Свідоцтво про право власності та рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухомість оскаржується за правилами цивільного судочинства (ВСУ від 24 січня 2017р. у справі № 21-1559а16)

Фабула судового акту: Питання за правилами якого судочинства повинні оскаржуватись рішення, дії та документи видані державний реєстратором актуальне вже останні три роки. Поєдинок між юрисдикціями продовжується, а простий люд так і не знає куди звертатись.

Адмінсуди сміливо протирічать обов’язковим порадам ВСУ і продовжують приймати позови проти державних реєстраторів та ухвалювати зобов’язальні рішення. Державні реєстратори цим активно користуються і оскаржують аж до ВСУ, на що втрачаються роки. ВСУ в свою чергу принципово не змінює свою позиції і наполягає на тому, що подібні позови повинні розглядатись за правилами цивільного судочинства. Зокрема, з цього приводу ухвалена на спільному засіданні трьох палат Постанова від 14 червня 2016року № 21-41а16.

Проте, в Україні є ще ВАСУ, який підтримує адмінсуди першої та апеляційної інстанцій….

Так чи інакше у цій битві юрисдикцій виграє недбалий, а іноді і скорумпований державний виконавець, а програє фізична чи юридична особа, яка намагається захистити своє право власності.

Слід додати, що ВСУ у цій постанові роз’яснив, що рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого речового права у порядку цивільного судочинства. Проте, звичайно не висловився, чи є це є це підставою для поновлення строків на оскарження…

Аналізуйте судовий акт: Підвідомчість: спір фізичної особи з державним реєстратором прав на нерухоме майно розглядається за правилами цивільного судочинства (СПІЛЬНЕ ЗАСІДАННЯ ТРЬОХ ПАЛАТ ВСУ у справі № 21-41а16 від 14 червня 2016 р.)

Підсудність оскарження дій державного реєстратора: адміністративні суди продовжують розглядати такі спори незважаючи на рішення ВСУ у справі № 21-41а16 від 14 червня 2016р. (Окружний адмін. суд м. Києва від 09 вересня 2016р. у справі № 826/11931/16)

В порядку цивільного судочинства розглядаються спори про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та її затвердження, передачу з/д у приватну власність, державну реєстрацію з/д (ВСУ від 31 січня 2017р. у справі № 21-1237а16)

Спір юр. особи з Реєстраційною службою з приводу державної реєстрації права оренди на земельну ділянку підвідомчий адмінсудам (ВСУ від 15 листопада 2016р. у справі № 21-3030а16)

Оскарження розпоряджень та рішень щодо питань відведення земельних ділянок відбувається за правилами адмінсудочинства, а не будь-якого іншого (ВСУ від 7 червня 2016 року у справі № 820/3507/15)

Знесення самочинного будівництва розглядається судом за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства за позовом власника з/д, в тому числі органу місцевого самоврядування (ВСУ від 9 листопада 2016р. у справі № 6-1403цс16)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

за участю: секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,

представників: Генеральної прокуратури України – Баклан Н.Ю.,

третьої особи ОСОБА_1 – ОСОБА_4 –

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради (далі –Міськрада), ОСОБА_2 до реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції (далі – Реєстраційна служба), державного реєстратора Реєстраційної служби ОСОБА_3, третя особа – ОСОБА_1, про скасування рішення,

встановила:

У жовтні 2014 року заступник прокурора м. Одеси звернувся до суду в інтересах держави в особі Міськради з позовом про зобов’язання скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 лютого 2014 року № 1 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі – Рішення), скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11 лютого 2014 року № 2 (далі – Свідоцтво) та державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на вказаний житловий будинок.

У листопаді 2014 року з аналогічним позовом звернулась ОСОБА_2.

На обґрунтування позовних вимог послався на те, що державну реєстрацію права власності на житловий будинок здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки згідно з Порядком реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (був чинним на час виникнення спірних відносин; далі – Порядок), реєстрація права власності з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно щодо новозбудованого або реконструйованого нерухомого майна проводиться за наявності державної реєстрації права власності на земельну ділянку, на якій розташоване таке майно.

Суди встановили, що ОСОБА_1, який є власником АДРЕСА_2, право на яку набув за договором дарування від 15 жовтня 2002 року № 3, здійснив роботи з реконструкції цієї квартири у спосіб добудови до неї індивідуального будинку, який згідно з актом готовності об’єкта до експлуатації від 1 листопада 2010 року № 4 є закінченим будівництвом. Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області видала сертифікат відповідності від 1 листопада 2010 року № 5, згідно з яким житловий АДРЕСА_1 загальною площею 105,5 кв. м відповідає проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.

3 лютого 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Реєстраційної служби із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) на житловий будинок АДРЕСА_1. До заяви долучив технічний паспорт, акт готовності об’єкта до експлуатації, сертифікат відповідності, довідку про резервування адреси об’єкта нерухомого майна.

11 лютого 2014 року державний реєстратор ОСОБА_3 на підставі поданих документів прийняла Рішення та видала Свідоцтво.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 19 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 7 грудня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п’ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС).

Суди виходили з того, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок без документа, що посвідчує право на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, чим порушив вимоги частин першої, другої статті 376 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та пункту 46 Порядку.

Не погоджуючись із ухвалою касаційного суду, ОСОБА_1звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав, встановлених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС, у якій просить скасувати всі постановлені у справі рішення, закрити провадження у справі в частині позовних вимог про скасування Свідоцтва та залишити без розгляду вимоги про визнання протиправним та скасування Рішення.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм права ОСОБА_1 послався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 лютого 2010 року, 19 січня, 18 грудня 2012 року, 25 квітня і 22 жовтня 2013 року та 6 лютого 2014 року (справи №№ К-1037/08, К/9991/56754/11, К/9991/3754/12, К/9991/34837/11, К/800/11055/13, К/9991/9201/12 відповідно), в яких суд за аналогічних обставин вказав, що спори з приводу визнання неправомірними свідоцтв про право власності є приватноправовими, тому не підлягають розгляду в адміністративних судах. З огляду на такі обставини суд закрив провадження у справах.

Посилається також на невідповідність рішення суду касаційної інстанції правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно). У цих рішеннях колегія суддів дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

У судовому засіданні прокурор Генеральної прокуратури України та представник заявника підтримали наведені у заяві доводи й навели міркування, подібні зазначеним у позові і заяві.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала пояснення сторін, перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.

Предметом спору у цій справі, як випливає зі змісту її фактичних обставин, були реєстраційні дії із державної реєстрації за заявником права приватної власності на житловий будинок за вказаною вище адресою та видачі свідоцтва про право власності на нього.

Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалося між його суб’єктами, такий висновок не можна визнати правильним.

За частиною першою статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно розуміється офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з пунктом 46 Порядку для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв’язку з набуттям права власності на новозбудовані чи реконструйовані об’єкти нерухомого майна заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 28, 29 і 31 цього Порядку, подає органові державної реєстрації прав документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку (крім випадків реконструкції квартири, житлового або нежитлового приміщення), а також витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документі, що посвідчує речове право на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер).

Відповідно до частин першої–третьої, п’ятої статті 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Окрім зазначених вище обставин, суди встановили також, що серед переліку документів, доданих ОСОБА_1до заяви про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, не було документа, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок.

Було відомо й про те, що відносно використання земельної ділянки, на якій розташована будівля за АДРЕСА_1, виник спір, сторонами в якому є ОСОБА_2, ОСОБА_1 та інші.

Зокрема, ОСОБА_1 ще до реєстрації права власності за ним на житловий будинок АДРЕСА_1, звертався до Приморського районного суду міста Одеси з адміністративним позовом до управління архітектури та містобудування Міськради, третя особа – ОСОБА_2, в якому просив скасувати виданий ОСОБА_2 попередній висновок зазначеного управління від 11 травня 2012 року про можливість передачі у власність спірної земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_2.

Приморський районний суд міста Одеси постановою від 8 серпня 2013 року позов задовольнив. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 жовтня 2013 року постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову – про відмову у задоволенні позову (справа № 522/7800/13-а). У цій постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виник спір відносно земельної ділянки на АДРЕСА_2, яка межує із земельною ділянкою, власником якої є ОСОБА_2 Остання не надає згоду на передачу спірної ділянки позивачу та сама претендує на неї. Послався суд і на те, що в цьому спорі не існувало підстав для узгодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами і, оскільки позивач не наділений жодним правом на зазначену земельну ділянку, його вимоги про скасування попереднього висновку управління архітектури та містобудування Міськради від 11 травня 2012 року про можливість передачі у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_2 є безпідставними.

ОСОБА_1 звертався до Міськради із заявою від 17 серпня 2011 року про передачу йому у власність земельної ділянки площею 0,0293 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Структурний підрозділ міськради через відмову суміжного землекористувача погодити межі земельної ділянки дійшов висновку, що розв’язання порушеного у зверненні питання належить до компетенції суду, до якого й рекомендував ОСОБА_1 звернутися.

Згідно з матеріалами справи у Київському районному суді міста Одеси розглядається цивільна справа № 520/10434/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Міськради про визнання права на отримання земельної ділянки у власність, про усунення перешкод в оформленні права власності.

Аналіз зазначених фактичних обставин дає підстави вважати, що оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про право на конкретну земельну ділянку, збудовану будівлю на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, і право власності на яку (будівлю, нерухоме майно) може бути визнане судом, якщо це не порушуватиме прав інших осіб.

Наведена правова ситуація дозволяє дійти такого правового висновку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, ухвалено щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв’язані й питання, пов’язані з реєстрацією права власності на будівлю. Позаяк це рішення, як і рішення судів попередніх інстанцій, помилково були розглянуті в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС вони підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.

Отже, заява підлягає задоволенню в частині скасування усіх судових рішень.

Рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого речового права в порядку цивільного судочинства.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2015 року, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 7 грудня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Гриців

Судді: О.Ф. Волков

О.В. Кривенда

О.Б. Прокопенко