«Ігор Тарасов проти України»: Нерозривна пов’язаність між собою фактів, які двічі призвели до притягнення особи до відповідальності, свідчить про порушення принципу ne bis in idem (ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції, заява № 44396/05, від 16.06.2016 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України І.А. Тарасов, стверджував, що національні суди двічі притягнули його до юридичної відповідальності за одне і те саме правопорушення, і таким чином порушили права, гарантовані Конвенцією.

Заявника було затримано за хуліганство внаслідок бійки в барі. В судовому порядку на Заявника було накладено адміністративне стягнення (арешт). Наступного дня щодо Заявника було порушено кримінальну справу за порушення громадського порядку, а згодом в межах даної справи також було висунуте додаткове обвинувачення щодо завдання тілесних ушкоджень.

Вироком суду Заявника було визнано винним у хуліганстві, вчиненому за обтяжуючих обставин, та умисному завданні середньої тяжкості тілесного ушкодження, і засуджено до трьох років позбавлення волі та застосування примусових заходів медичного характеру. Суд апеляційної інстанції змінив вирок, зокрема в частині застосування примусового лікування. Касаційну скаргу Заявника не було задоволено. Під час провадження у національних судах Заявник неодноразово зазначав, що його було двічі притягнуто до відповідальності за одне і те саме правопорушення, проте такі твердження судами було відхилено.

Під час розгляду справи у ЄСПЛ Уряд стверджував, що притягнення Заявника до адміністративної та кримінальної відповідальності відбулося за різні правопорушення, які лише були вчинені в одному місці і в один час. Зокрема, адміністративне провадження стосувалося форми висловлювань Заявника, погроз завдання фізичного насильства та ін., у той час як кримінальне провадження стосувалося завдання тілесних ушкоджень та відшкодування майнової шкоди.

ЄСПЛ підкреслив, що юридична кваліфікація згідно національного законодавства не може бути єдиним критерієм для застосування принципу «ne bis in idem», який означає заборону кримінального переслідування або судового розгляду у справі щодо другого із правопорушень, якщо воно є похідним від тих самих фактів, що стали підставою для притягнення до відповідальності за перше правопорушення.

ЄСПЛ дійшов висновку, що для розгляду скарги Заявника слід вирішити питання про те, чи було перше (адміністративне) провадження кримінальним за своїм характером; чи були однаковими правопорушення, за які Заявника було притягнуто до відповідальності та чи відбулося дублювання проваджень.

З огляду на характер і суворість застосованого до Заявника адміністративного покарання (адміністративний арешт строком на 5 діб), ЄСПЛ дійшов висновку, що таке покарання могло вважатися «кримінальним» у значенні статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що кримінальне і адміністративне провадження були пов`язаними, оскільки стосувалися поведінки Заявника в одному і тому ж місці в той самий час. Кримінальне провадження мало деталізуючий характер щодо адміністративного, оскільки під час нього з’ясувався факт завдання працівникам бару тілесних ушкоджень, пошкодження майна власника бару. ЄСПЛ наголосив, що працівники міліції під час затримання Заявника за адміністративне правопорушення повинні були одразу належним чином оцінити дії Заявника та їх наслідки. Більше того, одні і ті самі докази та факти (в тому числі показання свідків) були використані як під час адміністративного, так і під час кримінального провадження.

ЄСПЛ наголосив, що друге (кримінальне) провадження було розпочате уже після набрання законної сили рішенням, прийнятого за наслідками першого (адміністративного) провадження. Разом із цим, ЄСПЛ відзначив, що суди не врахували твердження Заявника про повторне притягнення до відповідальності, оскільки чинним законодавством не було передбачено можливості закриття провадження у випадку притягнення до відповідальності за аналогічне правопорушення. Проте, оскільки адміністративне провадження було кримінальним в розумінні Конвенції, то обидва провадження мали кримінальний характер і таким чином відбулося дублювання провадження.

З огляду на вищевказані обставини, ЄСПЛ дійшов висновку про порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Інші скарги Заявника на порушення Конвенції було відхилено як явно необґрунтовані.

Аналізуйте судовий акт: «Нікаанен проти Фінляндії» (Nykänen v. Finland), заява № 11828/11

«Галстян проти Арменії» (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03

«Лучанінова проти України» (Luchaninova v. Ukraine), заява № 16347/02

«Сергій Золотухін проти Росії» (Sergey Zolotukhin v. Russia), заява № 14939/03

Справа «Ігор Тарасов проти України»
(Заява № 44396/05)

СТРАСБУРГ
16 червня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ
16/09/2016

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Ігор Тарасов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 44396/05), яку 16 листопада 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Андрійович Тарасов (далі - заявника).

2. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його двічі притягнули до юридичної відповідальності у порушення статті 4 Протоколу № 7.

4. 21 жовтня 2009 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1957 році і проживає у м. Севастополі.

6. Близько 5 год. ранку 26 січня 2002 року заявник брав участь у бійці в місцевому барі, внаслідок якої працівники бару зазнали тілесних ушкоджень, а майну бару було завдано шкоди. Для врегулювання ситуації на місце події прибула міліція. Працівники міліції доправили заявника та його товариша І. до відділу міліції. Заявника було затримано за вчинення адміністративного правопорушення «дрібне хуліганство», передбаченого статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

A. Стягнення за адміністративне правопорушення

7. 28 січня 2002 року Нахімовський районний суд м. Севастополя (далі -районний суд) визнав заявника винним у вчиненні зазначеного правопорушення та наклав на нього стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на п’ять діб. Суд навів такі підстави для накладення стягнення:

«... Тарасов 26 січня 2002 року близько 5 год. ранку, знаходячись у нетверезому стані в барі (Л.Н.] на пл. ... висловлювався нецензурною лайкою на адресу працівників бару, хапався та розмахував дерев’яною ніжкою від стільця, погрожував фізичною розправою, на зауваження не реагував, чим порушив громадський порядок та спокій громадян, тобто вчинив дрібне хуліганство...».

8. Рішення оскарженню не підлягало та набуло законної сили.

B. Кримінальне провадження щодо заявника

9. 29 січня 2002 року слідчий Нахімовського PB УМВС України в м. Севастополі порушив кримінальну справу щодо заявника та І. за порушення громадського порядку у барі 26 січня 2002 року. На певному етапі слідства до справи щодо заявника було долучено додаткове обвинувачення, що стосувалося, ймовірно, заподіяння ним тілесних ушкоджень своїй дружині за окремим епізодом.

10. 14 жовтня 2003 року районний суд постановив вирок у кримінальній справі. Також він вирішив спір за цивільним позовом потерпілих в рамках кримінального провадження. Районний суд визнав заявника винним у вчиненні двох злочинів: злочину, передбаченого частиною 1статті 122 Кримінального кодексу України («Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження»), та злочину, передбаченого частиною 4 статті 296 Кримінального кодексу України («Хуліганство» з обтяжуючими обставинами).

11. Стосовно першого злочину районний суд встановив, що 13 серпня 2001 року заявник побив свою дружину, умисно завдавши їй тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

12. Щодо другого злочину районний суд встановив, що близько 4 год. 30 хв. ранку 26 січня 2002 року заявник та його співучасник І., обидва нетверезі та з дерев’яними ніжками від стільців у руках увійшли до бару Л.Н., де вчинили серйозне порушення громадського порядку. Описуючи поведінку заявника, суд зазначив, що останній, використовуючи нецензурну лексику, підійшов до столу, за яким сиділи Н., Б. та К. (працівники бару) та за допомогою дерев’яної ніжки від стільця заподіяв Н. та К. легкі тілесні ушкодження. Заявник також вдарив Н. пляшкою по голові. Після цього заявник вдарив дерев’яною ніжкою від стільця по вкритому посудом столу, потім він зламав швабру та кинув пляшку від пива об стіну, заподіявши таким чином майнову шкоду. Далі заявник підійшов до офіціантки М., вдарив її у стегно та по обличчю.

13. У своєму вироку, на підтвердження цих фактичних висновків, районний суд посилався на показання потерпілих та деякі непрямі докази. Зокрема, суд розглянув показання Н., Б. та К., які засвідчили, що заявник висловлювався нецензурно, погрожував фізичним насильством, заподіяв вищевказані тілесні ушкодження та спричинив майнову шкоду, а також, що Б. намагався заспокоїти його.

14. Районний суд кваліфікував дії заявника за частиною 4 статті 296 Кримінального кодексу України як «хуліганство», вчинене із застосуванням заздалегідь виготовленого предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень (дерев’яна ніжка від стільця). Суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки за сукупністю двох злочинів із застосуванням примусових заходів медичного характеру за місцем відбування покарання. Районний суд також розглянув заперечення заявника, що на нього раніше вже було накладено адміністративне стягнення у зв’язку з тими ж подіями 26 січня 2002 року. Цей аргумент було відхилено судом на тій підставі, що раніше заявника було притягнуто до відповідальності за Кодексом України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення, що було іншим видом юридичної відповідальності. Відповідно справа про адміністративне правопорушення не перешкоджала кримінальному провадженню.

15. 20 липня 2004 року апеляційний суд м. Севастополя змінив вирок районного суду в частині вжиття заходів медичного характеру щодо заявника та його цивільної відповідальності. 27 січня 2005 року Верховний Суд України за відсутності заявника відмовив у задоволенні його касаційної скарги. Заявника було повідомлено про ухвалу Верховного Суду України листом, надісланим йому 21 травня 2005 року. Твердження заявника, що його двічі притягнули до юридичної відповідальності за одне і те саме правопорушення, було відхилено судами як необґрунтоване.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

16. Статтею 61 Конституції України передбачено:

«Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.».

B. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року

17. Статтею 173 Кодексу у редакції на час події було передбачено:

«Стаття 173. Дрібне хуліганство

Дрібне хуліганство, тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, -

тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, - адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.».

С. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року

18. Статтею 296 Кодексу передбачено:

«Стаття 296. Хуліганство

1. Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, - карається...

4. Дії, передбачені частинами першою ... цієї статті, якщо вони вчинені із застосуванням ... предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, -

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.».

D. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (чинний на час подій)

19. Кодекс передбачав, що порушена кримінальна справа підлягає закриттю щодо особи, про яку є: вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави; нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню, або якщо про відмову в порушенні справи по тому ж факту є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора (пп. 9-11 статті 6).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився, що його двічі притягнули до юридичної відповідальності за одні і ті самі діяння. Він посилався на статтю 4 Протоколу № 7 Конвенції, в якій зазначено:

«1. Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають відновленню провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

3. Жодних відступів від положень цієї статті не допускається на підставі статті 15Конвенції.».

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

22. Заявник наполягав на своїй скарзі, доводячи, що його двічі незаконно притягнули до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

23. З огляду на суворість накладеного стягнення, Уряд визнав, що провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника було кримінальним у розумінні статті 4Протоколу № 7. Уряд стверджував, що обидва провадження, порушені щодо заявника, стосувалися його поведінки 26 січня 2002 року в одному й тому ж місці. Проте факти, на підставі яких було порушено адміністративне провадження, стосувались порушення громадського порядку у зв’язку з використанням нецензурної лексики, розмахуванням дерев’яною ніжкою від стільця та погрозами застосування фізичного насильства. На противагу, факти, які стали важливим елементом кримінального обвинувачення, стосувалися заподіяння тілесних ушкоджень та майнової шкоди. За цих підстав Уряд стверджував, що заявника не було двічі притягнуто до юридичної відповідальності за одне і те саме діяння.

2. Оцінка Суду

(a) Чи було перше провадження кримінальним за своїм характером

24. Юридична кваліфікація процедури згідно з національним законодавством не може бути єдиним критерієм для застосування принципу ne bis in idem за пунктом 1 статті 4 Протоколу № 7. В іншому випадку застосування цього положення було б залишено на розсуд Договірних Сторін до такої міри, що призвело б до наслідків, не сумісних з предметом та метою Конвенції. Поняття «кримінальна процедура» у тексті статті 4 Протоколу № 7 повинно тлумачитися з огляду на загальні принципи, що стосуються відповідних слів «кримінальне обвинувачення» та «покарання» у статтях 6 та 7 Конвенції відповідно (див. рішення у справі «Нікаанен проти Фінляндії» (<…>), заява № 11828/11, п. 38, від 20 травня 2014 року, з подальшими посиланнями).

25. Суд зазначає, що за відповідне адміністративне правопорушення передбачено застосування стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк до п’ятнадцяти діб. Зважаючи на характер та суворість покарання, Суд вважає, що це провадження у розумінні статті 6 Конвенції було кримінальним (див. рішення у справах «Галстян проти Арменії» (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, пп. 58-60, від 15 листопада 2007 року, та «Лучанінова проти України» (Luchaninova v. Ukraine), заява № 16347/02, п. 39, від 9 червня 2011 року). Відповідно воно підпадало під визначення «кримінальної процедури» у розумінні статті 4 Протоколу № 7.

(b) Чи були правопорушення, за які переслідувався заявник, одними і тими самими (idem)?

26. У справі «Сергій Золотухін проти Росії» (Sergey Zolotukhin v. Russia) (заява № 14939/03, ECHR 2009) Суд розглядав існуючі підходи до тлумачення принципу ne bis in idem та дійшов висновку, що статтю 4 Протоколу № 7 слід розуміти як заборону кримінального переслідування або судового розгляду у справі щодо другого «правопорушення», якщо вони витікають з ідентичних, або по суті одних і тих самих фактів (там само, п. 82). Отже, важливо було зосередитися на тих фактах справи, які складають сукупність конкретних фактичних обставин стосовно одного й того ж обвинуваченого, та нерозривно пов’язані між собою у часі та просторі, існування яких мало бути доведено з метою засудження або порушення кримінальної справи (там само, п. 84).

27. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що обидва провадження на національному рівні стосувалися поведінки заявника в одному й тому ж місці в один і той же проміжок часу. Фактами, що стали підставою для першого притягнення до відповідальності за «дрібне хуліганство», були: а) використання нецензурної лексики щодо працівників бару, б) захоплення та розмахування дерев’яною ніжкою від стільця, в) погроза застосування фізичного насильства та д) ігнорування зауважень на свою адресу.

28. Друге засудження за «хуліганство» розкрило нові відповідні факти, про які не згадувалось у першому випадку: завдання тілесних ушкоджень працівникам бару та заподіяння майнової шкоди власнику бару. Суд зазначає, що ці нові елементи також були складовими частинами тієї ж безперервної поведінки, яку лише частково було охарактеризовано під час першого засудження. Зокрема, як вбачається з другого засудження, заявник не тільки «схопив» дерев’яну ніжку від стільця та «розмахував» нею, але й використав цей предмет для завдання працівникам бару певних тілесних ушкоджень та заподіяння майнової шкоди власнику бару. Отже, перше засудження стосувалося деяких дій заявника, вчинених в рамках більш широкого безперервного діяння, охопленого тим самим злочинним наміром заявника. Таке виокремлення дій з більш широкого контексту вбачається невиправданим, особливо, коли заявника з бару забрали працівники міліції, які мали можливість на місці злочину належним чином та негайно оцінити обставини справи.

29. Щодо інших фактичних складових, які були використані для першого засудження, Суд зазначає, що друге притягнення заявника до відповідальності також стосувалося використання ним нецензурної лексики, яке було складовою частиною злочинної поведінки заявника у другій справі. На підтвердження своїх висновків щодо фактів суд навів твердження потерпілих, які вказували на те, що заявник погрожував застосуванням фізичного насильства, а Б. намагався його заспокоїти. Це відповідає тим частинам фактів, які було використано для першого притягнення до відповідальності.

30. Отже, Суд доходить висновку, що факти, які двічі призвели до притягнення заявника до відповідальності, були нерозривно пов’язані між собою, та що оцінка національних судів другого провадження по суті стосувалася тих самих фактів, що досліджувалися і у першому провадженні (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії» (Sergey Zolotukhin v. Russia), п. 97).

(c) Чи було дублювання проваджень (bis)?

31. Мета статті 4 Протоколу № 7 полягає у забороні повторення проваджень, рішення за результатами яких «набрали законної сили». У розумінні цього положення рішення «набирає законної сили», якщо воно набрало сили res judicata. Так відбувається, коли рішення набирає законної сили, тобто коли відсутні жодні додаткові звичайні засоби юридичного захисту, або коли сторони такі засоби вичерпали чи допустили сплив строків використання цих засобів, так і не скориставшись ними (див. згадане рішення у справі «Сергій Золотухін проти Росії» Sergey Zolotukhin v. Russia, пп. 107та 108, з подальшими посиланнями). Важливо вказати нате, що стаття 4 Протоколу № 7 не виключає відновлення провадження, про що прямо зазначено у другому пункті статті 4 Протоколу № 7.

32: У цій справі перше провадження завершилось 28 січня 2002 року, коли районний суд визнав заявника винним у вчиненні дрібного хуліганства. Зазначене рішення не підлягало оскарженню та набрало законної сили. Друге провадження було розпочато 29 січня 2002 року та завершено 27 січня 2005 року, іншими словами, вже після набрання рішенням за результатами першого провадження законної сили. Варто зазначити, що районний суд не дійшов висновку про те, що друге провадження суперечило принципу ne bis in idem, відхиливши доводи заявника на тій підставі, що перша справа стосувалася іншого виду відповідальності. Такий висновок відповідав діючим процесуальним нормам національного законодавства, які не передбачали підстав для закриття кримінальної справи у випадку, якщо мало місце попереднє притягнення до відповідальності за, по суті, аналогічне адміністративне правопорушення (див. пункт 19). Проте, відповідно до положень Конвенції, обидва провадження були кримінальними з огляду на наведені вище підстави і з цього випливає, що національні органи влади продублювали кримінальні провадження, які стосувалися одних і тих самих фактів, у порушення принципу ne bis in idem.

33. Отже, Суд постановляє, що було порушення статті 4 Протоколу № 7.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

34. Заявник також скаржився на інші порушення його прав, гарантованих Конвенцією. Зокрема, він стверджував, що тривалість кримінального провадження не відповідала вимогампункту 1 статті 6 Конвенції, та що умови тримання його під вартою суперечили статті 3Конвенції.

35. Суд розглянув ці скарги та вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

36. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

37. Заявник вимагав 955000 грн відшкодування матеріальної шкоди і 4000000 грн відшкодування моральної шкоди.

38. Уряд доводив, що ці вимоги були необґрунтованими,

39. Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, що вимагається. Щодо моральної шкоди Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

B. Судові та інші витрати

40. Заявник також вимагав 5000 грн компенсації судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження у Суді.

41. Уряд доводив, що ця вимога не підтверджувалася доказами, а тому повинна бути відхилена як необґрунтована.

42. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі не було доведено, що сума, яка вимагається, відповідала розміру витрат заявника. Отже, Суд відхиляє цю вимогу.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 4 Протоколу № 7, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення статті 4 Протоколу № 7.

3. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, якої зазнав заявник.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.