«Іванов і Кашуба проти України»: Безпідставна затримка у лікуванні туберкульозу, а також діагностування хвороби без здійснення комплексного лікування порушують статтю 3 Конвенції (ст. 3, ст. 13 Конвенції, заяви № 12258/09 та № 54754/10, від 29.01.2019 р.)

Фабула судового акта: Справу розпочато за заявами громадян України О.В. Іванова (перший Заявник) та В.М. Кашуби (другий Заявник) щодо ненадання їм належної медичної допомоги під час тримання під вартою, неналежних умов тримання під вартою, відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами. ЄСПЛ, беручи до уваги схожість предмету заяв, вирішив розглянути їх в одному рішенні.

Щодо заяви О.В. Іванова. Першого Заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочинів та поміщено до СІЗО. Під час тримання у СІЗО у першого Заявника було виявлено антитіла до ВІЛ та рекомендовано пройти клінічні обстеження. Перший заявник стверджував, що подальні аналізи не проводилися, медична допомога – не надавалася. Вироком суду, який був залишений в силі Верховним Судом України, першого Заявника було засуджено до смертної кари. Після скасування покарання у вигляді смертної кари, покарання змінили на довічне позбавлення волі, яке перший Заявник відбував у виправній колонії. Під час переведення першого Заявника до колонії було проведено медичні огляди, які встановили, що він був здоровим. Проте, через десять років першому Заявнику було діагностовано хронічний гепатит, другу клінічну стадію ВІЛ-інфекції, холецистит, ішемічну хворобу серця, гіпертонію другого ступеня. Згодом перший Заявник неодноразово проходив медичні огляди, за наслідками яких йому було діагностовано ВІЛ-інфекцію та хронічний гепатит С та рекомендовано регулярно проходити курси лікування.

Щодо заяви В.М. Кашуби. Другого Заявника було затримано за підозрою у вчиненні декількох злочинів та поміщено у СІЗО, де взято на диспансерний облік як особу, що перенесла туберкульоз. Через деякий час другого Заявника було переведено до іншого СІЗО, де він перебував протягом наступних шести років. Певний час другий Заявник не отримував медичної допомоги, проте згодом регулярно проходив медичні огляди. Другого Заявника було засуджено до довічного позбавлення волі та переведено до виправної колонії, де йому було призначено лікування. Другий Заявник стверджував, що під час проведення обшуків камери, прогулянок його змушували перебувати у зігнутому положенні та одягали наручники. Другий Заявник також стверджував, що санітарні та гігієнічні умови тримання під вартою були неналежними, зокрема, йому не надавали в достатній кількості необхідні гігієнічні засоби.

Розглянувши заяви, ЄСПЛ наголосив, що відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою може становити жорстоке поводження у значенні статті 3 Конвенції. ЄСПЛ відзначив, що характер захворювань Заявників без сумніву становив загрозу для їхніх життів. ЄСПЛ констатував, що після виявлення у першого Заявника антитіл до ВІЛ та гепатиту С державні органи належним чином не відреагували на захворювання, а лікування було здійснено із суттєвою затримкою. Щодо справи другого Заявника, ЄСПЛ відзначив, що його десятки разів оглядали лікарі та було призначене певне лікування. Проте вказаних обставин не достатньо, щоб констатувати, що лікування включало в себе комплексну терапевтичну стратегію, а надані лікування та догляд відповідали вимогам статті 3 Конвенції. З огляду на зазначене, ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції щодо обидвох Заявників, оскільки у результаті надання їм неналежної медичного допомоги, вони зазнали душевного страждання та труднощів, які перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного триманню під вартою, а їхня гідність була принижена.

ЄСПЛ відхилив скаргу другого Заявника на неналежні умови тримання під вартою, оскільки Заявник не надав детальних пояснень, не зазначив рівень страждань, якого зазнав, не конкретизував свою скаргу.

Разом із тим, ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції щодо другого Заявника у зв’язку із застосуванням до нього наручників у виправній колонії. ЄСПЛ наголосив, що застосування наручників до всіх засуджених до довічного позбавлення волі осіб чоловічої статі без урахування їхнього особистого становища та конкретної небезпеки, яку вони могли можуть становити, порушує статтю 3 Конвенції.

Також ЄСПЛ встановив порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг другого Заявника на умови тримання під вартою та ненадання медичної допомоги.

Аналізуйте судовий акт:

«Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та №13413/04

«Петухов проти України» (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02

«Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13

«Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06

«Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02

«Каверзін та інші проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03

Із перекладом тексту рішення на українську мову можна ознайомитися на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/02/26/20190226123218-40.docx

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ІВАНОВ І КАШУБА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF IVANOV AND KASHUBA v. UKRAINE)

(Заяви № 12258/09 та № 54754/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

29 січня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням..

У справі «Іванов і Кашуба проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Жорж Раварані (Georges Ravarani), Голова,
Марко Бошняк (Marko Bošnjak),
Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 січня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за двома заявами (№ 12258/09 та № 54754/10), які 20 лютого 2009 року та 10 вересня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Олександр Вікторович Іванов (далі – перший заявник) та пан Володимир Михайлович Кашуба (далі – другий заявник) відповідно.

2. Першого заявника, якому була надана правова допомога, представляв пан Ігор Караман, який на той час був юристом, практикуючим у м. Київ. У 2017 році пан Караман поінформував Суд, що більше не може представляти заявника. Другого заявника, якому була надана правова допомога, представляв пан Тарас Калмиков, юрист, який практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на ненадання їм належної медичної допомоги під час тримання під вартою. Другий заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на неналежні умови тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії № 39 та за статтею 13 Конвенції на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції.

4. 02 січня 2012 року про заяву № 12258/09 було повідомлено Уряд. 02 липня 2015 року та 18 лютого 2017 року про скарги у заяві № 54754/10 було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяв комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

6. 08 січня 2018 року другий заявник помер. 25 січня 2018 року його син, пан Павло Володимирович Кашуба, висловив бажання взяти участь у провадженні Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Заява № 12258/09 «Іванов проти України»

7. Перший заявник, пан Олександр Вікторович Іванов, є громадянином України, який народився у 1956 році. Наразі він відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Житомирській виправній колонії № 8 (далі – Житомирська виправна колонія).

1. Події, що передували справі

8. 17 березня 1996 року заявник був затриманий за підозрою у вчиненні умисного вбивства та інших злочинів. 23 березня 1996 року він був поміщений до Одеського слідчого ізолятора (далі – СІЗО).

9. 19 лютого 1997 року Одеський обласний суд визнав заявника винним у вчиненні умисного вбивства при обтяжуючих обставинах та інших злочинів і обрав йому покарання у виді смертної кари.
10 липня 1997 року Верховний Суд України залишив без змін цей вирок і він набрав законної сили.

10. Після визнання у грудні 1999 року Рішенням Конституційного Суду України смертної кари неконституційною та внесення
у лютому 2000 року змін до Кримінального кодексу України 04 жовтня 2000 року Одеський обласний суд замінив покарання заявника у виді смертної кари на довічне позбавлення волі.

11. 29 травня 1999 року заявника перевели до Житомирської виправної колонії.

2. Медична допомога

12. 27 березня 1996 року під час тримання під вартою в Одеському СІЗО у заявника були виявлені антитіла до ВІЛ. Згідно з його медичною карткою цей результат був підтверджений додатковими тестами 29 березня та 01 квітня 1996 року. Заявнику було рекомендовано пройти клінічне імунологічне обстеження.

13. Згідно з твердженнями заявника після зазначеного тесту жодних подальших обстежень не проводилось і медична допомога не надавалась.

14. У медичній картці заявника є запис лікаря-дерматовенеролога від 19 квітня 1996 року, що він був ВІЛ-інфікованим. Відповідно до іншого запису від 31 серпня 1998 року він отримав медичну консультацію щодо «питань про ВІЛ-інфекцію». Пізніше у жовтні 2008 року у медичній картці заявника було зроблено запис, що він страждав на ВІЛ упродовж десяти років та мав гепатит В.

15. Згідно з твердженнями Уряду 20 лютого, 27 березня, 17 квітня, 03 червня, 11 червня, 09 вересня та 05 листопада 1997 року та 23 січня, 05 березня, 17 березня, 04 червня, 07 липня, 19 вересня та 10 грудня 1998 року заявник проходив планові медичні огляди у СІЗО. Під час цих оглядів він не висував жодних скарг щодо стану здоров’я. Тест на ВІЛ-інфекцію від 11 січня 1999 року не виявив ВІЛ-інфекцію у крові заявника. У матеріалах справи наявна медична довідка від 14 січня 1999 року, згідно з якою за результатами тесту на ВІЛ-інфекцію у заявника були виявлені антитіла до ВІЛ. Йому було рекомендовано пройти розширене клінічне імунологічне обстеження. У матеріалах справи немає інформації, чи була виконана ця рекомендація.

16. 31 травня 1999 року після переведення заявника до Житомирської виправної колонії його оглянула комісія лікарів медичної частини виправної колонії. Огляд показав, що заявник, вочевидь, був здоровим.

17. 25 грудня 2007 року за результатами аналізу крові у заявника були виявлені антитіла до вірусу гепатиту С.

18. 06 травня 2008 року заявник здав аналіз на визначення кількості клітин CD-4 (білі кров’яні тільця), результат якого становив
175 клітин на мм3.

19. 25 червня 2008 року після планового медичного огляду лікарем-інфекціоністом заявнику було діагностовано другу стадію ВІЛ-інфекції (кількість клітин CD-4 становила 176). Йому було призначено курс антиретровірусної терапії (далі – АРТ).

20. 13 липня 2008 року заявник здав ще один аналіз на визначення кількості клітин CD-4, результат якого становив 296 клітин на мм3.

21. Згідно з наданою Урядом медичною карткою заявника у листопаді 2008 року його оглянув лікар з Житомирського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом (далі – центр боротьби зі СНІДом). Заявнику було діагностовано ВІЛ-інфекцію (друга клінічна стадія) та гепатит С у стадії ремісії.

22. Згідно з твердженнями Уряду 01 березня 2009 року виправна колонія отримала відповідні медичні препарати від Державного департаменту з питань виконання покарань, і заявник почав курс АРТ.

23. 07 жовтня 2009 року заявник був оглянутий медичною комісією та йому було діагностовано ВІЛ-інфекцію (друга клінічна стадія), хронічний гепатит (тип захворювання вказано не було), хронічний гастрит, холецистит, ішемічну хворобу серця та гіпертонію другого ступеня.

24. 27 серпня 2010 року заявник пройшов плановий огляд лікарем-інфекціоністом, який діагностував у нього ВІЛ-інфекцію (друга клінічна стадія) та хронічний гепатит С з мінімальною активністю.

25. 19 грудня 2011 року заявник пройшов плановий щоквартальний медичний огляд лікарями центру боротьби зі СНІДом. Йому було діагностовано ВІЛ-інфекцію (друга клінічна стадія, кількість CD-4 – 437 клітин) та хронічний гепатит С з мінімальною активністю. Йому було рекомендовано продовження курсу АРТ та лікування гепатопротекторами протягом двадцяти днів двічі на рік.

26. Сторони не повідомили Суд про лікування, яке надавалося заявнику після грудня 2011 року.

B. Заява № 54754/10 «Кашуба проти України»

27. Другий заявник, пан Володимир Михайлович Кашуба, був громадянином України, який народився у 1958 році. Станом на момент його смерті (08 січня 2018 року – див. пункт 6) він відбував покарання у виді довічного позбавлення волі у Ладижинській виправній
колонії № 39 (далі – Ладижинська виправна колонія).

1. Події, що передували справі

28. 07 вересня 2000 року другий заявник був затриманий за підозрою у вчиненні розбою при обтяжуючих обставин та умисного вбивства. 14 вересня 2000 року він був поміщений до Луцького СІЗО.

29. 04 січня 2001 року Волинський обласний суд визнав заявника винним у вчиненні розбою при обтяжуючих обставин і умисного вбивства та обрав йому покарання у виді довічного позбавлення волі. Тим самими вироком заявника визнали особливо небезпечним для суспільства. 24 травня 2002 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

30. 08 вересня 2001 року заявник був переведений до Вінницького СІЗО.

31. 22 лютого 2007 року він був переведений до Ладижинської виправної колонії.

2. Медична допомога

32. Після прибуття до Луцького СІЗО у вересні 2000 року другий заявник був оглянутий працівниками медичної частини СІЗО та взятий на диспансерний облік як особа, яка перенесла туберкульоз (далі – ТБ).

33. Після прибуття до Вінницького СІЗО у вересні 2001 року заявника оглянули працівники медичної частини СІЗО та взяли на диспансерний облік як особу, яка перенесла ТБ.

34. Згідно з твердженнями заявника у березні 2003 року він пройшов медичний огляд і йому було діагностовано ТБ.

35. Заявник стверджував, що у травні 2003 року він отримував певне лікування ТБ. З червня до серпня 2003 року він не отримував жодного лікування. У вересні 2003 року його лікування було відновлено та йому було призначено спеціальну дієту. Сторони не уточнили характер цього лікування.

36. 18 листопада 2003 року заявник був оглянутий лікарем-фтизіатром та йому було діагностовано клінічно вилікуваний туберкульоз. 30 березня 2004 року його оглянув ще один лікаре-фтизіатр та діагностував спонтанно вилікуваний ТБ та туберкулому верхньої частки лівої легені. Сторони не зазначили, чи було заявнику призначено лікування та чи отримував він його упродовж зазначеного періоду часу.

37. Згідно з твердженнями заявника з березня 2004 року до листопада 2006 року лікар-фтизіатр оглядав його вісім разів. Упродовж цього періоду йому діагностували туберкулому верхньої частки лівої легені, а пізніше залишкові зміни ТБ верхньої частки лівої легені (категорія 5.1). Йому призначили певне лікування, характер якого сторонами зазначений не був.

38. 22 лютого 2007 року після прибуття до Ладижинської виправної колонії заявника оглянули працівники медичної частини колонії та взяли його на диспансерний облік як особу, яка мала залишкові зміни верхньої частки лівої легені у вигляді щільних вогнищевих тіней, категорія 5.1.

39. Згідно з твердженнями заявника з 27 лютого 2007 року йому надавалося лікування та спеціальне дієтичне харчування у зв’язку з ТБ. Сторони не зазначили характер та тривалість цього лікування.

40. 03 вересня 2007 року, 29 лютого та 01 вересня 2008 року,
01 березня та 01 вересня 2009 року і 26 лютого 2010 року заявнику призначалися сезонні курси протирецидивного лікування та спеціальна дієта. Сторони не зазначили характер цього лікування.

41. Згідно з твердженнями Уряду з квітня 2008 року до
квітня 2014 року заявника понад п’ятнадцять разів оглядав лікар виправної колонії у зв’язку з ТБ. Йому діагностували залишкові зміни ТБ верхньої частки лівої легені у вигляді щільних вогнищевих тіней (категорія 5.1) та хронічний бронхіт у стадії нестійкої ремісії. Йому призначили лікування. Сторони не зазначили характер цього лікування.

3. Умови тримання другого заявника під вартою

42. Другий заявник зазначав, що під час проведення регулярних обшуків його камери, прогулянок та по дорозі до душових кімнат його змушували перебувати у зігнутому положенні із заведеними за спину руками у наручниках. Він надав такий опис зазначених подій.

43. Перед тим, як відчинити двері камери, заявника просили зігнутися, завести руки за спину та просунути їх у маленький отвір у дверях камери, щоб одягти на них наручники. Потім охоронці відчиняли двері, виводили засуджених з камери та проводили обшук ув’язнених та камер. Під час обшуку заявник та інші ув’язнені стояли у зігнутому положенні. Після закінчення обшуку заявника заводили назад до камери, знімали наручники та дозволяли розігнутися лише після зачинення дверей камери.

44. Для прогулянки заявника виводили з камери у зігнутому положенні із заведеними за спину руками у наручниках. Його та інших ув’язнених примушували перебувати у цьому положенні по дорозі до майданчика для прогулянок та назад. Ув’язнених супроводжувала група охоронців виправної колонії з собаками. Інколи ця процедура супроводжувалася побиттям гумовими кийками.

45. Згідно з розпорядком дня виправної колонії заявнику дозволялося приймати душ один раз на тиждень. Дорогою до душових кімнат та назад його змушували йти у зігнутому положенні із заведеними за спину руками у наручниках. Вода у душовій кімнаті інколи була холодною, а саме прийняття душу тривало п’ять хвилин. Душова кімната була неосвітленою, у ній було лише маленьке вікно, а електричного освітлення всередині не було. Опалення у душовій кімнаті не було, і зимою температура була близько 7 – 8oC.

46. Заявнику видавали 100 грам мила на місяць на гігієнічні потреби. Решту необхідних йому засобів гігієни він отримував від своєї матері.

47. Заявнику доводилося прати та сушити свій одяг у камері, яка внаслідок цього була вогкою. Відчинити вікно та провітрити камеру зимою було неможливо, оскільки опалення було занадто слабким і в камері одразу ставало холодно.

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

48. Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 Правила 42 Регламенту Суду).

II. ПОПЕРЕДНЄ ПИТАННЯ (ЗАЯВА № 54754/10 – «КАШУБА ПРОТИ УКРАЇНИ»)

49. Перш за все, Суд зазначає, що другий заявник помер під час розгляду його заяви Судом. Уряд стверджував, що син заявника не мав locus standi, щоб підтримати заяву з огляду на те, що права, закріплені статтею 3 Конвенції, були суто особистими та не могли бути передані іншій особі.

50. Суд визнав, що у випадках коли заявник помирав після подання заяви, його близькі родичі чи спадкоємці фактично могли підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 97, ЄСПЛ 2014 та наведені у ньому посилання).

51. З огляду на зазначене Суд визнає, що син другого заявника,
пан Павло Володимирович Кашуба (див. пункт 6), має законний інтерес підтримати заяву від імені померлого заявника. Тому за його клопотанням Суд продовжить розгляд справи. Проте для зручності Суд посилатиметься у цьому рішенні на пана Володимира Михайловича Кашубу як на заявника або другого заявника.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

52. Перший заявник скаржився на ненадання йому до
березня 2009 року жодного лікування ВІЛ, гепатиту С та інших захворювань. Другий заявник скаржився, що захворів на ТБ під час перебування у слідчому ізоляторі та на ненадання йому належної медичної допомоги. Він також скаржився на неналежні умови тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії.

Заявники посилалися на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з наданою заявникам медичною допомогою під час тримання під вартою

1. Прийнятність

(a) Заява № 12258/09 «Іванов проти України»

i. Відповідність критерію ratione temporis

53. Перш за все, Суд зазначає, що ця скарга стосується лікування першого заявника в Одеському СІЗО з 27 березня 1996 року. Проте Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Отже, події, які передували цій даті, не підпадають під юрисдикцію ratione temporis Суду, внаслідок чого відповідна частина заяви має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та
пункту 4 статті 35 Конвенції. Тим не менш, для оцінки контексту та оскаржуваної ситуації в цілому Суд врахує відповідні факти, які передували даті набрання чинності Конвенції для Україні (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мілановіч проти Сербії» (Milanović v. Serbia), заява № 44614/07, пункт 78, від 14 грудня 2010 року).

ii. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

54. Уряд доводив, що перший заявник не вичерпав ефективні національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на ненадання йому медичної допомоги. Уряд вважав, що він повинен був звертатися зі скаргами на стан свого здоров’я до прокуратури.

55. Перший заявник доводив, що він постійно скаржився на проблеми зі здоров’ям лікарям та до Державного департаменту з питань виконання покарань, але безрезультатно.

56. Суд зазначає, що він уже розглянув та відхилив подібні заперечення, визнавши неефективним наведений Урядом засіб юридичного захисту (див., наприклад, рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункт 69,
від 28 березня 2006 року; «Буглов проти України» (Buglov v. Ukraine), заява № 28825/02, пункт 74, від 10 липня 2014 року та «Сокіл проти України» (Sokil v. Ukraine), заява № 9414/13, пункт 38, від 22 жовтня 2015 року). Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі і тому вважає, що ця скарга не може бути відхилена через невичерпання національних засобів юридичного захисту.

iii. Інші підстави для неприйнятності

57. Суд зазначає, що частина цієї скарги щодо періоду після
11 вересня 1997 року не є явно необґрунтованою у розумінні
підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

(b) Заява № 54754/10 «Кашуба проти України»

58. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

i. Заява № 12258/09 «Іванов проти України»

59. Заявник доводив, що він почав проходити курс АРТ зі значною затримкою, що завдало йому психологічного стресу, оскільки його життя перебувало під загрозою з 1996 до 2009 року. Уряд не надав будь-якого переконливого пояснення цієї затримки. Заявник також доводив, що під час тримання його під вартою в Одеському СІЗО планові огляди не проводились. Він також стверджував, що не отримував жодного лікування гепатиту С, а Уряд не надав чіткого документального підтвердження, що він такого лікування не потребував.

60. Уряд стверджував, що заявник знаходився під постійним наглядом лікарів, йому своєчасно та правильно встановлювались діагнози і надавалось лікування у зв’язку з ВІЛ-інфекцією та гепатитом С.

ii. Заява № 54754/10 «Кашуба проти України»

61. Заявник скаржився на неотримання під час відбування свого покарання належної медичної допомоги у зв’язку з туберкульозом. Він також доводив, що з червня до серпня 2003 року він взагалі не отримував жодного лікування.

62. Уряд доводив, що у період тримання заявника під вартою з вересня 2000 року йому було діагностовано залишкові зміни ТБ, які доводили, що він не страждав на серйозну форму хвороби та одужав. Він також стверджував, що заявник регулярно проходив огляди, отримував протирецидивне лікування та перебував під постійним наглядом працівників медичної частини виправної колонії.

(b) Оцінка Суду

63. Суд неодноразово наголошував, що відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, пункти 112 – 122, від 29 листопада 2007 року; «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 77 – 83, від 18 грудня 2008 року, та «Петухов проти України» (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, пункти 91 – 98, від 21 жовтня 2010 року).

64. Інші відповідні принципи, встановлені Судом у його практиці щодо статті 3 Конвенції та надання медичної допомоги під час тримання під вартою, наведені в рішенні у справі «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonovv. Ukraine) (заява № 40512/13, пункти 70 – 75, від 22 жовтня 2015 року).

65. У низці справ Суд розглядав питання надання неналежної медичної допомоги особам з ВІЛ та туберкульозом в установах виконання покарань України (див., наприклад, рішення у справах «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), заява № 29971/04, пункти 106 – 109, від 18 грудня 2008 року; «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пункти 63 – 67, від 20 травня 2010 року; «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, пункти 134 – 138 та 145,
від 14 березня 2013 року; згадані рішення у справах «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonovv. Ukraine), пункти 76 – 90; «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 104 – 106; рішення у справах «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine),
заява № 15825/06, пункти 97 – 102, від 25 жовтня 2007 року; «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пункт 72, від 15 грудня 2011 року; та «Кушнір проти України»
(Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пункти 142 – 149, від 11 грудня 2014 року).

66. У цих справах головними підставами для висновку Суду про ненадання заявникам належної медичної допомоги були відсутність оперативності або необґрунтовані затримки в організації медичних оглядів, діагностики та початку лікування (див. усі згадані рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 104 та 105; «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), пункти 92 та 93 та 98 – 100; «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine), пункти 144 та 145; та «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), пункт 87), відсутність кваліфікованих працівників або обладнання (див. згадане рішення у справі «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), пункти 96 та 97, і рішення у справі «Темченко проти України» (Temchenko v. Ukraine), заява № 30579/10, пункт 89,
від 16 липня 2015 року) та визнання державними органами несвоєчасного та неналежного надання медичної допомоги (див. згадане рішення у справі «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), пункт 145).

67. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд, по-перше, зазначає, що характер захворювань заявника безсумнівно загрожував його життю.

68. Щодо заяви № 12258/09 «Іванов проти України» Суд зазначає, що у 1996 році після проведення низки аналізів крові під час тримання заявника під вартою в Одеському СІЗО (див. пункт 12) було встановлено наявність у нього антитіл до ВІЛ. Це також підтверджувалося записами у його медичній картці (див. пункт 14). У зв’язку з цим вбачається, що державні органи не відреагували належним чином на захворювання заявника.

69. До того ж після повторного підтвердження ВІЛ-позитивного статусу у червні 2008 року під час тримання під вартою у Житомирській виправній колонії, заявник не отримував курс АРТ до березня 2009 року (див. пункти 19 та 22). З огляду на серйозність ВІЛ-інфекції вкрай важливо було розпочати курс АРТ без затримки. Уряд не навів жодних переконливих аргументів для виправдання цієї затримки. Крім того, він не заперечив проти підтвердженого матеріалами справи аргументу заявника, що він не проходив планових оглядів або тести на ВІЛ-інфекцію (див. пункт 59).

70. Щодо лікування першого заявника від гепатиту С не оскаржувалося, що у грудні 2007 року у нього були виявлені антитіла до гепатиту С (див. пункт 17). Проте Уряд не надав документального підтвердження належного реагування державних органів на зазначене захворювання, наприклад, у формі проведення подальших тестів, встановлення діагнозу та надання відповідного лікування.

71. Суд також зазначає, що у серпні 2010 року у заявника було загострення гепатиту С і він став хронічним (див. пункт 24). Уряд знову не надав жодної інформації, чи надавалося заявнику яке-небудь лікування після цього.

72. Щодо заяви № 54754/10 «Кашуба проти України» Суд зазначає, що після прибуття у вересні 2000 року до Луцького СІЗО та потім у вересні 2001 до Вінницького СІЗО другий заявник був визнаний особою, яка раніше вже перенесла ТБ (див. пункти 32 та 33). Проте Уряд не заперечував, що після медичного огляду у березні 2003 року йому діагностували ТБ (див. пункт 34). Він десятки разів оглядався лікарями установи виконання покарань та, вочевидь, отримував певне лікування. Проте цих обставин не достатньо, щоб переконати Суд, що лікування включало в себе комплексну терапевтичну стратегію, а все надане йому лікування та догляд відповідали вимогам статті 3 Конвенції.

73. Зокрема, Суд зазначає, що з червня до серпня 2003 року другий заявник не отримував жодного лікування ТБ (див. пункт 35) та з лютого 2007 року до квітня 2014 року йому неодноразово було діагностовано залишкові зміни після ТБ верхньої частки лівої легені (див. пункти 38 та 41). Уряд також наголосив, що заявник мав доступ до належної медичної допомоги. Проте він не уточнив характер лікування, яке другий заявник отримував у зазначений період. Він також не надав жодного документального підтвердження, такого як копія медичної картки заявника або перелік медичних призначень.

74. У світлі зазначеного Суд вважає, що надана заявникам медична допомога була неналежною. У результаті надання їм неналежної медичного допомоги, вони зазнали душевного страждання та труднощів, які перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного триманню під вартою, а їхня гідність була принижена.

75. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників.

B. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання другого заявника під вартою (заява № 54754/10 – «Кашуба проти України»)

76. Другий заявник скаржився на жахливі побутові умови тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії. Він також скаржився, що поводження, якого він зазнавав у цій установі виконання покарань з 21 лютого 2007 року, було несумісним з вимогами статті 3 Конвенції.

1. Прийнятність

77. Суд зазначає, що скарга другого заявника стосовно тримання його під вартою містить два аспекти: (а) побутові умови тримання його під вартою та (b) застосування наручників щоразу при виведенні його з камери.

78. Суд зазначає, що на відміну від доволі детальних скарг щодо застосування наручників, більшість доводів другого заявника щодо зазначеного у підпункті (а) попереднього пункту обмежувалися нечіткими та загальними формулюваннями. Вони стосувалися тверджень про обмежене користування душем (один раз на тиждень), відсутність світла та опалення у душових кімнатах, обмежені можливості прати та сушити свій одяг, а також про відсутність вентиляції у його камері. Заявник не навів необхідних деталей або обґрунтування (див. пункти 45 – 47). Він також не зазначив характер та рівень страждань, яких він зазнав через оскаржувані обмеження, та не довів, що його страждання досягнули рівня суворості, який підпадає під дію статті 3 Конвенції. До того ж він не конкретизував цю скаргу у своїй відповіді на зауваження Уряду.

79. Загалом Суд доходить висновку, що порушені другим заявником у цій частині заяви питання не виявляють жодних ознак порушення прав та свобод, встановлених у Конвенції або протоколах до неї (див., наприклад та mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), пункти 64 – 66).

80. З цього випливає, що скарга другого заявника на побутові умови тримання його під вартою є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

81. Скарга щодо застосування до другого заявника наручників щоразу при виведенні його з камери навпаки не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Зазначаючи також, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, Суд оголошує її прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

82. Другий заявник повторив свою первинну скаргу про застосування до нього наручників щоразу при виведенні його з камери та конвоюванні групою охоронців виправної колонії з собаками.

83. Уряд доводив, що поводження, якого зазнав другий заявник як засуджений до довічного позбавлення волі, відповідало нормам національного законодавства.

(b) Оцінка Суду

84. У справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 153 – 163, від 15 травня 2012 року) Суд дійшов висновку, що питання застосування наручників до всіх засуджених до довічного позбавлення волі осіб чоловічої статі відповідно до національного законодавства, яке дозволяло державним органам застосовувати наручники як засіб стримування без урахування їхнього особистого становища та конкретної небезпеки, яку вони могли чи не могли становити, порушувало статтю 3 Конвенції.

85. Крім того, про практику систематичного застосування наручників до усіх засуджених до довічного позбавлення волі щоразу при виведенні їх з камери також свідчать висновки КЗК за результатами візиту до України у жовтні 2005 року.

86. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що обставини цієї справи є аналогічними обставинам справи «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine). У цій справі, так само як і у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), Уряд не надав жодного пояснення щодо того, чи враховували державні органи особисте становище заявника та конкретну небезпеку, яку він міг чи не міг становити. За відсутності будь-яких фактів або аргументів Уряду, здатних переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі, він доходить висновку, що застосування наручників до другого заявника у Ладижинській виправній колонії становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та у зв’язку з цим було порушено статтю 3 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ (ЗАЯВА № 54754/10 – «КАШУБА ПРОТИ УКРАЇНИ»)

87. Другий заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції на стверджуване надання неналежної медичної допомоги. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A. Прийнятність

88. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

89. Уряд заперечив проти доводів заявника та стверджував про відсутність порушення статті 13 Конвенції.

90. Суд повторює, що він уже встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах проти України через відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на умови тримання під вартою та ненадання медичної допомоги (див, серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 113 – 116; «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, пункт 72,
від 12 жовтня 2006 року; згадане рішення у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), пункти 91 та 92; рішення у справах «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77,
від 12 січня 2012 року та «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункти 104 та 105, від 16 травня 2013 року). Посилаючись також на свої наведені висновки щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою першого заявника на ненадання медичної допомоги (див. пункт 56), Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

91. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг другого заявника за статтею 3 Конвенції.

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
(ЗАЯВА № 12258/09 – «ІВАНОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»)

92. Насамкінець, перший заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на несправедливість судового розгляду, який закінчився у липні
1997 року, за статтею 7 Конвенції на неправомірну заміну його покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі та без надання будь-якої інформації на порушення його прав за статтями 17, 34 та 53 Конвенції.

93. Розглянувши доводи заявника у світлі усіх наявних у нього матеріалів, Суд доходить висновку, що скарга заявника за статтею 6 Конвенції не відповідає за критерієм ratione temporis положенням Конвенції, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Крім того, скарга була подана до Суду більш ніж через шість місяців з дати винесення остаточного рішення. Щодо скарги заявника за
статтею 7 Конвенції Суд зауважує, що заявник не стверджував про суворість покарання у виді довічного позбавлення волі як такого; його скарга обмежувалася твердженням, що його покарання у виді смертної кари мало бути замінене на покарання у виді позбавлення волі на визначений строк. У зв’язку з цим Суд зазначає, що аналогічна скарга уже була розглянута та визнана явно необґрунтованою у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine) (заява № 16474/03,
пункт 49, від 14 жовтня 2010 року). Щодо скарг заявника за
статтями 17, 34 та 53 Конвенції Суд доходить висновку, що наявні у нього матеріали не виявляють жодних ознак порушення цих положень. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4
статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

94. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

1. Заява № 12258/09 «Іванов проти України»

95. Перший заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди, понесеної ним у зв’язку з придбанням медичних препаратів. Розмір витраченої суми він не зазначив. Щодо моральної шкоди, то він залишив питання визначення розміру відшкодування шкоди на розсуд Суду.

96. Уряд не надав коментарів щодо вимог заявника.

97. Оскільки доводи заявника щодо матеріальної шкоди не підтверджені жодними документальними доказами, які б дозволили встановити її відповідний розмір, Суд не присуджує нічого за цим пунктом. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

2. Заява № 54754/10 «Кашуба проти України»

98. Другий заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

99. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

100. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 9 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Ця сума має бути сплачена його сину, пану Павлу Володимировичу Кашубі.

B. Судові та інші витрати

1. Заява № 12258/09 «Іванов проти України»

101. Перший заявник вимагав 3 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді. Він просив, щоб кошти були сплачені безпосередньо на банківський рахунок його колишнього представника. Він також вимагав 50 євро в якості компенсації адміністративних витрат.

102. Уряд не надав коментарів щодо вимог заявника.

103. З огляду на наявні у нього документи та надану першому заявнику правову допомогу (див. пункт 2) Суд присуджує 650 євро за цим пунктом. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок колишнього представника заявника, як вказано заявником
(див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 та 117,
від 07 листопада 2013 року та «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, ЄСПЛ 2016 (витяги).

2. Заява № 54754/10 «Кашуба проти України»

104. Другий заявник вимагав 1 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та 50 євро компенсації адміністративних витрат.

105. Уряд вважав суму, яка вимагалася, необґрунтованою.

106. З огляду на наявні у нього документи, надану другому заявнику правову допомогу (див. пункт 2) та те, що його представник вступив у провадження лише на стадії комунікації, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

107. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви;

2. Оголошує, що син другого заявника, пан Павло Володимирович Кашуба, має право брати участь у цьому проваджені від імені другого заявника;

3. Оголошує прийнятною скаргу першого заявника за статтею 3 Конвенції щодо відсутності доступу до належної медичної допомоги після 11 вересня 1997 року;

4. Оголошує прийнятною скаргу другого заявника за статтею 3 Конвенції щодо відсутності доступу до належної медичної допомоги;

5. Оголошує прийнятною скаргу другого заявника за статтею 3 Конвенції щодо застосування наручників у Ладижинській виправній колонії;

6. Оголошує прийнятними скарги другого заявника за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою;

7. Оголошує решту скарг у заявах неприйнятними;

8. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників у зв’язку з відсутністю доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою;

9. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із застосуванням до другого заявника наручників у Ладижинській виправній колонії;

10. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг другого заявника на відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою;

11. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро першому заявнику,
пану Олександру Вікторовичу Іванову, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 9 800 (дев’ять тисяч вісімсот) євро сину другого заявника, пану Павлу Володимировичу Кашубі, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(iii) 650 (шістсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись першому заявнику, в якості відшкодування судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок колишнього представника першого заявника, пана Ігоря Карамана;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

12. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 29 січня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.