Державний акт на право власності на з/д виданий на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування залишається недійсним і при вчиненні на ньому відмітки про перехід права власності на підставі правочину (ВСУ від 16 березня 2016р.)

Правовий висновок у справі № 6-1428цс15: Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності, який був виданий на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

Суддя

Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Аналізуйте судовий акт: Відчуження земельної ділянки на підставі державного акту визнаного судом недійсним із проставленням відмітки про таке відчуження не змінює суті такого державного акта як недійсного (Постанова господарської та цивільної палати ВСУ, справа № 6-142)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

за участю прокурора Сахно Наталії Вікторівни,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У січні 2013 року прокурор м. Ірпеня в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд та будівель АДРЕСА_1. На підставі цього рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку. 24 квітня 2009 року за договором купівлі-продажу спірну земельну ділянку придбав ОСОБА_2 і на державному акті на право власності на земельну ділянку, виданому на ім’я ОСОБА_1, зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_2. Спірна ділянка відповідно до рішення Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року перебуває у постійному користуванні комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі – КП «Святошинське лісопаркове господарство») і відноситься до земель лісогосподарського призначення, що стверджується проектом організації лісового господарства і таксаційними описами ділянки.

Уточнивши та збільшивши позовні вимоги, а також посилаючись на порушення Коцюбинською селищною радою положень Земельного кодексу України (далі – ЗК України), Лісового кодексу України, статті 9 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації», якою передбачено обов’язковість проведення державної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, статей 3, 10, 12, 13, 23 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій», статей 16, 21, 228, 328, 392, 393 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та вважаючи, що Коцюбинська селищна рада рішення про відчуження вказаної земельної ділянки прийняла з перевищенням повноважень, оскільки ця ділянка розташована за межами селища; ділянка лісового фонду передана у власність ОСОБА_1 без вилучення в установленому порядку у КП «Святошинське лісопаркове господарство» та без зміни її цільового призначення; укладений між відповідачами договір купівлі-продажу на підставі статті 228 ЦК України є нікчемним правочином, оскільки порушує публічний порядок, перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 відбувся з порушенням вимог чинного законодавства, – прокурор м. Ірпеня просив: визнати незаконним рішення селищної ради від 25 грудня 2008 року про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд та будівель АДРЕСА_1; визнати недійсним державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, виданий ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 і скасувати державну реєстрацію цього акта та визнати право власності на спірну земельну ділянку за державою.

Ірпінський міський суд Київської області заочним рішенням від 1 липня 2013 року позов прокурора м. Ірпеня в інтересах держави задовольнив частково: визнав недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1»; визнав недійсним державний акт НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею S_1 га для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1, виданий на ім’я ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 та скасував його держану реєстрацію; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 9 липня 2014 року заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1 липня 2013 року в частині визнання недійсним державного акта та скасування його державної реєстрації скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовив; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 жовтня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області відхилила, зазначені судові рішення залишила без змін.

У липні 2015 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 125, 126, 152, 155 ЗК України та статей 215, 216, 228 ЦК України, що спричинило ухваленні різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У зв’язку із цим заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року й рішення Апеляційного суду Київської області 9 липня 2014 року та залишити в силі заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1 липня 2013 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Сахно Н.В., дослідивши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 360⁴ ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_1 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських споруд та будівель АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1. 24 квітня 2009 року ОСОБА_1 продала належну їй земельну ділянку ОСОБА_2, про що на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності.

Задовольняючи частково позов і визнаючи незаконним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року та недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням її повноважень, оскільки селищна рада розпорядилась земельною ділянкою, яка розташована за межами населеного пункту. При цьому суд установив, що договір купівлі-продажу укладено з дотриманням вимог закону, а прокурор не надав жодного доказу наявності наміру сторін або однієї з них порушити публічний порядок; твердження позивача про нікчемність укладеного правочину є неправомірним. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними.

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право власності на землю та скасування його державної реєстрації, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що за положеннями ЗК України правовою підставою набуття громадянином права власності на земельну ділянку є укладення цивільно-правової угоди, а державний акт, що видається на підставі такої угоди, лише посвідчує право особи на земельну ділянку. Отже, без установлення судом недійсності правочину як правової підстави придбання громадянином земельної ділянки визнання недійсним державного акта, виданого на підставі цього правочину, у такому випадку є необґрунтованим.

У заяві про перегляд судових рішень заступника Генерального прокурора України посилається на невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 22 травня 2013 року (справа № 6-33цс13), 20 травня (справа № 6-216цс15), 3 червня (справи № 205цс15, № 6-412цс15, № 6-217цс15) 2015 року.

У постанові від 22 травня 2013 року Верховний Суд України зазначив, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов’язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постановах від 20 травня та 3 червня 2015 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що оскільки норми земельного законодавства встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то позовні вимоги про визнання недійсним державного акта, виданого на підставі недійсного рішення органу місцевого самоврядування, підлягають задоволенню.

Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Заступник Генерального прокурора України також зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.

На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, 21 січня, 25 лютого, 11 березня і 22 квітня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 15 вересня і 15 листопада 2011 року.

У наданих заявником для порівняння постановах Вищого господарського суду України зазначено, що:

- правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктом права власності українського народу – землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, є такими, що порушують публічно-правовий порядок, тобто є нікчемними (від 15 вересня 2011 року);

- рішення міської ради про передачу спірної земельної ділянки для житлової забудови не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки земельна ділянка розташована в зоні охоронюваного ландшафту Національного музею народної архітектури та побуту України, а тому державні акти видані на підставі зазначеного рішення, теж підлягають визнанню недійсними (від 15 листопада 2011 року).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, постановляючи ухвали від 24 грудня 2014 року, 25 лютого та 11 березня 2015 року, керувався тим, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано. Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

В ухвалі від 21 січня 2015 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що позовні вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про відчуження земельної ділянки новому власнику підлягають задоволенню.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 125, 126 ЗК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання усунення зазначених невідповідностей та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності, який був виданий на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, який судом не визнано недійсним, саме державний акт посвідчує його право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, установленому законом.

Учинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

За таких обставин суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, неправильно застосував норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу), залишивши без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Саме таких висновків щодо застосування статей 125, 126 ЗК України дійшов Верховний Суд України у постановах від 22 травня 2013 року (справа № 6-33цс13), 20 травня (справа № 6-216цс15), 3 червня (справи № 6-205цс15, 6-412цс15, 6-217цс15) 2015 року.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 9 липня 2014 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України із залишенням у силі заочного рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1 липня 2013 року.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року і рішення Апеляційного суду Київської області від 9 липня 2014 року скасувати та залишити в силі заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1 липня 2013 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: І.С. Берднік О.І. Потильчак

А.А. Ємець Я.М. Романюк

Т.Є. Жайворонок Ю.Л. Сенін

П.І. Колесник В.М. Сімоненко

Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема