Порушенням недоторканості житла особи вважається будь-яке незаконне проникнення будь-кого навіть, якщо особа не має на це житло юридичних документів, але фактично проживає (ВСУ у справі № 5- 299кс15)

Фабула судового акту: Непогане розтлумачення ВСУ статей 162 КК України – «порушення недоторканості житла» та ст. 233 КПК України – «Проникнення до житла чи іншого володіння особи».

Так, ВСУ підкреслив, що наявність юридичних прав власності чи користування на житло у осіб, які в ньому фактично проживають, знаходиться поза межами диспозиції ст. 162 КК України. Для суду та провоохоронців цей факт не є визначальним. Більш того навіть, якщо юридичних прав на проживання у особи немає та ідуть спори, щодо об’єкту проживання, житло, яке перебуває у фактичному володінні особи вважається в розумінні ст. 162 КК його житлом, і таке житло є недоторканим. Тому, якщо особа проникає у житло без дозволу володільця чи суду, вона є злочинцем. Особливо, коли це відбувається у пізній час із подоланням паркану.

У штаті Техас всі ходять із зброєю і за те, що сторонній чоловік без дозволу ступить ногою на ділянку, власник ділянки вже має право після попередження його застрелити. В Україні застрелити таку особу власник права не має, проте вимагати притягнення її до кримінальної відповідальності, особливо, якщо є відеозаписи камер, є всі підстави.

Аналізуйте судовий акт: Доказ отриманий без дозволу слідчого судді на обшук житла є недопустимим і на нього неможливо посилатись при ухваленні вироку, при цьому сам вирок підлягає скасуванню, а провадження закриттю (Апеляційний суд Херсонської області)

Особу виправдано за ч.3 ст.185, ч.3 ст.357, ч.2 ст.185, ч.3 ст.186 КК України- звільнено з зали суду, після року Сізо (Вінницький районний суд Вінницької області від 24 червня 2016 р. суддя Карпінська Ю.Ф.)

Заборонено вилучати сервери, комп’ютери, термінали зв’язку при наданні судом дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів у кримінальному провадженні (Апеляційний суд Донецької області від 27 липня 2016р. у справі 265/3196/16-к)

Вирок за розбій за ст. 187 КК скасовано на підставі ст. 69 КК –«призначення більш м’якого покарання ніж передбачено законом» (Апеляційний суд Харьківської області від 31 серпня 2016р.)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Судова палата у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА 1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

Вироком Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2014 року ОСОБА 1, ДАТА 1, засуджено за частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді обмеження волі строком на два роки, за частиною першою статті 162 КК до покарання у виді обмеження волі строком на один рік та у відповідності до вимог статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА 1 остаточно визначено покарання у виді обмеження волі на строк два роки і на підставі статей 75, 76 КК його звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік з покладенням обов’язку публічно попросити вибачення у потерпілого ОСОБА 2.

Цим же вироком ОСОБА 1 виправдано за частиною другою статті 126 КК за недоведеністю його участі у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Згідно з вироком ОСОБА 1 визнано винуватим і засуджено за вчинення наступних дій.

24 лютого 2013 року близько 21 години він з метою вчинення протиправних дій щодо ОСОБА 2 разом з трьома невстановленими особами прибув на вул. Горобинну в садовому товаристві «Вікторія-Плюс», розташованому на території Гнідинської сільської Ради Бориспільського району Київської області, де в домоволодінні ІНФОРМАЦІ 1 постійно проживав ОСОБА 2 зі своєю сім’єю. Діючи умисно, в порушення статті 30 Конституції України, яка гарантує право на недоторканість житла, ОСОБА 1 і невстановлені особи незаконно проникли на територію домоволодіння. При цьому одна особа перестрибнула через паркан і звідти відкрила хвіртку, що вела на подвір’я будинку, чим надала безперешкодний доступ на територію домоволодіння ОСОБА 1 та двом іншим особам, які підійшли до вхідних дверей будинку. У цей час ОСОБА 2, який мав намір вийти на подвір’я, відчинив вхідні двері. Коли він зупинився на порозі веранди свого будинку, ОСОБА 1 на ґрунті тривалих неприязних стосунків умисно завдав ОСОБА 2 кулаком удар в голову, після чого потерпілому завдали удари, окрім ОСОБА 1, й інші невстановлені особи. В результаті дій ОСОБА 1 потерпілому були заподіяні легкі тілесні ушкодження у виді струсу головного мозку, що спричинило короткочасний розлад здоров’я.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 22 січня 2015 року вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2014 року щодо ОСОБА 1 залишив без зміни.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року судові рішення щодо ОСОБА 1 залишено без зміни.

Засуджений ОСОБА 1 звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали суду касаційної інстанції від 10 вересня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми права, передбаченої Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК), що також зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, тобто у своїй заяві ОСОБА 1 посилається на підстави, передбачені пунктами 1, 2 частини першої статті 445 КПК.

У своїй заяві, поданій після усунення її недоліків, ОСОБА 1 просить судові рішення щодо нього скасувати і: в частині засудження його за частиною першою статті 162 КК – кримінальне провадження закрити за відсутністю у його діях складу злочину, а за частиною другою статті 125 КК - направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

У частині виправдання його за частиною другою статті 126 КК – судові рішення не оспорює.

У заяві ОСОБА 1 вказує, що як голова садового товариства «Стадне» (далі – СТ «Стадне») він зайшов на територію земельної ділянки, яка не перебувала у законному володінні ОСОБА 2, однак той, не маючи права на землю, самочинно збудував на ній будинок, де постійно проживав із сім’єю. Однак зазначена земельна ділянка перебувала у достроковій оренді СТ «Стадне», а на праві приватної власності належала члену цього товариства ОСОБА 3. На думку заявника, предметом злочину, за який його засуджено, може бути тільки житло чи інше володіння фізичної особи, щодо яких особа на законних підставах здійснює право володіння як складове поняття права власності за статтею 317 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а в його справі потерпілий такого права не мав, оскільки у нього відсутні правовстановлюючі документи на будинок і земельну ділянку.

Тому заявник вважає, що в його діях відсутній склад злочину, передбачений частиною першою статті 162 КК, та вказує, що суд касаційної інстанції, погодившись з рішеннями судів першої і апеляційної інстанцій щодо засудження його за цим кримінальним законом, допустив неоднакове застосування норми частини першої статті 162 КК у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Зокрема, він зазначає, що у його справі Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовився досліджувати законність/незаконність використання потерпілим земельної ділянки та погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що для кваліфікації дій особи за частиною першою статті 162 КК є необхідним лише встановлення факту незаконного (без згоди потерпілого, за відсутності визначених законом підстав і без відповідного судового рішення) проникнення на територію домоволодіння, у якому проживав і яке утримував потерпілий, та не має значення законність фактичного володіння потерпілим земельною ділянкою та наявність спору між сторонами, що розглядається за правилами цивільного судочинства.

На обґрунтування іншої позиції суду касаційної інстанції у правозастосуванні частини першої статті 162 КК за подібних правовідносин ОСОБА 1 посилається на ухвали Верховного Суду України від 6 липня 2006 року, 19 березня 2009 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2011 року.

Зокрема, він зазначає, що ухвалою касаційного суду від 6 липня 2006 року № 5-3541км06 судові рішення щодо засудження ОСОБИ 2, ОСОБИ 3, ОСОБИ 4 за частиною першою статті 365, статтею 356 КК скасовані, а справа направлена на нове розслідування. З тексту ухвали видно, що ці особи обвинувачувались також у вчиненні злочину, передбаченого статтею 162 КК, однак у суді першої інстанції щодо них було змінено обвинувачення з виключенням з нього статті 162 КК у зв’язку з відсутністю по справі даних про наявність у потерпілого – ОСОБИ 5 законних прав на житло, з якого він був виселений, що касаційний суд визнав правильним.

Заявник також вказує, що в ухвалі від 19 березня 2009 року № 5-713км09 суд касаційної інстанції змінив вирок суду першої інстанції щодо ОСОБИ 1, засудженої за частиною першою статті 162 і статтею 304 КК: у частині її засудження за частиною першою статті 162 КК вирок скасував, а справу закрив на підставі пункту 2 статті 6 КПК (в редакції 1960 року), мотивуючи своє рішення тим, що транспортний засіб, до якого без відома і дозволу власника проникла особа, не є предметом цього злочину, а проникнення особи в приміщення гаражу господарства потерпілого також не утворює складу злочину, передбаченого частиною першою статті 162 КК.

В ухвалі від 29 березня 2011 року № 5-492км11, як указує заявник, суд касаційної інстанції обґрунтовано погодився з рішенням суду першої інстанції щодо ОСОБИ 7 та ОСОБИ 8, які були засуджені за частиною другою статті 162 КК за незаконне проникнення службових осіб до житла ОСОБИ 5, з посиланням на те, що судом у справі встановлено, що житлове приміщення надавалось потерпілому на підставі договору оренди, а в подальшому було за договором купівлі-продажу йому продано, а тому це житло мало правовий режим законного володіння особи.

Також засуджений ОСОБА 1 у заяві зазначає, що судами першої і апеляційної інстанцій у його справі істотно порушено вимоги статей 91, 92, 368, 419 КПК, оскільки судами не надано будь-якої оцінки або дана неналежна оцінка доводам та доказам сторони захисту як щодо його обвинувачення за частиною першою статті 162 КК в частині визначення правового режиму земельної ділянки, так і щодо обвинувачення за частиною другою статті 125 КК в частині мотивів дій і обставин завдання ударів О СОБА 2, їх кількості та наслідків. А це, на думку заявника, потягло неправильне встановлення судом фактичних обставин справи, неповноту судового розгляду та потребувало за вимогами статті 438 КПК скасування судових рішень щодо нього з направленням справи на новий судовий розгляд, чого судом касаційної інстанції зроблено не було, чим допущено неоднакове застосування норми кримінального процесуального закону – статті 438 КПК.

На обґрунтування неоднаковості в правозастосуванні статті 438 КПК ОСОБА 1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня та 1 вересня 2015 року, якими касаційний суд рішення апеляційних судів щодо осіб, засуджених за частинами першою та третьою статті 190 та частиною четвертою статті 358 КК - у першому випадку та за частиною першою статті 121 КК – у другому випадку, скасував та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції, мотивуючи це тим, що апеляційний суд належно не перевірив доводи апеляцій засуджених щодо неповноти судового розгляду і невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та не навів докладних мотивів прийнятого рішення про залишення апеляцій без задоволення.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи заявника та адвоката Вака В.І. щодо задоволення заяви, доводи потерпілого ОСОБА 2 та його представника– адвоката Єсьмана П.М., які просили відмовити в задоволенні заяви ОСОБА 1, доводи прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви, перевірила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, вивчила наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України і дійшла висновку про таке.

1. Згідно з вимогами статті 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Статтею 445 КПК визначено вичерпний перелік підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України, який розширеному тлумаченню не підлягає.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 445 КПК однією із підстав перегляду судових рішень є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми кримінального процесуального Кодексу, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

1.2. Суд зазначає, що хоча на стадії відкриття провадження заява засудженого ОСОБА 1 була визнана прийнятною, проте вона містить досить складні питання права і факту, щоб їх можна було вирішити на етапі перевірки (стадії допуску справи) відповідності заяви вимогам статті 450 КПК в контексті застосування пункту 2 частини першої статті 445 КПК. Тому Суд вважає, що це питання потребує перегляду, але в межах специфічних повноважень Суду, визначених законом.

1.3. У виробленій практиці Суд уже надавав роз’яснення своїх повноважень в аспекті положень статті 445 КПК, згідно з якими до його компетенції не входить розгляд помилок щодо фактів, нібито допущених судами першої чи апеляційної інстанцій. Якби це було інакше, Суд перебирав би на себе не властиві для нього функції та перевищив би межі своїх повноважень (див. справа № 5-109кс15).

З огляду на це, Суд за загальним правилом не може піддавати сумніву встановлення фактів у справі, але має повноваження визначати правильність/неправильність тлумачення та застосування судом касаційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

1.4. Суд констатує, що ОСОБА 1 у своїй первинній заяві стверджував, що касаційний суд неоднаково застосовує статтю 438 КПК, загальні положення якої встановлюють підстави для скасування чи зміни судових рішень судом касаційної інстанції з відсиланням до положень статей 412 - 414 КПК, та наводив перелік доказів, яким, на його думку, не було надано судами відповідної оцінки чи дана невірна оцінка, з посиланням при цьому на статті: 91 КПК (обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні), 92 КПК (обов’язок доказування), 368 КПК (питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку), 419 КПК (зміст ухвали суду апеляційної інстанції), які визначають загальні умови, правила і компетенцію учасників кримінальної процесуальної діяльності.

Проте ОСОБА 1 не визначився зі своїми вимогами в аспекті положень пункту 2 частини першої статті 445 КПК. У своїй заяві він не навів конкретні норми КПК, які неоднаково застосовані касаційним судом у різних рішеннях. Його заява фактично зводилась до спроби переконати Суд у необхідності втрутитись у фактичну складову рішень, ухвалених щодо нього судами нижчого рівня. Оскільки заявник не навів у заяві належного обґрунтування своїх вимог щодо перегляду судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 КПК, йому було надано строк для усунення недоліків у цій частині (ухвала судді Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року).

1.5. Як убачається із матеріалів провадження, заявник відреагував на ухвалу судді і подав нову заяву, проаналізувавши яку, Суд констатує, що заявник так і не визначився з нормами кримінального процесуального права, передбаченими КПК, які начебто неоднаково застосовані судом касаційної інстанції, що й зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, а по суті зробив нову спробу оспорити фактичні обставини, встановлені у його справі судами факту. Він зазначає про однобічність та неповноту досудового розслідування та судового розгляду; заперечує обґрунтованість висновків судів щодо оцінки доказів і просить дати цим обставинам відповідну правову оцінку з урахуванням доводів, наведених стороною захисту в апеляціях і касаційних скаргах.

Отже, заявник фактично порушує питання про повторний касаційний розгляд справи щодо нього, що виходить за межі визначених законом повноважень Суду.

Тому Суд вважає, що заява, як явно необґрунтована відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 445 КПК, у цій частині не підлягає задоволенню.

2. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 445 КПК підставою для перегляду Верховним Судом України судових рішень, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

2.2. Відповідно до змісту заяви ОСОБА 1, за якою справа допущена до провадження Верховного Суду України, рішення суду касаційної інстанції щодо заявника оскаржено і переглядається із зазначеної вище підстави.

2.3. Порівняння правовідносин оспореного рішення і порівнюваних рішень суду касаційної інстанції від 6 липня 2006 року, 19 березня 2009 року і 29 березня 2011 року свідчить про їх певну подібність за окремими спільними рисами, зокрема: за об’єктом посягання – права людини і громадянина на недоторканність житла чи іншого володіння; за предметом злочину – житлом чи іншим володінням особи; за об’єктивною стороною – вчинення дій, що порушують недоторканність житла чи іншого володіння громадян (що може мати місце у різних формах: незаконного проникнення до них, незаконного проведення в них огляду, незаконного проведення в них обшуку, незаконного виселення чи незаконного вчинення інших дій, що порушують недоторканість житла); за суб’єктом злочину тощо. Водночас ці діяння отримали різну кримінально-правову оцінку: в оспореному рішенні – за частиною першою статті 162 КК з визнанням, що для кваліфікації цього діяння не має значення законність/незаконність володіння предметом злочину (житлом чи іншим володінням особи), а в порівнюваних – визнано, що ці дії не утворюють складу цього злочину з огляду на незаконність володіння потерпілим предметом посягання або за його відсутності (ухвали від 06.07.2006 року, від 19.03.2009 року), чи утворюють склад цього злочину з огляду на підтвердження законних прав потерпілого на предмет злочину (ухвала від 29.03.2011 року). Наведене дає підстави Верховному Суду України розглянути в цій частині заяву ОСОБА 1, вирішивши питання щодо законності прийнятого щодо нього оспореного судового рішення.

2.4. Згідно з положеннями статті 444 КПК, пункту 1 частини першої статті 445 КПК, частини першої статті 446 КПК перегляд оспореного судового рішення провадиться з огляду на ті фактичні обставини справи, які були встановлені та визнані доведеними судами першої та апеляційної інстанцій та з якими погодився суд касаційної інстанції.

2.5. Предметом перегляду даної справи за цією підставою є неоднакова правова позиція суду касаційної інстанції щодо розуміння ознак предмету злочину, передбаченого частиною першою статті 162 КК, а саме, за якими ознаками вважати житло чи інше володіння особи таким, незаконне проникнення до якого тягне настання кримінальної відповідальності.

2.6. Вирішуючи це питання, необхідно взяти до уваги наступне.

Недоторканість житла особи є принципом, визнаним світовою спільнотою.

Згідно зі статтею 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена Резолюцією 217 А (Ш) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, «…ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла… Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Таке саме положення міститься у статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набув чинності для України 23 березня 1976 року.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) передбачено, що: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання відбувається згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Виходячи з цих міжнародно-правових актів, Україна закріпила принцип недоторканості житла і поваги до особистого і сімейного життя людини у національному законодавстві, розширивши цей принцип вимогою щодо недоторканості й іншого володіння особи.

Відповідно до статті 30 Конституції України передбачено, що кожному гарантується недоторканість житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Ці конституційні норми, що охороняють права і свободи людини, знайшли закріплення в Кримінальному процесуальному кодексі України як засади кримінального судочинства (статті 7, 13 КПК), за якими не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Крім того, частиною першою статті 233 КПК передбачено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.

Також статтею 162 КК встановлена кримінальна відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканість житла громадян.

Отже, в Конституції та інших законах України не передбачено право будь-кого і будь-коли проникати в житло чи інше володіння особи тільки тому, що там хтось незаконно перебуває та володіє ним, окрім невідкладних випадків, зазначених у частині другій статті 30 Конституції України.

2.7. Слід зазначити, що недоторканість житла та іншого володіння особи, яке включає в себе й недоторканість приватного та сімейного життя, передбачає більш широкі права особи і у кримінальному процесуальному аспекті більш широке поняття житла та іншого володіння особи, ніж це визначено в цивільному і житловому праві.

Так, згідно з частиною другою статті 233 КПК (в редакції Закону України № 4651-17 від 13 квітня 2012 року) під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться в постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. До іншого володіння особи належать транспортні засоби, земельні ділянки, гаражі, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого чи іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

При цьому кримінальним і кримінальним процесуальним законом не встановлено обов’язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як належність їх особі на праві власності (що включає право володіння, користування і розпорядження майном) чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності і як вид права на чужі речі (статті 317, 395 ЦК).

Виходячи з принципу недоторканості житла та іншого володіння особи та з огляду на визначення поняття іншого володіння особи, наданого в частині другій статті 233 КПК, під ним розуміються предмети матеріального світу, які перебувають законно або незаконно у фактичному стабільному (тривалому) і безперервному володінні фізичної особи та призначені, пристосовані чи спеціально обладнані для розміщення або зберігання її майна, вирощування чи виробництва продукції, забезпечення побутових та інших потреб особи, а також оснащені будь-якими пристосуваннями (огорожею, запорами, сигналізацією, охороною тощо), які роблять неможливими або ускладнюють проникнення до них. При цьому зазначення про законне чи незаконне володіння як житлом, так і «іншим володінням» особи вказує на будь-які підстави набуття особою фактичного права володіння цим майном (права мати річ), яке може бути як пов’язаним, так і не пов’язаним з юридичною фіксацією цього факту (отриманням права на річ).

Такої позиції дотримується і Європейський суд з прав людини, який у своїх рішеннях, визначаючи, зокрема поняття «житло», тлумачить його як місце (помешкання), де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, утримує і облаштовує його, навіть якщо це здійснено з порушенням національного законодавства (справа «Барклі проти Сполученого Королівства» 1996 року).

Таким чином, встановлення законності чи незаконності фактичного володіння особи житлом чи іншим володінням знаходиться поза межами диспозиції статті 162 КК.

Для визначення предмету цього злочину має значення лише встановлення, чи відноситься він до переліку матеріальних об’єктів, зазначених у статті 233 КПК, та чи підпадає цей об’єкт під ознаки фактичного володіння ним особи як житлом чи «іншим володінням», тобто чи проживала ця особа у будинку, утримувала земельну ділянку та фактично користувалася ними, не зважаючи на спірність реалізації цих повноважень. Наявність спору щодо зазначених об’єктів не виключає фактичного володіння та користування ними.

Як убачається із матеріалів справи, і цього не оспорює заявник, потерпілий ОСОБА 2 з дружиною користувались у садовому товаристві земельною ділянкою тривалий час (з 90-х років), тоді ж огородили її стаціонарним парканом, побудували будинок, в якому постійно проживають із сім’єю, та, не зважаючи на наявність тривалих спорів стосовно належності землі, у тому числі й судових, фактично користуються і утримують домоволодіння (будинок та земельну ділянку).

Проникнення на його територію в пізній час без дозволу володільця і без законних підстав, в тому числі з подоланням перешкоди – паркану, є порушенням недоторканості іншого володіння особи, яке тягне настання відповідальності за частиною першою статті 162 КК.

2.8. Крім того, суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання.

При цьому умисел винної особи спрямований на незаконне проникнення до житла чи іншого об’єкту («іншого володіння»), яким фактично володіє потерпілий, що усвідомлюється винним, однак не потребує встановлення обізнаності останнього в підставах володіння потерпілим зазначеним майном (законності чи незаконності такого володіння).

2.9. Ураховуючи викладене, не вбачається, що судом касаційної інстанції при залишенні без зміни судових рішень щодо ОСОБА 1 було допущено неправильне застосування кримінального закону, а саме частини першої статті 162 КК, а тому у задоволенні заяви ОСОБА 1 належить відмовити.

Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА 1.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий – суддя М.Р. Кліменко

Судді: