Недійсність свідоцтва про право на спадщину в практиці касаційного суду- суддя ВС Василь Крат

І. Як кваліфікується свідоцтво про право на спадщину?

Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину в доктрині кваліфікується як спосіб оформлення права на спадщину і є документом, що підтверджує права на спадщину. Видача свідоцтва можлива лише при сукупності юридичних факт, зокрема: відкриття спадщини, виникнення права на спадкування і його здійснення (прийняття спадщини) [1].

ОП КЦС звернула увагу, що свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав. [2]

ІІ. Недійсність документу

В приватному праві зазвичай саме юридичні факти (зокрема, правочини, корпоративні акти), «піддаються» впливу недійсності, і як виняток – документи. Наприклад, недійсність чеку (частина шоста статті 1102), недійсність свідоцтва про право на спадщину (стаття 1301 ЦК України).

Касаційний суд вказав, що недійсність документу (свідоцтво про право на спадщину) як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність документу (свідоцтво про право на спадщину) не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. [3]

ІІІ. Чи існує нікчемність свідоцтва про право на спадщину?

У приватному праві законодавець не встановив такого «сурового» та «нищівного» наслідку як нікчемності свідоцтва про право на спадщину.

По своїй сутності вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України.

Пред’явити вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, яка вважає порушеними свої цивільні права чи інтереси видачею свідоцтва про право на спадщину. Оспорювання свідоцтва відбувається за допомогою пред`явлення заінтересованою особою вимоги про визнання свідоцтва недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

ОП КЦС вказала, що у приватному праві не передбачено нікчемності для свідоцтва про право на спадщину. В ЦК України закріплено тільки можливість пред'явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).. [4]

Слід підкреслити, що ЦК України не містить таких конструкцій як «скасування свідоцтва про право на спадщину» чи «визнання недійсним дублікату свідоцтва про право на спадщину». Касаційний суд зазначив, що:

(1) у цивільному законодавстві не передбачено можливості скасування свідоцтва про право на спадщину за позовом заінтересованої особи в судовому порядку ; [5]

(2) у цивільному законодавстві не передбачено можливості визнання недійсним дублікату свідоцтва про право на спадщину за позовом заінтересованої особи в судовому порядку. В ЦК України закріплено тільки можливість пред‘явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. [6]

ІV. Чи застосовуються положення про правочини до недійсності свідоцтва про право на спадщину?

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Традиційно в доктрині приватного права правочин характеризується як найбільш поширений юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов’язки учасників цивільних правовідносин. [7]

Свідоцтво про право на спадщину по своїй суті є документом, а не правочином, і положення щодо правочини, зокрема й норми як § 1, так і § 2 глави 16 ЦК України, не можуть бути застосовані до недійсності свідоцтва про право на спадщину.

КЦС зауважив, що свідоцтво про право на спадщину по своїй суті не є правочином. Як наслідок до конструкції недійсність свідоцтва про право на спадщину положення ЦК України та інших законів про правочини, зокрема й норми як § 1, так і § 2 глави 16 ЦК України, не можуть бути застосовані. [8]

V. Які підстави недійсності свідоцтва про право на спадщину?

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).

Згідно частин першої та другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Законодавець прямо у статті 1301 ЦК України передбачив, що підставою недійсності свідоцтва про право на спадщину є відсутність права на спадкування в особи, якій видано свідоцтво. Це відбувається, зокрема, якщо відсутні юридичні факти, які зумовлювали спадкування (немає родинних, сімейних, квазіродинних або ж відносин із утримання спадкодавця чи існує нікчемність заповіту) або ж особа, усувається від спадкування.

Наприклад КЦС зазначив, що у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім'я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо. [9]

Залежно від підстави визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не виключається визнання свідоцтва про право на спадщину як повністю, так і частково.

Зокрема КЦС вказав, що існує можливість визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину у разі, якщо буде встановлено, що спадкоємець за цим свідоцтвом не має права на спадкування частки майна, яке зазначене у свідоцтві. [10]

VІ. Чи розмежовуються конструкції недійсності свідоцтва про право на спадщину та внесення змін до свідоцтва?

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину (частини перша та друга статті 1300 ЦК України).

Як свідчить зміст положень статей 1300 1301 ЦК України потрібно розмежовувати внесення змін до свідоцтва про право на спадщину від визнання його недійсним. Адже підставою недійсності свідоцтва про право на спадщину є певні «вади», що існували в момент його видачі (наприклад, особа, якій видане свідоцтво про право на спадщину, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту). Тобто підстава недійсності свідоцтва про право на спадщину як документа має існувати в момент його видачі. Натомість підстави внесення змін до свідоцтва про право на спадщину не пов'язані з дефектами в момент його видачі (це можуть бути, зокрема, обставини які існували, але не були відомі усім учасникам спадкових відносин або ж виникли тільки після видачі свідоцтва про право на спадщину). Підставою для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його недійсним є «поява» спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; «поява» спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися.

ОП КЦС вказала, що передбачені положеннями статей 1300 та 1301 ЦК України правові конструкції «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання свідоцтва про право на спадщину» є різними. Недійсність свідоцтва обумовлена певними «вадами», які існували в момент його видачі (зокрема, особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту). Тобто підстава недійсності свідоцтва як документа має існувати в момент його видачі.

Підстави внесення змін до свідоцтва не пов`язані з протиправною поведінкою (це можуть бути, зокрема, обставини які існували, але не були відомі усім учасникам спадкових відносин або ж виникли тільки після видачі свідоцтва про право на спадщину). Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину можливе як згідно з рішенням суду, так і за згодою усіх спадкоємців, які прийняли спадщину, натомість визнання свідоцтва недійсним допускається тільки за підставі рішення суду.

У ЦК України не визначено підстав внесення змін до свідоцтва про право на спадщину. До них, зокрема, можливо віднести: прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину (частина друга статті 1272 ЦК України); прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, однак якому судом визначено додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України); виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину (частини третя та четверта статті 1268 ЦК України), але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, зокрема змінився розмір обов`язкової частки у спадщині (стаття 1241 ЦК України); зменшення розміру частки спадкоємця у спадщині за рішенням суду (наприклад, частина перша статті 1241 ЦК України).

Виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, є підставою для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його недійсним.

При вирішенні спору про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину суд визначає частки кожного із спадкоємців. На підставі рішення суду нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (частина третя статті 1300 ЦК України).

Смерть одного із спадкоємців, якому видано свідоцтво про право на спадщину, не перешкоджає захисту прав іншого спадкоємця шляхом внесення змін до свідоцтва про право на спадщину. [11]

VІІ. Чи поширюється позовна давність на вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину?

Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України).

У цивільному законодавстві закріплено об'єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України). Серед переліку вимог, на які позовна давність не поширюється (стаття 268 ЦК України), відсутня вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину; (б) опосередковано (з урахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.

Вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є «вимогою» у розумінні статей 256 268 ЦК України. З огляду на те, що оспорювання свідоцтва відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності свідоцтва, і на таку вимогу має поширюватися позовна давність. Тобто сутність вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не може бути кваліфікована як негаторний позов.

ОП КЦС підкреслила, що положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не згадуються вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Опосередковано межі застосування позовної давності визначаються з урахуванням сутності пред`явленої вимоги. Так, у пункті 96 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.

Надаючи оцінку сутності заявленої вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду враховує, що негаторний позов - це позов власника, який фактично володіє майном, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

Натомість видача відповідачеві свідоцтва про право на спадщину не є таким порушенням, що не пов`язане із позбавленням володіння, оскільки факт видачі свідоцтва про право на спадщину (на все спадкове майно) та реєстрація права власності на спадкове майно за одним із спадкоємців створює ситуацію, за якої другий із спадкоємців позбавляється права на спадщину в цілому та не може оформити своє право зокрема.

Оспорювання свідоцтва відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності свідоцтва, а тому на таку вимогу має поширюватися позовна давність. Тобто правова природа вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не може бути ототожнена та/або кваліфікована як негаторний позов. За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України. [12]

Слід розмежовувати строк на отримання свідоцтва про право на спадщину та позовну давність для оспорення свідоцтва про право на спадщину, які є різними строками. Строк на отримання свідоцтва про право на спадщину належить до строків здійснення приватних прав і є необмеженим. Натомість позовна давність для оспорення свідоцтва про право на спадщину - це строк захисту «довжиною» в три роки.

ОП КЦС підкреслила, що строк реалізації спадкоємцем спадкових прав - отримання свідоцтва про право на спадщину та строк захисту порушених прав спадкоємця - оспорення свідоцтва про право на спадщину, виданого іншому спадкоємцеві на все спадкове майно або особі, яка не є спадкоємцем, є різними строками і не є взаємозалежними. Перший строк законодавцем не обмежений і спадкоємець вправі на власний розсуд реалізувати таке право, водночас строк захисту порушеного права обмежений законодавцем у три роки з моменту порушення такого права, чи з моменту, коли особі стало чи мало стати відомо про порушення такого права, та може бути поновлений лише у разі доведення поважності причин його пропуску. Необмеження спадкоємця у строках оформлення своїх спадкових прав не має наслідком необмеження такої особи у строках захисту порушених спадкових прав. [13]

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об'єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

ОП КЦС вказала, що факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов'язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачею такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом.

Факт неотримання позивачем свідоцтва про право на спадщину та невизначення законодавцем строку, протягом якого спадкоємець має оформити свої спадкові права, не може підтверджувати, що у такого спадкоємця не виникло право на позов, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину іншому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем) перешкоджає завершенню оформлення своїх спадкових прав другому із спадкоємців, який не отримав свідоцтва про право на спадщину, а отже обґрунтовує виникнення у цього спадкоємця права на позов у матеріально-правовому аспекті. [14]

VІІІ. Чи застосовується доктрина заборони суперечливої поведінки до вимоги про оспорювання свідоцтва про право на спадщину?

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою.

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин.

Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб.

Доктрина заборони суперечливої поведінки має римське походження. Хоча в романістів зауважуються, що генезис venire contra factum proprium nemini licet пов'язаний з римським правом, але джерела дають можливість пов'язати її походження з правовою наукою пізнього середньовіччя. [15]

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. [16] Касаційний суд зауважив, що:

(1) якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. [17]

(2) проявом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є те, що якщо особа, яка має суб'єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. У випадку, якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в праві спільної сумісної власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва та про оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб'єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. [18]

ІХ. Чи є нотаріус належним відповідачем в позові про оспорювання свідоцтва про право на спадщину?

Цивільний суд за позовом про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину вирішує цивільний спір. Проявом розумності є те, що законодавець не пов’язує можливість вирішення цивільного позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину із залученням нотаріуса як відповідача. Належним відповідачем за позовом про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є спадкоємець (спадкоємці), якому (яким) видано свідоцтво.

КЦС зазначив, що у справах про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), якому (яким) видано свідоцтво, а не нотаріус, який видав оспорюване свідоцтво про право на спадщину. [19]

1. Див.: Крат В.І. Правові наслідки недійсності в спадковому праві // Проблеми законності : зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого, 2015. – Вип. 131. – С. 53 – 61.
2. Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2022 у справі № 385/321/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106533153
3. Постанова КЦС ВС від 11.12.2024 у справі № 209/1235/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123948750
4. Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2022 у справі № 385/321/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106533153
5. Постанова КЦС ВС від 26.01.2022 у справі № 243/2499/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/103132125
6. Постанова КЦС ВС від 20.12.2023 у справі № 395/838/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115898867
7. Див.: Крат В.І. § 1 – 5 Глави 11 Правочини // Цивільне право : підручник : у 2 т. / за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – Х.: Право, 2011. – Т. 1. – С. 274
8. Постанова КЦС ВС від 11.12.2024 у справі № 209/1235/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123948750
9. Постанова КЦС ВС від 14.11.2018 у справі № 2-1316/2227/11. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/78426211
10. Постанова КЦС ВС від 18.03.2020 у справі № 483/354/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88449080; Постанова КЦС ВС від 14.07.2021 у справі № 463/4000/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98432931; Постанова КЦС ВС від 19.04.2023 у справі № 128/2209/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111460152
11. Постанова ОП КЦС ВС від 04.11.2024 у справі № 504/3606/14-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081805
12. Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2022 у справі № 385/321/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106533153
13. Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2022 у справі № 385/321/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106533153
14. Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2022 у справі № 385/321/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106533153
15. Див.: Dajczak W. Venire contra factum proprium nemini licet – changing fortunes of the maxim demanding constancy in conduct // Forum prawnicze. – 2019. – № 3. – р. 33. Крат В.І. Прояви римських ідей в сучасній судовій практиці / Римське право крізь призму традиції і судової практики : монографія / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків : ЕКУС, 2022. – С. 160.
16. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of reference (DCFR). Prepared by the Study Group on a European Civil Code and the Research Group on EC Private Law (Acquis Group) / Ed. by Christian von Bar, Eric Clive, Hans Schulte-Nolk, European Law Publishers, Munich, 2009. URL: https://www.law.kuleuven.be/personal/mstorme/european-private-law_en.pdf
17. Постанова КЦС ВС від 07.10.2020 по справі № 450/2286/16-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92173296
18. Постанова ОП КЦС ВС від 04.11.2024 у справі № 532/1550/23. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122883257
19. Постанова КЦС ВС від 01.06.2020 у справі № 361/6553/16-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89675085

Джерело: SO