Платіж за валютним кредитом або інше валютне зобов’язання сплачується боржником у гривнях по курсу встановленому на день платежу, якщо інше не передбачено договором (ВСУ від 8 лютого 2017р. у справі № 6-1905цс16)

Фабула судового акту: Оста́вь наде́жду, вся́к сюда́ входя́щий – ця постанова ВСУ руйнує всі сподівання валютних позичальників якимось чином «викрутити» через суд питання курсу, зая яким вони мусять повертати раніше отримані валютні кредити. ВСУ висловився чітко: валютне зобов’язання виконується за курсом встановленим на день здійснення платежу або домовляйтесь с банком чи іншим кредитором.

Аналізуйте судовий акт: Отримувач кредиту був введений банком в оману щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки. Кредитний договір визнано недійсним (ВССУ від 23 січня 2017р. у справі №569/19957/14-ц)

Комісії щомісяця за обслуговування кредиту є незаконними, якщо банк не доведе, які саме послуги надаються позичальнику за таку комісію (ВСУ від 16 листопада 2016р. у справі № 6-1746цс16)

Строк позовної давності починається з моменту пред’явлення банком вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом (ВСУ від 9 листопада 2016 р. у справі №6-2251цс16)

ВСУ на спільному засіданні палат визначив всі випадки припинення зобов’язань поручителя у кредитно-боргових відносинах (ВСУ у справі № 6-2662цс15 від 20 квітня 2016р.)

Стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (ВСУ у справі № 6-1138цс15)

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі за № 6-1905цс16: Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 лютого 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2014 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1, ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції становило 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач під час розгляду справи збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 288 тис. 643 грн 50 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а також судові витрати.

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив частково: стягнув на користь останнього з ОСОБА_1 214 тис. 941 грн 22 коп. за договором купівлі-продажу квартири; вирішив питання розподілу судових витрат.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишила без змін.

27 липня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 99 Конституції України, статей 48, 60 та 169 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі рішення та ухвалити нове рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 360⁴ ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що 31 серпня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1, ОСОБА_4 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру, а останні – сплатити вартість житла.

На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі 369 млн 585 тис. крб.

Після введення будинку в експлуатацію 6 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_4 (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7).

У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції складає 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору.

Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 6 лютого 2012 року (пункт 5 договору).

На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 32 тис. 200 грн, з яких 9 тис. 876 грн – до 30 листопада 2000 року та 22 тис. 324 грн – 7 вересня 2011 року (т.1, а.с. 117; т.2, а.с. 139–148).

Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 85).

17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 (т.1, а.с. 135–146).

Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу.

Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зауваживши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долара США до гривні.

Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Тобто закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня
2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України.

Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу.

Судам слід з’ясувати порядок обчислення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання зі сплати суми в розмірі 32 тис. 200 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору; чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360² ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко