Зізнання засудженого у вбивстві або іншому злочині без присутності адвоката незважаючи на інші докази вини на момент зізнання є підставою для скасування вироку (ВСУ від 9 жовтня 2017р. у справі № 5-159кс(15)17)

Фабула судового акту: Мрачное решение ВСУ принятое во исполнения решения ЕСПЧ в деле «Кулик против Украины» от 19 марта 2015 года по статье 13 Европейской конвенции по правам человека. Когда анализируешь такие вердикты приходишь к выводу, что и «безгрешный» ЕСПЧ может очень редко, но ЗАИГРЫВАТЬСЯ с защитой процессуальных прав нелюдей – преступников (к Постановлению ВСУ прилагается также частное мнение одного из суддей ВСУ).

Злочин жахливий: подвійне вбивство та крадіжка майна. Злочинцю правоохоронці оформили явку з повинною – тепер це називають з’явлення із зізнанням ( ст. 66 КК України), проте зробили це відразу після затримання, а не під час допиту, а головне без присутності адвоката. Буквально через пару днів захисник був допущений до участі у справі. Вбивця відразу відмовився від визнавальних показань і почав заявляти, що під фізичним та психологічним тиском працівників міліції обмовив себе, і далі за текстом…

Суд засудив злочинця до довічного позбавлення волі за ст. 115 КК України, ВСУ залишив вирок без змін, проте ЕСПЛ знайшов в ньому порушення ст. 13 та ст. 3 Конвенції Европейської конвенції з прав людини (заборона катувать).

Якщо розібратися, то звичайно порушення права на ефективний засіб юридичного захисту є. Так, дійсно будь-яка особа має право на захисника не тільки на першому допиті, а відразу після затримання. І якщо була оформлена явка з повинною як кажуть «не відходячи від каси» без адвоката, то це неправильно. Проте, чи є таке порушення КПК підставою для скасування вироку, якщо є інші беззаперечні докази вини засудженого і ці докази були встановлені та досліджені судом? На наше переконання, звичайно ні. Суд мав би вказати на істотне порушення прав засудженого у окремій ухвалі, проте не скасовувати вирок.

Проте, ЕСПЛ був іншої думки, а ВСУ виконав волю ЕСПЛ. Але що далі. Ми відпустимо на свободу вбивцю, тільки тому, що він зізнався у подвійному вбивстві без присутності адвоката?... Або знову ухвалимо вирок про довічне позбавлення волі без врахування явки з повинною засудженого як доказу його винуватості?...

Слід додати, що ЕСПЛ у своєму рішенні зазначив, що на підставі наявних у нього документів НЕ може вирішити, чи надав заявник визнавальні показання добровільно або під тиском органів влади, проте фактом є те, що визнавальні показання були надані без адвоката допущеного у справу. Лише це стало результатом того, що справу необхідно слухати заново…

Аналізуйте судовий акт: Судам не слід спиратися на явки з повинною, які були оформлені без участі захисника обвинуваченого. Постанова ЄСПЛ за скаргою N 40852/05 "Шличков проти Російської Федерації" від 09.02.16 р.,набрало чинності 09.05.16 р.

ЕСПЛ: «Знаходження особи під час судового засідання в металевій клітці не відповідає вимогам ст. 3 Конвенції ( справа "Воронцов та інші проти Росії")

Відкриті захисту лише під час апеляційного розгляду докази, які вже існували на момент звернення із обвинувальним актом, не можуть вважатися судом допустимими (ВСУ від 12 жовтня 2017р. у справі № 5-237 кс (15)17)

Апеляційний суд скасовуючи вирок суду першої інстанції повинен давати оцінку та переоцінку доказам вдаючись до їх безпосереднього дослідження, в тому числі із заслуховуванням показів свідків ( ВСУ від 21 січня 2016р. у справі №5-249кс15)

Приговор: Переквалификация ст. 115 КК - "умышленного убийство" на ст. 119 УК Украины - "неосторожное убийство" (Апелляционный суд Запорожской области от 12 августа 2016г.)

Суд визнав недопустимим доказом протокол огляду місця події та виправдав підсудного на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України (ВССУ, справа № 5-1944км15)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 жовтня 2017 року м. Київ

Верховний Суд України у складі:

розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд постановлених щодо нього вироку Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,

у с т а н о в и в:

вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого, засуджено за:

частиною п’ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;

частиною першою статті 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років;

пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі.

На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за злочини, вчинені за таких обставин.

23 січня 2003 року приблизно о 23 годині ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в АДРЕСА_1, після спільного вживання спиртних напоїв з господарями квартири – подружжям ОСОБА_2 і ОСОБА_3, на ґрунті особистих неприязних відносин, що виникли під час сварки з приводу існуючих між ними ділових стосунків, діючи умисно, з метою позбавлення життя ОСОБА_3 зайшов до кімнати, де ОСОБА_3 працював за комп’ютером, і двічі вдарив його кухонним ножем, який взяв з кухні квартири, в груди та живіт, унаслідок чого від отриманих ушкоджень серця і печінки настала смерть ОСОБА_3.

Далі, побачивши ОСОБА_2, яка увійшла до кімнати, і, усвідомивши, що вона є очевидцем вчиненого ним вбивства ОСОБА_3, з метою приховати вчинений злочин ОСОБА_1, будучи особою, яка вчинила умисне вбивство, вирішив вбити і ОСОБА_2.

Реалізуючи свій намір, ОСОБА_1 завдав ОСОБА_2, яка намагалась чинити опір, численні удари ножем у спину, груди, живіт, а коли ОСОБА_2 упала на підлогу та втратила свідомість, ножем перерізав їй шию. Від цих дій ОСОБА_1 настала смерть ОСОБА_2.

Потім ОСОБА_1 з метою вилучення з місця події предметів і речей, які могли вказувати на його причетність до вбивств, діючи також з корисливих мотивів, таємно викрав з системного блоку комп’ютера майно, що належало вбитому подружжю, а саме: відеокарту вартістю 612 грн 95 коп., звукову карту вартістю 319 грн 80 коп., вентилятор вартістю 69 грн 29 коп. та два кабелі вартістю 4 грн кожен, які потім викинув.

Також ОСОБА_1 таємно викрав належне потерпілим інше майно: 3200 доларів США, що становило 17000 грн 56 коп., мобільний телефон «Нокіа» вартістю 300 доларів США, що становило 1599 грн, з куртки ОСОБА_3 – 50 грн та ключі від квартири, які не мали матеріальної цінності, а всього – на загальну суму 19659 грн 60 коп., що становило особливо великий розмір.

Крім того, ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК. Матеріали справи за цим обвинуваченням ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2005 року виділено в окреме провадження і направлено прокурору міста Києва на додаткове розслідування.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 липня 2005 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_4 задовольнила частково, вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року змінила та пом’якшила призначене ОСОБА_1 покарання за частиною п’ятою статті 185 КК до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, і визнала ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 185, частиною першою статті 115, пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. У решті зазначені вирок апеляційного суду й ухвалу цього ж суду від 18 лютого 2005 року щодо ОСОБА_1 залишила без зміни.

2 лютого 2017 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Кулік проти України», яким фактично є заявник ОСОБА_1, та констатував порушення щодо ОСОБА_1 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція):

– статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47;

– статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні судових засідань, зокрема триманням його у металевій клітці в залі судових засідань та умовами його етапування до суду і після закінчення судових засідань;

– пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року;

– підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження.

У рішенні Суд, визнаючи порушення статті 3 Конвенції, вказав, що умови тримання заявника під вартою в Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Крім того, Суд зазначив, що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47 і цей факт є достатнім непрямим доказом достовірності тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі.

Також Суд, звернувшись до своєї практики, підкреслив, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі становить публічне приниження людської гідності. Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та його етапування до суду у дні судових засідань, були такими, що порушували статтю 3 Конвенції.

Крім того, Суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року, зазначивши, що рішення про взяття заявника під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і ця проблема є повторюваною у справах проти України внаслідок існування законодавчих прогалин.

Розглянувши скаргу заявника за підпунктом «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд вказав, що 1 лютого 2003 року заявника було проінформовано про його право на захист і він висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Проте у той же день у присутності працівників міліції та за відсутності адвоката заявник зізнався у вчиненні подвійного вбивства, в якому він обвинувачувався, і органи влади визнали його зізнання як доказ, хоча були інші докази винуватості заявника. Крім того, Суд зазначив про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, з яким дружина заявника уклала угоду, було допущено до участі у справі. У зв’язку з цим Суд визнав порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Засуджений ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою та доповненнями до неї про перегляд судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, вказує на висновки, викладені у рішенні Суду в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року (заява № 34515/04). Зазначає, що на досудовому слідстві на нього чинився тиск, унаслідок чого він обмовив себе у вчиненні злочинів, за які його засуджено, та давав первинні показання без участі захисника. Вказує на проведення судового провадження з порушенням норм кримінального процесуального закону.

Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо нього та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкову І.А., які просили заяву й доповнення до неї задовольнити, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції зі звільненням ОСОБА_1 з місць позбавлення волі, пояснення прокурора, який вважав, що заяву необхідно задовольнити частково, виключити з оскаржуваних судових рішень посилання суду на явку з повинною як на доказ винуватості ОСОБА_1, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов такого висновку.

1. Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон) держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

Положення глави третьої Закону передбачають, що рішення Суду може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 зазначеного Закону, є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:

– коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

– коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

2. У заяві з доповненнями до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 КПК та просить їх скасувати, посилаючись на те, що, відповідно до рішення Суду від 2 лютого 2017 року, під час провадження у справі були порушені стаття 3, пункт 1 статті 5, підпункт «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2003 року старший слідчий прокуратури Деснянського району міста Києва порушив кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого пунктами 1, 6 частини другої статті 115 КК, й того ж дня склав постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого та оголосив його розшук. Дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_1 було надано Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови від 31 січня 2003 року (т. 1, арк. 221–226, 234).

1 лютого 2003 року, до складання протоколу про затримання, ОСОБА_1 було роз’яснено його процесуальні права, у тому числі право на захист, і він заявив вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту слідчим. Також про запрошення захисника повідомляла слідчого у телеграмах від 1 лютого 2003 року дружина ОСОБА_1 – ОСОБА_4, яка просила проводити допит ОСОБА_1 за участю захисника Колесник Н.М. (т. 1, арк. 243–244, 246).

Наведена обставина, відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, яка встановлювала, що при провадженні дізнання, досудового слідства участь захисника є обов’язковою з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне позбавлення волі, зобов’язувала органи досудового слідства залучити до участі у справі захисника з моменту затримання ОСОБА_1.

Однак, як видно з матеріалів справи, за відсутності захисника ОСОБА_1 написав явку з повинною, яка 1 лютого 2003 року була прийнята працівником міліції, в якій зізнався у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2 і ОСОБА_3.

До участі у справі захисник Колесник Н.М. була допущена 3 лютого 2003 року і подальші слідчі дії проводились за її участю.

Указану явку з повинною ОСОБА_1 суди першої та касаційної інстанцій визнали як доказ його винуватості та обґрунтували свої висновки, проаналізувавши дані, що містилися у явці з повинною, поряд з іншими доказами у справі.

Під час судового розгляду справи ОСОБА_1 вину у вчиненні злочинів, за якими обвинувачувався, не визнав, стверджував, що в явці з повинною та показаннях на досудовому слідстві обмовив себе, перебуваючи під фізичним та психологічним тиском працівників міліції. Зазначені доводи ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав безпідставними. За результатами перегляду справи в касаційному порядку судом аналогічно були оцінені ці твердження ОСОБА_1 та його доводи про порушення права на захист.

3. У рішенні в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року Суд нагадав, що, відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, які визнаються Судом і формують основу його прецедентної практики, обвинувачений має право на допомогу адвоката одразу після затримання, а не тільки під час допитів.

Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження.

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що хоча на підставі наявних у нього документів не може вирішити, чи надав заявник визнавальні показання 1 лютого 2003 року добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, найнятого дружиною заявника, було залучено до провадження. Дослідивши факти справи, Суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати.

Крім того, Суд вважає, що цим обмеженням було порушено право заявника на захист, оскільки, встановлюючи вину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, зроблене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази вини заявника, Суд не може залишити поза увагою вірогідний значний вплив первинних визнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження щодо нього.

У зв’язку з цим Суд дійшов висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції, – порушення права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження.

Згідно з частиною першою статті 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Отже, висновки Суду про порушення права ОСОБА_1 на захист дають підстави вважати, що вирок суду першої інстанції щодо нього був постановлений з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке касаційний суд не усунув.

Відповідно до частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Ураховуючи характер (зміст) рішення Суду у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року, констатовані у ньому порушення права ОСОБА_1 на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження, Верховний Суд України дійшов висновку, що виправлення допущених порушень та відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливо шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру та скасування вироку апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Аналіз інших встановлених у рішенні Суду порушень Конвенції – статті 3, пункту 1 статті 5 Конвенції щодо умов тримання ОСОБА_1 під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; щодо умов тримання під вартою у дні судових засідань, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та умов етапування до суду і після закінчення судових засідань; щодо відсутності у рішенні про взяття ОСОБА_1 під варту чіткого строку дії запобіжного заходу у період з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року дають підстави вважати, що стосовно ОСОБА_1 були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У такому випадку засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, вжиття заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.

Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453 454 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити.

Вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року.

Підписи суддів:

Окрема думка

судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо

постанови Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року

у провадженні № 5-159кс(15)17

за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою,

юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом

Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 5, підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року».

Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке.

Позицію з цього питання мною було висловлено в окремій думці щодо постанови Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16.

Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 14 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу.

Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм.

Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року».

Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування.

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Деснянським районним судом м. Києва 4 лютого 2003 року за поданням слідчого прокуратури.

Ухваливши обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 від 18 березня 2005 року та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва постановила залишити попередній запобіжний захід – тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 1 лютого 2003 року. Тобто сукупний строк тримання під вартою ОСОБА_1 перевищив 2 роки вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 14 років тому).

Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК).

Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК.

Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості.

В рішенні у справі «Кулік проти України» ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року по 18 березня 2005 року з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив:

а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»;

б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»;

в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)».

Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 14 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (26 липня 2005 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 9 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України».

Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів.

Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич