; та до 17 липня 2015 року поінформувати Суд про стан здоров’я заявника та вжиті заходи.

20. З 06 до 09 липня 2015 року заявник пройшов стаціонарне обстеження в міській лікарні, під час якого було проведено ряд аналізів крові та ультразвукове дослідження, а заявника оглянула низка спеціалістів.

21. 09 липня 2015 року міська лікарня зробила виписку, згідно з якою заявник страждав на хронічний ВГС «у неактивній фазі» та печінкову недостатність. Йому призначали гепатопротектори (Карсил і Урсохол). Було рекомендовано провести додаткові аналізи крові, зокрема, тест на полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР) на ВГС, а також протягом десяти днів зробити ще один загальний аналіз крові та біохімічний аналіз крові. Заявник мав залишатися під наглядом гастроентеролога та інфекціоніста.

22. 14 липня 2015 року Уряд поінформував Суд про обстеження заявника у міській лікарні.

23. 19 серпня 2015 року заявник поскаржився до Суду на невиконання рекомендацій лікарів міської лікарні. 26 серпня 2015 року Суд закликав Уряд прокоментувати ці твердження.

24. 01 вересня 2015 року заявник почав лікування гепатопротекторами. 03 вересня 2015 року він пройшов загальний і біохімічний аналізи крові, які згідно з твердженнями Уряду не виявили жодних аномалій. 15 вересня 2015 року його оглянули гастроентеролог та лікар-інфекціоніст, які підтвердили діагноз хронічного гепатиту у неактивній фазі.

25. 15 вересня 2015 року Уряд поінформував Суд про заходи, вжиті з 01 до 15 вересня 2015 року.

II. ВІДНОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

26. У відповідній частині Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню Уряду України за результатами візиту до України з 09 по 21 жовтня 2013 року, зазначено:

«161. КЗК стурбований відсутністю систематичної перевірки і лікування гемоконтактного вірусного гепатиту в українській пенітенціарній системі. Делегація була поінформована про те, що наразі немає жодної Національної програми для виявлення і лікування гепатиту в Україні (також немає жодного національного стандарту для лікування), і що пенітенціарні установи не були забезпечені жодними ліками проти гепатиту. Комітет рекомендує вжити заходів для виправлення цього прикрого стану справ.»

27. У 2013 році Уповноважений Верховної Ради України з прав людини опублікував спеціальну доповідь, присвячену моніторингу дотримання права на медичну допомогу в місцях позбавлення волі, підпорядкованих Державній кримінально-виконавчої службі України. Доповідь містила такі зауваження щодо прав хворих на гепатит
(стор. 35).

Діагностика та лікування гепатиту в пацієнтів не були пріоритетним напрямком для медичних частин установ виконання покарань. Діагностика була лише добровільною та могла проводитися лише за бажанням відповідного засудженого. На практиці було важко діагностувати та лікувати гепатит. Якщо це відбувалося, то лікування здійснювалося переважно за рахунок родичів та друзів, які передавали засудженим ліки. Лише засуджені з ВІЛ/СНІД могли отримувати лікування від гепатиту за державні кошти.

Медичні частини установ виконання покарань не мали можливості забезпечити лікування гострих гепатитів В і С, а могли забезпечити лише тривалу противірусну та стабілізуючу протизапальну амбулаторну терапію.

28. 29 квітня 2013 року Кабінет Міністрів України затвердив Державну цільову соціальну програму профілактики, діагностики та лікування вірусних гепатитів на період до 2016 року. Програма передбачає низку цілей, які мають бути досягнуті за цей період, у тому числі розширення доступу до засобів лікування гепатиту для 30% усіх пацієнтів.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник скаржився на ненадання належної медичної допомоги під час тримання його під вартою. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Прийнятність

30. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

31. Заявник стверджував, що протягом року після його затримання він не отримував належної медичної допомоги. Пройдені ним обстеження завершені не були, а лікування було лише симптоматичним. На його думку, це вказувало на системний недолік пенітенціарної системи.

32. Уряд стверджував, що заявник неодноразово звертався до лікаря СІЗО і кожного разу просив надати довідки, щоб представити їх суду, який розглядав його кримінальну справу. З 06 до 09 липня
2015 року заявник проходив обстеження у міській лікарні, після чого отримав відповідні рекомендації щодо його ВГС, зокрема, йому було призначено відповідні гепатопротектори. Він почав отримувати їх з
01 вересня 2015 року. Потім заявник здав аналізи крові та його обстежили фахівці. Заявник не скаржився до прокуратури на неналежність отримуваної ним медичної допомоги. Тому Уряд стверджував, що заявнику було надано необхідне медичне обстеження та лікування, яке відповідало стану його здоров’я.

33. Всеукраїнська мережа стверджувала, що гепатит був серйозною причиною смертності. Його поширення в Україні перевищувало середні показники в регіоні. Використовуючи сучасні методи лікування, хронічний ВГС можна вилікувати протягом 12 – 48 тижневого курсу лікування комбінацією лікарських засобів (пегільований інтерферон з рибавірином та/або інгібіторами вірусних протеаз). Проте вартість цього лікування, яка становила приблизно 16 000 доларів США за курс, зробила його недоступним для більшості українців. Держава прийняла цілу низку програм та вжила низку заходів, спрямованих на боротьбу з гепатитом та розширення доступу до лікування, проте брак фінансування означав, що на практиці доступ до лікування був надзвичайно обмеженим: на цей час держава надала фінансування лікування лише для 2 000 з 44 000 пацієнтів із загальної кількості людей, які його потребували. За даними Всеукраїнської мережі в установах виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України протягом 2013 – 2015 років лікування проти ВГС не надавалося.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

34. Суд неодноразово підкреслював, що охорона здоров’я ув’язнених повинна забезпечуватись належним чином (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudła v. Poland) [GC],
заява № 30210/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-XI). Відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить
статті 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ільхан проти Туреччини» [ВП] (İlhan v. Turkey) [GC], заява № 22277/93, пункт 87, ЄСПЛ 2000-VII та «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, пункт 90, від 04 жовтня 2005 року).

35. У зв’язку з цим «належність» медичної допомоги залишається найважчим елементом для визначення. Суд повторює, що сам факт того, що ув’язненого оглядав лікар і призначав йому певний вид лікування, не може автоматично привести до висновку, що медична допомога була належною. Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненого та його лікування під час тримання під вартою, оперативність та точність постановки діагнозу і лікування, а за умови, коли це викликано медичним станом, – регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув’язненого або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів. Органи влади також повинні довести, що було створено умови, необхідні для фактичного надання призначеного лікування. Крім того, медична допомога, що надається в установах виконання покарань має бути належною, тобто на тому рівні, на якому державні органи зобов’язалися надавати її населенню у цілому. Проте це не означає, що кожному ув’язненому має гарантуватись медичне лікування на тому самому рівні, що й у найкращих медичних закладах поза межами установ виконання покарань (див. рішення у справі «Блохін проти Росії» [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункт 137, ЄСПЛ 2016 з подальшими посиланнями).

36. У цілому Суд застосовує гнучкий підхід при визначенні того, який рівень охорони здоров’я вимагався за обставин конкретної справи. Такий рівень має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого, а також враховувати «практичні потреби ув’язнення» (див. рішення у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пункт 140, від 22 грудня 2008 року та згадане рішення у справі «Блохін проти Росії» (Blokhin v. Russia), пункт 138).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

37. Суд зазначає, що 03 грудня 2014 року адміністрація СІЗО визнала, що у зв’язку з ВГС заявника повинен був обстежити лікар-інфекціоніст. Проте щодо зазначених рекомендацій жодні заходи не вживались до 06 липня 2015 року, коли Суд вказав тимчасовий захід у цій справі.

38. Суд готовий погодитись, що до 03 березня 2015 року така бездіяльність обумовлювалася небажанням заявника співпрацювати, здавши аналіз крові, та, таким чином, отримавши підтвердження діагнозу ВГС, на якому він наполягав (див. пункт 14).

39. Однак 03 березня 2015 року аналіз крові дав результати, які вказували на діагноз ВГС, який, зрештою, був остаточно підтверджений. Цей факт у поєднанні з підтвердженням 03 грудня 2014 року, що заявник потребував консультації лікаря-інфекціоніста, чітко вказував, що принаймні з 03 березня 2015 року адміністрація СІЗО явно знала про потребу заявника у медичній допомозі у зв’язку з гепатитом.

40. Тим не менш, подальші заходи не вживались більше чотирьох місяців, до 06 липня 2015 року. Суд не може оцінювати конкретний вплив цієї бездіяльності на стан здоров’я заявника.

41. Однак Суд не може ігнорувати той факт, що 08 червня
2015 року медична частина СІЗО визнала, що за останні два місяці стан здоров’я заявника погіршився, і 09 липня 2015 року після комплексного медичного обстеження лікарі встановили, що заявник страждав на печінкову недостатність. Не можна виключати, що це було результатом ненадання лікування у зв’язку з гепатитом заявника.

42. Суд усвідомлює, що захворювання заявника було хронічним і згідно з певними медичними висновками у неактивній фазі. Однак Уряд не стверджував, що в світлі цих характеристик він не потребував конкретного догляду та лікування. Фактично, як було зазначено, адміністрація виявила ознаки погіршення стану здоров’я заявника, зокрема, що він страждав на печінкову недостатність (див. пункти 18 і 21), і зрештою рекомендувала відповідне лікування. Для Суду це свідчить про те, що стан здоров’я заявника дійсно потребував лікарського догляду та лікування, у наданні якого йому відмовлялося протягом тривалого періоду часу.

43. До того ж, як зазначено далі щодо статті 34 Конвенції, навіть після проходження заявником медичного обстеження у зв’язку з його гепатитом і призначення йому гепатопротекторів, він отримав це лікування лише після істотної затримки (див. пункт 58).

44. Розглядаючи конкретну ситуацію заявника, Суд також усвідомлює загальний стан відсутності достатньої медичної допомоги пацієнтам з гепатитом в установах виконання покарань України
(див. пункти 26, 27 та 33).

45. Суд доходить висновку, що адміністрація СІЗО не забезпечила регулярного та систематичного медичного нагляду за станом здоров’я заявника та не розробила план терапевтичних заходів з метою лікування його гепатиту.

46. Цих міркувань достатньо для Суду, щоб встановити, що було порушено статтю 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

47. Заявник скаржився, що невиконання Урядом тимчасового заходу, на який вказав Суд відповідно до Правила 39 Регламенту Суду, порушило його право на індивідуальну заяву. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

48. Правило 39 Регламенту Суду у відповідній частині передбачає:

«1. Палата або, коли це доцільно, її голова може – на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи – вказати сторонам, який тимчасовий захід, на її думку, слід вжити в інтересах сторін або в інтересах належного провадження у справі.

...

3. Палата може вимагати від сторін надання інформації стосовно будь-якого питання, пов’язаного із здійсненням будь-якого тимчасового заходу, визначеного нею.»

A. Доводи сторін

49. Уряд стверджував, що статтю 34 Конвенції порушено не було. Зокрема, після вказівки на тимчасовий захід заявника перевели у міську лікарню, і з 06 по 09 липня 2015 року він проходив обстеження. 14 липня 2015 року Уряд повідомив про вжиті заходи. У відповідь на лист Суду від 26 серпня 2015 року заявник був направлений на здачу додаткових аналізів та проходження обстеження.

50. Заявник стверджував, що його обстеження 06 – 09 липня
2015 року було неповним, а рекомендовані 09 липня 2015 року аналізи крові проведені не були. Отримувати лікування з призначеними препаратами (також 09 липня 2015 року) він почав лише у
вересні 2015 року. Він стверджував, що було порушено статтю 34 Конвенції.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

51. Відповідно до усталеної практики Суду невиконання державою-відповідачем тимчасового заходу призводить до порушення права на індивідуальну заяву (див. рішення у справах «Маматкулов та Аскаров проти Туреччини» [ВП] (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC],
заяви № 46827/99 та 46951/99, пункт 125, ЄСПЛ 2005-I та «Аульмі проти Франції» (Aoulmi v. France), заява № 50278/99, пункт 108, ЄСПЛ 2006-I (витяги).

52. Скарга за статтею 34 Конвенції носить процесуальний характер і тому не порушує жодного питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справі «Ергі проти Туреччини» (Ergi v. Turkey),
від 28 липня 1998 року, пункт 105, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-IV). Статтю 34 Конвенції буде порушено, якщо органи влади Договірної Держави не вживатимуть усіх заходів, які обґрунтовано можуть бути вжитими для виконання тимчасового заходу, вказаного Судом (див. рішення у справі «Паладі проти Молдови» [ВП] (Paladi v. Moldova) [GC], заява № 39806/05, пункт 88, від 10 березня 2009 року). Саме Уряд держави-відповідача повинен довести Суду, що тимчасовий захід був виконаний, або за виняткових обставин, що існує об’єктивна перешкода, яка унеможливлює його виконання, і що Уряд вжив усіх розумних заходів для усунення перешкоди та інформування Суду про ситуацію (див. там само у згаданій справі, пункт 92, та рішення у справі «Грогі проти Албанії» (Grori v. Albania), заява № 25336/04, пункт 184, від 07 липня
2009 року).

53. Тоді як формулювання тимчасового заходу є одним з елементів, який має враховуватись в аналізі Суду щодо того, чи дотрималась держава своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції, Суд має враховувати не лише зміст, але й сенс визначеного тимчасового заходу (див. згадане рішення у справі «Паладі проти Молдови» (Paladi v. Moldova), пункт 91) та, власне, його мету (див. рішення у справі «Патранін проти Росії» (Patranin v. Russia), заява № 12983/14,
пункт 52, від 23 липня 2015 року).

54. Тимчасові заходи повинні виконуватись у терміновому порядку (див. згадані рішення у справах «Паладі проти Молдови» (Paladi v. Moldova), пункт 98 та «Грогі проти Албанії» (Grori v. Albania),
пункт 190). Затримка у виконанні вимог призводила до встановлення Судом порушення статті 34 Конвенції навіть тоді, коли зрештою тимчасовий захід був виконаний (див., наприклад, згадане рішення у справі «Грогі проти Албанії» (Grori v. Albania), пункти 64, 70 і
190 – 195 та рішення у справі «Д.Б. проти Туреччини» (D.B. v. Turkey), заява № 33526/08, пункт 67, від 13 липня 2010 року).

2. Застосування зазначених принципів у цій справі

55. Суд зазначає, що 19 червня 2015 року згідно з Правилом 39 Регламенту Суду він вказав Уряду державі-відповідача, що той повинен: (i) терміново направити заявника в міську лікарню для проходження медичного обстеження; (ii) негайно забезпечити заявника відповідним лікуванням; та (ііі) до 17 липня 2015 року поінформувати Суд про стан здоров’я заявника та вжиті заходи.

56. Суд зазначає, що у відповідь на цей захід Уряд забезпечив проходження заявником обстеження у міській лікарні 06 липня
2015 року і належним чином поінформував Суд про результати цього обстеження. Після виписки заявника з лікарні 09 липня
2015 року було зроблено низку рекомендацій. Зокрема, заявнику було призначено гепатопротектори і рекомендовано здати низку аналізів крові.

57. Проте адміністрація СІЗО не вживала жодних заходів для виконання цих рекомендацій до 01 вересня 2015 року, тобто до того, як Суд направив Уряду скаргу заявника про невиконання цих рекомендацій. Вбачається, що навіть тоді дотримання вказівки не було всебічним, зокрема очевидно, що ПЛР аналіз крові проведено не було (див. пункт 21).

58. Отже, Суд має дійти висновку, що з 09 липня до 01 вересня 2015 року адміністрація СІЗО тимчасовий захід не виконувала. Уряд не вказав жодних об’єктивних перешкод для виконання тимчасового заходу у цей період (див. для порівняння загадане рішення у справі «Грорі проти Албанії» (Grori v. Albania), пункти 190 – 195).

59. Незалежно від того, чи призвела така затримка до незворотних негативних наслідків, які тимчасовий захід мав попередити, вона сама по собі не стосується оцінки Суду (див. згадане рішення у справі «Паладі проти Молдови» (Paladi v. Moldova), пункт 89 та рішення у справі «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, пункт 223, від 14 березня 2013 року).

60. Метою тимчасового заходу, вказаного Судом, як вбачається з самого його формулювання, було забезпечити отримання заявником належної медичної допомоги під час тримання під вартою, поки його справа розглядалася Судом. Проте ця мета не могла бути досягнута, оскільки адміністрація СІЗО забезпечила лише початкове обстеження заявника, а потім, прозвітувавши Секретаріату Уповноваженого (а через нього – Суду), вочевидь, знехтувала дотриманням будь-яких медичних рекомендацій, зроблених після цього обстеження, не вказавши причин такої бездіяльності.

61. Така поведінка адміністрації СІЗО підірвала ефективну дію тимчасового заходу, вказаного Судом, оскільки він вимагав від Суду подальшого втручання, щоб переконатись, що держава-відповідач продовжувала виконувати цей захід навіть після повідомлення Суду про його виконання.

62. Отже, Суд доходить до висновку, що держава-відповідач не дотрималась свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

63. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

64. Заявник вимагав 16 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

65. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

66. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

67. Заявник також вимагав 3 673 українських гривень в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

68. Уряд залишив вирішення цього питання на розсуд Суду.

69. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне присудити за цим пунктом суму в розмірі 121 євро.

C. Пеня

70. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

IV. ПРАВИЛО 39 РЕГЛАМЕНТУ СУДУ

71. Оскільки фактичні обставини, що призвели до застосування Правила 39 Регламенту Суду у цій справі, змінилися, Суд вважає за доцільне скасувати тимчасовий захід, вказаний Уряду.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;

3. Постановляє, що держава-відповідач не виконала свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику, такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 121 (сто двадцять один) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

6. Вирішує припинити застосування Правила 39 Регламенту Суду.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 жовтня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2019/06/07/20190607112450-80.docx