Позивач, який зловживає своїм суб'єктивним правом, не може посилатися на обставини, що виникли внаслідок реалізації такого права, як на підстави та умови для надання захисту судом. (ВС КЦС № 204/3949/17 від 01.12.2021 р.)

Цікаве рішення, в якому ВС КЦС відмовив у захисті порушеного права позивача за зустрічним позовом, оскільки суд встановив, що останній зловживав своїм правом. Взагалі - конструкція зловживання правом, так звана “шикана” - не часто застосовується у судовій практиці. Водночас, останнім часом, спостерігається тенденція судів “виходити за рамки” суворо формального розуміння права, і досліджувати добросовісність особи, що звертається за захистом своїх прав.

Фабула судового акту: Колишній тесть звернувся до суду з позовом до свого колишнього зятя про визнання права власності та стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні. Обґрунтовував свою вимогу тим, що ним і колишнім зятем за договором купівлі-продажу було придбано по 1/2 частини домоволодіння та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Так, у домоволодінні проживали зять із його донькою і його онуки. Після цього шлюб між донькою і зятем було розірвано, і останній, ніби-то позбавив можливості доньку проживати у будинку.

Для відновлення свого права тесть бажав виділити в натурі належну йому частку спільного майна, а оскільки це неможливо з огляду на конструкцію житлового будинку, розміщення внутрішньобудинкових систем і через вимоги закону до окремих ізольованих квартир - тому він вимагав відшкодування відповідачем вартості 1/2 частки домоволодіння та земельної ділянки за їх дійсною ціною, визначеною на час розгляду справи у суді.

В свою чергу, колишній зять - звернувся до суду із зустрічним позовом до тестя, продавців будинку (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - нотаріус), про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем тестя та визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку за зятем.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що у колишніх власників виникли певні правові питання щодо переоформлення та реєстрації домоволодіння із земельною ділянкою. З метою несплати додаткових податків він вирішив вписати у договір купівлі-продажу об`єктів нерухомості тестя. Однак, саме він - зять - робив ремонт, організовував придбання і вкладав грошові кошти у все це, включаючи оплату повної вартості домоволодіння і землі. Грошові кошти ним були отримані від проведення підприємницької діяльності, тоді коли тесть фактично не мав достатніх коштів на такі покупки. Надав на підтвердження, крім іншого - попередній договір - де він єдиний покупець, довіреність видану продавцями лише на нього, доводив передання грошей тестю в авто.

Суд першої інстанції (із чим погодився суд апеляційної інстанції) у первісному позові (тестю) відмовив. Зустрічний позов зятя задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, а також договір по землі недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем тестя з моменту його укладення. Визнано право власності на житловий будинок та на земельну ділянку за зятем.

Була подана касаційна скарга. ВС КЦС, погодився з доводами тестя частково - рішення попередніх судів скасував, справу направив на новий розгляд. ВС КЦС вказав:

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

При вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.

Водночас, згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини 3 статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 статті 13 цього Кодексу.

Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосовуваних засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Аналізуючи частину 2 статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб,є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості врівноваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття "добросовісність" ототожнюється із поняттям "безвинність" і навпаки, "недобросовісність" із "виною". Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина 3 статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Отже у цій справі: Укладаючи спірний правочин, зять переслідував мету уникнути у майбутньому сплату додаткових податків, що не заперечується ним у позовній заяві. Такі умисні дії позивача за зустрічним позовом необхідно оцінити як недобросовісні, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України.

Отже - неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підставі та умови надання захисту судом.

ВС КЦС враховуючи конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України, застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права". Тому ВС КЦС застосував положення частини 3 статті 16 ЦК України та відмовив позивачу за зустрічним позовом (зятю) у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Аналізуйте судовий акт: Недобросовісна поведінка нотаріуса є підставою для поновлення строку для продовження строку для прийняття спадщини (ВС/КЦС у справі № 130/2517/18 від 21.09.2020);

Оскільки отримавши акт про перемогу на ел.торгах, особа своє право власності на нерухоме майно не зареєструвала: не звернулася до нотаріуса та не отримала свідоцтво - така не набула права власності на це майно (ВС КЦС № 644/7232/17 від 08.09.2021 р.);

Порушення нотаріусом вимог Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не може бути підставою для визнання правочину недійсним (ВС КЦС справа 219/11149/18 від 20 жовтня 2021 року);

Як розділити майно між двома його співвласниками: «поділ» майна чи «виділ» частки в натурі? (ВС/КЦС у справі № 310/7011/17 від 28.07.2021).

Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 204/3949/17

провадження № 61-13878св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

за первісним позовом

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

за зустрічним позовом

позивач - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Тетяна Василівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Деркач Н. М., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні.

Позов обґрунтований тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 2011 року йому належить 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Власником іншої 1/2 частини є ОСОБА_2 . У цьому домоволодінні власники не зареєстровані. У ньому проживали: ОСОБА_2, ОСОБА_3, онуки - ОСОБА_8, 2011 року народження, ОСОБА_9, 2013 року народження.

У 2016 році за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. До березня 2017 року ОСОБА_3, онуки та відповідач проживали разом у домоволодінні на АДРЕСА_1, він мав можливість відвідувати їх, мав вільний доступ до домоволодіння та земельної ділянки. Однак у березні 2017 року відповідач вигнав з будинку ОСОБА_3, з того часу вона у ньому не могла проживати.

Для відновлення свого права він бажає виділити в натурі належну йому частку спільного майна, проте це неможливо з огляду на конструкцію житлового будинку, розміщення внутрішньобудинкових систем забезпечення комунальними послугами, а також через вимоги закону до окремих ізольованих квартир. Отже, він має право на відшкодування відповідачем вартості 1/2 частки домоволодіння та земельної ділянки за їх дійсною ціною, визначеною на час розгляду справи у суді.

Позивач з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1, загальною площею 311,4 кв. м, у сумі 2 634 447,68 грн, а також грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1, припинивши його право власності на зазначені частки нерухомого майна з дня отримання грошової компенсації, визнати право власності на зазначене майно за відповідачем.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Т. В., про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку за ОСОБА_2 .

Зустрічний позов обґрунтований тим, що він на початку 2010 року з метою купівлі житлого будинку звернувся до рієлторського агентства, від якого отримав інформацію про продаж домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та звернувся до продавців з пропозицією купити будинок та земельну ділянку. Продавці будинку - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 - повідомили, що будинок ще не повністю дооформлений за ними документально, оскільки вони отримали його у спадщину, виникли певні правові питання щодо переоформлення та реєстрації домоволодіння із земельною ділянкою на них як власників.

У квітні 2010 року продавці будинку надали йому дозвіл на проведення ремонтних робіт в будинку, поки здійснюється оформлення документів. З квітня 2010 року він розпочав ремонтні роботи у будинку АДРЕСА_1 . 17 липня 2010 року між ним та ОСОБА_10 укладено шлюб. 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на нього і ОСОБА_7 .

З метою несплати додаткових податків він вирішив вписати у договір купівлі-продажу об`єктів нерухомості ОСОБА_7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні.

ОСОБА_2 просив визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року ОСОБА_1 залучено до участі у справі як правонаступника померлого ОСОБА_7 .

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, у первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 230, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту його укладення. Визнано договір купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 245, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту його укладення. Визнано ОСОБА_2 покупцем за вказаними договором купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки. Визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та розміщується на земельній ділянці площею 1 000,00 кв. м, за ОСОБА_2 . Визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:07:124:0001, за цією ж адресою за ОСОБА_2 . В іншій частині зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовивши у первісному позові та задовольнивши частково зустрічний позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що є правові підстави для визнання договорів купівлі-продажу спірних житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки від 25 січня 2011 року частково недійсними (удаваними) в частині покупця ОСОБА_7, оскільки саме ОСОБА_2, а не ОСОБА_7 (правонаступник ОСОБА_1 ) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних у цій справі правочинах. Задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в зустрічному позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особа, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

ОСОБА_2 і ОСОБА_7 домовились про придбання спірного майна у рівних частках, кошти в сумі 46 000,00 дол. США передані ОСОБА_7 особисто ОСОБА_2 в автомобілі перед відвідуванням нотаріуса для укладення угоди.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування у ОСОБА_2 фінансових можливостей, оскільки матеріали справи не містять доказів існування у нього таких можливостей на придбання майна, разом з тим, подружжя ОСОБА_1 мало достатні кошти для придбання будинку й земельної ділянки.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не вказує, яку норму матеріального права суди неправильно застосували та яку норму процесуального закону порушили.

Він не чинить перешкод у доступі до будинку, кошти на його придбання та купівлю будинку є його особистими, отриманими з доходу від підприємницької діяльності. Не підтверджено належними доказами посилання відповідачів на передання йому коштів ОСОБА_7 . Подружжя ОСОБА_1 не мало фінансової можливості придбати спірне майно. Зазначення в договорі купівлі-продажу майна одним із покупців ОСОБА_1 є формальністю. Звіти про оцінку майна, на які посилається позивач за первісним позовом, не дають змоги встановити дійсну вартість майна, тому сума компенсації є необґрунтованою.

У доповненні до відзиву ОСОБА_2 зазначає, що після розлучення проживає у спірному будинку разом з дітьми, не має іншого житла для проживання та фінансової можливості виплачувати ОСОБА_1 заявлену суму компенсації.

ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про застосування позовної давності, посилаючись на те, що оспорювані договори укладені 25 січня 2011 року, а із позовом ОСОБА_2 звернувся у лютому 2018 року, тобто із пропуском позовної давності.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 17 липня 2010 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, яка є дочкою ОСОБА_7 та ОСОБА_1, укладено шлюб.

23 грудня 2010 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2 укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М. та зареєстрований в реєстрі за № 4328, відповідно до якого, сторони дійшли взаємної згоди укласти основний договір купівлі-продажу нерухомого майна в термін до 01 березня 2011 року на таких умовах: ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 (Сторона-1) зобов`язуються передати у власність, а ОСОБА_2 (Сторона-2) зобов`язується прийняти та оплатити нерухоме майно, а саме домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, кадастровий номер № 12110100000:07:124:001, за тією ж адресою, сторони погодили вартість майна в 736 000,00 грн (92 000 дол. США), в момент підписання зазначеного договору ОСОБА_2 сплатив аванс у сумі 16 000,00 грн, що еквівалентно 2 000,00 дол. США.

25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 311,4 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 230. Покупці придбали по 1/2 частині зазначеного домоволодіння, загальна вартість якого становила 678 533,00 грн.

Також 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер №12110100000:07:124:001, площею 0,1000 га за тією ж адресою, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 245. Покупці придбали по 1/2 частини зазначеної земельної ділянки, загальна вартість якої становила 51 993,00 грн.

25 січня 2011 року ОСОБА_7 видав ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважив: 1) здати до комунального підприємства "ДМБТІ" документи, одержати їх після реєстрації права власності на належну ОСОБА_7 1/2 частку в праві власності на житловий будинок, одержати витяг про державну реєстрацію прав та технічний паспорт, та зареєструвати право власності на належну ОСОБА_7 1/2 частку земельної ділянки, одержати державний акт на право власності на земельну ділянку, бути представником ОСОБА_7 з усіма необхідними повноваженнями в житлово-експлуатаційних, газо-, енерго-, тепло-, водопостачальних та інших організаціях, укладати, підписувати та одержувати договори на обслуговування вказаного житлового будинку з усіма комунальними службами міста, укладати і підписувати договори, право одержувати різного роду довідки та документи, подавати від імені ОСОБА_7 заяви та сплачувати необхідні платежі, розписуватися за довірителя, довіреність посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т.В. та зареєстрована в реєстрі за № 263.

Шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 розірвано за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, висновки судів не відповідають обставинам справи.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтями 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, і покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Верховний Суд зазначає, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12 81 ЦПК України).

Тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

При вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.

Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Задовольнивши частково зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки удаваними в частині зазначення покупцем ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договорів купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладених 25січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_7, частково недійсними (удаваними) в частині покупця ОСОБА_7, оскільки протягом 2006-2009 року ОСОБА_2 здійснював підприємницьку діяльність та мав фінансові можливості для придбання спірного нерухомого майна, саме ОСОБА_2, а не ОСОБА_7 (правонаступник ОСОБА_1 ) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних правочинах.

Верховний Суд не погоджується з цим висновком, з огляду на таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналізуючи частину другу статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria". Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін "зловживання правом" свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття "добросовісність" ототожнюється із поняттям "безвинність" і навпаки, "недобросовісність" із "виною". Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Обґрунтовуючи зустрічний позов, ОСОБА_2 зазначив, що 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . З метою несплати додаткових податків ОСОБА_2 вирішив вписати у договір купівлі-продажу об`єктів нерухомості ОСОБА_7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні.

ОСОБА_2 просив суд визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Отже, укладаючи спірний правочин, ОСОБА_2 переслідував мету уникнути у майбутньому сплату додаткових податків, що не заперечується ним у позовній заяві.

На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача за зустрічним позовом необхідно оцінити як недобросовісні, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України.

Суд виходить з того, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підставі та умови надання захисту судом.

Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права". З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_2 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача за зустрічним позовом наявні ознаки зловживання своїм правом.

Суди неправильно застосували норми матеріального права, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в частині зустрічного позову, в якій вони оскаржуються ОСОБА_1, та ухвалення нового рішення в цій частині про відмову в позові.

Щодо первісного позову

Верховний Суд також не погоджується з висновками судів про відмову в первісному позові, з огляду на таке.

Задовольнивши частково зустрічний позов ОСОБА_2, суди вказали, що задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Відповідно до частин першої-третьої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Верховний Суд виходить з того, що при вирішенні справи суди мають враховувати загальні засади цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності та розумності з врахуванням прав та інтересів усіх співвласників. При цьому суду необхідно ретельно вивчити обставини справи з метою з`ясування, чи не зловживає позивач, який бажає виділу частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні та чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки.

При розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити таке: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Вирішуючи спір у межах заявлених вимог, суд апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення суду першої інстанції та погодившись із задоволенням зустрічного позову у справі, обставини, які є підставою первісного позову, не встановив, не з`ясував фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого зробив передчасний висновок про відмову у первісному позові, тому справа в частині вирішення первісного позову підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Посилання в касаційній скарзі, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки ОСОБА_1 по суті не погоджується із висновками судів щодо застосування норм матеріального права, статті 203, частини першої статтті 235 ЦК України, а також норм процесуального права, статей 12 81 ЦПК України.

Верховний Суд зазначає, що висновки щодо застосування статей 203 235 ЦК України викладені у постановахвід 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).

З огляду на ухвалення у цій справі нового рішення про відмову у зустрічному позові, доводи ОСОБА_1 про позовну давність не мають правового значення. Крім того, відповідно до статті 257 ЦК України заява про застосування позовної давності застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої і частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається в суді із липня 2017 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судами (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення первісного позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Тетяна Василівна, про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) та визнання права власності на майно, відмовити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в частині вирішення первісного позову скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик