Не є злочином дія або бездіяльність особи, вчинена під безпосереднім впливом фізичного або психічного примусу

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками

24 лютого 2022 року Указом Президента України №64/2022 на всій території України було введено воєнний стан у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України.

За час дії воєнного стану на тимчасово окупованих територіях держави військовослужбовці країни-агресорки часто застосовують засоби фізичного та психологічного впливу на громадян України для реалізації власних цілей.

У зв’язку з цим, доцільним буде застосування норм статті 40 Кримінального кодексу України, що передбачає відсутність кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти суспільства, держави, або інших правоохоронювальних інтересів, якщо під час скоєння злочину особа перебувала під безпосереднім впливом фізичного або психічного примусу, внаслідок якого не могла керувати своїми вчинками, тобто повністю була позбавлена можливості вільно приймати рішення.

Згадайте новину: Нормативно – правові акти окупаційних сил є нікчемними та не створюють жодних правових наслідків - Мін'юст

Стаття 40 Кримінального кодексу України фактично визнає фізичний та психічний примус як дві самостійні обставини, які за певних умов виключають злочинність діяння, на відміну від Кримінального кодексу 1960 року, який не виділяв фізичний та психічний примус як самостійні обставини, що виключають злочинність діяння. Отже, неможливість особи внаслідок застосування до неї фізичного примусу керувати своїми діями, у разі заподіяння нею шкоди, є безумовною підставою невизнання такого діяння злочинним.

Так, наприклад, відсутній склад службового злочину в бездіяльності правоохоронця, до якого застосовувалися насильницькі дії з метою вимоги його відмови від перешкоджання здійсненню злочину, внаслідок чого він не зміг попередити його вчинення або повідомити про його вчинення.

Фізичний примус (насильство) – це протиправний фізичний вплив на тілесну недоторканість та свободу особи, неможливість діяти за власним розсудом (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, (катування, зв’язування, обмеження можливості дихати, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити кримінальне правопорушення, шляхом застосування до неї фізичного впливу.

Правоохоронюваними інтересами, яким завдається шкода особою, щодо якої застосовано примус, визнаються:

а) передбачені Конституцією та законами України, а також іншими нормативно-правовими актами права людини та громадянина;

б) охоронювані законом права та інтереси іншої особи;

в) суспільні інтереси;

г) державні інтереси.

Ознаками фізичного примусу є:

• обстановка, яка свідчить про вимушеність поведінки особи, щодо якої застосовується насильство, наявність такого стану, коли внаслідок застосування насильства особа не здатна керувати своїми вчинками, тому вимушена підкоритися вимогам того, хто застосовує насильство, у зв’язку з цим виключається можливість самостійної, вольової поведінки такої особи. Тому заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під впливом фізичного примусу носить вимушений характер;
• наявність та дійсність непереборного примусу, спрямованого на обмеження фізичних функцій особи, щодо якої застосовується фізичне насильство, коли вона взагалі не здатна керувати своїми вчинками, вимушена підкоритися тому, хто застосовує насильство, оскільки обмежена вимогою певної поведінки.

Метою застосування фізичного насильства може визнаватися намагання позбавити особу можливості діяти за своїм розсудом, вимагання певної поведінки, примушування до вчинення певного суспільно небезпечного діяння (діянь). Так, представник охорони, якого зв’язали та ізолювали в певному приміщенні, не може нести кримінальну відповідальність за бездіяльність щодо пошкодження чи знищення майна особами, які застосували до нього таке насильство.

Визнання фізичного примусу обставиною, що виключає злочинність діяння, не виключає відповідальності особи, яка застосувала такий примус. Дії такої особи можуть бути кваліфіковані за правилами посереднього виконавства у вчиненні злочину. Застосування фізичного або психічного примусу в деяких випадках визнається законодавцем самостійним злочином.

Наприклад, примушування давати показання при допиті (ст. 373 КК України).

При виключенні кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 40 КК України необхідно встановлювати характер та ступінь фізичного примусу, індивідуальні фізичні можливості особи, психічний стан, у якому вона опинилася внаслідок застосування такого примусу.

Особа, яка перебувала під безпосереднім впливом переборного фізичного примусу, в обстановці якого зберігала можливість керувати своїми діями, і при цьому не знаходилась у стані крайньої необхідності, за завдану шкоду правоохоронюваним інтересам має нести кримінальну відповідальність на загальних підставах. Так, наприклад, у випадку спричинення охоронцю легких тілесних ушкоджень, які не позбавляли його можливості певним чином припинити вчинення корисливого посягання неповнолітньої особи, невиконання покладених обов’язків та нездійснення необхідних дій щодо припинення посягання та затримання злочинця, є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності на загальних засадах.

Відповідно до статті 39 Кримінального Кодексу України заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під дією фізичного або психічного примусу повинна відповідати стану крайньої необхідності, що має наступні ознаки:

1) небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави – наявність такого стану, що унеможливлює керування власними діями, а тому змушена підкоритися вимогам особи що його застосовує та виключає можливість самостійної і вольової поведінки у особи до якої застосовується такий примус;

2) обстановкою, що свідчить про неможливість усунення цієї небезпеки іншими засобами (непереборність примусу, спрямованого на обмеження фізичних можливостей, коли особа взагалі не здатна керувати власними діями), крім заподіяння шкоди таким же правоохоронюваним інтересам.

Психічним примусом визнається:

1) погроза застосування до особи чи її близьких фізичного насильства (погроза позбавити життя, заподіяти тілесні ушкодження, викрасти особу чи позбавити її волі, вплив на особу за допомогою гіпнозу);

2) погроза заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам (погроза знищити або пошкодити майно, розголосити відомості, що ганьблять особу або її близьких).

Як правило, застосування до особи психічного примусу не позбавляє її можливості керувати своїми діями, а тому психічний примус не завжди визнається обставиною, що виключає злочинність діяння.

Особами, щодо яких застосовується насильство, можуть визнаватися будь-які фізичні осудні особи, які досягли віку кримінальної відповідальності та заподіяли шкоду правоохоронюваним інтересам. Такі особи, як правило, представляють інтереси громадських організацій чи державних органів, суб’єктів господарської діяльності тощо.

Так, наприклад, виключається відповідальність нотаріуса, який під загрозою негайного позбавлення життя посвідчує незаконно складений заповіт.

Зробивши висновки вищевикладеного при застосуванні до особи фізичного або психологічного примусу потрібно враховувати непереборність вчинення кримінального правопорушення, відсутність вибору та волі, а тому особа не нестиме кримінальну відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення.

Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під впливом погрози, фізичного чи психічного примусу, який не виключає кримінальної відповідальності, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України є обставиною, що має враховуватись при призначенні покарання як пом’якшуюча.

Нормативно-правові акти окупаційних сил та окупаційних адміністрацій Російської Федерації є нікчемними, не створюють жодних правових наслідків, і нікчемність цих актів не підлягає оскарженню та не може бути скасована.

З часу збройної агресії Російської Федерації проти України було окуповано деякі територіальні одиниці України. В деяких громадах взагалі діють самопроголошені органи виконавчої влади та не мають відношення до легітимності. Але згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами другою, третьою статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII), будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території і їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, що діють на тимчасово окупованій території, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.

Водночас, відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта, відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою для втрати громадянства України (ч. 6 ст. 5 Закону № 1207-VII).

За фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.

За державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб’єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Кабінетом Міністрів України, зважаючи на постійне порушення принципів та норм міжнародного права та у зв’язку із систематичною видачею іноземною державою паспортних документів, що заподіює шкоду національним інтересам України, затверджений перелік уповноважених органів (підрозділів) іноземної держави, видані якими паспортні документи не визнаються Україною (пункт 1 розпорядження Кабінету Міністрів України «Про невизнання Україною паспортних документів, виданих уповноваженими органами іноземної держави» від 08 травня 2019 року № 362).

З переліком уповноважених органів (підрозділів) іноземної держави, видані якими паспортні документи не визнаються Україною, можна ознайомитись за посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/362-2019-%D1%80#Text

Автор консультації: Одеський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги