Кондикція - це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності, який може бути застосований самостійно на підставі ст. 1212 ЦК України шляхом подання кондикційного позову (Постанова ВСУ у справі № 6-3090 цс15 від 02 березня 2016р.)

Правова позиція ВСУ у справі № 6-3090цс15: Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондиційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондиційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондиційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов’язання виникає за наявності таких умов:

3) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

4) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред’явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Узагальнюючи викладе, можна дійти висновку про те, що кондиція – позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондиційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Читайте статтю: Захищаємо право власності. Кондиційний позов поряд із віндикаційним та негаторними позовами.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Суддя

Верховного Суду України Я.М. Романюк

Аналізуйте судовий акт: Ненормативные акты горсовета, которые исчерпываются путём однократного применения, не могут быть отменены горсоветом, если заинтересованные лица возражают против этого (Постановление ВСУ по делу № 21-1457а15 от 4 ноября 2015г.)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бердянського міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах держави до Бердянської міської ради, управління Держземагентства у Бердянському районні Запорізької області, ОСОБА_1, третя особа – реєстраційна служба Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення Бердянської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 листопада 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2013 року Бердянський міжрайонний прокурор Запорізької області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради, управління Держземагентства у Бердянському районні Запорізької області, ОСОБА_1, третя особа – реєстраційна служба Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення Бердянської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки, посилаючись на те, що прокурорською перевіркою встановлено, що пунктами 5, 5.50 рішення Бердянської міської ради Запорізької області НОМЕР 1 від 25 лютого 2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації площею S га, розташовану за адресою: АДРЕСА 1.

На підставі вказаного рішення 25 червня 2010 року за ОСОБА_1 була проведена державна реєстрація державного акта на право власності НОМЕР 2 на зазначену земельну ділянку.

В ході прокурорської перевірки було встановлено, що проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_1 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства.

Земельна ділянка, згідно з положеннями статті 51 ЗК України, відноситься до земель рекреаційного призначення. Проектна документація з землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки затверджена оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради без проведення обов’язкової державної експертизи землевпорядної документації.

Позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 вищезазначеної земельної ділянки 1 червня 2010 року та 22 березня 2011 року були відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянськ й управлінням архітектури та земельних відносин Бердянської міської ради відповідно.

Під час перевірки прокуратурою також був встановлений факт незаконної видачі Мелітопольським сектором регулювання природокористування Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Запорізькій області висновку про погодження матеріалів проекту відведення земельної ділянки від 3 березня 2010 року, на підставі якого ОСОБА_1 було надано у власність земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва.

Відповідно до схеми місцезнаходження виділеної ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, остання знаходиться в межах м. Бердянська, на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, а тому не могла бути передана у власність.

Крім цього, пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого Наказом Мінприроди України від 05 листопада 2004 року № 434, встановлено, що у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлення в натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об’єктів природоохоронний орган забезпечує її збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 486 від 08 травня 1996 року «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Відсутність у проектах землеустрою урахування відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України розмірів і меж прибережної захисної смуги Азовського моря унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Окрім цього, Генеральним планом м. Бердянська, затвердженим рішенням Бердянської міської ради НОМЕР_3 від 25 червня 2009 року, за адресою виділеної земельної ділянки ОСОБА_1 передбачено розміщення зелених насаджень загального користування.

Відповідно до проектних рішень генерального плану розвитку міста будівництво нових дачних районів в межах міста Бердянська не передбачено. Заборона на будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах передбачена й пунктом 3.39 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень».

Посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд:

1. визнати незаконним та скасувати пункт 5.50 рішення Бердянської міської ради Запорізької області НОМЕР 1 від 25 лютого 2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»;

2. визнати недійсним державний акт на право власності НОМЕР 2 від 25 червня 2010 року на земельну ділянку площею S га, що виданий на ім’я ОСОБА_1 для ведення індивідуального дачного будівництва в АДРЕСА 1;

3. зобов’язати Управління Держземагентства у Бердянському районі скасувати запис НОМЕР_4 від 25 червня 2010 року про державну реєстрацію державного акта на право власності на землю НОМЕР 2 по АДРЕСА 1, кадастровий номер НОМЕР_5, що виданий на ім’я ОСОБА_1;

4. зобов’язати Управління Держземагентства у Бердянському районі скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА 1, шляхом закриття Поземельної книги на земельну ділянку за вказаною адресою;

5. зобов’язати ОСОБА_1 повернути територіальній громаді м. Бердянськ земельну ділянку вартістю 48 904 грн. 20 коп., площею S га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, межі якої визначені в державному акті на право власності на землю НОМЕР 2, виданому ОСОБА_1.

Ухвалою Бердянського міськрайонного суду від 3 червня 2014 року позовну заяву Бердянського міжрайонного прокурора в частині позовних вимог про зобов’язання скасувати запис про державну реєстрацію державного акта залишено без розгляду.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 14 липня 2014 року в задоволенні позову Бердянського міжрайонного прокурора відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 12 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Визнано незаконним та скасовано пункт 5.50 рішення Бердянської міської ради Запорізької області НОМЕР_1 від 25 лютого 2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок».

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2 від 25 червня 2010 року, площею S га, виданий на ім’я ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА 1.

Зобов’язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку вартістю 48 904 грн. 20 коп. площею S га, яка розташована за адресою: АДРЕСА 1 межі якої визначені в державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯК НОМЕР 2, виданому на ім’я ОСОБА_1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 1212 ЦК України, частини 4 статей 88, 90 ВК України, статті 268 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Сахно Н.В. на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до органу місцевого самоврядування - Бердянської міської ради щодо надання йому земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації.

Бердянська міська рада задовольнила заяву ОСОБА_1, відповідно до п.п. 5, 5.50 рішення Бердянської міської ради НОМЕР 1 від 25.02.2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації площею S га з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА 1 (а.с. 12).

На підставі даного рішення відповідач отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку НОМЕР 2, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 25.06.2010 року за НОМЕР 4 (а.с. 13).

Обов’язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки проведена не була, чим порушено вимоги чинного земельного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю.

Спірна земельна ділянка розташована в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що під час прийняття рішення Бердянської міської ради Запорізької області «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» міською радою було порушено вимоги чинного на той час законодавства в частині підстав та порядку надання земельної ділянки у власність відповідачу ОСОБА_1, а тому, зазначений пункт рішення є незаконним та підлягає скасуванню, а державний акт на право власності на земельну ділянку, що виданий на підставі вказаного рішення, повинен бути визнаний недійсним. Спірна земельна ділянка знаходиться в межах двох кілометрів прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря, тому вона не може бути передана у власність громадянам, оскільки відноситься до земель водного фонду. За правилами статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, зобов’язана його повернути. Особа зобов’язана повернути майно й тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 зобов’язаний повернути отриману ним земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

- від 15 жовтня 2013 року суд виходив із того, що аналіз частин другої, третьої статті 99 КАС України, якою визначено строки звернення до адміністративного суду, дає підстави для висновку, що ці норми права застосовуються до публічно-правових відносин, оскілки право на застосування встановлених іншими законами строків, відмінних від визначених у частині другій статті 99 КАС України, стосується звернень до суб’єкта владних повноважень, а передбачене частиною третьою цієї статті таке ж право стосується публічної служби, тобто також публічно-правових відносин.

- від 29 жовтня 2014 року та від 5 листопада 2014 року суд виходив із того, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, згідно статті 21 ЗК України, для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Згідно з пунктом “ґ” частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. При наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації.

- від 29 жовтня 2014 року, від 19 листопада 2014 року, від 13 травня 2015 року та від 29 квітня 2015 року суд виходив із того, що норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

- від 25 червня 2014 року суд виходив із того, що статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Встановивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої у встановленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, ч. 1 ст. 155, пункту 12 Перехідних положень ЗК України, дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту та недійсності такого рішення селищної ради. Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

- від 16 вересня 2015 року суд виходив із того, що з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 15 січня 2014 року суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції виходив із того, що оскільки спірна земельна ділянка, яка була передана у власність особі рішенням міської ради, належала до земель житлової та громадської забудови, а не до земель сільськогосподарського призначення, то задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції не зазначив, яким чином вказаним рішенням порушуються, не визнаються або оспорюються права Державної інспекції сільського господарства в Кіровоградській області. Крім того, суд виходив із того, що спірна земельна ділянка належить до земель житлової та громадської забудови та передача її особі з іншим цільовим призначенням обмежує права інших громадян міста, які бажають отримати земельні ділянки для будівництва житла. При цьому прокурор звернувся до суду з позовом не в інтересах конкретних громадян.

- від 29 січня 2014 року суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції виходив із того, що суди вирішуючи справу, не надали належної оцінки тому, що Бердянський міжрайонний прокурор не надав належних доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, судами не було з’ясовано фактичних обставин справи, а саме не витребувано з Держкомзему інформацію про те, до якої саме категорії земель відносяться спірна земельна ділянка, в зв’язку з чим дійшли до передчасного висновку про належність вказаних ділянок до земель водного фонду. Питання щодо з’ясування наявності розроблених проектів зовнішніх меж водоохоронних зон та з’ясування належності спірної земельної ділянки до земель прибережної захисної смуги, мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

- від 24 червня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають застосуванню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчиненні після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання індикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судами касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини 4 статей 88, 90 ВК України, статті 268 ЦК України.

Окрім того, в заяві ОСОБА_1 посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1212 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суд виходив із того, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах двох кілометрів прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря, тому вона не може бути передана у власність громадянам, оскільки відноситься до земель водного фонду. Оскільки рішення міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 отримав земельну ділянку, було скасовано – то підстава, на якій майно було набуте, відпала, а тому відповідач, згідно вимог статі 1212 ЦК України, зобов’язаний повернути отриману ним земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що положення статті 1212 ЦК України застосовуються до не договірних зобов’язань. Оскільки рішенням міської ради передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку, та в подальшому між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, який ніким не оспорений, то до спірних правовідносин стаття 1212 ЦК України не підлягає застосуванню. Захист права позивача за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову.

Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондиційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондиційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондиційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов’язання виникає за наявності таких умов:

1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред’явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Узагальнюючи викладе, можна дійти висновку про те, що кондиція – позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондиційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Разом із тим, відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Однак, у справі, яка переглядається вставлено, що власником спірної земельної ділянки є територіальна громада м. Бердянська в особі Бердянської міської ради, яка своїм рішенням незаконно відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_1. Оскільки рішення міської ради про відчуження спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_1 підлягає скасуванню, то відсутні правові підстави збереження цього майна за відповідачем, а тому до спірних правовідносин, які виникли безпосередньо між власником майна і його володільцем, суд правильно застосував положення статті 1212 ЦК України.

Отже, судове рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року, на яке заявник посилаються на підтвердження своєї заяви щодо неоднакового застосування статті 1212 ЦК України, ухвалене у справі за наявності інших фактичних обставин, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник.

Відповідно до статті 360⁵ ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, статтею 360-5 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 листопада 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.