Як визнати дитину такою, що втратила право користування житлом, та зняти її з реєстрації в судовому порядку

Після розірвання шлюбу поширеним та досить складним є вирішення питання щодо зняття неповнолітніх дітей із зареєстрованого місця проживання в житлі колишнього із подружжя.

З 01.12.2021 року, після набрання чинності Законом України № 1871-IX від 05.11.2021 року «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» в законодавстві з’явилась така можливість знімати з реєстрації місця проживання повнолітніх осіб за заявою власника житла до органів реєстрації. При цьому немає необхідності додатково звертатись до суду, що є великим полегшенням в таких справах. Також стало можливим зняття власником житла з реєстрації повнолітніх осіб (батьків або інших законних представників дитини чи одного з них) разом з їхньою дитиною.

Однак законодавець встановив один виняток: не допускається зняття дитини із зареєстрованого місця проживання, якщо із такою заявою звертається власник житла, яким є один із батьків або інших законних представників такої дитини (див. ч. 2 ст. 18 згаданого Закону).

До досягнення дитиною 14 років на зняття її з реєстрації потрібна згода іншого з батьків дитини (ст. 5, 7, 18 Закону). Проте іноді буває дуже складно, а то й неможливо взяти від другого з батьків дитини такий дозвіл з урахуванням багатьох об’єктивних та суб’єктивних факторів, перебування колишнього подружжя в конфлікті тощо.

Тоді власнику житла не залишається іншого шляху, аніж звертатись за захистом своїх прав до суду.

Спробуємо розглянути, на скільки ефективним є судовий механізм вирішення таких спорів у розрізі актуальних а сьогодні правових висновків Верховного Суду.

За загальним правилом, за наявності будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник житла має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання. Однак Верховний Суд неодноразово у своїх постановах вказував на те, що поняття «зняття з реєстрації» особи нерозривно пов`язане з поняттям «житлові права» (такі, як право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше).

А тому вирішення позовної вимоги про зняття особи з реєстрації можливе лише за умови вирішення судом спору про самі житлові права такої особи, яку власник хоче виписати зі свого житла.

В таких випадках власник житла повинен формулювати предмет свого позову таким чином, щоб пред`явити також вимогу:

• про позбавлення права власності на житлове приміщення;
• про позбавлення права користування житловим приміщенням;
• про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням і т.д.

(див., наприклад, постанови ВС від 14.05.2020 року у справі № 336/1773/17, від 19.04.2024 року у справі № 753/193/22).

Таким чином, як формулювати предмет позову в цій категорії, ми розібрались.

А тепер пропоную розглянути, на скільки ефективним та дієвим буде такий спосіб формулювання позовних вимог у випадках, коли мова йде про необхідність зняти із зареєстрованого місця проживання саме неповнолітніх дітей, та ще й за позовом не просто «стороннього» власника житла – не члена сім’ї такої дитини (нового покупця квартири, наприклад, чи банку), а одного з батьків цих дітей.

І тут ми знову повинні дослідити практику Верховного Суду. Тому що законність і обґрунтованість судового рішення судів нижчих інстанцій вимагає від них при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ст. 263 ЦПК України). І великою проблемою для позивача та підставою для подальшого скасування такого рішення буде, якщо суд першої інстанції проігнорує практику Верховного Суду в подібних спорах чи піде всупереч їй.

Отже, у справах, де предмет позову було сформульовано таким чином: «визнати неповнолітню особу такою, що втратила право користування житловим приміщенням», висновки Верховного Суду про те, як повинні вирішуватись ці спори, виглядають так:

- розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін;

- оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом;

- крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження;

- жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (ст. 16 Конвенції ООН про права дитини);

- не можна вважати неповажною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків;

- адже малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання;

- маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку;

- не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав;

- визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини».

А в одній із подібних справ за позовом власника житла – одного з батьків дітей, який намагався зняти їх з реєстрації у власному житлі, Верховний Суд взагалі додав ще й таке:

- сама по собі наявність права власності у особи на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України (ст. 47) та Конвенцією (ст. 8);

- у цій справі право власності Позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання Відповідачів; однак Позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права Відповідачів на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цього позову» (постанова Верховного Суду від 07.07.2021 року у справі № 554/3289/20).

Наводжу далеко не повний перелік постанов, в яких Верховний Суд неодноразово та послідовно підтверджував наведені вище правові висновки:

1. від 04.07.2018 року у справі № 711/4431/17;
2. від 10.04.2019 року у справі № 466/7546/16-ц;
3. від 27.06.2019 року у справі № 337/1760/17;
4. від 27.11.2019 року у справі № 368/750/16-ц;
5. від 22.01.2020 року у справі № 759/14686/16-ц;
6. від 25.08.2020 року у справі № 206/3425/18;
7. від 09.12.2020 року у справі № 673/1407/18;
8. від 16.12.2020 року у справі № 206/4028/18;
9. від 21.04.2021 року у справі № 161/17900/19;
10. від 17.06.2021 року у справі № 520/4056/18;
11. від 07.07.2021 року у справі № 554/3289/20;
12. від 18.08.2021 року у справі № 523/3106/18;
13. від 10.01.2023 року у справі № 295/11036/21;
14. від 19.01.2023 року у справі № 206/3948/21;
15. від 07.06.2023 року у справі № 732/5/22;
16. від 03.10.2023 року у справі № 554/3141/21;
17. від 08.11.2023 року у справі № 372/1003/21;
18. від 09.01.2024 року у справі № 761/38440/21 та безліч інших.

Зауважу, що у переважній більшості цих справ суди першої та апеляційної інстанцій також відмовляли у позбавленні неповнолітніх дітей права на житло на нижчих інстанціях. Тобто такі рішення ухвалювались судами не лише на стадії касаційного перегляду.

При цьому суди не відступали від такого підходу, не зважаючи на різноманітні «комбінації обставин» у конкретних справах щодо зняття дітей із реєстрації в житлі. А тому така тенденція розвитку судової практики, що сформована на сьогоднішній день, дає підстави під час підготовки до судового процесу з високою імовірністю спрогнозувати отримання негативного рішення суду за позовом з вимогою: «про визнання неповнолітніх осіб, що втратили право на користування житлом».

Що ж тоді робити і як формулювати предмет позовних вимог для суду таким чином, щоб і права дітей не порушити, але щоб власник житла також міг реалізувати своє право повноцінно володіти, користуватись та розпоряджатись своєю нерухомістю? Питання досить неоднозначне.

В таких випадках залишається розраховувати на те, що в сукупності доказів та всіх обставин справи суди:

а) або відступатимуть від сформульованих висновків Верховного Суду, задовольняючи такі вимоги та визнаючи дітей такими, що втратили право користування житлом (що, як ми бачимо з практики, зустрічається не часто);

б) або ж не боятись суддям формувати іншу судову практику в такій категорії справ, уникаючи прямого позбавлення дітей права на користування житлом (чи визнання їх такими, що втратили таке право), оскільки зараз це завідомо програшна судова перспектива. Доцільно в таких випадках робити акцент тому, на скільки правомірною та обґрунтованою в конкретних обставинах справи є відмова другого з батьків у наданні згоди на зняття такої дитини з реєстрації в житлі колишнього з подружжя, або ж на скільки неможливо взагалі отримати таку згоду. Адже якщо другий з батьків разом з дитиною дійсно не проживає і, з великою імовірністю, проживати в спірному житлі не зможе /не буде, за умови, що дитина забезпечена належним чином іншим житлом, навіщо створювати такий надмірний тягар для власника житла аж до досягнення дитиною 14 чи навіть 18 років, щоб останній міг її виписати з житла?

Підсумовуючи зазначу, що абсолютизувати право неповнолітніх осіб бути зареєстрованими у житлі, в якому вони реально уже давно не проживають впродовж років, теж не є правильним. Адже наявність в житлі зареєстрованих дітей, які там не живуть, суттєво обтяжує правомочності власника житла. Він не може не лише вільно користуватись, але й розпорядитись своєю власністю. Отже баланс інтересів, про які той же Верховний Суд, і зазначає у своїх висновках, повинен бути дотриманий в обидві сторони.

Автор статті: адвокат Сидор Аліна Володимирівна