Прокурор НЕ має права втручатись або ініціювати процес укладення угоди про примирення, на відміну від процесу укладення угоди про визнання винуватості (ВСУ від 31 березня 2016р. у справі № 5-27кс16)

Фабула судового акту: (УВАГА Є ОКРЕМА ДУМКА) ВСУ розпочинає реально обмежувати панування прокурорів у кримінальному процесі і правильно застосувати не тільки норми інституту приватного обвинувачення, а і такі новели КПК як угода при примирення, так і угода про визнання обвинувачення. У центрі цієї постанови роз’яснення учасникам справи, яким чином правильно застосовувати принцип диспозитивності (самостійного розпорядження правами та засобами їх захисту) у кримінальному проваджені. Узагальнено ВСУ підтвердив право обвинуваченого та потерпілого домовитись між собою та укласти угоду про примирення без урахування думки прокурора і підкреслив відсутність у прокурора повноважень втрутитись у цей процес. Тобто, при укладанні угоди про примирення немає імперативності та втручання держави в осоіб прокурора, а є тільки вільна домовленість сторін.

На прикладі даного випадку ми можемо самостійно визначитись наскільки це корисно або не корисно для загального рівня законності та боротьби із злочинністю. Відбувся наїзд на пішохода, внаслідок чого йому були спричинені тілесні ушкодження середньої тяжкості. Водію було пред’явлено обвинувачення за ч. 1 ст. 286 КК України – «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Потерпілий та обвинувачений уклали угоду про примирення, відповідно до умов якої обвинувачений повинен був сплатити 3400,00 грн. штрафу (min) без позбавлення прав керування.

Прокурор не погодився із самим фактом укладання угоди про примирення із оскаржував декілька разів такий вирок із підстав зазначених у пункті 19 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 “Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод”, в якому міститься вказівка на те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, укладення угоди про примирення не допускається.

Проте суди всіх інстанцій, зокрема ВСУ, були іншої думки і відмови у задоволенні скарг та заяви прокурора.

Отже, користуємось правом укладами угоду про примирення, це простий спосіб потерпілому відшкодувати збитки (навіть неофіційно і поза текстом такої угоди), а обвинуваченому поставити прокурора перед фактом і отримати мінімальне покарання.

Враховуйте також: Окрему думку судді ВСУ Пошви Б. М., щодо цієї Постанови ВСУ (дивиться тут нижче).

Аналізуйте ВИРОК: Угода про примирення між потерпілим та обвинуваченим у кримінальному провадженні та звільнення обвинувачення від відбування покарання (Святошинський районний суд м. Києва, суддя Косик Л. Г.)

Зловживання впливом за ст. 369-2 КК та угода про визнання винуватості: Корупціонер за 19 тис. $ обіцяв фермеру забезпечити оренду 27 га - засуджений до штрафу 25 тис. грн. (Зіньківський раонний суд Полтавської області від 3 серпня 2016р.)

Державний виконавець взяв хабар за зняття арешту з рахунків боржника але відбувся переляком: суд затвердив угоду про визнання винуватості та засудив до штрафу. (Вінницький міський суд від 03 червня 2016р., у справі №127/10793/16-к, суддя Ковальчук)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2016 року м. Київ

Судова палата у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1,

установила:

Краматорський міський суд Донецької області вироком від 16 квітня 2015 року затвердив угоду про примирення між обвинуваченим ОСОБА_1 і потерпілим ОСОБА_2 від 15 квітня 2015 року щодо визнання ОСОБА_1 винуватим у тому, що він увечері 25 лютого 2015 року під час керування автомобілем “Мерседес Віто” ІНФОРМАЦІЯ_1 на перехресті вулиць АДРЕСА_1 порушив пункти 10.1, 13.1 і 13.3 Правил дорожнього руху, не дотримався безпечного інтервалу при виконанні повороту праворуч і наїхав на ОСОБА_2, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження середньої тяжкості. Діяння ОСОБА_1 розцінено як порушення Правил дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження середньої тяжкості, кваліфіковано за частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) і призначено узгоджені сторонами угоди 3400 гривень штрафу без позбавлення права керувати транспортними засобами.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 16 липня 2015 року зазначений вирок щодо ОСОБА_1 залишив без змін.

Касаційний суд - колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ - ухвалою від 8 грудня 2015 року касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора закрив.

Заступник Генерального прокурора України у своїй заяві просить переглянути ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1 На думку прокурора, висновки касаційної інстанції в цьому рішенні про застосування норм права, передбачених: частиною третьою статті 469, пунктом 2 частини сьомої статті 474, пунктом 1 частини третьої статті 314, частиною третьою статті 424 і частиною першою статті 412 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), різняться, є неоднаковими з висновками касаційної інстанції про застосування цих самих норм права в рішенні, ухваленому місяць тому.

Заявник зазначає, що касаційний суд, закриваючи касаційне провадження за скаргою прокурора, змінив свою практику щодо визнання угод про примирення у касаційному порядку і вказав, що таке рішення оскарженню прокурором не підлягає. Стверджує, що зазначений вирок Краматорського міського суду є незаконним з огляду на роз’яснення, які містяться у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 “Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод”, в якому міститься вказівка на те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, укладення угоди про примирення не допускається.

Як приклад неоднакового правозастосування прокурор посилається на ухвалу касаційного суду від 12 листопада 2015 року, зі змісту якої вбачається, що вироком місцевого суду ОСОБУ засуджено на підставі угоди про примирення за частиною 1 статті 286 КК. Ухвалою апеляційного суду прокурору відмовлено у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою. Проте, незважаючи на обмежений перелік підстав оскарження прокурором такого вироку (пункт 3 частини третьої статті 424 КПК), касаційний суд розглянув справу, ухвалу апеляційного суду скасував, а справу направив на апеляційний розгляд.

Прокурор просить зазначені судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу - направити на новий судовий розгляд.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи прокурора на підтримання заяви, перевірила матеріали справи та матеріали, додані до заяви, обговорила доводи, наведені у заяві, і дійшла висновку про таке.

1. Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1 допущена до провадження Суду за заявою заступника Генерального прокурора України, який посилається на пункт 2 статті 445 КПК.

2. Заявник скаржиться на те, що рішення касаційного суду про визнання законною угоди про примирення між обвинуваченим ОСОБА_1 і потерпілим ОСОБА_2 у справі про злочин (частина перша статті 286 КК), що посягає на приватні і публічні інтереси, суперечить висновку касаційного суду про визнання незаконною такої самої угоди (однакової за правовим змістом), який було зроблено в ухвалі від 12 листопада 2015 року. Касаційний суд, як стверджує заявник, по-різному тлумачить положення ключових норм КПК, які забезпечують мету і порядок затвердження угод про примирення. Доводи заявника по суті зводяться до того, що хоча положення частини третьої статті 469 цього Кодексу прямо не забороняють укладати угоду про примирення між потерпілим та обвинуваченим у разі вчинення останнім двооб’єктного (багатооб’єктного) злочину (частина перша статті 286 КК), однак у цьому випадку належить керуватися положеннями пункту 2 частини сьомої статті 474 КПК, які зобов’язують суд відмовити в затвердженні угоди, якщо її умови не відповідають інтересам суспільства (бо публічний інтерес в аналізованому випадку залишається без задоволення).

3. Зіставивши виключно правотлумачні позиції касаційного суду, які висновуються в оспореному рішенні, і в якому ставиться під сумнів правильність застосування норм частини третьої статті 469 і пункту 2 частини сьомої статті 474 КПК, із правотлумачними висновками касаційного суду щодо застосування цих самих норм права, які зроблені в рішенні, наданому для порівняння, Суд бачить їх неоднаковість і виявляє саме ті підстави, які дають змогу розглянути оспорені питання в аспекті положень пункту 2 статті 445 цього Кодексу.

4. Суд відразу наголошує, що примирення є комплексним, міжгалузевим інститутом кримінального та кримінального процесуального законодавства, спрямованого на задоволення/відновлення прав потерпілого та заохочення позитивної посткримінальної поведінки суб’єкта злочину. На забезпечення дієвості правових механізмів інституту примирення, його цілей і мети впливають «складні» зв’язки між принципами публічності і диспозитивності.

5. Суд дослідив у цілому всі норми права, що складають ГЛАВУ 35 «КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ПІДСТАВІ УГОД», і кожну норму права цієї глави в системному зв’язку з тими нормами, на які орієнтує заявник, відповідні положення яких передбачають таке:

Стаття 468. Угоди в кримінальному провадженні

«1. У кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

1) угода про примирення між потерпілим та … обвинуваченим;

2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості».

Стаття 469. Ініціювання та укладення угоди

«...

3. Угода про примирення між потерпілим та … обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо … злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення…».

Стаття 474. Загальний порядок судового провадження

на підставі угоди

«…

7. Суд перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону. Суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:

…

2) умови угоди не відповідають інтересам суспільства;

…».

6. Суд підкреслює, що норми статей 468 і 469 КПК в поєднанні з положеннями пункту 7 статті 474 цього Кодексу є втіленням основних цінностей інституту примирення. Тому при визначенні того, чи можна укладати угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим щодо злочинів невеликої тяжкості - двооб’єктного (багатооб’єктного) злочину (частина перша статті 286 КК), суд має керуватись не тільки формальними вимогами цих норм щодо видів угод про примирення і класифікацію злочинів, щодо яких такі угоди можуть укладатися, а чітко дотримуватись їх засадничих принципів.

7. Враховуючи високі стандарти, які існують у сфері захисту людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства, Суд надає особливого значення існуванню в інституті примирення конкуренції принципів публічності і диспозитивності, яка визначає пріоритети публічного і приватного інтересів та їх взаємозв’язок.

8. Отже, Суд вважає, що для встановлення співвідношення публічних і приватних пріоритетів в інституті примирення сторін визначальною є категорія «інтерес».

9. Функціональне призначення категорії інтерес у кримінальному процесі є невід’ємною складовою природи цього феномену. У цьому контексті Суд так само приділяє увагу функціям інтересу, які не можуть бути залишені поза увагою, враховуючи, що питання, порушене заявником, розглядається в площині кримінального процесу.

10. Суд досліджує природу і нормативний зміст категорії «інтерес» і наголошує, що саме інтерес є важливим інструментом у діяльності суб’єктів кримінально – правових відносин. Інтерес у кримінальному процесі виступає як спонукальна сила, що приводить у рух усю систему судочинства. Відсутність конкретного інтересу або наявність іншого може зупинити або відповідним чином змінити динаміку кримінального процесу. Спонукальна сила формується певними потребами, до задоволення яких і прагне носій інтересу, а саме: особа, держава, суспільство. Так, саме потреба учасників кримінального провадження (так само потенційних учасників, якщо провадження ще не розпочалося) у реалізації власних (приватних), загальнодержавних інтересів слугує першоосновою виникнення, розвитку, зміни та припинення кримінальних процесуальних правовідносин. При цьому категорія «інтерес» у прямій або опосередкованій формі накладає відбиток на кожен із елементів кримінальних процесуальних правовідносин, а саме:

а) статус кожного суб’єкта, його правомочності зумовлені об’єктивно властивими йому інтересами та загальною моделлю консенсусу, якого досягнуто при узгодженні різноспрямованих інтересів (публічного і приватного);

б) кожна складова змісту правовідносин теж визначається інтересами, досягнути яких прагне учасник правовідносин. Закріплюючи права та обов’язки учасників кримінального судочинства, законодавець виходить із потенційної можливості конкретно взятого індивіда використати встановлені правоположення у разі участі у кримінальних процесуальних правовідносинах у тому чи іншому статусі, усвідомлення відповідного інтересу та наявності бажання його реалізувати;

в) об’єктом правовідносин виступають матеріальні й нематеріальні блага, а також дії суб’єктів та їх результати, з приводу яких виникають правовідносини, реалізуються суб’єктивні права та виконуються покладені законом обов’язки суб’єктів правовідносин. Поняття «об’єкти правовідносин» значною мірою збігаються із категорією «інтереси», принаймні в частині щодо матеріальних і нематеріальних благ, в отриманні (збереженні) яких зацікавлений учасник правовідносин. Щодо дій суб’єктів та їх результатів, із приводу яких виникають правовідносини, то такі дії у багатьох випадках є бажаним результатом, оскільки факт їх вчинення надасть можливість реалізувати наявний в учасника кримінального провадження інтерес;

г) юридичні факти як елемент правовідносин також безпосередньо пов'язані з категорією «інтерес». Адже якби та чи інша життєва обставина жодним чином не зачіпала інтересів певних суб’єктів, то вона була б неспроможна породити активність останніх та привести до настання юридичних наслідків. Юридичний факт виступає каталізатором щодо усвідомлення суб’єктом факту ущемлення його інтересів та потреби в їх захисті.

11. Повертаючись до справи, що розглядається, Суд підкреслює, що під час примирення сторін у кримінальному судочинстві кожна зі сторін кримінально-правового конфлікту переслідує свої інтереси. Для потерпілого – це відновлення порушених прав шляхом відшкодування заподіяної злочином шкоди, для захисту якої він у кримінальному процесі наділений відповідними правами. Для обвинуваченого (підозрюваного) – це уникнення кримінальної відповідальності або призначення мінімального покарання. Держава, у свою чергу, будучи носієм публічного інтересу, регулює суспільні відносини, які є предметом кримінального процесуального права.

12. Суд нагадує, що під час вирішення кримінально-правових конфліктів Європейський суд з прав людини зобов’язує національні суди дотримуватись балансу між приватними і публічними інтересами.

13. Угода про примирення, на думку Суду, являє собою ключовий інструмент узгодження інтересів учасників кримінально-правового конфлікту та забезпечення їх балансу. Адже сторони шляхом компромісних і взаємовигідних рішень між собою адаптують норму права про примирення щодо конкретного (їх) випадку, чим задовольняють свої інтереси, а в результаті і суспільні (публічні) інтереси.

14. Цілком очевидно, що в силу публічного характеру кримінально-правового регулювання угоді про примирення повинна відводитись другорядна роль у забезпеченні балансу інтересів. Проте індивідуальне регулювання учасників конфлікту залежить не тільки від угоди сторін, але і здійснюється завдяки волі осіб, які приймають рішення про примирення, а також норм кримінального процесуального закону, яке передбачає можливість примирення тільки за окремими категоріями злочинів.

15. У цьому зв’язку Суд підкреслює, що з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (2012 року), засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних проваджень і, насамперед, на кримінальні провадження щодо злочинів невеликої тяжкості (стаття 474 цього Кодексу), серед яких виділяється кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 286 КК, - так званий двооб’єктний злочин. Така зміна вектора державної політики, на думку Суду, має підняти на новий рівень і практику реалізації приватних інтересів у кримінальному судочинстві.

16. Тобто, існує така група суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом, у яких приватні інтереси їх учасників можуть переважати над суспільними (публічними) інтересами настільки, що волевиявлення потерпілого може мати вирішальне значення для кримінальної відповідальності винної особи. Без наявності приватних інтересів і вираження волевиявлення до їх реалізації ніякі публічні інтереси не можуть бути досягнуті.

17. Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов’язує суд у таких випадках віддавати перевагу узгодженим сторонами рішень і ухвалити їх своїм рішенням.

18. У зв’язку з цим Суд зазначає, що прокурор зобов’язаний здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (стаття 36 КПК), що покладає на нього відповідальність за додержання закону як під час досудового розслідування, так і за кінцеве законне рішення у кримінальному провадженні. Це, в свою чергу, повинно сприяти активній правовій позиції прокурора при укладенні відповідних угод у кримінальному провадженні. Але варто зазначити, що ступінь активності прокурора у процесі укладення відповідних угод залежить безпосередньо від виду угоди, яка укладається у кримінальному провадженні.

Так, ініціювання та укладення угоди про примирення не підконтрольне прокурору, на відміну від угоди про визнання винуватості.

Тому навряд чи існують достатньо обгруновані підстави, як стверджує у заяві прокурор, обмежувати дію принципу диспозитивності у цій конкретній категорії справ.

19. У матеріалах справи не міститься нічого, що дозволило б Суду не погодитися з висновками касаційного суду про те, що дана конкретна угода про примирення між обвинуваченим ОСОБА_1 і потерпілим ОСОБА_2 затверджена вироком суду за даних конкретних фактичних обставин. Суд бачить, що зміст цієї угоди ніскільки не суперечить інтересам суспільства; у ній повною мірою забезпечено баланс інтересів учасників примирення для цілей норм частини третьої статті 469 і пункту 7 статті 474 КПК.

20. У судовому рішенні касаційної інстанції від 12 листопада 2015 року, на яке зроблено посилання як на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, інакше застосовано зазначені норми. Проте з’ясування причин та умов такого застосування норми права у зазначеному судовому рішенні, відповідно до статті 445 КПК, перебуває за межами предмета перегляду, у зв’язку з чим Суд позбавлений можливості висловити свою позицію щодо цього рішення. При цьому вважає за необхідне зазначити, що таке застосування норми права, передбаченої КПК, не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального закону.

Оскільки норма права у справі щодо ОСОБА_1 застосована правильно, то заяву не може бути задоволено.

Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

постановила:

Відмовити заступнику Генерального прокурора України у задоволенні заяви.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий В.В. Заголдний