Експлуатація не прийнятого в експлуатацію об`єкта, збудованого в 2003 році не є триваючим правопорушенням, а тому відповідальність за таку експлуатацію не передбачена (КАС/ВС, справа 520/8065/19 від 23 вересня 2021 року)

21.10.2021 | Автор: Наталія C.
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube
Експлуатація не прийнятого в експлуатацію об`єкта, збудованого в 2003 році не є триваючим правопорушенням, а тому відповідальність за таку експлуатацію не передбачена (КАС/ВС, справа 520/8065/19 від 23 вересня 2021 року) - 0_56684900_1634671395_616f1b238a68f.jpg

Фабула судового акта: Законодавство України передбачає відповідальність за експлуатацію самочинно збудованих об`єктів.

У цій справі ВС дав відповідь на питання, яка відповідальність наступає за експлуатацію об`єктів, збудованих до набрання чинності відповідного закону, що передбачає таку відповідальність.

Відповідно до тексту судового рішення нам відомо, що ще у далекому 2003 році позивачем було самочинно (без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1)реконструйовано нежитлову будівлю, що є порушенням: п. 1 ч. 1 ст.34, ч.1, 2 ст.36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Вже 2019 року інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю була проведена позапланова перевірка, за результатами проведення якої був складений акт та видано припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Не погодившись із рішенням державного органу позивач звернувся до суду з позовом визнати протиправним та скасувати приписи та постанови інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено, з чим погодився й апеляційний суд.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанції керувалися тим, що в приписі про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил відповідач посилається, зокрема, на порушення позивачем норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», який набрав чинності 12 березня 2011 року, тобто після завершення позивачем реконструкції приміщення у 2003 році.

ВС зазначив, що дійсно, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності" встановлена відповідальність за виконання будівельних робіт без реєстрації декларації про початок виконання таких робіт. Проте вконтексті хронології правового регулювання спірних відносин поняття «експлуатація не прийнятого в експлуатацію об`єкта» не може тлумачитись як триваюче правопорушення. Змістом цього правопорушення є невиконання обов`язку із введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта містобудування до початку його експлуатації.

Тобто, фактично судом констатовано, що порушення, яке було вчинене 2003 року не тягне відповідальності відповідно до чинного містобудівного законодавства.

Цікаво, що з доказів, які були проаналізовані судами попередніх інстанцій та ВС став договір підряду від датований 2003 роком. Власне, він і став доказом проведення будівельних робіт підрядником позивача.

Аналізуйте судовий акт: Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об'єкта самочинного будівництва (ВС КАС справа № 300/214/19 від 16.06.2021 р.)

Орган державного архітектурно-будівельного контролю зобов’язаний здійснювати контроль на місцях, не зважаючи на ліквідацію ДАБІ (КАС/ВС у справі № 300/3178/20 від 15.07.2021)

Зміна функціонального призначення приміщення не є реконструкцією об’єкту нерухомості, якщо його основні техніко-економічні показники не змінились (ВС/КАС у справі № 334/2101/16-а від 20 травня 2021).

Для винесення припису та зупинення будівельних робіт – Міністерству культури України достатньо візуального огляду будівництва та перевірки електронної бази (ВС КАС справа №813/2581/17 від 26.03.2021 р.)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 520/8065/19

провадження № К/9901/3163/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Єзерова А.А., суддів: Кравчука В.М., Стародуба О.П.,

розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргоюІнспекції державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради

на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року (суддя Спірідонов М.О.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2019 року (головуючий суддя Старосуд М.І., судді Мінаєва О.М., Макаренко Я.М.)

у справі№ 520/8065/19

за позовомПриватного акціонерного товариства "Люботинський завод "Продтовари"

доІнспекції державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради

провизнання протиправними та скасування приписів та постанов.

І. РУХ СПРАВИ

1. У серпні 2019 року Приватне акціонерне товариство "Люботинський завод "Продтовари" звернулося до Харківського окружного адміністративного суду із позовом до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради, у якому, з урахуванням об`єднаних позовних вимог просило суд:

- визнати протиправним та скасувати Припис від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради;

- визнати протиправним та скасувати Припис від 23 квітня 2019 року №262-Пр-У про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради;

- визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 06 травня 2019 року №60/999/0250-19-П, прийняту Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради;

- визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 23 липня 2019 року №117/1679/0/250-19-П, прийняту Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради.

2. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2019 року, позов задоволено повністю.

3. Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

4. Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить суд залишити судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради була проведена позапланова перевірка на об`єкті «нежитлова будівля літ. « 3-2» по АДРЕСА_1, який належить Приватному акціонерному товариству «Люботинський завод «Продтовари».

6. За результатами позапланової перевірки складений Акт від 06 лютого 2019 року №55-А та видано Припис від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

7. У приписі зазначено, що позивачем «самочинно реконструйовано нежитлову будівлю літ. « 3-2» шляхом будівництва одноповерхової прибудови по АДРЕСА_1 (без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), що є порушенням: п.1 ч.1 ст.34, ч.1, 2ст.36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», абз.2 п.5, п.13 Порядку виконання підготовчих і будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466(далі - Порядок №466), ч.1 ст.9 Закону України «Про архітектурну діяльність».

8. Відповідачем була проведена друга позапланова перевірка позивача з 10 квітня 2019 року по 23 квітня 2019 року на підставі наказів від 02 січня 2019 року №1, від 08 квітня 2019 року №135 з питання виконання позивачем Припису від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У.

9. За результатами позапланової перевірки відповідачем було складено Акт від 23 квітня 2019 року №262-А та видано Припис від 23 квітня 2019 року №262-Пр-У про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, оскільки позивачем не виконано обов`язковий для виконання Припис від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У.

10. На підставі акту позапланової перевірки від 23 квітня 2019 року №262-А відповідачем було прийнято постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 06 травня 2019 року №60/999/0250-19-П, відповідно до якої позивача визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абз.2 п.1 ч.6 ст.2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності». Правопорушення полягає у невиконанні Припису від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У.

11. У липні 2019 року відповідач втретє провів позапланову перевірку з питання виконання вимог Припису від 23 квітня 2019 року №262-Пр-У, тобто перевірялось виконання вимог припису, який в свою чергу вимагав виконати припис від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У, за результатами якої складено Акт від 12 липня 2019 року №483-А, на підставі якого відповідачем було прийнято постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 23 липня 2019 року №117/1679/0/250-19-П.

12. Постановою №117 позивача було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абз.2 п.1 ч.6 ст.2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності». Правопорушення полягає у невиконанні Припису від 23 квітня 2019 року №262-Пр-У.

ІІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

13. Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанції керувалися тим, що в Приписі від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил відповідач посилається на порушення позивачем норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», який набрав чинності 12 березня 2011 року та Порядку № 466, який набрав чинності 13 травня 2011 року, тобто на Закон та нормативний акт, які набули чинності після завершення позивачем реконструкції приміщення у 2003 році.

Оскільки припис від 06 лютого 2019 року визнано протиправним та скасовано, а тому прийняті за невиконання цього припису наступний припис від 23 квітня 2019 року та постанови від 06 травня 2019 року, від 23 липня 2019 року про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності також визнаються протиправними та скасовуються.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ, ВІДЗИВУ НА КАСАЦІЙНУ СКАРГУ

14. Заявник на обґрунтування вимог касаційної скарги покликається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, помилкове встановлення істотних обставин справи.

15. Зокрема, скаржник вважає, що суди не врахували те, що станом на 12 червня 2012 року на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1) було розташовано приміщення № 2а.

16. При цьому у касаційній скарзі вказано, що згідно з договором оренди землі від 25 червня 2012 року на земельній ділянці площа забудови складала 236 кв.м.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 1232057 нежитлові приміщення 1-го поверху №№ І, 1-12, 2а; 2-го поверху № І, 1-22 в літ. « 3-2» загальною площею 420,7 кв.м. по АДРЕСА_1 на праві колективної власності належать Закритому акціонерному товариству Люботинський завод «ПРОДТОВАРИ» на підставі договору купівлі - продажу від 28 травня 2003 року № 2561-В-С, акту прийому - передачі від 28 травня 2003 року № 2561 - В - С.

Під час перевірки з виїздом на місце встановлено, що за вищевказаною адресою знаходиться двоповерхова нежитлова будівля з одноповерховою прибудовою (на місці приміщення № 2а на плані БТІ) минулих років побудови (зі слів замовника понад десяти років), орієнтовним розміром в плані 8 м х 2,5 м.

Тобто, на думку органу державного архітектурного контролю, таке будівництво проведене після 25 червня 2012 року, адже на цю дату зазначене приміщення ще існувало відповідно до договору оренди землі.

17. Відповідач наполягає, що вимоги приписів про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 06 лютого 2019 року № 55-Пр-У, 23 квітня 2019 року №262-Пр-У позивачем не виконано.

18. З посиланням на практику Верховного Суду, висловлену у справах № 2040/6022/18 та №2040/8106/18, відповідач вважає, що орган архітектурно-будівельного контролю не повинен вказувати конкретну та вичерпну послідовність дій, які мають бути виконані суб`єктом містобудування на виконання вимог припису.

19. У відзиві на касаційну скаргу позивач посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 08 липня 2020 року у справі №826/15890/14, від 19 грудня 2019 року у справі №814/53/14, в яких відображено застосування принципу незворотності дії законів. Також зазначає, що реконструкція приміщень відбулась у 2003 році.

20. За посиланням позивача, висновки судів попередніх інстанцій також узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 19 червня 2018 року у справі № 826/12868/17, від 11 липня 2019 року у справі №320/1175/17-а, від 14 листопада 2019 року у справі №826/2966/16.

VІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

21. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах касаційного перегляду, визначених ст. 341 КАС України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з такого.

22. Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлюються Законом України від 17 лютого 2011 року № 3038-VІ "Про регулювання містобудівної діяльності"(далі - Закон № 3038-VІ), який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

23. У ст. 39 Закону № 3038-VІвизначено порядок прийняття в експлуатацію, після набрання ним чинності, закінчених будівництвом об`єктів та містить заборону на експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, за час його дії. Цей Законне містить темпоральних застережень, зокрема про поширення його дії на відносини, які виникли до набрання ним чинності.

24. Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності"встановлена відповідальність за виконання будівельних робіт без реєстрації декларації про початок виконання таких робіт, а також наведення недостовірних даних у зазначеній декларації, на об`єктах III категорії складності - у розмірі дев`яноста мінімальних заробітних плат.

25. З дня набрання чинності у листопаді 1994року Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», ст. 1 якого встановлювала відповідальність за правопорушення у сфері містобудування, не передбачав відповідальності за експлуатацію або використання об`єктів містобудування, не прийнятих в експлуатацію. Вперше таке положення закріплено у вказаному Законі 24 жовтня 2000 року шляхом доповнення частини першої зазначеної статті абзацом, що встановлював відповідальність за експлуатацію або використання будинків чи споруд після закінчення будівництва без прийняття їх державними приймальними (технічними) комісіями (Закон N 1988-III).

26. 19 січня 2012 року Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»викладено у новій редакції, п. 6 ч. 2 ст. 2 якої передбачає, що суб`єкти містобудування, які є замовниками будівництва об`єктів (у разі провадження містобудівної діяльності), або ті, що виконують функції замовника і підрядника одночасно, несуть відповідальність у вигляді штрафу за експлуатацію або використання об`єктів будівництва, не прийнятих в експлуатацію, а також наведення недостовірних даних у декларації про готовність об`єкта до експлуатації чи акті готовності об`єкта до експлуатації.

27. Відповідно до ст. 58 Конституції Українизакони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

28. У своєму Рішенні від 09 лютого 1999 року N 1-рп/99 Конституційний Суд Українизазначив, що за закріпленим у наведеній статті Конституції Українипринципом дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той законабо інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

29. Тобто, Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», зокрема, положення п. 6 ч. 2 ст. 2 щодо накладення штрафу за експлуатацію або використання об`єктів будівництва, не прийнятих в експлуатацію, регулює питання відповідальності тих суб`єктів містобудування, які вчинили правопорушення у сфері містобудування, зокрема не ввели в експлуатацію відповідні об`єкти до початку їх використання після набрання чинності цим Законом.

30. Конституційний принцип незворотності дії законів, які погіршують становище особи, дає суду підстави для висновку про неможливість застосування санкцій за дії (бездіяльність), які на момент, коли вони мали місце, за попереднього правового регулювання не були правопорушенням.

31. В контексті хронології правового регулювання спірних відносин поняття «експлуатація не прийнятого в експлуатацію об`єкта» не може тлумачитись як триваюче правопорушення. Змістом цього правопорушення є невиконання обов`язку із введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта містобудування до початку його експлуатації. Суспільна небезпека такого правопорушення, насамперед, полягає не в недотриманні встановленого правопорядку, а в небезпеці, яка може мати місце в результаті відсутності контролю за безпечністю побудованого об`єкта містобудування з початку його використання.

32. Як зазначалось, відповідно до ч. 8 ст. 39 Закону № 3038-VІексплуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

33. З аналізу викладеного можна зробити висновок, що обов`язок введення об`єктів будівництва в експлуатацію, відповідальність за експлуатацію об`єктів, не введених в експлуатацію, можуть стосуватися лише тих суб`єктів, які після закінчення будівництва та початку використання, маючи відповідний обов`язок, не ввели об`єкти містобудування в експлуатацію, за що встановлена визначена відповідальність.

34. Така правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-433а13, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі №826/19576/13-а, від 08 липня 2020 року у справі № 826/15890/14.

35. Застосовуючи вказаний підхід до обставин цієї справи, слід врахувати, що судами попередніх інстанцій було встановлено, що в ході перевірки позивачем було надано договір підряду від 01 вересня 2003 року №25/07, з п. 1 та п. 5 якого вбачається, що роботи з реконструкції приміщення (прибудови орієнтовною площею 25 кв.м) здійснювались в період з 08 вересня 2003 року по 01 грудня 2003 року.

36. З урахуванням встановлених обставин, суди попередніх інстанцій зробили законний та обґрунтований висновок про те, що в Приписі від 06 лютого 2019 року №55-Пр-У про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил відповідач посилається на порушення позивачем норм Закону № 3038-VІта Порядку виконання підготовчих і будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466, який набрав чинності 13 травня 2011 року, тобто на Законта нормативний акт, які набули чинності після завершення позивачем реконструкції приміщення у 2003 році.

37. Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що будівництво проведене після 25 червня 2012 року, оскільки договір оренди землі підтверджує площу забудови земельної ділянки і не підтверджує площу самої будівлі, яка є двоповерховою. Також з документів, на які посилається сам відповідач, а саме з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 1232057 нежитлові приміщення 1-го поверху №№ І, 1-12, 2а; 2-го поверху № І, 1-22 в літ. « 3-2» по АДРЕСА_1 мали загальну площу 420,7 кв.м. у 2003 році.

38. З вказаних відповідачем обставин неможливо достеменно з`ясувати, що будівництво одноповерхової прибудови було проведено після 2012 року.

39. Доводи касаційної скарги про те, що орган архітектурно-будівельного контролю не зобов`язаний вказувати конкретну та вичерпну послідовність дій, які мають бути виконані суб`єктом містобудування на виконання вимог припису відхиляються Верховним Судом як передчасні, оскільки відповідачем не доведено правомірність прийнятих приписів.

40. Інші доводи касаційної скарги не спростовують вірних висновків судів першої апеляційної інстанції та не можуть бути підставою для скасування судових рішень.

41. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

42. Оскільки Верховний Суд залишає без змін судові рішення, то відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати не підлягають новому розподілу.

На підставі викладеного, керуючись ст. 139, 242, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2019 року у справі №520/8065/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.А. Єзеров

Суддя В.М. Кравчук

Суддя О.П. Стародуб

Суд задовольнив позов про відшкодування 1 000 000 грн моральної шкоди, завданої грубим поводженням поліції під час проведення обшуку (Дніпровський апеляційний суд у справі 199/6247/20від 16 червня 2021 року)

...

Аналізуйте судовий акт:

Суд визнав висловлювання "дебил", таким що носить образливий характер і ображає честь та гідність (Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області справа №623/563/21 від 03.06.2021 р.)

Посилання на конкретну фізичну особу у контексті зв'язку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного (ВС/КЦС, № 484/2781/19-ц)

Недопустимим є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні (ВС/КЦС у справі № 642/2581/17 від 09.12.2020)

Категорія справи № 300/3178/20: Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері; містобудування; архітектурної діяльності.

Надіслано судом: 19.08.2021.Зареєстровано: 20.08.2021.Оприлюднено: 20.08.2021.

Дата набрання законної сили: 19.08.2021

Номер судового провадження: К/9901/19007/21

ДОДАТКОВА ПОСТАНОВА

Іменем України

18 серпня 2021 року

Київ

справа №300/3178/20

адміністративне провадження №К/9901/19007/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Чиркіна С.М., розглянувши у письмовому провадженні заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу та правову допомогу в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Державна інспекція містобудування України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання до вчинення дій,

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (далі -виконком Івано-Франківської МР, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Державна інспекція містобудування України (далі - ДІМ України), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльності відповідача щодо нездійснення функцій та заходів державного реагування (контролю) в межах компетенції, передбаченої Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», для усунення порушень містобудівних умов та обмежень забудови, порушення пожежних, санітарних та екологічних норм при здійсненні самочинного будівництва (капітальної реконструкції) житлового будинку АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати відповідача здійснити необхідні дії та фіксацію факту щодо встановлення винних осіб у здійсненні самочинного будівництва (капітальної реконструкції) житлового будинку АДРЕСА_1 , за наслідками чого вжити заходів державного реагування (контролю) в межах компетенції, передбаченої Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року позов задоволено.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року апеляційну скаргу Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради задоволено, рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 15 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року скасовано, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року залишено у силі. Крім того, вирішено питання про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на користь ОСОБА_1 судового збору за подання касаційної скарги у сумі 1681 гривні 00 копійок.

23 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про стягнення витрат на професійну правничу та правову допомогу у справі № 300/3178/20.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 , вирішено розглядати цю заяву у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справи без виклику та повідомлення учасників справи, встановлено для учасників справи строк до 3 серпня 2021 року для подання до суду касаційної інстанції письмових заперечень або пояснень щодо заяви ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу та правову допомогу та витребувано справу із Івано-Франківського окружного адміністративного суду.

Заява ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу та правову допомогу у справі № 300/3178/20 мотивована тим, що Верховний Суд, задовольняючи касаційну скаргу, вирішив питання лише щодо відшкодування судових витрат за подання касаційної скарги, проте до судових витрат також належать витрати на правничу та правову допомогу. Оскільки справа у касаційному порядку розглядалась у письмовому провадженні, тобто судові дебати у справі не проводились, а заяву про стягнення судових витрат позивачем було заявлено ще під час подання позовної заяви, позивач просить Верховний Суд на підставі статей 132та 139 КАС Українитакож вирішити питання про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат на правничу та правову допомогу, надану під час апеляційного та касаційного перегляду справи.

Від інших учасників справи заперечень чи пояснень щодо заяви ОСОБА_1 не надходило.

Розглянувши зазначену заяву, колегія суддів доходить висновку про необхідність її задоволення, виходячи з такого.

Пунктом 3 частини першої та частини другої статті 252 Кодексу адміністративного судочинства України(далі - КАС України) передбачено, що суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення.

Частиною першою статті 139 КАС Українипередбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС Українидо витрат, пов`язаних з розглядом справи, законодавцем включено витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно зі статтею 59 Конституції Україникожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Статтею 131-2 Конституції Українивизначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Незалежність адвокатури гарантується.

Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена

У Рішенні Конституційного Суду України № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30 вересня 2009 року передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до пунктів 6, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать і консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво в судах тощо.

Конституційний Суд України у Рішенні № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30 вересня 2009 року зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.

Згідно з частинами першою та другою статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави..

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7, яким передбачено, що за винятком особливих обставин, що сторона, яка виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Також у пункті 4 цих Рекомендацій зазначено, що жодна зі сторін не повинна бути позбавлена можливості користуватися послугами адвоката

У пункті 1 Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про безоплатну правову допомогу і юридичні консультації від 2 березня 1978 року зазначено, що ніхто не може бути в силу перешкод економічного характеру позбавлений можливості використання або захисту своїх прав у будь-яких судах, повноважних виносити рішення по цивільних, господарських, адміністративних, соціальних чи податкових справах. З цією метою кожна особа має бути наділена правом на необхідну правову допомогу в судовому провадженні. При розгляді того, чи така допомога є необхідною, слід враховувати: а) фінансові можливості та зобов`язання відповідної особи; b) очікувані судові витрати.

Положеннями частини третьої статті 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 1 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17.

Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18, вимога щодо прайс-листа та акта виконаних робіт (послуг) є необов`язковою за умови, що надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.

Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС Українирозмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що заяву про стягнення судових витрат особа має подати до прийняття судового рішення, однак докази, що підтверджують конкретний розмір судових витрат, можуть бути подані особою протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач в адміністративному позові просив покласти судові витрати на відповідача. При цьому розгляд справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій відбувався у порядку письмового провадження, а тому судові дебати не проводились. Отже, зазначення у позовній заяві вимоги про стягнення судових витрат з відповідача може вважатися за цих умов дотриманням вимог частини сьомої статті 139 КАС України.

Заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу з долученими до неї доказами про розмір таких витрат було подано позивачем 20 липня 2021 року у той час, як постанова Верховного Суду, якою було завершено розгляд справи, ухвалена 15 липня 2021 року, а оприлюднена 16 липня 2021 року.

На підставі вищенаведеного колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 дотримано вимоги частини сьомої статті 139 КАС Українищодо строків подання заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу та доказів на підтвердження їх конкретного розміру.

У заяві про стягнення витрат на професійну правничу та правову допомогу підтвердження здійснення таких витрат ОСОБА_1 надано копії:

- договору про надання професійної правничої та правової допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року;

- додатку № 2 від 10 лютого 2021 року до договору про надання професійної правничої та правової допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року;

- детального розрахунку АО «ЛІТІУМ» № 19/07/2021 від 19 липня 2021 року витрат на професійну правничу та правову допомогу щодо захисту прав та інтересів ОСОБА_1 у взаємовідносинах з виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради з доданими матеріалами;

- акта від 19 липня 2021 року прийому-передачі наданих послуг по додатку № 2 від лютого 2021 року до договору про надання професійної правничої та правової допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року;

- Статуту АО «ЛІТІУМ»;

- витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо АО «ЛІТІУМ»;

- ордера АТ № 1005828 від 23 листопада 2020 року та АТ № 1006490 від 23 грудня 2020 року;

- проектів процесуальних документів по справі № 300/3178/20 та ін. документи правового характеру, які містяться в Детальному розрахунку АО «ЛІТІУМ» № 19/07/2021 від 19 липня 2021 року.

Як вбачається з додатку № 2 від 10 лютого 2021 року до договору про надання професійної правничої та правової допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року, АО «ЛІТІУМ» як виконавець послуг за договором на виконання доручення клієнта - ОСОБА_1 :

- надано усні консультації, рекомендації, роз`яснення, огляд практики справ зі спорів, які виникають у сфері містобудування та архітектурної діяльності, здійснено правовий супровід інтересів клієнта при апеляційному та касаційному оскарженні судових рішень у справі № 300/3178/20;

- проведено аналіз та опрацювання судової практики для захисту прав та законних інтересів клієнта по визнанню протиправної бездіяльності органів державної влади, які наділені повноваженнями в рамках Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»та відповідних підзаконних правових актів, в розрізі рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року у справі № 300/3178/20;

- здійснено аналіз апеляційної скарги виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 03/20 від 8 лютого 2021 року на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року у справі № 300/3178/20;

- складено відзив на апеляційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року у справі № 300/3178/20;

- проведено аналіз правових позицій Верховного Суду за 2020 рік щодо визнання бездіяльності та зобов`язання вчинити дії суб`єкта державного регулювання (контролю) в межах компетенції, передбаченої Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

- складено касаційну скаргу на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року у справі № 300/3178/20;

- надано інші видів професійної правничої та правової допомоги, якщо це необхідно для забезпечення виконання повноважень та доручень клієнта у взаємовідносинах з виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради.

Крім того, у пункті 2 додатку № 2 від 10 лютого 2021 року до договору про надання професійної правничої та правової допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року зазначено, що сторони погодили, що гонорар виконавця за надання вищезазначених послуг становить 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок.

При цьому у детальному розрахунку АО «ЛІТІУМ» № 19/07/2021 від 19 липня 2021 року витрат на професійну правничу та правову допомогу розписано вартість кожного виду наданих послуг та затраченого на їх надання часу. Зокрема, зазначено, що адвокат витратив на надання професійної правничої допомоги у суді апеляційної інстанції 17 годин, а у суді касаційної інстанції - 13 годин. При цьому розмір адвокатської винагороди за надання правничої допомоги у суді апеляційної інстанції склав 6000 (шість тисяч) гривень, а за надання відповідної допомоги у суді касаційної інстанції - 4000 (чотири тисячі) гривень.

Відповідно до положень частини п`ятої статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З огляду на положення частини третьої статті 134 КАС Українирозмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема у постановах від 22 квітня 2019 року у справі № 806/2143/18, від 23 квітня 2020 року у справі № 760/6496/17.

Частиною дев`ятою статті 139 КАС Українипередбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін.

При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося вище, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.

Зокрема, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18.

Колегія суддів також враховує правову позицію, що міститься у постанові Верховного суду від 9 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, відповідно до якої чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що відповідачем не здійснено.

Крім того, відповідно до правової позиції, що міститься у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, відсутність клопотання іншої сторони про зменшення судових витрат є, серед іншого, підставою для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у судах апеляційної і касаційної інстанцій у заявлених сумах.

З огляду на вищезазначене, а також враховуючи, що відповідач не обґрунтовує необхідність зменшення розміру відшкодування судових витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу, а позивачем було наведено детальне обґрунтування та подані належні докази на підтвердження розміру понесених витрат на таку допомогу, колегія суддів доходить висновку, що розмір судових витрат, що складається з витрат на професійну та правничу допомогу під час розгляду справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у сумі 10 000 (десять тисяч) гривень є співмірними із часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом виконаної адвокатом роботи, значенням справи для учасників.

Стосовно можливості стягнення на користь позивача суми судових витрат на професійну правничу допомогу у разі, якщо умовами договору передбачено, що оплата адвокатського гонорару буде здійснено у майбутньому (до 31 грудня 2021 року), колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до правової позиції Об`єднаної палати Верховного Суду у складу суддів Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Отже, враховуючи приписи частини сьомої статті 139 КАС України витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Аналогічний підхід щодо застосування положення частини сьомої статті 139 КАС України у разі відсутності документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за умови погодження сторонами при укладанні договору про надання правничої допомоги оплати таких витрат у майбутньому, застосовано Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 813/481/18, від 2 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18 та від 29 жовтня 2020 року у справі № 686/5064/20.

Як вбачається зі змісту пункту 3 додатку № 2 від 10 лютого 2021 року до договору про надання професійної правничої допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року, клієнт та виконавець дійшли взаємної згоди, що оплата виконавцю гонорару за надані послуги буде здійснена до 31 грудня 2021 року на підставі акта приймання-передачі наданих послуг шляхом перерахування гонорару на поточний рахунок виконавця.

Колегія суддів також ураховує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у додатковій постанові Верховного Суду від 5 вересня 2019 року у справі № 826/841/17 та у постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20.

Згідно із частиною другою статті 17 КАС України особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення позову.

Отже, суд доходить висновку, що повна компенсація суб`єктом владних повноважень іншій стороні у справі витрат на адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, повинна виступати додатковим запобіжником подачі таким суб`єктом безпідставних, зокрема апеляційних та касаційних скарг.

Це підтверджується, серед іншого, положеннями частини другої статті 2 КАС України, в якій до основних засад (принципів) адміністративного судочинства віднесено як забезпечення права на апеляційний перегляд справи та права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом, так і закріплено неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Крім того, КАС України надає можливість сторонам до ухвалення судового рішення або у процесі розгляду справи самостійно вирішити спір, зокрема, й шляхом самостійного виправлення суб`єктом владних повноважень допущеної помилки та відновлення порушених прав і законних інтересів особи, а саме: 1) примирення сторін (статті 190-191 КАС України); 2) закриття провадження у справі, зокрема, щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення (пункт 8 частини першої статті 238 КАС України).

Отже, питання розподілу судових витрат не є вимогою адміністративного позову, яка направлена на захист порушених суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і є певною мірою відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, в тому числі процесуальних, під час розгляду справи.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 560/665/19,

Стосовно вирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у рішенні у справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), заява № 34884/97).

У пункті 269 рішення у цій справі ЄСПЛ зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), заява № 31107/96, пункт 55).

У справі «Черніус та Рінкевичюс проти Литви» (Сernius and Rinkeviсius v. Lithuania) (заяви № 73579/17 та № 14620/18, пункт 71) ЄСПЛ також посилався на загальніший принцип про те, що ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має покладатись на саму державу і помилки не мають виправлятися за рахунок осіб, яких це стосується (див. також рішення у справах «Beinaroviс and others v. Lithuania», заява № 70520/10, пункт 140 та «Radchikov v. Russia», заява № 65582/01, пункт 50).

ЄСПЛ у цій справі також дійшов висновку, що відмова національних судів у відшкодуванні заявникам судових витрат, понесених в ході адміністративного провадження, в якому вони оскаржували накладення державною інспекцією з праці штрафів і за результатами якого вони домоглися скасування цих рішень як необґрунтованих, становило порушення їхнього права на доступ до суду, і тому порушення пункту 1 статті 6 Конвенції незалежно від сум цих витрат (пункт 74). Водночас витрати не мають бути понесені безвідповідально чи без належного обґрунтування (див. рішення у справах «Stankiewicz v. Poland», заява № 46917/99, пункт 75).

Відповідні принципи, що випливають з усталеної практики Суду та стосуються права на доступ до суду, наведені у рішенні ЄСПЛ у справі «Zubac v. Croatia» (заява № 40160/12, пункти 76- 86).

Аналізуючи подані позивачем докази, враховуючи складність та значення справи для сторін, колегія суддів доходить висновку про необхідність задоволення клопотання та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,0 грн, які має сплатити позивач до 31 грудня 2021 року відповідно до пункту 3 додатку № 2 від 10 лютого 2021 року до договору про надання професійної правничої допомоги № 1/05-25/7 від 19 жовтня 2020 року у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанцій.

Керуючись статтями 132, 134, 139, 252, 345, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу та правову допомогу в адміністративній справі № 300/3178/20 задовольнити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (код ЄДРПОУ 04054346, вул. Грушевського 21, м. Івано-Франківськ, 76004) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

С.М. Чиркін

1907
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
ЕСПЧ
1