Неможливо встановити факт постійного проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно заявника (ВС КЦС справа № 740/4027/20 від 21.07.2021 р.)

Фабула судового акту: Справи окремого провадження завжди викликають особливий інтерес, оскільки судді в кожному конкретному випадку досліджують комплекс доказів, перед прийняттям рішення, і рівень диспозитивності тут - іноді - значно більший ніж в позовному провадженні. У розглядуваній справі заявниця всіма можливими (наявними та не втраченими) доказами намагалась встановити факт проживання в Україні станом на 24.08.1991 рік (для встановлення громадянства) - водночас достатніх доказів не подала, як вказав ВС КЦС.

Особа народилася в місті Збараж Збаразького району Тернопільської області, що підтверджується свідоцтвом про народження. З 01 вересня 1976 року до 09 червня 1984 року навчалася в Кольчугинській середній школі Сімферопольського району. У період з 15 лютого 1990 року до 31 липня 1990 року пройшла курси машинопису при Будинку культури УВС міста Сімферополь.

Водночас, при переїзді із Сімферополя до Сумської області у 2000 було втрачено атестат про середню освіту і оригінал свідоцтва про народження. Згодом, вже у 2013 році вона загубила в електропотязі сумку з особистими речами, серед яких був i паспорт громадянина колишнього СРСР з відміткою про прописку в селі Кольчугине Сімферопольського району.

За все життя особа офіційно не працевлаштовувалася та трудової книжки не мала.

Намагаючись отримати паспорт громадянки України, особа звернулась до ДМС, однак отримала відмову через відсутність підтвердження її реєстрації з 1991 року на території України. Цим і зумовлено було її звернення до суду для встановлення факту постійного проживання станом на 24.08.1991 рік (адже згідно із пп. 1 статті 3 Закону України «Про громадянство» громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України).

Судом першої інстанції у задоволенні заяви про встановлення факту було відмовлено - на думку судді факт проживання не доводиться жодним доказом. Суд апеляційної інстанції - навпаки - знайшов підстави для задоволення заяви про встановлення факту, адже заявниця народилась в Україні, її сім‘я проживала в Україні і вона навчалась, також, в Україні (в курси машинопису в 1990 році). Її мати працювала санітаркою в ці роки в Україні.

ДМС із рішенням апеляції не погодилась та подала касаційну скаргу. ВС КЦС - в свою чергу, погодився із доводами такої та скасував рішення суду апеляційної інстанції. Рішення першої залишив в силі.

Свої мотиви пояснював наступим:

Зі статтей, що регулюють порядок встановлення фактів в окремому провадженні - зокрема зі статті 315 ЦПК України вбачається, що законом передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність особою належними та допустимими доказами факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Переглядаючи рішення місцевого суду апеляційний суд, взявши до уваги докази, які не містять інформацію постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року - необґрунтовано задовольнив заяву особи.

Отже у цій справі: ВС КЦС зазначив, що працевлаштування матері заявниці станом на лютий 1991 року палатною санітаркою у неврологічному відділенні Кримської обласної клінічної лікарні - не може бути беззаперечним доказом проживання заявниці на території України, оскільки станом на 1991 рік вона була повнолітньою. Надана довідка зі школи заявниці також не може доказом факту проживання неї на території України станом на 1991 рік, оскільки містить інші - більш ранні періоди її навчання. Також не є належним доказом акт обстеження матеріально-побутових умов проживання сім`ї/особи, складний 01 липня 2020 року, оскільки не свідчить про факт проживання у спірний період.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вказав, що не можливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту.

Аналізуйте судовий акт: Встановлення факту смерті за кордоном судами України, навіть за відсутності прямої вказівки в ЦПК - можливе (ВС КЦС справа № 367/2656/20 від 15.09.2021 р.);

Для встановлення фактів в порядку окремого провадження досудове звернення до заінтересованої особи НЕ є обов’язковим (ВС/КЦС у справі № 523/14707/19 від 05.04.2021);

Витрати на правничу допомогу у справах окремого провадження не відшкодовуються (ВС/КЦС № 607/1219/18 від 25.03.2020);

Помилка у одній літері в написанні імені підлягає усуненню в суді (Соснівський райсуд м. Черкаси № 712/10333/19 від 03.10.2019).

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 740/4027/20

провадження № 61-3965св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на постанову Чернігівського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л.

у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, про встановлення факту постійного проживання на території України,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заяви

ОСОБА_1 звернулася у вересні 2020 року до суду із вищевказаною заявою, в якій просила встановити факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Збараж Збаразького району Тернопільської області.

У дитинстві разом з батьками переїхала в село Кольчугине Сімферопольського району Кримської oблacті, де навчалася у Кольчугинській середній школі з 01 вересня 1976 року до 09 червня 1984 року та отримала неповну середню освіту.

З 15 лютого 1990 року до 31 липня 1990 року вона навчалась при Сімферопольському Будинку культури УВС на курсах машинопису, а до 2000 року проживала разом з батьками, сестрою та братом у будинку батьків за АДРЕСА_1 .

Пiсля того, як у 1992 році помер батько, а сестра та брат створили власні сім`ї, її мати 03 серпня 2000 року продала будинок за вищевказаною адресою та переїхала разом з нею до села Гути Конотопського району Сумської області, де придбали будинок АДРЕСА_2 .

Під час переїзду з Криму були втрачені деякі її особисті речі та документи, серед яких атестат про неповну середню освіту та оригінал свiдоцтва про народження.

Пiсля смерті матері у 2007 році без документального оформлення вона продала будинок в селі Гути, та почала винаймати житло в місті Бровари, працюючи неофіційно в місті Києві.

У шлюбі нiколи не перебувала, дітей не має. За трудовим договором вона не працювала і трудової книжки не має.

У 2013 році вона, відвідуючи могилу батька в селі Кольчугине Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, дорогою загубила в електропотязі сумку з особистими речами, серед яких був i паспорт громадянина колишнього СРСР з відміткою про прописку в селі Кольчугине Сімферопольського району.

02 жовтня 2019 року її сестра придбала квартиру АДРЕСА_3 , у якій надала згоду на її постійне проживання. У вказаній квартирі також проживає її племінниця з малолітньою дитиною. У даний час її сестра проживає разом з чоловіком в Ізраїлі.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області рішенням від 01 грудня 2020 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 .

Рішення місцевий суд мотивував тим, що зазначені ОСОБА_1 обставини про її проживання до 2000 року, зокрема і станом на серпень 1991 року на території Криму, тобто України, не доводяться жодним доказом.

Чернігівський апеляційний суд постановою від 12 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 01 грудня 2020 року скасував та прийняв нову постанову про задоволення заяви.

Встановив факт того, що ОСОБА_1 станом на 24 серпня 1991 року проживала на території України по АДРЕСА_1 .

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що при розгляді цієї заяви встановлюється лише факт проживання ОСОБА_1 станом на 24 серпня 1991 року на території України, а не отримання нею громадянства України, у цій справі достовірно підтверджено, що родина ОСОБА_1 проживала на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», до, після, а також станом на 24 серпня 1991 року. Зокрема підтверджено, що ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Збараж Збаразького району Тернопільської області, навчалася в Кольчугинській середній школі Сімферопольського району, в 1990 році пройшла курси машинопису при Будинку культури УВС міста Сімферополь. Згідно з доказами в їх сукупності, які наявні в матеріалах справи, зокрема й копії трудової книжки ОСОБА_2 , яка станом на лютий 1991 року працювала палатною санітаркою в неврологічному відділенні Кримської обласної клінічної лікарні, родина заявниці до серпня 2000 року проживала в АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області у березні 2021 року подало касаційну скаргу на постанову Чернігівського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що єдиним належним доказом, який містить інформацію щодо предмета доказування є показання свідка ОСОБА_3 , які не можуть буті взяті до уваги, оскільки свідок є рідною сестрою заявника, що може свідчити про наявність у неї заінтересованості у результаті вирішення справи.

Апеляційний суд помилково взяв до уваги докази, які стосуються проходження заявником навчання у період, яким дата 24 серпня 1991 року не охоплюється, та місця проживання її матері, при тому, що станом на зазначений період заявник була вже повнолітньою.

У матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт особистого постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року. Норми законодавства передбачають необхідність підтвердження факту проживання на території України станом на певну дату саме конкретної особи, а не членів її сім`ї.

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 24 березня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області.

07 квітня 2021 року справа № 740/4027/20 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 липня 2021 року справу призначив до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Збараж Збаразького району Тернопільської області, що підтверджується свідоцтвом про народження.

Судами також встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 01 вересня 1976 року до 09 червня 1984 року навчалася в Кольчугинській середній школі Сімферопольського району.

ОСОБА_1 у період з 15 лютого 1990 року до 31 липня 1990 року пройшла курси машинопису при Будинку культури УВС міста Сімферополь.

Ніжинським міським відділом Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області ОСОБА_1 відмовлено у видачі паспорта громадянина України через відсутність підтвердження її реєстрації з 1991 року на території України.

Апеляційний суд також встановив, що ОСОБА_1 проживає постійно та без реєстрації з жовтня 2019 року в АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_3 .

Батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .

ОСОБА_2 продала ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими та службовими будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 03 серпня 2000 року.

З копії свідоцтва про смерть ОСОБА_7 апеляційним судом встановлено, що останній помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в селі Кольчугино Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, Україна, а копією свідоцтва про смерть ОСОБА_2 підтверджується, що остання померла ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Конотоп Сумської області, Україна.

З копії трудової книжки ОСОБА_2 встановлено, що остання працювала на різних посадах в різних установах на території України до 1994 року, в тому числі і станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року в Криму.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції, не відповідає з огляду на таке.

У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

З указаного вбачається, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Згідно із статтею 3 Закону України «Про громадянство» громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року, в редакції Указу Президента України № 588/2006 від 27 червня 2006 року, затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).

Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується:

а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України;

б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту;

в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.

Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.

Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.

Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону,) подає документи, передбачені підпунктами «а» - «в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність ОСОБА_1 належними та допустимими доказами факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Переглядаючи рішення місцевого суду апеляційний суд, взявши до уваги докази, які не містять інформацію постійного проживання ОСОБА_1 на території Українистаном на 24 серпня 1991 року.

Крім того Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що працевлаштування ОСОБА_2 станом на лютий 1991 року палатною санітаркою у неврологічному відділенні Кримської обласної клінічної лікарні не може бути беззаперечним доказом проживання заявника ОСОБА_1 на території України, оскільки станом на 1991 рік вона була повнолітньою.

Надана ОСОБА_1 довідка Кольчугинської школи № 1 від 15 серпня 2019 року також не може доказом факту проживання заявника на території України станом на 1991 рік, оскільки містить інші періоди її навчання у зазначеній школі.

Також не є належним доказом акт обстеження матеріально-побутових умов проживання сім`ї/особи, складний 01 липня 2020 року, оскільки не свідчить про факт проживання заявника у спірний період.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що не можливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту.

Розглядаючи заяву, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області задовольнити.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 01 грудня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук