Як встановити момент настання непрацездатності особи з інвалідністю з дитинства при вирішенні спору про право на обов`язкову частку у спадщині (ВС/КЦС у справі № 159/4322/14-ц від 26.05.2021).

Фабула судового акту: За вимогами процесуальних кодексів, суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази та надавати їм оцінку, він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, а останньою інстанцією, яка може безпосередньо дослідити докази та надати їм оцінку, є апеляційний суд. Однак, у даній справі ВС явно вийшов за межі касаційного розгляду.

До суду звернулась позивач із вимогами про визнання за нею права власності на 1/2 квартири померлого батька в порядку спадкування, визнання недійсним заповіту, видачу свідоцтва про право власності та стягнення моральної шкоди.

Позовні вимоги ґрунтувались на тому, що на думку позивача заповіт її батько написав проти своєї волі, натомість позивач з підстав ст. 1241 ЦК України має право на обов`язкову частку у спадщині у розмірі 1/2 частини спадкового майна, оскільки є інвалідом дитинства другої групи.

Справа розглядалась судами неодноразово.

За результатами першого касаційного розгляду, ВС відправив на новий розгляд справу щодо вимоги про визнання права власності, а в задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Повертаючи справу на новий розгляд, ВС зазначив, що судам слід дослідити чи була позивач особою, яка має право на обов`язкову частку у спадщині. При цьому, ВС зауважував на оцінці окремого доказу - висновку МСЕК. На думку ВС встановлення відповідної групи інвалідності вже після смерті батька, не свідчить про належне встановлення необхідних обставин справи, а саме факту непрацездатності останньої станом на момент смерті спадкодавця.

Під час нового розгляду справи суди перших двох інстанцій у задоволенні позову відмовили.

На переконання судів, встановлення позивачу другої групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду, вже після смерті спадкодавця, не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті батька.

Позивач звернулась до суду касаційної інстанції вдруге та просила суд ще раз направити справу на новий розгляд.

ВС розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в ч.1 ст. 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку у спадщині, зазначив про необхідність врахування позиції КС України, а саме: «права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані особами з інвалідністю в установленому законом порядку незалежно від групи інвалідності».

Отже, визначаючи, чи є особа з інвалідністю з дитинства такою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, необхідно враховувати не самий лише факт установлення особі інвалідності уповноваженим державним органом, а момент її настання, оскільки чинне законодавство пов`язує набуття особою інвалідності з дитинства не з відповідним висновком такого компетентного органу, а зі стійким розладом функцій організму особи, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності.

Здавалось би, що після таких висновків, касаційний суд має задовольнити скаргу та направити справу на новий розгляд.

Однак, ВС вирішив справу інакше.

Незважаючи на те, що касаційний суд не наділений повноваженнями з оцінки доказів по справі (ст. 400 ЦПК України), ВС самостійно надав оцінку висновку МСЕК, який був проігнорований судами попередніх інстанцій.

Зокрема, ВС наголосив, що позивач станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров`я, такий її стан відповідним висновком підтверджено ретроспективно, тобто встановлено на минулий період, оскільки визначено, що особа отримала інвалідність у період дитинства, відповідно, перебувала у такому стані до досягнення повноліття, що й обумовило її непрацездатність після досягнення повноліття та нагальну потребу у наданні їй певної соціальної гарантії захисту як особі з інвалідністю з дитинства, а тому задовольнив позовну вимогу про визнання права на обов`язкову частку у спадковому майні визнавши за нею право власності на 1/2 частину квартири.

Аналізуйте судовий акт: Хто зі спадкоємців першої черги підлягає врахуванню для визначення розміру обов’язкової частки? (ВС/КЦС справа № 292/389/17 від 25.11.2020 р.)

Якщо спадкодавець за життя не встиг завершити приватизацію земельної ділянки, спадкоємцю слід звертатися з позовом про визнання права на завершення цієї приватизації у порядку спадкування (ВС/КЦС у справі № 623/633/17 від 30 червня 2020 р.)

Опікування особою, яка тривалий час перебувала у безпорадному стані свідчить про наявність фактичних шлюбних відносин, а отже є підставою для зміни черговості одержання права на спадкування (ВС/КЦС у справі № 127/9778/17 від 24.06.2020)

Факт проживання спадкоємця за кордоном не є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини (КЦС/ВС у справі № 589/1863/13-ц від 12.04.2021)

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

місто Київ

справа № 159/4322/14-ц

провадження № 61-12870св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Ковельського міського нотаріального округу Данилевич Оксана Іванівна, приватний нотаріус Ковельського міського нотаріального округу Ваврищук Валентина Степанівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2019 року у складі судді Панасюка С. Л. та постанову Волинського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2014 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватні нотаріуси Ковельського міського нотаріального округу Данилевич О. І., Ваврищук В. С. , у подальшому уточненим, про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на обов`язкову частину у спадковому майні, видачу свідоцтва про право власності на спадщину за законом, відшкодування моральної шкоди.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що 12 травня 2011 року її батько ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Данилевич О. І.

Позивач вважала, що укладення заповіту відбулося проти волі спадкодавця з використанням його безпорадного стану. Після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на усе його майно, у тому числі на квартиру АДРЕСА_1 . 18 квітня 2012 року відповідач подав приватному Ковельського нотаріального округу Ваврищук В. С. заяву про прийняття спадщини за заповітом. Після смерті батька вона є спадкоємцем першої черги за законом і подала приватному нотаріусу у встановлений строк заяву про прийняття спадщини. Крім цього, з підстав статті 1241 ЦК України вона має право на обов`язкову частку у спадщині у розмірі 1/2 частини спадкового майна, оскільки є інвалідом дитинства другої групи. Внаслідок неправомірних дій відповідача їй заподіяно моральну шкоду, розмір відшкодування якої вона визначила у 5 000, 00 грн.

У зв`язку з наведеним просила суд: визнати недійсним заповіт, серії ВРК № 418645, складений ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Данилевич О. І., зареєстрований у спадковому реєстрі 12 травня 2011 року за № 983; зобов`язати приватного нотаріуса Ковельського міського нотаріального округу Ваврищук В. С. видати їй свідоцтво про право власності на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 у повному обсязі на підставі поданої нею заяви про прийняття спадщини за законом як спадкоємцю першої черги; стягнути з ОСОБА_2 на її користь відповідно до вимог статті 1167 ЦК України 5 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди; визнати за нею право власності на обов`язкову частку у праві на успадковану квартиру та інше майно у порядку спадкування за законом.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначив, що позивач на день відкриття спадщини не мала інвалідності і була працездатною.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Справа судами розглядалася неодноразово.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2015 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , як обов`язкову частку у спадщині після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 19 серпня 2015 року рішення Ковельського міськрайонного суду від 14 травня 2015 року в частині задоволених вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Волинської області від 19 серпня 2015 року скасовано в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2015 року, яка не скасована рішенням Апеляційного суду Волинської області від 19 серпня 2015 року, залишено без змін.

Суд касаційної інстанції, перевіряючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні, зазначив, що суди неповно з`ясували дійсні обставини справи, не надали належну оцінку доказам. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суди мали з`ясувати, чи була позивач особою, яка має право на обов`язкову частку у спадщині згідно з положеннями статті 1241 ЦК України. Суд касаційної інстанції зазначив, що посилання суду апеляційної інстанції на те, що ОСОБА_1 була оглянута органами МСЕК 08 жовтня 2012 року, за наслідками чого їй була встановлена відповідна група інвалідності вже після смерті батька, не свідчить про належне встановлення необхідних обставин справи, а саме факту непрацездатності останньої станом на момент смерті спадкодавця, що є визначальним для правильного застосування статті 1241 ЦК України до спірних правовідносин. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ встановив, що такі обставини не були встановлені і судом першої інстанції.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні відмовлено.

Суд першої інстанції зазначив, що докази, які надала позивач на підтвердження своєї непрацездатності станом на день відкриття спадщини (вона є інвалідом дитинства, а отже є непрацездатною з дитинства, перебуває на обліку у Волинській обласній психіатричній лікарні з 04 грудня 1991 року, їй встановлена інвалідність у жовтні 2012 року, а отже, вона була непрацездатною і на день відкриття спадщини, вона отримує соціальні виплати у зв`язку з інвалідністю), є непереконливими. У той же час провести експертизу і отримати додаткові доводи для вивчення питання непрацездатності позивача станом на день відкриття спадщини неможливо.

Суд взяв до уваги також і зміст заяви ОСОБА_1 від 18 квітня 2012 року, яка подана нею приватному нотаріусу Ковельського міського нотаріального округу Ваврищук B. C., відповідно до якої ОСОБА_1 зазначала, що їй відомо про зміст заповіту, посвідченого від імені ОСОБА_4 . Позивач повідомляла нотаріуса, що вона не має права на обов`язкову частку у спадщині, оскільки на час смерті батька не є неповнолітньою чи непрацездатною. При цьому ОСОБА_1 підтвердила своїм підписом, що заява є беззастережною та безумовною і може бути відкликана до спливу шестимісячного терміну з моменту відкриття спадщини.

Постановою Волинського апеляційного суду від 23 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2019 року без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що ОСОБА_1 не була непрацездатною особою, не була визнана особою з інвалідністю станом на 13 квітня 2012 року, а згідно з частиною третьою статті 1223 ЦК України право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Встановлення позивачу другої групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду, вже після смерті спадкодавця, на переконання суду апеляційної інстанції, не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті ОСОБА_4 .

Також апеляційний суд врахував, що у апеляційній скарзі позивач не погоджується і з відмовою у задоволенні її вимог щодо визнання заповіту недійсним та відшкодування моральної шкоди. Ці вимоги не були предметом розгляду, оскільки спір щодо цих вимог вже вирішений Ковельським міськрайонним судом Волинської області рішенням від 14 травня 2015 року, яке набрало законної сили.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 29 червня 2019 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, направити справу на новий розгляд до Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права.

ОСОБА_1 зазначає, що:

- її непрацездатність підтверджується довідкою Волинської обласної психіатричної лікарні № 1 м. Луцька, відповідно до якої вона знаходиться на обліку у цьому закладі з 04 грудня 1991 року;

- тлумачення відповідачем настання інвалідності і непрацездатності після відкриття спадщини здійснено на власних домислах, без консультаційних роз`яснень медичних спеціалістів та фахівців соціальної служби;

- відповідач заперечував проти задоволення клопотань про виклик спеціалістів для встановлення істини, вважаючи факт працездатності позивача доведеним зверненням її у МСЕК стосовно інвалідності після відкриття спадщини, з чим погодилися і суди першої та апеляційної інстанцій;

- суд першої інстанції не здійснив допит позивача, не з`ясував усіх обставин інвалідності позивача;

- інвалідність з дитинства за медичними показаннями підтверджується висновком МСЕК від 08 жовтня 2012 року, серії ВНЛ № 0108182, із визначенням переогляду у жовтні 2013 року, що підтверджує хронічний характер захворювання;

- звернення до МСЕК проводиться для підтвердження інвалідності із отриманням грошової допомоги і не може свідчити про відсутність працездатності;

- непрацездатність на час відкриття спадщини підтверджується свідоцтвом про народження;

- подальша непрацездатність підтверджується медичною довідкою Волинської обласної психіатричної лікарні із визначенням перебування на обліку через хронічну хворобу, а записи у трудовій книжці доводять періодичні контакти з роботодавцями в порядку лікувальної трудотерапії для трудового стажу із отриманням державної допомоги;

- висновки суду першої інстанції суперечать висновкам Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеним в ухвалі від 16 березня 2016 року;

- призначаючи у справі судово-психіатричну експертизу та зупиняючи провадження у справі, суд першої інстанції унеможливив збирання доказів для повного, всебічного і об`єктивного розгляду позову;

- апеляційний суд поверхово розглянув позовні вимоги та апеляційну скаргу;

- суд апеляційної інстанції зробив висновки у справі без підтвердження їх спеціалістами в галузі медицини, наркології та психіатрії.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 24 вересня 2016 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 травня 2019 року без змін. Відповідач зазначив, що суд першої інстанції виконав усі вказівки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На переконання відповідача, у матеріалах справи відсутні докази непрацездатності та встановлення інвалідності позивача на час відкриття спадщини.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 13 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у червні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Верховний Суд врахував, що предметом розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій були позовні вимоги про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні, рішення судів у частині вирішення інших позовних вимог, у тому числі про визнання заповіту недійсним, набрали законної сили, а тому не підлягають перегляду Верховним Судом.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_4 12 травня 2011 року склав заповіт, за умовами якого заповів все належне йому майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , своєму братові. Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Данилевич О. І., зареєстрований в реєстрі за № 983.

ОСОБА_2 18 квітня 2012 року подав приватному нотаріусу Ковельського міського нотаріального округу Ваврищук В. С. заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4

ОСОБА_1 особисто подала 18 квітня 2012 року приватному нотаріусу Ковельського міського нотаріального округу Ваврищук В. С. заяву про прийняття спадщини після смерті свого батька ОСОБА_4 . У цій заяві зазначено, що зміст заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Данилевич О. І. 12 травня 2011 року за реєстровим № 983 від імені ОСОБА_4 , їй відомий. Повідомила, що згідно зі статтею 1241 ЦК України вона не має права на обов`язкову частку у спадщині, оскільки на час смерті батька вона не є неповнолітньою чи непрацездатною особою. Крім неї, інших спадкоємців, передбачених законом немає. Зміст статей 1241 1269 ЦК України їй нотаріусом роз`яснено.

Такі обставини підтверджуються спадковою справою № 5/2012, заведеною після смерті ОСОБА_4 .

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК від 08 жовтня 2012 року, серії ВЛН № 0108182, ОСОБА_1 08 жовтня 2012 року вперше очно була встановлена друга група інвалідності; причина інвалідності - інвалід з дитинства; інвалідність встановлена на строк до листопада 2013 року. Дата чергового переогляду визначена на 08 жовтня 2013 року. У цій довідці міститься застереження, що їй протипоказана робота з психоемоційним навантаженням.

Відповідно до довідок Волинської обласної психіатричної лікарні № 1 м. Луцька від 26 вересня 2012 року, 24 березня 2014 року ОСОБА_1 є на обліку в лікарні з 04 грудня 1991 року.

Відомості про те, що ОСОБА_1 визнана особою з інвалідністю з дитинства станом на 13 квітня 2012 року відсутні.

Також відсутні дані про отримання ОСОБА_1 пенсії як особою з інвалідністю станом на 13 квітня 2012 року.

У зв`язку з наведеним суди вважали, що ОСОБА_1 не була непрацездатною особою, не була визнана особою з інвалідністю станом на 13 квітня 2012 року.

Суд першої інстанції ухвалами від 06 червня 2016 року, 17 травня 2017 року призначав у справі проведення судових експертиз, на вирішення яких ставив питання, чи була непрацездатною позивач на час смерті її батька ОСОБА_4 і чи відповідає така непрацездатність статусу інваліда дитинства 2 групи, а також 01 листопада 2018 року призначено судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої суд ставив питання, чи мала позивач на час смерті її батька ОСОБА_4 психічні розлади, які згодом стали підставою для встановлення їй групи інвалідності.

Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров`я України (м. Київ) ухвали суду першої інстанції про призначення судових експертиз повернуті без їх виконання, оскільки поставлені експертам питання виходять за межі їх повноважень.

Оцінка аргументів касаційної скарги

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що не підлягають перегляду рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2015 року та Апеляційного суду Волинської області від 19 серпня 2015 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, ці рішення набрали законної сили та не є предметом касаційного перегляду у Верховному Суді.

Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо законності та обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні, Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, визначений статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в частині першій статті 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку у спадщині, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014 (справа про право на обов`язкову частку у спадщині неповнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця), виходив з положень частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» осіб з інвалідністю I, II та III групи, а також положень пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний», а саме частину четверту статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» та абзацу 17 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», та вирішив, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані особами з інвалідністю в установленому законом порядку незалежно від групи інвалідності.

Непрацездатні громадяни - це особи, які досягли встановленого статтею 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (стаття 1 Закону України

«Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»).

Пунктом 5.9 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), врегульовано, що право на обов`язкову частку у спадщині виникає у спадкоємця, передбаченого частиною першою статті 1241 ЦК України, у випадках, якщо у заповіті містяться положення про усунення його від спадкування або цьому спадкоємцеві заповідана частка спадщини, яка є меншою від належної йому обов`язкової частки. Право на обов`язкову частку у спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця та не пов`язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов`язкову частку. Право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер та не може переходити в порядку спадкової трансмісії. Нотаріус має пояснити спадкоємцю, який має право на обов`язкову частку у спадщині, його право на одержання належної частки спадщини. Спадкоємець може відмовитися від права на обов`язкову частку у спадщині шляхом подачі нотаріусу заяви про те, що зі змістом заповіту він ознайомлений, зміст статті 1241 ЦК України йому роз`яснено і він не претендує на одержання обов`язкової частки у спадщині.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що позивач не довела, що була особою з інвалідністю другої групи на момент відкриття спадщини. Також суди вважали, що на момент відкриття спадщини ОСОБА_1 була працездатною.

Верховний Суд не погоджується з правовою оцінкою обставин справи, наданою судами першої та апеляційної інстанцій.

Вирішуючи питання про те, чи була ОСОБА_1 особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2020 року у справі № 330/2181/16-а (провадження № 11-1060апп18) наголосила на тому, що визначення терміна «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ані в Законі України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). При цьому за змістом абзацу 2 пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317, інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з пунктом 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

Аналізуючи наведене визначення особи з інвалідністю, Верховний Суд дійшов висновку, що визначаючи, чи є особа з інвалідністю з дитинства такою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, необхідно враховувати не самий лише факт установлення особі інвалідності уповноваженим державним органом, а момент її настання, оскільки чинне законодавство пов`язує набуття особою інвалідності з дитинства не з відповідним висновком такого компетентного органу, а зі стійким розладом функцій організму особи, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності.

Зазначаючи, що причиною інвалідності ОСОБА_1 є інвалідність з дитинства, МСЕК підтвердила, що інвалідність настала у дитинстві заявника, тому обґрунтованим є висновок про те, що на момент відкриття спадщини ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) ОСОБА_1 була особою з інвалідністю з дитинства. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 перебуває на обліку у Волинській обласній психіатричній лікарні №1 м. Луцька з 04 грудня 1991 року; позивачу 08 жовтня 2012 року висновком МСЕК, серії ВЛН № 0108182, встановлено другу групу інвалідності, причиною інвалідності є інвалідність з дитинства (тобто такий стійкий розлад функцій організму позивача настав до досягнення нею вісімнадцятирічного віку).

Верховний Суд врахував, що на момент відкриття спадщини заявник була повнолітньою, їй виповнилося 28 років, а тому МСЕК, встановивши ІНФОРМАЦІЯ_2 , що причиною інвалідності ОСОБА_1 є інвалідність, причини якої настали саме у її дитинстві (тобто до досягнення 18-річного віку), підтвердили, що на момент відкриття спадщини вона вже була особою з інвалідністю з дитинства, а отже, була непрацездатною особою. Наведене свідчить про абсолютну відсутність підстав стверджувати, що заявник не має права на обов`язкову частку у спадковому майні.

Враховуючи встановлені фактичні обставини справи, а також наведений аналіз норм матеріального права, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, зробили помилкові висновки про те, що ОСОБА_1 не була особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини, а тому не має права на обов`язкову частку у спадщині. Суди мали надати правову оцінку саме обставинам наявності на момент відкриття спадщини у заявника стійкого розладу функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, що і свідчить про інвалідність особи, що підтверджено відповідним висновком МСЕК.

Враховуючи конкретні обставини справи та особливості статусу позивача, Верховний Суд наголошує, що позивач станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров`я, такий її стан відповідним висновок підтверджено ретроспективно, тобто встановлено на минулий період, оскільки визначено, що особа отримала інвалідність у період дитинства, відповідно, перебувала у такому стані до досягнення повноліття, що й обумовило її непрацездатність після досягнення повноліття та нагальну потребу у наданні їй певної соціальної гарантії захисту як особі з інвалідністю з дитинства.

Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, дійшли помилкових висновків, що на момент відкриття спадщини ОСОБА_1 була працездатною особою, враховуючи, що працювала за спеціальністю, перебувала на обліку у центрі зайнятості, отримувала допомогу по безробіттю. Верховний Суд наголошує, що вирішальним у визначенні, чи була особа працездатною на момент відкриття спадщини, є не той факт, чи могла фізично особа працювати, а чи відносилася така особа до категорії працездатних осіб. Як зазначав Верховний Суд, непрацездатні громадяни - це особи, які досягли встановленого статтею 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (стаття 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»). Таким чином, той факт, що спадкоємець на момент відкриття спадщини була особою з інвалідністю підтверджує, що така особа відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою відповідно до Закону.

Верховний Суд при цьому вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_1 підтвердила, що не є особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, оскільки за змістом дослідженої судами першої та апеляційної інстанцій заяви ОСОБА_1 заявник не відмовлялася від обов`язкової частки, навпаки, звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, таким чином претендуючи на отримання прав на неї.

Зміст заяви про прийняття спадщини має доволі формальний характер та не може бути підставою для ненабуття позивачем права на спадщину в частині обов`язкової частки, а так само не може тлумачитися як відмова від спадщини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінюючи зазначені доводи касаційної скарги та заперечення, Верховний Суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на обов`язкову частку у спадковому майні.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на обов`язкову частку у спадковому майні - у виді права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , з підстав, викладених у цій постанові.

Визначаючи розмір обов`язкової частки у спадковому майні, Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 як спадкоємець за законом належить до спадкоємців до першої черги та була б єдиним спадкоємцем за законом після смерті свого батька і успадкувала б все належне йому майно, тобто квартиру АДРЕСА_1 .

З урахуванням викладеного обов`язкова частка ОСОБА_1 як дочки спадкодавця, яка є особою з інвалідністю з дитинства, за наявності заповіту, складеного на користь іншої особи, становить половину квартири, тобто 1/2 частину.

Верховний Суд врахував, що іншого спадкового майна судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, а тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на обов`язкову частку в іншому спадковому майні необхідно відмовити.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , яка звільнена від сплати судового збору як особа з інвалідністю другої групи, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави.

Верховний Суд, визначаючи належний до стягнення розмір судового збору врахував, що згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру судовий збір встановлюється в розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0, 2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

З урахуванням наведеного, враховуючи, що із заявою про доповнення позову вимогою про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні ОСОБА_1 звернулася у жовтні 2014 року, мінімальний розмір судового збору за подання позову майнового характеру становив 243, 60 грн за подання ОСОБА_1 позову до суду першої інстанції, 292, 62 грн - за подання касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, 365, 40 грн - за подання апеляційної скарги та 487, 20 грн - за подання касаційної скарги до Верховного Суду, а всього - 1 388, 82 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 травня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право на обов`язкову частку у спадковому майні після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнавши за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судові витрати у зв`язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 1 388, 82 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко