Банк на підставі іпотеки може забрати нерухомість у і дитини, без згоди органу опіки, якщо буде доведено, що внаслідок цього права дитини не порушуються (Постанова ВСУ від 20 січня 2016р. у справі №6 - 2940 цс 15)

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК Верховного Суду України: у справі про визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, через відсутність дозволу органу опіки і піклування на його укладення

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 20 січня 2016 року розглянув справу № 6 - 2940 цс 15, предметом якої був спір про визнання недійсним договору іпотеки.

При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та ОСОБА_3, третя особа – служба у справах дітей Южненської міської ради, приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про визнання іпотечних договорів недійсними за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 10 березня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі ТОВ «Український промисловий банк») та ОСОБА_3 було укладено строковий кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 16 000 доларів США зі сплатою 15 % річних до 10 березня 2011 року. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору в той же день між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено ще один кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою 14,6 % річних до 31 липня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній знов передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Укладаючи іпотечний договір від 1 серпня 2007 року ОСОБА_3 подав нотаріусу довідку від 1 серпня 2007 року НОМЕР_1, яка видана ЖЕД – 3 м. Южне, з якої вбачається, що окрім нього інших зареєстрованих осіб в квартирі АДРЕСА_1 немає.

Позивачка стверджує про порушення норм законодавства при укладенні оспорюваних договорів іпотеки, оскільки в переданій ОСОБА_3 в іпотеку квартирі зареєстровані та проживають крім ОСОБА_3 також і вона, ОСОБА_1, та їх з відповідачем неповнолітній син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (дата реєстрації 31 жовтня 2003 року).

Враховуючи викладене, позивач просила визнати вказані іпотечні договори недійсними.

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 16 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 серпня 2015 року, позов задоволено. Визнано недійсними іпотечні договори, укладені ТОВ «Український промисловий банк» з ОСОБА_3 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, предметом яких була квартира АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року ПАТ «Дельта банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року ПАТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215 ЦК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 10 березня 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено строковий кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 16 000 доларів США на строк до 10 березня 2011 року зі сплатою 15 % річних.

З метою забезпечення повернення ОСОБА_3 кредитних коштів за кредитним договором між банком та позичальником ОСОБА_3 в той же день 10 березня 2006 року було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Крім того 1 серпня 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено ще один кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит на суму 50 000 доларів США на строк до 31 липня 2022 року зі сплатою 14,6 % річних.

З метою забезпечення повернення кредитних коштів за цим кредитним договором 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого іпотекодавець ОСОБА_3 передав банку в іпотеку ту ж двокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

2 липня 2010 року укладено договір про передачу активів ТОВ «Український промисловий банк» в рахунок погашення заборгованості – ПАТ «Дельта Банк».

Згідно пункту 1.5. оспорюваних кредитних договорів ОСОБА_3 попередив іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб, права дітей, які зареєстровані в житловому приміщенні, зокрема, подав довідки про відсутність інших, окрім нього, зареєстрованих осіб, на предмет іпотеки.

ОСОБА_3, укладаючи іпотечний договір від 1 серпня 2007 року подав нотаріусу довідку від 1 серпня 2007 року НОМЕР_1, яка видана ЖЕД – 3 м. Южне, відповідно до якої окрім нього інших зареєстрованих осіб в переданій в іпотеку квартирі АДРЕСА_1 немає.

Однак, як встановлено судом з довідок від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 форми № 2, що видана КП «Міський житлово-комунальний центр» м. Южне, та від 11 лютого 2015 року НОМЕР_3, що видана начальником відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_5, з 31 жовтня 2003 року у вищезазначеній квартирі зареєстровані та проживають крім ОСОБА_3 також позивачка ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на час укладення ОСОБА_3 договору іпотеки в спірній квартирі проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_2, а тому передача квартири, право користування якою зберігає неповнолітня дитина, в іпотеку без отримання на це дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. При цьому суд вказав, що доводи ПАТ «Дельта банк» про те, що ОСОБА_3 при наданні ним довідки про проживання та реєстрацію в квартирі тільки його одного достеменно було відомо про те, що в вищевказаній довідці викладено неправдиві відомості щодо неповнолітнього сина, не є правовою підставою для відмови у задоволення позову.

Однак, у наданій банком для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року суд касаційної інстанції вказав, що така обставина має значення для правильного вирішення спору про визнання договору іпотеки недійсним.

З метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ про визнання недійсними договорів іпотеки з підстав порушення прав неповнолітніх дітей при їх укладенні, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначає наступне.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання іпотечних договорів недійсними в інтересах малолітньої дитини – її сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що ОСОБА_2 проживав на час укладення оспорюваних договорів і проживає станом на час вирішення спору в квартирі АДРЕСА_1, іпотечні договори були укладені без попереднього дозволу органу опіки та піклування й тому повинні бути визнані недійсними.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить відповідачу ОСОБА_3 із 2003 року на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2003 року. 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклав із ТОВ «Український промисловий банк» кредитні договори на споживчі потреби, в забезпечення виконання яких передав у іпотеку належну йому на праві власності квартиру. При укладенні іпотечних договорів ОСОБА_3 приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

У справі, яка переглядається, малолітній ОСОБА_2 не мав і не має права власності на квартиру АДРЕСА_1. Він набув права користування житлом, - зазначеною квартирою, як член сім’ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсними іпотечних договорів, оскільки їх укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітнього ОСОБА_2 на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1.

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Порушення ОСОБА_3 умов кредитних договорів та в зв’язку з цим звернення банком стягнення на передану в іпотеку АДРЕСА_1 – імовірні. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсними іпотечних договорів, примарного права малолітнього ОСОБА_2 на збереження саме цієї квартири як місця його проживання.

Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Верховний Суд України в складі судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-1892цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, справи № 1630цс15 – постанову від 11 листопада 2015 року, справи № 6-1061цс15 – постанову від 25 листопада 2015 року, в яких піддав аналізу правильне застосування приписів статті 39 Закону України «Про іпотеку» в поєднанні зі статтею 40 цього Закону та статтею 109 ЖК УРСР, і сформував наступний правовий висновок.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

З урахуванням зазначених висновків, судова палата в цивільних справах Верховного Суду України в справі, яка переглядається, виходить із того, що в іпотеку ОСОБА_3 передав квартиру, яка була придбана ним у 2003 році, а не за рахунок отриманих у 2006 та 2007 роках кредитних коштів. Тому малолітній ОСОБА_2, як мешканець квартири АДРЕСА_1, який має право користування житлом, не може бути виселений із неї без надання іншого постійного житла й у тому випадку, якщо на квартиру як на предмет іпотеки банк зверне стягнення.

З огляду на вищевикладені мотиви й висновки щодо застосування норм закону, Верховний Суд України доповнює правові висновки, викладені в постановах, прийнятих Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України 16 вересня 2015 року в справі № 6-392цс15, 16 грудня 2015 року в справі № 6-214цс15 та 20 січня 2016 року в справі № 6-1560цс15, наступною правовою позицією: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Крім того, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Верховний Суд України в складі Судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-384цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, в якій сформував правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

У справі, яка переглядається, матір малолітнього ОСОБА_2 – ОСОБА_1 участі в укладенні іпотечних договорів не приймала, проте суд установив, що відповідач ОСОБА_3, батько малолітнього ОСОБА_2, укладаючи оспорювані іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти.

З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами розгляду справи № 6-384цс15, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України враховує також, що дії відповідача ОСОБА_3 під час укладення іпотечних договорів не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, не встановлено.

За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити.

Рішення Комінтернівського районного суду від 16 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У позові ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та ОСОБА_3, третя особа – служба у справах дітей Южненської міської ради, приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про визнання договорів іпотеки недійсними відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» 420 грн. 02 коп. сплачених ним судових витрат.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема