10.09.2019 | Автор: Мірошниченко Анатолій Миколайович
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Щодо застосування норм права, які регулюють відносини щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою (науковий висновок д.ю.н., проф. Мірошниченко А.М.)

Щодо застосування норм права, які регулюють відносини щодо  права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою (науковий висновок д.ю.н., проф. Мірошниченко А.М.) - naukoviy_visnovok_shchodo_zastosuvannya_norm_prava_yaki_regulyuyut_vidnosini_shchodo_prava_dovichnogo_uspadkovuvanogo_volodinnya_zemelnoyu_dilyankoyu_5d775c20d2b7b.jpg

Справа № 368/54/17

Листом від 04.09.2019 № 14-487цс19 суддя Великої Палати Верховного Суду Ткачук О.С. запропонував членам Науково-консультативної ради при Верховному Суді надати науковий висновок з питання, «чи існує підґрунтя для висновку про те, що право довічного користування земельною ділянкою належить до кола тих прав, які можуть бути успадковані та в якій мірі це узгоджується з нормами діючого законодавства, а також законодавства, що існувало на час виникнення спірних правовідносин».

На мій погляд, на поставлене питання слід дати впевнену ствердну відповідь виходячи з такого.

Законодавство України протягом нетривалого часу (у 1990-1992 роках) передбачало існування специфічного речевого права на земельну ділянку - «права довічного успадковуваного володіння». Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 (у первісній редакції) «[у] довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для», зокрема, «ведення селянського (фермерського) господарства». Це положення було продубльоване у ч. 1 ст. 50 кодексу.

У подальшому при викладенні кодексу у новій редакції Законом України від 13.03.1992 № 2196-ХІІ згадка про право довічного успадковуваного володіння з кодексу була виключена. Втім, виключення з кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права. Як суб’єктивне право, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом – а в законі таких підстав наведено не було.

Навпаки, п. 8 Постанови Верховної Ради України № 2200-ХІІ від 13.03.1992 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію земель» у п. 8 було передбачено, що «громадяни, …, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване володіння …, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України». Відзначу, що і без цієї вказівки відповідні права зберігалися б.

Слід наголосити, що правила про припинення певних різновидів права користування землею у разі його «непереоформлення» у певні строки, передбачені п. 6 Постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 «Про земельну реформу», а також п. 6 розд. Х Земельного кодексу України від 25.10.2001, не поширювалися на право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками – вони стосувалися у першому випадку прав, що виникли до набрання чинності Земельним кодексом Української РСР, а у другому випадку – права постійного користування. До того ж, обидва названих положення були згодом визнані неконституційними (рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у т.зв. справі про постійне користування земельними ділянками).

Загалом, та обставина, що суб’єкт, який набув право довічного успадковуваного володіння, із втратою чинності правилами, на підставі яких це право виникло, продовжував мати це право, під сумнів не ставиться ні у правовій доктрині, ні у правозастосовчій практиці. У свою чергу, із висновку про «збереження» права довічного успадковуваного володіння з необхідністю випливає, що обсяг цього права за відсутності будь-якої вказівки на це в законі також не був звужений.

Важливо звернути увагу на те, що відповідний титул («право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками») відрізнявся від іншого титулу – права постійного користування. Ці титули були згадані у Земельному кодексі Української РСР від 18.12.1990 (у первісній редакції) як різні явища одного порядку (окремі титули) – пор. ст. 6 «Володіння землею» та ст. 7 «Користування землею». Постійне користування не було поняттям, загальним по відношенню до права довічного успадковуваного володіння, йшлося про різні правові конструкції, різні речові права. Тому застосовувати правила про постійне користування до відносин щодо права довічного успадковуваного володіння землею жодних підстав немає.

Отже, враховуючи те, що втрата чинності законодавством про право довічного успадковуваного володіння землею не призвела ні до втрати, ні до звуження обсягу цього права, його зміст та обсяг мають визначатися законодавством, що діяло на момент його виникнення.

Із самої назви відповідного титулу («право довічного успадковуваного володіння» - виділення додано) випливало те, що дане право могло бути успадковане. Можливість спадкування також була передбачена ст. 55 кодексу, відповідно до ч. 1 якої «[у] разі смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному із спадкоємців». Вилучення відповідних положень із законодавства не вплинуло на природу, зміст та обсяг прав, що вже виникли.

Немає жодних підстав для незастосування до відповідних правовідносин загальних правил Цивільного кодексу України про спадкування, зокрема, положень ст. 1218 кодексу, згідно з якими «[д]о складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті», адже закон не передбачає припинення права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою внаслідок смерті суб’єкта права.

Таким чином, на питання про те, «чи існує підґрунтя для висновку про те, що право довічного користування земельною ділянкою належить до кола тих прав, які можуть бути успадковані» слід дати впевнену ствердну відповідь.

Зроблений висновок ґрунтується на положеннях чинного цивільного та земельного законодавства, які хоча і не передбачають сьогодні права довічного успадковуваного володіння землею, не встановили правил про його втрату чи звуження обсягу, а так само не передбачили і припинення цього права у разі смерті його суб’єкта.

Більш того, на відповідні відносини поширюються гарантії, встановлені ст.1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 41 Конституції України (яку в даному випадку, на моє переконання слід тлумачити широко, як таку, що надає всім речовим правам захист, аналогічний тому, що прямо передбачений для права власності). Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції та як речове право, захищене ст. 41 Конституції), але і обмежують національного законодавця у можливості припинити відповідне право чи істотно обмежити його зміст (втрутитися у право). Втім, як було показано вище, законодавець і не робив відповідних спроб, що позбавляє необхідності проводити подальший аналіз втручання у право власності на відповідність Конвенції та Основному Закону.

З наведених вище мотивів серед суперечливої судової практики слід вважати вірним підхід, який визнає право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками таким, що може бути успадковане.

Висновок: Право довічного користування земельною ділянкою належить до кола тих прав, які можуть бути успадковані.

Автор: Член Науково-консультативної ради
при Верховному Суді
проф. кафедри земельного та аграрного праваюридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
старший партнер
Юридичної групи EUCON                                    д.ю.н., проф. Мірошниченко А.М.

 

Ухвала

10 липня 2019 року                                                                                                                                                  м. Київ

справа № 368/54/17

провадження № 61-35217св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя - доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі за первісним позовом (відповідачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі,

особа, яка подала апеляційну скаргу: Кагарлицька місцева прокуратура Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Коцюрби О. П., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки на кожного, площею 18,85 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), та на 1/3 частини земельної ділянки на кожного, площею 3,74 га (кадастровий номер НОМЕР_2 ), для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідноз державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посилаючись на те, що до смерті   ОСОБА_5 вони проживали разом та вели спільне господарство.

Згідно із ЗакономУкраїни "Про селянське (фермерське) господарство" необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства єземельна ділянка, яка передається у власність або у постійне користуванняосіб, які виявили бажання створити фермерське господарство.

26 листопада 1991 року спадкодавцем ОСОБА_4 отримано право у довічне успадковуване володіння 31,3 га землі на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство "Сльозко",  головою якого був ОСОБА_4 . Фермерське господарство "Сльозко" здійснювало діяльність до смерті ОСОБА_4 , надалі вказане господарство очолила його дружина  і керує ним до цього часу.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як спадкоємці, мають право на спадкування після ОСОБА_4 права довічного успадковуваного володіння землею, яка була надана для ведення селянського (фермерського) господарства, загальною площею 22,6 га, на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області ОСОБА_4 на праві довічного успадковуваного володіння землею для ведення селянського (фермерського) господарства, на яку він одержав державний акт на  право довічного успадковуваного володіння землею.

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовомпросив суд визнати за ним право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ) та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га (кадастровий номер НОМЕР_2 ) для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посилаючись на те, що він та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 проживали разом з ОСОБА_4 та вели спільне господарство.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первіснийпозов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частиниземельної ділянки площею 18,85 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ) та на 1/3 частиниземельної ділянки площею 3,74 га (кадастровий номер НОМЕР_2 ) для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державнимактом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частиниземельної ділянки площею 18,85 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ) та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га (кадастровий номер НОМЕР_2 ) для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державнимактом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зустрічнийпозов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ) та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га (кадастровий номер НОМЕР_2 ) для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державнимактом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оформити свої спадкові права в нотаріальній конторіпозивачі за первісним та позивач за зустрічним позовами не можутьіз-за відсутності процедури нотаріального оформлення спадкування права довічного успадковуваного володіння землею;нотаріус проінформував позивачів про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за законом та рекомендувавзвернутися до суду.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення  суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення справи, викладені у рішенні суду першої інстанції висновки, зроблені з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду апеляційної інстанцій ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Згідно з пунктом 6 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 563 «Про земельну реформу» громадяни, підприємства, установи й організації, які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. Згідно з постановою Верховної Ради України від 17 лютого 2004 року № 1492 дію вказаного пункту продовжено до 01 січня 2008 року.

У рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею: довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю, зокрема право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо.  Це свідчить про те, що із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалась можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. У будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу.

Суд апеляційної інстанції помилково послався на норму, яка втратила чинність, та дійшов передчасного висновку, що чинним законодавством не передбачено механізму спадкування права на земельні ділянки, які належали спадкодавцям на праві довічного успадкованого володіння.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2019 року заступником керівника Кагарлицької місцевої прокуратури подано відзив на касаційну скаргу, який мотивовано тим, що постанову суду апеляційної інстанції ухвалено згідно з нормами матеріального права після об`єктивного та повного дослідження наданих доказів у справі, а тому відсутні підстави для її скасування.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що   ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримавправо на довічне успадковуване володіння землею загальною площею 31,3 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі було створено фермерське господарство «Сльозко».

06 березня 2008 року упорядку процедури, визначеної статтями 3132 ЗК України2001 року, голова та члени фермерського господарства «Сльозко» ОСОБА_4 , ОСОБА_1 . ОСОБА_6 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради, а самепо 2,89 га кожний.

У довічному володінні ОСОБА_4 залишалося дві земельні ділянки загальною площею 22,6 га: земельна ділянка площею 18,85 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та земельна ділянка площею 3,74 га з кадастровим номером НОМЕР_2 .

18вересня 2009 року державним нотаріусом Сльозко Л. М. та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме на земельну ділянку 2,89 га, яканалежала ОСОБА_4 на праві приватної власності.

14 грудня 2016 року завідувачем Кагарлицької районної державної нотаріальної контори відмовлено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину після померлого ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що згідно з чинним законодавствомне передбачено переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновкупро передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Установлено, що предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не визначено.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом статей 650 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається  громадянам Української РСР для: ведення селянського (фермерського господарства); громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що грунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України  N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13  березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.  

Земельний кодекс України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями116118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першоїстатті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 Земельного кодексу України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їхній вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, довічного успадкованого володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні,  на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України  У зв`язку з відсутністю визначеного у  законодавстві  відповідного механізму  переоформлення  громадяни  не в змозі виконати вимоги  пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк,  про  що  свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний  факт.  Чинний  Кодекс  серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.

Конституційний Суд України визнав такими, що не  відповідають  Конституції  України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного  користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного  законодавчого,  організаційного  та фінансового забезпечення;

- пункту 6 Постанови  Верховної  Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII  з наступними змінами в частині  щодо  втрати  громадянами, підприємствами, установами і  організаціями  після  закінчення  строку  оформлення права  власності  або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.

У судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений упостановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329 цс16 та 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113 цс15,  31 жовтня 2018 року у справі №178/447/16-ц.

У вказаних постановах Верховний Суд України виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 13 березня 2009 року у справі № 178/922/15 про визнання довічного спадкового володіння земельною ділянкою в порядку спадкування з посиланням, зокрема, на пункт 8 Постанови Верховної ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» дійшов висновку, що  право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належить таке право.

Суд касаційної інстанції виходив з того, що положення пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» стосуються лише спадкодавця, який отримав право на довічне успадковане володіння спірною земельною ділянкою, володів земельною ділянкою, проте матеріали справи не містять доказів, що він скористався правом на оформлення права власності або землекористування на земельну ділянку в порядку, визначеному Земельним кодексом України, який набрав чинності до 01 січня 2002 року.

У постанові від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18 за позовом Селянського (фермерського) господарства "Поліна" до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання права користування земельною ділянкою, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій та зазначив, оскільки ОСОБА_2 земельна ділянка згідно з державним актомналежала на праві довічного успадкування для створення і ведення селянського (фермерського) господарювання, створене ним же зазначене господарство,користуючись цією ділянкою після смерті засновника, мало законні підстави для задоволення цього позову про визнання права на постійне користування земельною ділянкою.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду скасуваврішення та постанову у цій справі, як прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та прийняв нове рішення про відмову у позові з таких підстав.

Судами у цій справі не встановлено обставин про переоформлення гр. ОСОБА_2 права користування земельною ділянкою чи отримання її у власність, не встановлено наявності у позивача правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку. Разом з тим, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.Подібну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 24 січня 2018 у справі №908/799/17, постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі №6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі №6-3113цс-16, колегія суддів не вбачала підстав відступати від неї.

26 квітня 2017 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у справі №363/32858/15-ц за позовом ОСОБА_7 до Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_8 , третя особа - ОСОБА_9 про визнання права на довічне успадковане володіння землею дійшла висновку, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею: довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю, зокрема право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу. Таким чином, до спадкоємців користувачів земельних ділянок, право яких посвідчене державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, відповідне право на землю переходить у порядку спадкування.

Згідно з частиною четвертою статті 13 Конституції України держава  забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання,    соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Конституція України гарантує право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (частина  друга статті 14).

Кожен  має право, зокрема, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право  приватної  власності  набувається  в  порядку,  визначеному законом; ніхто  не може  бути  протиправно позбавлений   права власності,  право приватної власності є непорушним (частини перша, друга, четверта статті 41 Конституції України).

Згідно із частинами другою, третьою статті 22 Конституції України конституційні права і свободи  гарантуються і не можуть бути скасовані,  при  прийнятті  нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу  існуючих  прав  і  свобод.

Відповідно до вимог статті 55 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства - право довічного успадковуваного володіння.

Верховний Суд вважає, що  необхідно розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим.

На думку Верховного Суду, суди застосовують норми Земельного кодексу України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права.

З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що на сьогодні законодавство не передбачає  таке речове право як успадковане володіння землею, але таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, таке право володіння зберігається у користувачів земельної ділянки, а в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому до таких правовідносин мають застосовуватися норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права.

За таких обставин, прийняття судами рішень про відмову в позові порушує баланс індивідуального та публічного інтересу (принцип пропорційності) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основположних свобод.

Європейський суд з прав людини зазначив, що об`єктами захисту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є законні очікування, які мали бути реалізовані внаслідок здійснення майнових прав. Разом з тим останні залежали від речових прав і  тільки до тих, що закріплені в національному законодавстві.

Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі   Верховного Суду з огляду на викладене та відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України дійшла висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати для відступлення від правового висновку, викладеного Верховним Судом України у зазначених вище постановах, який застосовує при вирішенні вказаної категорії спорів Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.

Крім того, передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права, захисту прав фермерських господарств на земельні ділянки, надані засновникам таких господарств у довічне успадковане володіння, забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

Керуючись статтями 260403404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу №368/54/17 за позовом ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору -  Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі про визнання права на земельну ділянку в порядку спадкування та зустрічним позовом   ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі про визнання права на земельну ділянку.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                              О. В. Ступак

Судді:                                                                                                          І. Ю. Гулейков

                                                                                                                      В. О. Кузнєцов

                                                                                                                      А. С. Олійник

                                                                                                                      Г. І. Усик

 

628
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ