Відсутність розписці запису про зобов'язання позичальника повернути отримане ним у борг не є підставою для відмови в позові про стягнення боргу (ВС/КЦС, № 686/21857/16-ц,18.12.18)

Фабула судового акта: Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, позов позикодавця був задоволений частково. - стягнуто з відповідача (позичальник) борг в сумі 153 456 грн 60 коп., що еквівалентно 6 тис. доларам США станом на 07 листопада 2016 року, проценти в сумі 32 633 грн 84 коп. і судові витрати в розмірі 1 567 грн 19 коп. Рішення суд мотивовував тим, що на вимогу позивача про повернення суми коштів за договором позики від 20 лютого 2007 року відповідач борг не повернув і не надав суду доказів на підтвердження повернення позики. Оскільки сторони не обумовлювали строк повернення коштів за договором, то позивач має право на отримання процентів за весь час користування позикою, а позовна давність не підлягає застосування.

Втім, досить не складна судова справа, заслуговує на увагу з огляду на висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, що роглянув касаційну скаргу відповідача.

Останній стверджував, що його розписка про отримання грошових коштів не містила зобов'язання про їх повернення, а тому не підтверджує факт передачі грошових коштів і вказує лише про намір позичити кошти.

ВС/КЦС зазначену скаргу відхилив і зазначив, зокрема, наступне. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 ч.1 ст. 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в ч. 2 ст. 640 ЦК України, за якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Відсутність у розписці запису про зобов'язання позичальника повернути отримане ним у борг не є підставою для відмови в позові, оскільки, складаючи вказану розписку і підписуючи її, відповідач тим самим взяв на себе зобов'язання повернути кошти. Такий висновок випливає з реальності укладеного між сторонами договору та положень вищенаведеної ст. 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника повернути позикодавцеві передану йому позику.

Аналізуйте судовий акт: Навіть якщо де-факто НЕ брав гроші, але написав розписку, то де-юре це позика, яка після визначеної у розписці дати стає боргом і стягується судом (ВСУ у справі № 309/3458/14-ц від 13 грудня 2017р.)

Не узгоджуються з законом вимоги позикодавця визнати за ним право власності на автомобіль замість стягнення заборговані за позикою, навіть, при наявності відповідного договору між сторонами (ВС/КЦС, № 369/1366/16-ц, 07.02.19)

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути таку ж суму грошових коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику (ВПВС справа № 373/2054/16-ц, 16.01.19)

Постанова

Іменем України

18 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 686/21857/16-ц

провадження № 61-27509св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 квітня 2017 року у складі судді Салоїд Н. М. та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2017 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики та процентів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що 20 лютого 2007 року між нею та відповідачем було укладено договір позики, за умовами якого вона позичила ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 6 тис. доларів США, що на час їх передачі було еквівалентно 30 тис. грн, без строку повернення, про що відповідач власноручно написав розписку. 19 вересня та 07 листопада 2016 року вона направляла відповідачу вимоги про повернення боргу, однак ОСОБА_5 грошові кошти не повернув. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила стягнути з відповідача на свою користь 155 106 грн боргу за договором позики та відсотки за весь період користування позикою в сумі 32 633 грн 84 коп., всього - 187 739 грн 84 коп.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 квітня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 борг в сумі 153 456 грн 60 коп., що еквівалентно 6 тис. доларам США станом на 07 листопада 2016 року, проценти в сумі 32 633 грн 84 коп. і судові витрати в розмірі 1 567 грн 19 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на вимогу позивача про повернення суми коштів за договором позики від 20 лютого 2007 року відповідач борг не повернув і не надав суду доказів на підтвердження повернення позики. Оскільки сторони не обумовлювали строк повернення коштів за договором, то позивач має право на отримання процентів за весь час користування позикою, а позовна давність не підлягає застосування.

Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 і ОСОБА_7 відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 квітня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У липні 2017 року представник ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що складена ОСОБА_5 розписка про отримання грошових коштів не містить зобов'язання про їх повернення, не підтверджує факт передачі коштів, а лише вказує про намір позичити кошти. Суди попередніх інстанцій не дослідили факт отримання відповідачем грошових коштів за цією розпискою та не врахували правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15. Також судами безпідставно не застосовано до вимог про стягнення процентів за користування позикою позовної давності, про що представник відповідача заявляла у запереченні проти позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

У жовтні 2017 року представник ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_8 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, посилаючись на те, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з врахування правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13. Договір позики є чинним та ніким не оспорений. Доводи заявника про те, що судами попередніх інстанцій не застосовано позовну давність до вимог про стягнення процентів за користування позикою є безпідставними, так як стягуючи з відповідача на користь позивача проценти за користування грошовими коштами, суди врахували висновки Верховного Суду України, висловлені у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 3006цс15. Одностороння відмова відповідача від виконання взятих на себе зобов'язань порушує охоронювані статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права власності позивача.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

18 травня 2018 року справу № 686/21857/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 20 лютого 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, за умовами якого відповідач позичив у позивача 30 тис. грн, що на час укладення цього договору було еквівалентно 6 тис. доларам США, про що свідчить власноручно написана позичальником боргова розписка.

Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 19 вересня та 07 листопада 2016 року ОСОБА_4 направляла ОСОБА_5 вимоги про повернення коштів за договором позики. Однак, вказані вимоги залишилися не виконаними.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_4 просила стягнути з відповідача на свою користь суму позики та проценти за користування грошовими коштами.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Вказане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений.

Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в частині другій статті 1048 ЦК України (якщо він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками). Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін.

Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню сума позики та проценти за користування нею, встановлені на рівні облікової ставки Національного банку України у розмірі 32 633 грн 84 коп. за весь період користування грошовими коштами.

Доводи касаційної скарги про те, що складена ОСОБА_5 розписка про отримання грошових коштів не містить зобов'язання про їх повернення, не підтверджує факт передачі грошових коштів, а лише вказує про намір позичити кошти, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Судами встановлено та підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 14 березня 2017 року № 6853/6854/16-26, що 20 лютого 2007 року ОСОБА_5 склав розписку про отримання у ОСОБА_4 грошових коштів. Вказана розписка містить прізвище, ім'я, по батькові позичальника та позикодавця, суму позики з посиланням на її еквівалент, дату написання.

Відсутність у розписці запису про зобов'язання ОСОБА_5 повернути отримане ним у борг не є підставою для відмови в позові, оскільки, складаючи вказану розписку і підписуючи її, відповідач тим самим взяв на себе зобов'язання повернути кошти. Такий висновок випливає з реальності укладеного між сторонами договору та положень вищенаведеної статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника повернути позикодавцеві передану йому позику.

Доводи заявника про те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15, згідно з якою розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів, є помилковими і спростовуються зазначеними вище обставинами справи та положеннями законодавства. Оскаржувані судові рішення не суперечать наведеному висновку Верховного Суду України.

Посилання у касаційні скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин позовну давність, про застосування якої заявляв представник відповідача, є неспроможними.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Оскільки договором позики, оформленим розпискою, не встановлений строк повернення позики, кошти мають бути повернені позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це (абзац 2 частини першої статті 1049 ЦК України).

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 19 вересня 2016 року ОСОБА_4 направляла ОСОБА_5 вимогу про повернення коштів за договором позики, однак вказана вимоги не була виконана.

В укладеному між сторонами договорі позики не було визначено повернення коштів та процентів за користування позикою періодичними щомісячними платежами, тому перебіг позовної давності починається саме з дати направлення позивачем вимоги про повернення позики.

З урахуванням викладеного відповідач повинен сплатити позивачу проценти за весь період користування позикою.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Виконання оскаржуваних судових рішень було зупинено ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року. Тому у зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити їх виконання.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

В. А. Стрільчук

С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов