Заміна поверху проживання особи з інвалідністю, яка пересувається на інвалідному візку, є обов’язком, а не правом органів державної влади чи місцевого самоврядування (ВС/КЦС, справа № 638/968/18, 24.04.19)

Фабула судового акта: Під час розгляду цієї справи суди установили, що з 1989 року позивачка, що є наймачем житлового приміщення, зареєстрована та проживає в кімнаті, яка знаходиться на четвертому поверсі будинку. Медико-соціальною експертною комісією позивачці встановлено 1 групу інвалідності у зв'язку з ураженням опорно-рухливого апарату, і вона потребує сторонньої допомоги. Також суди установили, що позивачка перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті Харківської міської ради за загальною чергою з 13 серпня 2002 року.

У січні 2017 року вона звернулася до суду з позовом до Харківської міської ради, в якому просила зобов’язати Департамент житлового господарства Харківської міської ради надати їй у користування житлову кімнату на першому поверсі або в інший спосіб. Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд , відмовив позивачці у задоволені позовних вимог, оскільки законодавством України не передбачено обов’язку Харківської міської ради здійснити обмін займаного приміщення на інше, розташоване на першому поверсі, на якому всі приміщення знаходяться у приватній власності і вільних немає.

Втім, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначені судові рішення скасував і справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому ВС/КЦС зазначив, що відповідно до ст. 29 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особи з інвалідністю та сім'ї, в яких є діти з інвалідністю, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законодавством.

За висновком Верховного Суду органи державної влади та місцевого самоврядування покладається обов’язок створити прийнятні умови для людей з особливими потребами, в тому числі й житлові. При цьому фактичні потреби конкретної особи можуть бути задоволені будь-яким сприятливим способом для цієї особи та можливим способом для органу державної влади або місцевого самоврядування. Баланс між інтересами цієї людини та інтересами громади має бути знайдений з урахуванням інтересів усіх сторін та демонструвати дійсне бажання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування виконати такий обов’язок.

Між тим, суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували той факт, що позивачка як інвалід І групи, мотивуючи неможливість користуватися кімнатою на четвертому поверсі у зв’язку з відсутністю необхідних обладнань для пересування, просила надати у користування житлову кімнату на першому поверсі без зазначення конкретного будинку. Крім того, вона не зазначала про постійне житло або про надання житла поза чергою.

Неабиякий інтерес представляють вказівки Суду на основні нормативні акти, які унормовують забезпечення людей з інвалідністю правом на повноцінне життя та створення для маломобільних груп населення безбар'єрне середовище. Це, зокрема, Закон України від 05 листопада 2009 року №1704-VI «Про будівельні норми», Закон України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», Закон України від 20 травня 1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність», Закон України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», ДБН В.2.2-17:2006 «Будинки і споруди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення». Також, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 року № 784 був затверджений план заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009-2015 роки «Безбар'єрна Україна», а Постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2012 року № 706 затверджено Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року.

Аналізуйте судовий акт: Обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування (ВС/КАС, справа №806/1368/17, 26.06.18)

Обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком працевлаштовувати їх на ці робочі місця. Він покладається на органи працевлаштування (ВАСУ, справа № К/800/15263/16, від 30.11.16)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 638/968/18

провадження № 61-2337св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - Департамент житлового господарства Харківської міської ради, Харківська міська рада, виконавчий комітет Харківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 липня 2018 року в складі судді Шестака О. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року в складі колегії суддів: Піддубного Р.М., Котелевець А.В., Тичкової О.Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила зобов'язати Департамент житлового господарства Харківської міської ради надати їй у користування житлову кімнату на першому поверсі шляхом заміни її кімнати, яка розташована на четвертому поверсі або в інший спосіб.

На обґрунтування своїх вимог зазначала, що вона є інвалідом 1 групи з ураженням опорно-рухливого апарату, пересувається лише в інвалідному візку, у зв'язку із чим позбавлена можливості вийти на вулицю без сторонньої допомоги. При цьому вона мешкає в кімнаті № 118, яка знаходиться на четвертому поверсі будинку № 42 на вул. Цілиноградській у м. Харкові, що становить для неї незручності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що чинним законодавством не передбачено обов'язку Харківської міської ради здійснити обмін займаного позивачем житлового приміщення в будинку № 42 на вул. Цілиноградській у м. Харкові на інше приміщення на 1 поверсі, право на поліпшення житлових умов позивача відповідачами не порушено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року й ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є людиною з обмеженими можливостями і не усунення перешкод, що ускладнюють або унеможливлюють доступ до споруд, транспорту та інших об'єктів порушують, на думку заявника, норми як міжнародного, так і національного законодавства, зокрема Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Доводи інших учасників справи.

Інші учасники справи не скористались наданим їм правом на подання відзиву.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Під час розгляду справи суди установили, що з 1989 року ОСОБА_1 зареєстрована та проживає в кімнаті № 118, яка знаходиться на четвертому поверсі будинку № 42 на вул. Цілиноградській у м. Харкові.

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 15 лютого 2017 року №103 позивача визнано наймачем цього житлового приміщення.

Медико-соціальною експертною комісією № 468747 від 08 серпня 2017 року ОСОБА_1 встановлено 1 групу інвалідності у зв'язку з ураженням опорно-рухливого апарату, і вона потребує сторонньої допомоги.

Також суди установили, що ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті Харківської міської ради за загальною чергою з 13 серпня 2002 року.

Згідно з медичним висновком Комунального закладу охорони здоров'я «Харківська міська поліклініка № 8» від 16 серпня 2017 року ОСОБА_1 за станом здоров'я правом на отримання житлового приміщення у першочерговому порядку не користується.

Всі приміщення першого поверху гуртожитку в м. Харкові на вул. Цілиноградській, 42 знаходяться в приватній власності, вільних приміщень немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, обговоривши доводи обох касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 9 ЖК УРСР встановлено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.

За змістом частини першої статті 28 Конвенції про права осіб з інвалідністю Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей, що включає достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя й вживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.

Після ратифікації Україною Конвенції ООН про права інвалідів держава взяла на себе відповідні зобов'язання щодо забезпечення, захисту та реалізації прав осіб з інвалідністю.

Основними нормативними актами, які повинні забезпечити людей з інвалідністю правом на повноцінне життя та створити для маломобільних груп населення безбар'єрне середовище, є Закон України від 05 листопада 2009 року №1704-VI «Про будівельні норми», Закон України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», Закон України від 20 травня 1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність», Закон України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», ДБН В.2.2-17:2006 «Будинки і споруди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення». Також, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 року № 784 був затверджений план заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009-2015 роки «Безбар'єрна Україна», а Постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2012 року № 706 затверджено Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року.

За змістом статті 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Для того, що б у повній мірі забезпечити самостійний спосіб життя людей з інвалідністю, держава повинна створити безбар'єрне середовище.

Органи державної влади зобов'язані створювати умови для гідного життя осіб, які потребують особливого захисту та створення особливих умов, які мають докладати додаткових зусиль для організації свого життя.

На виконання цих завдань прийнята Державна цільова програма «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року, та Указ Президента України від 18 грудня 2007 року № 1228 «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями».

За наслідками прийняття цих нормативних актів Держава в особі своїх державних органів зобов'язалась створити прийнятні умови для життя осіб з особливим потребами, здійснити заходи щодо усунення їх дискримінації та забезпечити їх такими умовами життя, що будуть сприяти більшому розвитку їх здібності та враховувати їх потреби, у тому числі і житлові.

Діяльність органів державної влади або органів місцевого самоврядування у цих напрямках повинна бути направлена та демонструвати дійсне бажання виконати свої обов'язки та створити належні умови для життя людини з особливими потребами.

При цьому фактичні потреби конкретної особи можуть бути задоволені будь-яким сприятливим способом для цієї особи та можливим способом для органу державної влади або місцевого самоврядування. Баланс між інтересами цієї людини та інтересами громади повинен бути знайдений з урахуванням інтересів усіх сторін та демонструвати дійсне бажання виконати з боку органів влади та місцевого самоврядування свої завдання у цьому напрямку своїх обов'язків.

Створення цих умов є створенням умов доступності людям з особливими потребами до всіх можливостей інших людей у країні, зокрема доступності до житла.

Відповідно до статті 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особи з інвалідністю та сім'ї, в яких є діти з інвалідністю, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Згідно зі статтею 30 цього ж Закону жилі приміщення, займані особами з інвалідністю або сім'ями, у складі яких вони є, під'їзди, сходові площадки будинків, в яких мешкають особи з інвалідністю, мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком. Обладнання зазначених жилих приміщень здійснюється органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд. Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають особи з інвалідністю, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках - відповідними органами місцевого самоврядування. У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі. Органи місцевого самоврядування забезпечують виділення земельних ділянок особам з інвалідністю із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання.

У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі.

При розгляді справи суди встановили, що позивачка проживає на четвертому поверсі гуртожитку, стоїть на квартирному обліку для поліпшення житла з 2012 року, правом на першочергове отримання житла не користується, та відмовили у позові у зв'язку з відсутність порушеного права позивача.

При цьому суди зазначили, що у чинним законодавством не передбачено обов'язку Харківської міської ради здійснити обмін займаного позивачем житлового приміщення

Разом з тим суди не звернули уваги на те, що за змістом позовних вимог позивачка, мотивуючи неможливість як інваліду першої групи, який пересувається у інвалідному візку, користуватись житловим приміщенням на четвертому поверсі у зв'язку з відсутністю обладнань цього будинку у відповідності до ДБН щодо доступності приміщень для інвалідів, просила зобов'язати Департамент Житлового господарства Харківської міської Ради надати у користування житлову кімнату на першому поверсі без зазначення конкретного будинку або надати їй доступне житло у будь який інший спосіб. При цьому вона не зазначала про постійне житло або про надання житла поза чергою на отримання житла.

Отже, під час розгляду справи суди не звернули уваги на законодавство, щодо наявності обов'язку органів державної влади та місцевого самоврядування створити доступне середовище для людей з особливими потребами та дійшли помилкового висновку про відсутність обов'язків відповідача щодо створення цих умов, не з'ясували дійсних позовних вимог позивачки в частині способу усунення порушеного її права на доступні умови проживання.

Установлення таких фактичних обставин справи має важливе значення для правильного її вирішення.

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а тому, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

До повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, збирання доказів, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Верховний Суд процесуальної можливості ухвалити нове рішення у цій справі.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа підлягає передачі на новий розгляд, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили в день її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

В. М. Сімоненко