Відсутність формальної письмової згоди одного з подружжя на отримання позики з метою погашення спільних зобов'язань не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним (ВССУ, справа № 220/702/15-ц, 14.09.16)

Фабула судового акту: предметом судового розгляду в цій справі була досить поширена в житті ситуація, коли один з подружжя уклав договір позики, використавши в подальшому позичені кошти на потреби сім’ї.

В результаті позикодавець звернувся до суду з позовом до подружжя про стягнення боргу за договором позики з обох відповідачів, а саме, - грошових коштів в розмірі 2000 гривень та 600 доларів США, що надавались на придбання кухонної меблі.

Один з подружжя, не погодившись з позовними вимогами, подав зустрічний позов про визнання договору позики недійсним, мотивуючи його тим, що про укладення вказаного договору позики йому не було відомо і письмової згоди на її укладення він не надавав, до того ж вказаних коштів він не бачив і, тим більше, не мав змоги розпоряджатися ними в інтересах сім'ї. В своїй заяві він просив визнати договір позики недійсним.

Суд першої інстанції первісний позов задовольнив, стягнувши з подружжя солідарно заборгованість за договором позики, а у задоволенні зустрічного позову відмовив. З цим рішення також погодився і ВССУ.

Касаційний суд при цьому виходив з того, що як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК, щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, ст. 65 СК України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном.

Враховуючи приписи законодавства та обставини справи, суд дійшов висновку, що відсутність формальної письмової (простої) згоди одного з подружжя на отримання позики, з метою погашення спільних зобов'язань по придбанню у спільну власність майна, не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним.

ВССУ також зазначив, що рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності (в тому числі щодо спільно набутих коштів) з укладеним правочином, оскільки саме він повинен суперечити їхнім інтересам, а не на відсутності саме формальної згоди на укладення правочину.

Аналізуйте судовий акт: Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя (ВСУ від 22 лютого 2017р. у справі №6-17цс17)

Для встановлення солідарного боргового обов’язку подружжя один з подружжя повинен довести, що кошти були використані ним в інтересах сім’ї та інший з подружжя знав про це та надав свою згоду (ВССУ від 8 лютого 2017р. у справі 759/7110/14-ц)

1 300 000 доларів споживчого кредиту без згоди чоловіка: це грошові кошти, а не майно, а сам договір - нотаріального посвідчення не потребує, тому згода на отримання згідно ст. 65 СК України не потрібна (ВССУ, 16. 01. 2017р., №258/7949/14-ц)

Між подружжям поділяється навпіл як і сумісна власність придбана на позичені кошти, так і боргові зобов’язання повернути ці кошти кредитору (ВСУ від 14 вересня 2016р. у справі № 6-539цс16)

Вартість спільного майна відчуженого одним із подружжя без згоди іншого враховується при поділі всього спільного майна та визначенні особистих частин ( ВСУ від 27 квітня 2016 року №6-486цс16)

Ухвала

іменем україни

14 вересня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К.,

КафідовоїО.В., Колодійчука В.М.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення коштів; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Донецької області від 13 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду із указаним позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення коштів.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 15 грудня 2013 року між нею та ОСОБА_4, за згодою ОСОБА_5, яку він надав в усній формі, був укладений договір позики, відповідно до якого відповідачі отримали від неї грошові кошти в розмірі 2 000 грн та 600 доларів США на придбання кухонних меблів, зі сплатою 3 % у місяць за користування цими коштами, які зобов'язалися повернути після продажу врожаю насіння соняшника, який належить відповідачам, але не пізніше 01 квітня 2014 року.

На підтвердження укладення договору позики та його умов ОСОБА_4, за погодженням з ОСОБА_5, 15 грудня 2013 року надала розписку.

Однак у встановлений строк відповідачі не виконали своїх зобов'язань з повернення грошових коштів, у зв'язку із тим, що заборгованість на час пред'явлення позову не повернута, позивачем нараховано проценти за користування позикою у розмірі 3 % у місяць.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просила суд стягнути з відповідачів у солідарному порядку суму заборгованості за договором позики у розмірі 2 000 гривень та 600 доларів США, що станом на 06 квітня 2015 року становить 13 982 грн 87 коп., а також 3 % за користування коштами у період з 01 квітня 2014 року по 01 квітня 2015 року в сумі 5 753 грн 83 коп.

У червні 2015 року ОСОБА_5 пред'явив зустрічний позов до ОСОБА_3, у якому просив суд визнати недійсним договір позики від 15 грудня 2013 року, посилаючись на те, що про його укладення йому не було відомо і письмової згоди на його укладення він не надавав, указаних коштів він не бачив і тим більше не мав змоги розпоряджатися ними в інтересах сім'ї. Також просив стягнути з ОСОБА_3 витрати на правову допомогу у розмірі 1 500 грн та судовий збір.

Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області від 09 липня 2015 року зазначені позови об'єднані в одне провадження.

Рішенням Великоновосілківського районного суду Донецької області від 24 листопада 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у розмірі 2 000 грн та 600 доларів США, що станом на 06 квітня 2015 року еквівалентно 13 982 грн 87 коп.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 3 % за період користування грошовими коштами з 01 квітня 2014 року по 01 квітня 2015 року в сумі 5 753 грн 83 коп.

Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 інфляційні втрати у розмірі 631 грн 32 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 13 січня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено.

Визнано недійсним договір позики грошових коштів, укладений 15 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на суму 2 000 грн та 600 доларів США.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено, що 15 грудня 2013 року ОСОБА_3 надала позику ОСОБА_4 у сумі 2 000 гривень та 600 доларів США, з метою придбання кухонних меблів. Гроші позичальник зобов'язувалась повернути до 01 квітня 2014 року, про що складено розписку.

У даній розписці зазначено, що позичальник діє за згоди свого чоловіка ОСОБА_5

Задовольняючи первинний позов ОСОБА_3 та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з доведеності факту укладення між сторонами договору позики, а тому дійшов висновку про стягнення суми боргу з урахуванням 3 % та інфляційних втрат з відповідачів у солідарному порядку, оскільки останні своїх зобов'язань не виконали, у визначений строк суму боргу не повернули.

При цьому суд дійшов висновку про те, що договір позики було укладено за усною згодою ОСОБА_5, тому цей договір було укладено в інтересах сім'ї ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні первинного позову ОСОБА_3, а також задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_5, апеляційний суд виходив із того, що договір позики суперечить вимогам ч. 2 ст. 65 СК України, оскільки виходить за межі дрібного та побутового, укладений без згоди чоловіка, а тому не можна вважати, що ОСОБА_4 діяла за його згодою та в інтересах сім'ї, у зв'язку із чим дійшов висновку про визнання його недійсним.

З такими висновками апеляційного суду колегія суддів суду касаційної інстанції погодитися не може з огляду на наступне.

За вимогами ст. 1046 ЦК України, за договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).

Факт підписання відповідачем розписки свідчить про отримання позичальником всієї грошової суми.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Розпискою передбачено надання позики у визначений строк.

Ухвалюючи рішення про задоволення первинного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що позивач надала суду письмові докази, а саме розписку, що підтверджує факт укладення сторонами договору позики, а отже між ними виникли правовідносини з підстав, передбачених ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Отже, між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договору позики, а розписка свідчать про його укладення відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України.

Що стосується виникнення обов'язку щодо двох відповідачів з даного договору позики, а також визнання недійсним договору позики через відсутність письмової згоди на це іншого подружжя та його фіктивність, то слід зазначити наступне.

Відповідно до свідоцтва про шлюб з 25 травня 2013 року відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебувають у шлюбі.

15 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, за згодою ОСОБА_5, в усній формі, був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 2 000 гривень та 600 доларів США, які зобов'язалася повернути не пізніше 01 квітня 2014 року. Зазначену позику відповідачі отримали, про що свідчить розписка ОСОБА_4

Відповідно до змісту ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Так, у даних правовідносинах позика, отримана на купівлю кухонних меблів, отримана тільки одним із подружжя ОСОБА_4, в період шлюбу. Про отримання позики ОСОБА_5 знав, що встановлено судами та не заперечувалось останнім.

Судом першої інстанції зазначено, що виникнення заборгованості та зобов'язань щодо набутого у спільну власність майна покладало обов'язки на подружжя щодо погашення цієї позики.

Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджається з такими висновками суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення районного суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалюючи нове рішення про задоволення зустрічних позовних вимог, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що згідно зі ст. 65 СК України, для укладення договорів, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, необхідна письмова згода другого подружжя, тому даний договір позики, на укладення якого згода ОСОБА_5 не надавалась, необхідно визнати недійсним.

Звертаючись з зустрічним позовом, ОСОБА_5 вказував на те, що договір виходить за межі дрібного побутового, однак доказів, що така згода не могла даватися позивачем як чоловіком усно дружині, а також, що кошти були витрачені повністю чи частково не на потреби сім'ї, позивачем не надано.

У силу статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації (при цьому даний спірний договір позики не підлягав ні нотаріальному посвідченню, ні державній реєстрації), має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Майном - є і гроші.

Як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК України, щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, СК України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном. Проте, на відміну від норми ч. 4 ст. 369 ЦК України, яка дозволяє співвласникам пред'явити позов про визнання недійсним будь-якого правочину, укладеного співвласником без необхідних повноважень, ч. 2 ст. 65 СК України дає можливість другому з подружжя на цій підставі звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійним лише якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України суд може визнати правочин недійсним за відсутності згоди другого з подружжя на його укладення. Це певним чином не узгоджується зі ч. 1 ст. 65 СК України та положенням ст. 369 ЦК України, які не вимагають одержання згоди усіх інших співвласників на вчинення правочину. Навпаки, закон виходить з презумпції згоди інших співвласників при вчиненні правочину одним з них. Рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності (в тому числі щодо спільно набутих коштів) з укладеним правочином, оскільки саме він повинен суперечити їхнім інтересам, а не на відсутності саме формальної згоди на укладення правочину.

За приписами ч. 3 ст. 65 СК України встановлює випадки, коли згода другого з подружжя має бути оформлена письмово та посвідчена нотаріально. Зміст положень ч. 3 ст. 65 СК України дають підстави для висновку про те, що згода другого з подружжя подається у простій письмовій формі, якщо правочин, який укладається одним з подружжя за рахунок спільного майна, стосується цінного майна і разом з тим не вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, незалежно від того, чи є майно цінним, згода на укладення будь-якого правочину має подаватись у письмовій формі та засвідчуватись нотаріально. Однак, як вже зазначалось, даний правочин не підлягає такому посвідченню і державній реєстрації, тому згода другого з подружжя і не потребувала нотаріального посвідчення на позику. При цьому суд прийшов переконливого висновку про отримання усно такої згоди.

Отже, відсутність формальної письмової (простої) згоди одного з подружжя на отримання позики, з метою погашення спільних зобов'язань щодо придбання у спільну власність майна, не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Вказана правова позиція була врахована судом першої інстанції під час ухвалення рішення, яке було помилково скасовано апеляційним судом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первинного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, апеляційний суд зазначені норми закону не врахував та дійшов висновку, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір позики без згоди чоловіка останньої виходить за межі дрібного та побутового правочину, а отже, не можна вважати, що ОСОБА_4 діяла за згодою чоловіка та в інтересах сім'ї.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 212 ЦПК України та ухвалене згідно із законом.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 13 січня 2016 року скасувати, рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 24 листопада 2015 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.С. Ткачук

Судді: В.С. Висоцька

М.К.Гримич

О.В. Кафідова

В.М. Колодійчук