Земля найважливіший актив! 10 класних рішень суду 2018 року у земельних справах за версією ресурсу «Протокол»!

Актуальність судової практики у земельному праві з кожним роком зростає, навіть у кризу. Радимо усім все ж таки витрачати час та кошти і оформлювати крок за кроком права на земельні ділянки усіх видів. Сподіваємось підібрані судові рішення ухвалені у 2017 році Вам допоможуть. Тексти усіх цих рішень із описом фабули знаходяться у розділі ресурсу «Цікаві судові рішення». У землі повинен бути власник або користувач. Успіхів на тернистому шляху набуття!

ДАЙДЖЕСТ: Які спадкові спори приніс нам 2018 рік? Дайджест судових рішень ресурсу Протокол для наших любих користувачів!

Трудові спори у 2018 році. 10 рішень суду від ресурсу "Протокол", які стануть Вам у нагоді!

10 судових справ про делікти та відшкодування шкоди, які є найбільш істотними у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

10 видатних судових актів 2018 року у галузі кримінально-процесуального права за версією ресурсу «Протокол»!

Житлові спори! 10 судових рішень, які визначають практику у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

Право власності священне! 10 пам’ятних рішень суду про захист власності за версією ресурсу «Протокол» у 2018 році!

Да прибудет с Вами СИЛА! 10 судових баталій з фіскалами 2018 року за версією ресурсу «Протокол»!

1 Приватизацію земельної ділянки можна провести і без підписання сусідом акту погодження зовнішніх меж цієї земельної ділянки

Принципово новим є підхід колегії суддів Першої судової палати ВЦС/ВС до вирішення проблеми непідписання сусідом Акту погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, який є обов’язковою складовою частиною проекту землеустрою або технічної документації на земельну ділянку.

Якщо раніше ніхто точно не знав, яким чином через суд змусити сусіда підписати акт погодження меж і креативів різноманітні позовні вимоги для досягнення результату, то тепер виявляється підпис сусіда взагалі не є обов’язковим і його відсутність не перешкоджає приватизації землекористувачем земельної ділянки. Точніше його відсутність не перешкоджає/дозволяє прийняттю органам місцевого самоврядування рішення про приватизацію (передачу у власність) земельної ділянки.

В цій справі позивач був в процесі приватизації з/д, не домовився із сусідом і звернувся до суду з позовом до органу місцевого самоврядування про визнання права на приватизацію з/д без погодження меж із суміжним землекористувачем.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив позов. І здавалося би ну ніби все логічно : сусід не підписує акт погодження меж чим заважає приватизації з/д, у суді встановлюються обставини чому сусід відмовляється підписати такий акт, і якщо дійсного спору за межу немає, а сусід «дурогоніть», то суд визнає право заявника на приватизацію з/д без підпису сусіда.

Проте, суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і відмовив у задоволенні позову. ВС вдався до глибинного аналізу такого способу захисту порушеного права як «визнання права». Для задоволення судом вимоги «про визнання права на…» треба насамперед встановити, що таке право позивача порушене (або невизнане або оскаржене) відповідачем.

Згідно позиції ВС у цій справі непідписання сусідом акту погодження меж НЕ порушує права позивача на приватизацію з/д, зокрема не перешкоджає передачі проекту землеустрою або технічної документації на розгляд органу місцевого самоврядування. Більш того орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про передачу у власність з/д позивачу без такого документу як акт погодження меж, точніше без підпису сусіда на такому документі.

Отже, для передачі у власність заявнику з/д органу місцевого самоврядування достатньо власних повноважень. І діюче законодавство не обмежує право органу місцевого самоврядування на таку передачу відсутністю підпису суміжного землекористувача. Водночас за думкою, цієї колегії ВС, непогодження сусідом меж з/д не є само по собі законною підставою для прийняття рішення органом місцевого самоврядування про відмову у затвердженні технічної документації на з/д та на відмову у передачі з/д у власність заявник.

Очевидно, що ВС начебто спрощуючи процес оформлення документації на з/д, такою практикою породжує інших комплекс проблем, який має корупційний ухил.

Акт погодження меж залишається обов’язковим документом при оформленні проекту землеустрою чи технічної документації на з/д. (Стаття 198 ЗК України, ст. 50 ЗУ «Про землеустрій», пункт 3.12 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої Наказом Держкомзему від 18 травня 2010 р. № 376).

Тому ситуативно орган місцевого самоврядування посилаючись на останню практику ВС може в одному випадку затверджувати документацію на з/д без акту погодження меж незважаючи на наявність реального спору між сторонами за межу, а в іншому – відмовляти у затвердженні документації посилаючись на згадані норми законодавства, хоча дійсно сусід може не підписувати акт тільки внаслідок неприязних стосунків із заявником. Зрозуміло, що ситуаційну поведінку органу місцевого самоврядування буде визначати корупційна складова.

Хоча, як ми знаємо суддям байдужі такі парадигми, тому слідкуємо за подальшою судовою практикою.

Насамкінець, пропонуємо звернути увагу на діаметрально протилежне рішення ціє ж колегії суддів Першої судової палати ВЦС/ВС під назвою: Погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність (ВС/КЦС від 11 липня 2018р. у справі № 263/11779/16-ц)

Аналізуйте судовий акт: Відмова сусіда у підписанні АКТУ погодження меж НЕ є порушенням права на приватизацію земельної ділянки і НЕ потребує оскарження у суді (ВС/КЦС у справі №346/4408/15-ц від 18 квітня 2018 р.)

2. Погодження сусідом (суміжним землекористувачем) меж земельної ділянки є обов'язковим при приватизації цієї земельної ділянки

Що робити громадянину, якщо при оформленні прав на земельну ділянку, сусід не підписує такий документ проекту землеустрою як АКТ погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами?

На практиці поширена ситуація. При цьому сусід може не підписувати акт погодження меж, як внаслідок неприязних стосунків, побутової помсти чи вимагання певної вигоди для себе, так і у зв’язку з реальним спором щодо встановлення межі або накладанням частини однієї земельної ділянку на іншу. Сусід може не підписувати акт погодження меж також тому, що перебуває далеко або взагалі невідомо де і розшукати його надзвичайно важко.

Законодавство начебто передбачає, що складання та підписання акту погодження меж є обов’язковим при виготовленні проекту землеустрою. Насамперед, це стаття 198 ЗК України - «кадастрові зйомки», ст. 50 ЗУ «Про землеустрій» та Інструкція про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему від 18 травня 2010р. № 376 - пункт 3.12, тощо.

Однак остання судова практика деяких колегій ВС сформулювала висновок про те що непідписання сусідом акту погодження меж не перешкоджає органу місцевого самоврядування затвердити проект землеустрою. Зокрема, це Постанова ВС (Друга судова палата КЦС) від 28 березня 2018р. у справі № 681/1039/15-ц .Так у цій постанові підкреслюється, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Така позиція стала дуже до вподоби органам місцевого самоврядування і вони вже перестали особливо звертати увагу на зміст акту погодження меж при затвердженні проекту землеустрою.

Водночас у цій постанові ВС (Перша судова палата КЦС) все було по іншому, і непідписаний позивачем акт погодження меж став важливим для суду документом.

Так, на підставі рішення органу місцевого самоврядування був затверджений проект землеустрою та приватизована земельна ділянка, яка до речі ще до приватизації вже була обгороджена парканом. Позивач вважав, що внаслідок непогодження меж земельних ділянок відповідач самовільно зайняв частину його з/д площею 200 кв. м. і отримав на цю площу незаконні правовстановлюючи документи. Тому позивач звернувся до суду із позовом про скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу відповідачу у власність з/д та про визнання недійним акту на право приватної власності на з/д.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні такого позову. Зокрема суди фактично встановивши порушення прав позивача - сусіда відмовляли у задоволенні позову з підстави неправильного обрання позивачем способу захисту права та посилалися на позицію сформульовану ВС у справі у справі № 681/1039/15-ц. Проте, суд касаційної інстанції скасував рішення суду першої та апеляційної інстанцій у справі та направив справу на новий розгляд.

ВС підкреслив, що позивач не підписав акт погодження меж саме тому, що між ним та відповідачем існував спір про право на певну частину земельної ділянки. Наявність такого спору підтверджувалася наданими у справу позивачем документами, які були не враховані нижчими судами.

ЦЕ лист органу місцевого самоврядування про результати перевірки дотримання вимог земельного законодавства, за наслідками якої були встановленні порушення відповідачем ст. 125, 126 ЗК України (встановлення паркану) та припис про усунення виявлених вимог порушення земельного законодавства, який звичайно не був виконаний відповідачем. Це також викопіювання із генплану населеного пункту, яке підтверджувала накладання меж земельних ділянок сторін після приватизації з/д відповідача.

Водночас землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою відповідно до ст. 152 ЗК України. Тому, хибним є твердження нижчих судів про неправильний вибір позивачем способу захисту порушеного права.

Насамкінець, просто пріколом є позиція органу місцевого самоврядування у даній справі. Цей орган провів перевірку та надав припис про усунення порушень земельного законодавства, проте у суді не визнав позов та захищав відповідача, який захопив землю.

Аналізуйте судовий акт: Погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність (ВС/КЦС від 11 липня 2018р. у справі № 263/11779/16-ц)

3. Врятуватися від штрафних санкцій за фактичне використання земельної ділянки без документів все ж таки можливо

Справа про те, як Київська міська рада намагалася повернути у власність громади земельну ділянку площею 0,1 га, на якій начебто самочинно був вже збудований торгівельний комплекс площею 587 кв. м.

І дійсно міська рада не виділяла будь-кому своїм рішенням спірну з/д під будівництво торгівельного комплексу (цільове призначення), а сама з/д входить у прибережну захисну смугу водойми Срібних Кіл, тому вважала торгівельний комплекс самочинно побудованим і просила суд застосувати до власника нерухомості відповідальність передбачену ст. 212 ЗК України – «повернення самовільно зайнятих земельних ділянок» та ст. 376 ЦК України –«самочинне будівництво». Зокрема, така відповідальність полягає у поверненні з/д у власність громади міста та знесення торгівельного центру.

Проте Верховний Суд вирішив інакше та залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено міській раді у задоволенні позову.

ВС підкреслив, що для застосування чи незастосування відповідальності у виді повернення з/д власнику та знесення самочинного будівництва слід встановити наступне. Чи має право особа, яка фактично використовує з/д на оформлення правовстановлюючих документів на цю з/д? Чи здійснила така особа юридично значимі дії для оформлення цих документів?

Відмовляючи міській раді у задоволенні позову суди взяли за основу той факт, що право власності на торгівельний комплекс було визнане рішенням місцевого суду в іншій справі, яке є чинним на момент розгляду спору. На підставі цього рішення суду право власності було зареєстровано за відповідачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Законність цього рішення суду звичайно сумнівна, проте не оцінюється судами в нашій справі, а приймається як преюдиція.

Отже, особа – фактичний землекористовувач, є законним власником будівлі торгівельного комплексу, яка розташована на спірній з/д, тому має право оформити цю з/д в оренду відповідно до ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України.

У справі було також встановлено, що відповідач звертався із рядом заяв до місцевої ради та інших органів місцевого самоврядування з метою оформити права на спірну земельну ділянку, проте остаточних документів, в тому числі відмовних, з боку органів місцевого самоврядування йому надано не було. Більш того, між сторонами спору був укладений договір пайової участі, згідно умов якого відповідач сплатив, а позивач прийняв пайовий внесок, що свідчить про наміри обох сторін оформити оренду з/д за власником торгівельного центру.

За таких обставин відсутність у відповідача – власника торгівельного центру правовстановлючих документів на з/д, на якій торгівельний центр розташований не може розцінюватися як правопорушення, за яке настає відповідальність передбачена ст. 212 ЗК України: знесення будівлі та повернення з/д у власність міста.

Аналізуйте судовий акт: Фактичне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, ще НЕ є достатньою підставою для застосування відповідальності за самовільне зайняття цієї ділянки (ВС/КГС від 15 лютого 2018р. у справі №910/5702/17)

4. ПРАВОМІРНЕ ОЧІКУВАННЯ особи на оформлення землі порушувати компетентному органу не можна :)

Відразу треба підкреслити, що ця Постанова ВС знакова оскільки в цьому випадку суд касаційної інстанції перевершив самого себе та максимально справедливо застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Тепер ми має нове поняття у судовій практиці – «правомірне очікування» зацікавленої особи та знаємо, що таке очікування підлягає захисту.

Насправді справа складна, і суди першої та апеляційної інстанції не мали бажання детально в ній розбиратися, а вдалися до традиційного підходу при оскарженні правовстановлюючих документів на землю. Так, державний акт на право власності на з/д виданий на підставі рішення органу місцевого самоврядування чи розпорядження органу державної влади, хоча відповідно до ст. ст. 125, 126 ЗК України і підтверджує право власності на з/д, проте фактично є похідним документом. Для скасування державного акту, точніше державної реєстрації з/д, необхідно скасувати розпорядчий документ – довести позивачу його незаконність і при цьому дотриматися усіх складних правил підвідомчості.

За такого підходу без скасування розпорядчого акту уповноваженого органу рішенням суду, віддповідно до ст. 155 ЗК України скасувати державну реєстрацію права власності певної особи на з/д незважаючи на масу допущених цим органом порушень закону – неможливо.

Суть спору: Колишній колгоспник отримав сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 1, 85 умовних кадастрових гектарів. За життя сертифікат у державний акт «не матеріалізував». Його спадкоємець – позивач прийнявши спадщину не встиг повністю оформити право власності на виділену в натурі земельну ділянку, проте вчинив певні кроки у цьому напрямку. Так позивачу було надане розпорядження органу державної влади про дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж з/д в натурі (на місцевості) площею і така документація була виготовлена землевпорядною організацією. На стадії розгляду документів кадастровим реєстратором з’ясувалося, що винесена в натурі з/д на 100% перетинає частину іншої більшої з/д, яка належить відповідачу, що унеможливлює внесення її до кадастру.

Отже, кадастровий реєстратор відмовив у реєстрації з/д позивача, чим змусив звернутися його до суду. Зокрема, позивач просив суд скасувати державну реєстрацію з/д відповідача, скасувати кадастровий номер з/д відповідача та визнати право власності за ним на з/д відповідно до розробленої землевпорядної документації.

Водночас у відповідача як і властиво рейдерам все грамотно. Спочатку на підставну особу, яка ніколи не працювала у колгоспі, приватизував з/д на підставі розпорядження органу державної влади, потім перепродав іншій особі, а ця особа об’єднала спірну з/д з іншою з/д. І вже на об’єднану з/д – присвоїли новий кадастровий номер. Надзвичайно складно розібратися тепер де ж ділянка позивача, от суди і не заморочуються.

Суд касаційної інстанції відійшов від ст. 155 ЗК України та застосував ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», скасував відмовні рішення суду першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зокрема ВС підкреслив, що надання позивачу, як спадкоємцю, органом державної влади розпорядження про дозвіл на розробку технічної документації створило для нього правомірне очікування від уповноважених органів щодо оформлення права власності на земельний пай у вигляді винесеної в натурі земельної ділянки відповідно до розробленої за замовлення позивача технічної документації на з/д. І таке правомірне очікування повинне враховуватися уповноваженими органами при прийнятті розпорядчих рішень про виділення з/д іншим особам.

Простіше кажучи: «виділяючи комусь з/д сьогодні – перевір, чи не пообіцяв ти цю з/д чи її частину раніше іншому.»

ВС також зазначив, що позивач обрав спосіб захисту прав передбачений ст. 152 ЗК України, а суди першої та апеляційної інстанції не перевірили повністю законності підстав надання спірної земельної ділянки відповідачу, тобто НЕ вирішили спор по суті. Підставами позову є заперечення законності розпорядчих рішень органу державної влади про виділення з/д відповідачу, і суд повинен перевіряти наведені позивачем аргументи, а не лише констатувати чинність спірних рішень.

Без сумніву рішення прогресивне, хоча абсолютно не заздримо суду першої інстанції, ухвалити законне рішення на новому розгляді буде дуже проблематично.

Аналізуйте судовий акт: Порушення уповноваженим органом ПРАВОМІРНОГО ОЧІКУВАННЯ особи щодо належного оформлення права власності на земельну ділянку підлягає захисту судом (ВС/КЦС у справі № 369/6516/16-ц від 01 серпня 2018 р.)

5 Дивно, але законним є видача декількох дозволів різним особам на одну земельну ділянку на розробку проекту землеустрою !

Для початку виготовлення проекту землеустрою або технічної документації, якщо земельна ділянка вже була відведена, необхідний дозвіл місцевої ради або місцевої державної адміністрації в залежності від місцезнаходження земельної ділянки. Дозвіл або відмова у дозволі мають видаватися заявнику на підставах прямо визначених ЗК України у формі рішення місцевої ради або розпорядження місцевої державної адміністрації.

Ця справа про те, як на одну земельну ділянку були подані дві заяви про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Одна із заяв була подана раніше, і ця подія стала підставою для місцевої ради для відмови у наданні дозволу по другій заяві. Відмова місцевої ради містилася у листі - відповіді, а не рішенні місцевої ради прийнятому на сесії.

Заявник оскаржив таку відмову в порядку адміністративного судочинства.

Рідкісний випадок, коли Верховний Суд скасував відмовні акти судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалив нове рішення, яким визнав протиправною бездіяльність місцевої ради щодо неприйняття рішення за заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою та зобов’язав місцеву раду розглянути питання про надання дозволу.

У цій постанові ВС два актуальні висновки.

По-перше, лист – відповідь місцевої ради на заяву про надання дозволу сам по собі є фактом протиправної бездіяльності місцевої ради, оскільки відмова у наданні дозволу також повинна прийматися у формі рішення місцевої ради, а не листа. При цьому заява повинна бути розглянута місцевою радою в установленому порядку – чого не відбулося. Так, стаття 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування» передбачає, що виключно на пленарних засіданнях міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

По-друге, аналіз ст. ст. 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада НЕ має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. В даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної з/д і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї з/д після виготовлення проекту землеустрою.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 10 грудня 2013 року (справа № 21-358а13) та від 07 червня 2016 року (справа №21-1391а16).

Залишається додати, що припис суду «зобов’язати місцеву раду розглянути питання про надання дозволу», на практиці ще не означає, що питання буде вирішено на користь заявника. Так, попри зміст самого рішення ВС, місцева рада може повторно відмовити у наданні дозволу, що призведе до повторного звернення заявника до суду. На жаль юридичної відповідальності за такі рішення місцева рада не несе.

Аналізуйте судовий акт: Підставою для відмови заявнику у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою НЕ може бути надання раніше аналогічного дозволу іншому заявнику (ВС/КАС у справі №463/3375/15-а від 27 березня 2018 р.)

6. Зобов’язати орган Держгеокадастру видати дозвіл на розробку проекту землеустрою є неправильним способом захисту порушеного права, у випадку якщо заявник отримав відписку, а не відмовний наказ

Останнє рішення нового Верховного Суду на превеликий жаль намагається повернути реальний захист права громадянина у спорах з суб’єктом владних повноважень у хибний бік. Зокрема у спорах з органами Держкомзему. Під загрозою позитивна практика останніх років, яку створював вже неіснуючий ВАСУ.

Шановний ВС, ну такі рішення – це папірці, не допомагають вони громадян, а навпаки провокують суб’єкта владних повноважень систематично порушувати закон у своїх корупційних цілях.

Так, громадянин отримав від органу Держгеокадастру безглуздого листа, яким йому було відмовлено у дозволі на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність. Наголошуємо відразу: лист, а не наказ чи розпорядження, як це передбачено ст. 118 ЗК України.

Далі, громадянин оскаржив цього листа – відмову до суду, і суд першої інстанції прийняв рішення, яким визнав дії органу Держгеокадастру протиправними та зобов’язав орган Держгеокадастру у місячний строк надати дозвіл на розробку проекту землеустрою громадянину. Суд апеляційної інстанції погодився із судом першої інстанції. Проте, суд касаційної інстанції скасував такі рішення, та зобов’язав орган Держгеокадастру ПОВТОРНО розглянути клопотання громадянина та вирішити питання про надання або про відмову у наданні громадянину дозволу на розробку проекту землеустрою.

І шо нам каже новий ВС? Що припис суду про «зобов’язання органу Держгеокадастру видати дозвіл» є неправильним способом захисту порушеного права. Ясновельможний ВС, та не захистиш ти порушене право громадянина приписом повторно розглянути його клопотання! Таким рішенням, ти лише зміцниш корупцію у Держкомземі та остаточно зруйнуєш віру людей у правосуддя.

До речі слід підкреслити, що ВС погодився з судами першої та апеляційної інстанції, що перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою визначений ст. 118 ЗК України є вичерпним, тому дурня написана в листі – відмові органу Держгеокадастру є незаконною. ВС підкреслив, що право позивача порушене органом Держгеокадастру і підлягає захисту.

Але спосіб захисту в розумінні цієї колегії ВС – Кравчук В. М., Гриців М. І, Стародуб О. П. є щонайменше дивним.

Судді пропонують громадянину після отримання відповіді від органу Держгеокадастру на своє клопотання самостійно розбиратися у її юридичному змісті для правильного вибору способу захисту порушеного права. Так, якщо громадянин НЕ отримує «мотивовану відмову» у формі наказу органу Держкомзема, а отримує якісь нескінчені листи - відписки, то це і не є чітким рішенням, яке слід вважати «відмовою у наданні дозволу».

Більш того, ВС наголошує, на тому, що частина 7, ст. 118 ЗК України не визначає точно, чи необхідно для відмови у наданні дозволу органу Держгеокадастру видавати наказ чи достатньо повідомлення громадянина про відмову у формі листа. Проте, далі ВС посилається на відомчий акт Держгеокадастру, який зобов’язує орган Держгеокадастру видавати у випадку відмови у наданні громадянину дозволу на розробку проекту землеустрою відповідний наказ. І оскільки у справі такий наказ відсутній, то ВС приходить до висновку, що зі сторони органу Держгеокадастру з приводу розгляду клопотання громадянина має місце банальна бездіяльність.

Тобто, орган Держкомзему взагалі не прийняв жодного рішення за наслідками розгляду клопотання громадянина про надання дозволу, яке був зобов’язаний прийняти за законом.

Насамкінець, ВС підкреслює, що бездіяльність органу Держгеокадастру не перешкоджає праву громадянина розпочати розробку проекту землеустрою за принципом мовчазної згоди, який передбачений ст. 118 ЗК України.

Таким чином, ВС не враховує реалії сьогодення, що у 99% випадках відмови громадянам у наданні дозволів на розробку проекту землеустрою надаються органами Держгеокадастру листами – відписками, і майже всі землевпорядники відмовляються укладати договори на розробку проекту землеустрою без дозволу від органу Держгеокадастру незважаючи на принцип мовчазної згоди, передбачений ст. 118 ЗК України.

ВС також не враховує, що згідно підходів ЕСПЛ рішення суду у подібних спорах між громадянином та державним органом повинно ухвалюватися таким чином, щоб унеможливлювати звернення громадянина до суду повторно з цього ж самого приводу.

І найбільш прикрим є те, що ВС не застосовує у цій справі принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі згідно ст. 9 КАСУ. ВС жодним чином не встановив, чи має право громадянин на безкоштовну приватизацію бажаної земельної ділянки, а лише повторно направив цього громадянина для встановлення таких відомостей до органу Держгеокадастру, який вже йому відмовив з цього приводу відпискою.

Аналізуйте судовий акт: Зобов’язати орган Держгеокадастру видати дозвіл на розробку проекту землеустрою є неправильним способом захисту порушеного права, у випадку якщо заявник отримав відписку, а не відмовний наказ (ВС/КАС, №806/2208/17 від 11 квітня 2018р)

7. Стаття 119 ЗК України є декларативною і не надає жодних переваг для набуття права власності за набувальною давністю особі яка без документів понад 15 років користується земельною ділянкою

Враховуючи те, що в Україні багато людей як і раніше не поспішають оформлювати «правильні» документи на нерухомість популярність набуття права власності особи на певну річ за набувальною давністю ймовірно буде зростати, особливо коли навколо цієї речі будуть виникати спори та рейдерство.

Проте, з огляду на цю постанову ВС перспективність способу набуття права власності за давністю користування на земельну ділянку падає до нуля. Власне, взагалі не зрозуміло навіщо законодавець передбачив у Земельному кодексі України статтю 119 у діючий редакції.

У даній справі позивач звернувся із позовом про визнання права власності на з/д на підставі ст. 119 ЗК України - "Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність)" . Позивач стверджував та навіть подавав певні документи, про те що він 15 років відкрито та безперервно користується бажаною з/д, сплачує податки та здійснює її обробку.

Цікаво, що відповідач – орган місцевого самоврядування і власник земельної ділянки – не заперечував проти набуття позивачем права власності на з/д. Тому напевно суд першої інстанції і задовільнив позов.

За апеляційної скаргою прокурора суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову, суд касаційної інстанції залишив рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Зокрема ВС висловився наступним чином. Аналіз статті 119 ЗК України дає підстави для висновку, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.

Тобто, при бажанні набути право власності на з/д, яка перебуває у комунальній чи державній власності в принципі байдуже, що особа відкрито та добросовісно нею користувалася 15 і більше років. Це не працює.

Так чи інакше особі слід в загальному порядку звертатися до органу місцевого самоврядування чи органу державної влади та за встановленою ЗКУ процедурою набувати право власності на з/д в межах норм безоплатної передачі з/д визначених ст. 121 ЗК України. При цьому компетентний орган може відмовити у набутті права заявнику із підстав передбачених ЗК України незважаючи на відкрите та добросовісне користування з/д понад 15 років.

Аналізуйте судовий акт: Стаття 119 ЗК України є декларативною і не надає жодних переваг для набуття права власності за набувальною давністю особі яка без документів понад 15 років користується земельною ділянкою (ВС/КЦС, справа № 742/2916/15-ц від 11.04.2018р.)

8. ЕСПЛ перетягає ковдру. Земельний мораторій суперечить Конвенції. Справа «Зеленчук та Цицюра проти України»

Заявники у справі – власники невеликих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, отриманих у спадщину. Обидва заявники здавали свої ділянки в оренду, однак не могли здійснити їх продаж з огляду на діючий мораторій на купівлю-продаж чи будь-яке інше відчуження земельних ділянок (відповідно до п.15 Перехідних положень Земельного кодексу).

У зв’язку з цим заявники звернулися до ЄСПЛ із заявою щодо порушення Україною статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, яке полягало в обмеженні державою їхніх прав на розпорядження майном, що належало їм на праві власності, в умовах постійного продовження строку дії мораторію до створення відповідної інфраструктури ринку.

В обґрунтування співмірності обмежень для встановлення з їх допомогою справедливого балансу між загальними інтересами громади та правами власності заявників Уряд стверджував, що вони спрямовані на збереження сільськогосподарських угідь від припинення їх культивування, а також попередження концентрації земель в одних руках та уникнення подальшої безземельності та зубожіння сільського населення, яке обслуговує потреби національної та продовольчої безпеки (див. п.п. 76, 108 рішення).

У своєму рішенні ЄСПЛ зазначив, що визначати, чи мала Держава забороняти подальший продаж земель, які вона передала з державної власності у приватну, а також абстрактно аналізувати національне законодавство - не є його завданням. Однак Суд мусить з’ясувати, чи спосіб у який було застосовано це законодавство або яким чином воно вплинуло на заявника.

На підставі аналізу матеріалів справи ЄСПЛ встановив, що обґрунтування встановлення мораторію змінювалось з часом і теперішні причини його продовження різняться від початкових – при цьому видається, що Урядом не було вчинено жодних дій, спрямованих на скасування мораторію чи принаймні певного його обмеження.

ЄСПЛ встановив, що на момент розгляду мораторій не відповідав заявленим ризикам, на які вказував Уряд, оскільки національне законодавство вже передбачало низку заходів щодо попередження наслідків продажу таких земель (зокрема у податковому законодавстві). Окрім того, для конкретного випадку заклопотаність тим, що скасування мораторію може призвести до збідніння сільського населення та фермерів, не враховує ситуацію власників, таких як заявники, які проживають у містах та не працюють у сільському господарстві. Також ЄСПЛ зауважив, що жодна інша європейська держава, включно з тими, що пройшли період переходу до ринкової економіки, не застосовували подібних жорстких заходів(див. п.п. 125-127 рішення).

ЄСПЛ прийшов до висновку, що Уряд не зміг довести співмірність застосованих обмежень, а також неможливість застосування менш жорстких заходів для забезпечення досягнення поставлених цілей. Суд вирішив, що Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників та вийшла за межі своїх повноважень, що спричинило покладення надмірного тягаря на заявників. Таким чином, ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції та зазначив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі (див. п.150 рішення).

Аналізуйте судовий акт: «Зеленчук та Цицюра проти України»: Мораторій на продаж сільськогосподарських земель порушує права власників таких ділянок (ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції, заяви № 846/16 та 1075/16, від 22.08.2018 року)

9. Наш суд вторит ЕСПЧ. Мораторій на відчуження земель сільгосппризначення порушує право громадянина вільно розпоряджатись належним йому майном!

Розділом 15 Перехідних положень Земельного кодексу України до 01.01.2019 накладено заборону на відчуження земель сільгосппризначення, які є власністю громадян.

Вже багато років як у суспільстві так і в політичних колах точаться розмови щодо доцільності дії такого мораторію, його вигоди для держави або громадян. Проте дотепер жодного рішення або будь-якої більш менш обґрунтованої позиції з цього приводу ніким не прийнято, а отже і досі невідомо чи буде продовжено дію «земельного мораторію» чи ні.

У даній справі суд вдався без применшення революційного рішення у якому посилаючись на сталу практику ЄСПЛ зробив висновок про незаконність дії згаданого мораторію як такого, що порушує права власника землі.

Згідно матеріалів справи прокурор в інтересах держави звернувся до суду із позовом до особи-власника земельної ділянки та агрофірми, яка набула права власності на ділянку про визнання договору міни земельної ділянки.

Мотивуючи свої вимог прокурор послався на те, що згаданий договір міни укладений з порушенням вимог п. 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України та ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року № 899- ІV. За висновком позивача, обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай», та лише у випадку, передбаченому ст.14 Закону № 899-ІV. Таким чином, за умовами оскаржуваного договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм земельні ділянки, які не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву.

Оскільки спірний договір міни земельних ділянок укладено у період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток, з порушенням вимог п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, то він не відповідає вимогам закону, а тому має бути визнаний недійсними.

Судом першої інстанції у задоволенні вказаного позову відмовлено. На думку місцевого суду між власниками відбувся обмін розподілених, визначених в натурі земельних ділянок, які зареєстровані відповідно до законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства. Отже процедура міни вищезазначених земельних ділянок є законним правом сторін-власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою. У даній справі з боку прокурора відсутнє належне обґрунтування і доведеність порушення інтересів держави, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть тільки приватні особи, а не держава. Поряд із цим, норми Конституції України, які наведені прокурором, спрямовані на захист права власності і рівність всіх суб'єктів цього права перед законом, зокрема і права приватної власності на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, перебуваючими у їх власності. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (розпорядження землею сільськогосподарського призначення) у даному випадку не є виправданим, оскільки, як підкреслив ЄСПЛ у рішенні «Зеленчук та Цицюра проти України», тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Відмовляючи в задоволенні позову, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено недійсність укладення договору міни земельної ділянки.

На вказане рішення прокурором подано апеляційну скаргу у якій він послався на те, що набуття права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у спосіб, що суперечить закону, порушує порядок обігу майнових прав та нівелює інтереси держави у цій сфері.

Апеляційний суд погодився із рішенням місцевого суду.

У своїй постанові Донецький апеляційний суд вказав, що пунктом 15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року дозволено, як вийняток, здійснення обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст.1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.

На відміну від розуміння інституту права власності, характерного для України, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» набагато ширше й у контексті ст.1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно», але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи).

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст.1 Першого протоколу містить три правила:

а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Безпосереднім рішенням, яке стосується питання мораторію на землю, є рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16), у якій Суд встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалася скарги двох осіб на державну заборону продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яка, за їх словами, порушила їх права на власність як власників таких ділянок.

ЄСПЛ зауважив, що після падіння Радянського Союзу Україна переважно роздавала земельні ділянки сільськогосподарського призначення особам, які раніше працювали в колгоспах, але запровадила передбачувану тимчасову заборону продажу таких земельних ділянок, відому як «мораторій на землю». Уряд стверджував, що захід перешкоджав зосередженню земельних ділянок в декількох руках, зупиняв збідніння населення сільської місцевості та надавав змогу переконатися, що земля залишалася оброблюваною

Проте ЄСПЛ встановив, що держава не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та правами власності заявників. Суд зазначив, що жодна інша держава Ради Європи не мала таку заборону і посилався на невідповідність підходу України до завершення мораторію. Було також незрозуміло, чому менш обмежувальний захід не був ефективним для досягнення тієї ж мети.

Ключовим фактором для виявлення ЄСПЛ порушення прав власності заявників було те, що Україна послідовно ставила мету надання дозволу на придбання та продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення після створення інфраструктури ринку. Проте, всупереч оголошеній меті початковий мораторій був продовжений декілька разів і зараз розглядається з усіма практичними цілями як невизначений, незважаючи на періодичні крайні строки для того, щоб законодавчий орган врегулював це питання, але ці строки не були виконані. Це свідчить про відсутність послідовності органів влади.

ЄСПЛ встановив, що тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників, а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності («межі розсуду»).

ЄСПЛ наголосив, що справа стосувалася загальної законодавчої ситуації та не обмежувалася лише заявниками. Суд постановив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі. ЄСПЛ зауважив, що він не вимагає створення ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення без обмежень, а також те, що держава залишається вільною обирати, які заходи необхідно вжити.

Таким чином мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, що передбачений пунктами 14,15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, обмежує конституційні права громадян України щодо можливості відчуження належних їм на праві приватної власності земельних ділянок, які гарантуються Конституцією України і нормами Земельного кодексу України, та суперечить статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналізуйте судовий акт: Мораторій на відчуження земель сільгосппризначення порушує право громадянина вільно розпоряджатись належним йому майном (Донецький апеляційний суд у справі № 227/1505/18 від 10.10.2018р.)

10. ВЕЛИКА ПАЛАТА ВС дає шанс прокурорам щодо позовної давності.

У цьому судовому рішенні Велика Палата вкотре висловилась про початок відліку позовної давності у справах, які розглядаються за позовами прокурорів, заявлених в інтересах держави, а також презюмувала обізнаність особи щодо неправомірності придбання земельної у прибережній зоні.

В справі прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави в особі сільської ради у якому поставив вимоги визнання розпорядження райдержадміністрації та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування, оскільки останні знаходяться в межах території сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря.

Слід звернути увагу читача на те, що зазначені ділянки було відчужено у 2003 році.

Однак так вказані порушення було виявлено прокурором під час перевірки додержання законодавства лише у 2012 році, а позовну заяву подано у 2015 році.

Прокурор вважав, що ним строк пред’явлення позову не пропущено оскільки про наявність оскаржуваного розпорядження РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності.

Рішенням суду першої інстанції встановлено незаконність продажу земельних ділянок у прибережній смузі проте у задоволенні позову відмовлено у зв’язку із пропуском позовної давності.

В свою чергу апеляційним судом таке рішення було скасовано та позовні вимоги прокурора задоволено.

Ухвалою ВССУ рішення суду апеляційного суду скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Однак Генеральною прокуратурою у грудні 2017 року до ВСУ подано заяву перегляд вказаних вище рішень.

В свою чергу Велика Палата переглядаючи справу погодилась з доводами прокурора про дотримання ним строку звернення до суду та вказала наступне.

Нормами ст. 256 ЦК України визначено, що позовною давністю є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

При цьому положеннями ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з моменту коли особа дізналась або могла дізнатись про порушення свого права.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

У даному випадку перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, а тому строк позовної давності не є порушеним.

Одночасно у своєму рішення Великою Палатою зазначено, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця).

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Аналізуйте судовий акт: Перебіг позовної давності для позовних вимог прокурора в інтересах держави починається з моменту коли прокурор дізнався про необхідність захисту таких інтересів (ВС/ВП № 469/1203/15-ц від 22.05.2018)

Джерело: юридичний ресурс "Протокол"