Відносини з заподіяння шкоди здоров'ю під час перебування на військовій службі у ЗС СРСР на території ДРА не є цивільними, що виключає покладення на МОУ обов’язку її відшкодування (ВС/КЦС,справа № 580/2003/16-ц, 06.09.18)

Фабула судового акта: Як свідчить Єдиний державний реєстр судових рішень, останнім часом значно побільшало судових рішень за позовами до Міністерства оборони України (МОУ) про відшкодування моральної шкоди, що обґрунтовуються отриманням поранень, контузій, іншої шкоди здоров’ю під час проходження військової служби на території Демократичної Республіки Афганістан, в інших так званих «гарячих точках».

Деякі з таких позові судами першої інстанції задовольнялись, але касаційного оскарження такі рішення «не витримували». Справа, що пропонується увазі читачів, стосується цього, досить проблемного, питання.

Отже, в цій справі позивач просив стягнути з відповідача (МОУ) на свою користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000, 00 грн, вказуючи, що під час проходження військової служби у 1983 році він отримав мінно-вибухові множинні осколкові поранення голови, лівої руки, закриту черепно-мозкову травму, контузію головного мозку, постійно страждає на головні болі, в нього часто виникає запаморочення, погіршення пам'яті, безсоння, зниження працездатності, слабкість, дратівливість, позивач потребує постійного лікування. Як зазначав позивач, наведені обставини у сукупності завдають йому великих моральних страждань.

Рішенням районного суду позов був задоволений частково, стягнуто з МОУ суму відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000, 00 грн. Апеляційним судом це рішення скасоване, з чим погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, який, зокрема, зазначив наступне.

Відносини, пов'язані з проходженням військової служби у Збройних Силах СРСР, за усіма критеріями статті 1 ЦК України не є цивільними, оскільки не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності (відокремленості) їх учасників. Такі відносини за своєю правовою природою є публічно-правовими, оскільки пов'язані з проходженням одного з видів публічної служби, а тому шкода, завдана під час проходження публічної служби, не підлягає відшкодуванню за загальними правилами цивільного права.

За часовим критерієм шкоду позивачу завдано за існування іншої держави, якою приймалися імперативно-владні розпорядження щодо прийняття його на військову службу, її проходження та щодо інших умов перебування на ній. Держава Україна не взяла на себе обов'язок на рівні законодавчого акта відповідати за усіма цивільними за своєю природою зобов'язаннями іншої держави, СРСР, а так само не відповідає за іншими зобов'язаннями названої країни, якщо про інше не зазначено в такому спеціальному Законі.

Враховуючи, що відносини за участю позивача не є цивільними, неможливо поширити на них правила пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо розповсюдження його положень на ті права і обов'язки, що виникли після набрання цим Кодексом чинності.

Верховним Судом також враховано факт відсутності спеціального закону або міжнародного договору щодо правонаступності України, а відповідно й її Міністерства оборони, у відносинах за участю позивача. Крім того, законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди.

Аналізуйте судовий акт: Львівський апеляційний адмсуд: Одноразова грошова допомога виплачується також і у разі смерті внаслідок захворювання, пов'язаного з військовою службою не залежно від часу звільнення з військової служби. (Суд, № 876/3630/18, 27.06.18)

Як встановлюється факт участі особи у бойових діях в зоні проведення АТО (ВССУ від 13 січня 2016 року у справі № 6-25896ск15)

ВАСУ: Адміністрація Державної прикордон служби України є лише правонаступником Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР, а не усіх прикордонних військ КДБ СРСР (ухвала ВАСУ від 19.09.2017 року по справі К/800/7047/17).

ВС/КЦС: Оскільки законодавством визначено позасудовий порядок, який дає змогу особі встановити статус учасника бойових дій, то заява про встановлення цього факту не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (ВС/КЦС,№ 490/9547/17, 01.08.18)

Підставою для стягнення моральної шкоди є делікт, за порушення договору моральна шкода не стягується, в тому числі і при порушенні прав споживачів (ВСУ у справі № 6-1575цс16 від 9 листопада 2016р.)

Постанова

Іменем України

06 вересня 2018 року

місто Київ

справа № 580/2003/16-ц

провадження № 61-35699св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: ПогрібногоС.О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач (заявник) - ОСОБА_4,

відповідач - Міністерство оборони України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Хвостика С. Г., Собини О. І., Кононенко О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 у грудні 2016 року звернувся в порядку цивільного судочинства до суду з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, просив стягнути з відповідача на свою користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він проходив військову службу на території Демократичної Республіки Афганістан. Під час проходження військової служби у 1983 році він отримав мінно-вибухові множинні осколкові поранення голови, лівої руки, закриту черепно-мозкову травму (далі - ЗЧМТ), контузію головного мозку. ОСОБА_4 постійно страждає на головні болі, в нього часто виникає запаморочення, погіршення пам'яті, безсоння, зниження працездатності, слабкість, дратівливість, позивач потребує постійного лікування. Наведені обставини у сукупності завдають йому великих моральних страждань.

Позивач як на правові підстави заявлених вимог посилався на статті 23 170 1167 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 21 лютого 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, стягнуто з Міністерства оборони України на його користь суму відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000, 00 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції зробив висновок про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів на відшкодування моральної шкоди, оскільки саме на Міністерство оборони України як на центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, покладається такий обов'язок. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із засад розумності, виваженості і справедливості.

Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Проаналізувавши норми чинного законодавства України та обставини, встановлені під час розгляду справи, апеляційний суд вважав, що дія Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо відшкодування на користь позивача моральної шкоди за наведених обставин на нього не поширюється, оскільки ОСОБА_4 став інвалідом не внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення його з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби (пункт 2 статті 3 згаданого Закону), а внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велись бойові дії (акти огляду МСЕК за 2013, 2015 роки).

Посилання ОСОБА_4 на статтю 1167 ЦК України як на обґрунтування позовних вимог щодо порядку відшкодування моральної шкоди також є помилковим, оскільки дія цієї норми закону поширюється на випадки деліктної відповідальності, й до спірних правовідносин не застосовується.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати рішення Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року та залишити без змін рішення Лебединського районного суду Сумської області від 21 лютого 2017 року.

Касаційна скарга обґрунтовувалась доводами, наведеними у позовній заяві, із зазначенням, що обставини справи позивачем доведені. На переконання заявника, до спірних правовідносин застосовуються правила статей 23 170 1167 ЦК України, статті 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Угода про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців від 15 квітня 1994 року.

У відзиві на касаційну скаргу Міністерство оборони України просить касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. На переконання Міністерства оборони України, воно є неналежним відповідачем у справі, дія Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не розповсюджується на спірні правовідносини, загальні умови настання відповідальності за завдання моральної шкоди також відсутні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 20 липня 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 19 червня 1982 року до 03 вересня 1984 року ОСОБА_4 проходив строкову військову службу у військових частинах №№ 64830, 65528, 25982 у складі Збройних Сил СРСР, у тому числі й на території Демократичної Республіки Афганістан, де брав участь у бойових діях, отримав вогнепальні (осколкові) поранення.

Згідно із витягом із протоколу Центральної військово-лікарняної комісії від 04 липня 2013 року за № 1633 та висновку спеціаліста у галузі СМЕ від 29 червня 2013 року та № 1114/ж під час огляду ОСОБА_4 на його тілі виявлені мінно-розривні множинні осколкові поранення голови, лівої руки, ЗЧМТ, контузія та їх наслідки, а саме: рубці на шкірі голови та лівої руки, посттравматична та дисциркуляторна енцефалопатія ІІ ступеню, з церебростенічним синдромом, мнестичним зниженням, центральної вестибулярної дисфункції ІІ-ІІІ ступенів, ліквородинамічними порушеннями, посттравматичний церебральний арахноїдит з цифалогічним синдромом, ангиодистонія судин головного мозку з судинними кризами, які пов'язані з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велись військові дії.

Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК від 29 жовтня 2015 року під час повторного огляду позивачу встановлено третю групу інвалідності у зв'язку з пораненням, пов'язаним з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велись військові дії .

Згідно з актом № 452 огляду позивача медико-соціальною експертною комісією за 2013 рік та аналогічного акта за № 1207 від 29 жовтня 2015 року ОСОБА_4 встановлена третя група інвалідності, причиною якої зазначено поранення, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велись бойові дії.

Згідно із посвідченням від 08 листопада 2013 року, серії НОМЕР_1 ОСОБА_4 як інвалід 3 групи має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни, інвалідів війни.

Дослідивши зміст оскаржуваного судового рішення та надавши оцінку доводам касаційної скарги, Верховний Суд дійшов переконання, що апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Оцінюючи характер та правову природу відносин, на існуванні яких між сторонами наполягає позивач, Верховний Суд має врахувати обставини та приписи норм права, що підлягають імперативному застосуванню для їх належного визначення.

Правовою підставою пред'явленого позову позивач визначив положення статей 23 170 1167 ЦК України. Наведене свідчить про те, що позивач вважає, що між сторонами справи існують цивільні відносини, а з факту порушення певних належних йому цивільних прав та інтересів випливає право на заявлений цивільний позов. Для такої оцінки відсутні правові підстави.

За правилом статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

За загальним правилом пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною першою статті 1166 цього Кодексу майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Верховний Суд в оцінці спірних правовідносин має виходити з того, що під час з'ясування наявності підстав для відшкодування шкоди, завданої особі у цивільних відносинах, то відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Виходячи з наведених в цьому рішенні норм права, моральна шкода за загальним правилом відшкодовується потерпілій особі її заподіювачем, між якими існують відносини, які за усіма критеріями відповідають вимогам статті 1 ЦК України, якщо окремим законом на такі відносини, які не є цивільними за визначенням, не поширюється правила цього Кодексу в субсидіарному порядку. Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів й застосовується за умови наявності усіх умов (підстав) притягнення особи до цивільно-правової деліктної відповідальності, в якій деліктом є цивільне правопорушення. Такими умовами є протиправність в діях заподіювача, наявність шкоди (в цьому випадку моральної), вина, окрім випадків, коли шкоду завдано органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, причинний зв'язок між настанням шкоди у потерпілої особи та протиправними діями заподіяювача.

Як наполягає позивач, шкоду його здоров'ю завдано під час перебування на військовій службі у Збройних Силах СРСР на території Демократичної Республіки Афганістан.

Відносини, пов'язані з проходженням військової служби у Збройних Силах СРСР, за усіма критеріями статті 1 ЦК України не є цивільними, оскільки не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності (відокремленості) їх учасників. Такі відносини за своєю правовою природою є публічно-правовими, оскільки пов'язані з проходженням одного з видів публічної служби, а тому шкода, завдана під час проходження публічної служби, не підлягає відшкодуванню за загальними правилами цивільного права.

За часовим критерієм шкоду позивачу завдано за існування іншої держави, якою приймалися імперативно-владні розпорядження щодо прийняття його на військову службу, її проходження та щодо інших умов перебування на ній. Держава Україна не взяла на себе обов'язок на рівні законодавчого акта відповідати за усіма цивільними за своєю природою зобов'язаннями іншої держави, СРСР, а так само не відповідає за іншими зобов'язаннями названої країни, якщо про інше не зазначено в такому спеціальному Законі.

Враховуючи, що відносини за участю позивача не є цивільними, неможливо поширити на них правила пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо розповсюдження його положень на ті права і обов'язки, що виникли після набрання цим Кодексом чинності.

У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію у часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили у часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або іншому нормативно-правовому акті.

Отже, Верховним Судом враховано, що відносини за участю позивача не є цивільними, а є відносинами, що засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, до таких відносин цивільне законодавство застосовується виключно в тому випадку, якщо це встановлено законом (частина друга статті 1 ЦК України). За відсутності окремої вказівки, що має міститися в спеціальному законі, правила цивільного законодавства не підлягають субсидіарному застосуванню до відносин, які не є цивільними за своєю правовою природою, в тому числі за участю позивача.

Військовослужбовці та особи, на яких поширюється дія законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «;Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», користуються правами і пільгами, передбаченими цими законами, в тому числі мають право на компенсаційні та інші виплати, пов'язані із погіршенням стану здоров'я, пов'язаного із виконанням обов'язків військової служби.

Законодавство, що було чинним на час отримання позивачем ушкодження здоров'я (1983 рік), не містило положень щодо обов'язку держави щодо відшкодування моральної шкоди.

Встановивши, що захворювання, які стали підставою для встановлення позивачу третьої групи інвалідності, отримані ним під час проходження військової служби у Збройних Силах СРСР на території Державної Республіки Афганістан у 1983 році, суд першої інстанції зробив безпідставні та необґрунтовані висновки, що до цих спірних правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, чинні на момент звернення позивач до суду з позовом, а також, що існують підстави для покладення обов'язку з відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке утворено після отримання позивачем цих травм. Необґрунтованість таких висновків встановлена апеляційним судом, яким скасоване рішення суду першої інстанції у цій справі та постановлено правомірне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову.

За результатами розгляду справи апеляційним судом не встановлено ознак протиправності у діях або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб), причинного зв'язку між хворобами позивача, які настали внаслідок проходження військової служби у складі Збройних Сил СРСР у складі діючої армії у період бойових дій, та будь-якими діями або бездіяльністю Міністерства оборони України, а так само рішеннями, діями або бездіяльністю Держави Україна.

Верховним Судом враховано факт відсутності спеціального закону або міжнародного договору щодо правонаступності України, а відповідно й її Міністерства оборони, у відносинах за участю позивача.

Оскільки законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, підстави для задоволення позову відсутні.

З урахуванням наведеного висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав застосування до спірних правовідносин норм права, які на час виникнення таких правовідносин не були чинними, є обґрунтованими. Суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, а тому оскаржуване судове рішення підлягають залишенню без змін.

Твердження заявника, що до спірних правовідносин застосовуються положення Угоди про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців від 15 квітня 1994 року безпідставні, оскільки згадана Угода врегульовує питання надання пільг та гарантій учасникам бойових дій, проте не відшкодування моральної шкоди, про що просить ОСОБА_4 у позові.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик