Верховний Суд зробив висновок щодо самочинного будівництва, підтвердивши ряд висновків Верховного Суду України (ВС/КЦС від 10 жовтня 2018 року № 520/17520/14-ц)

Фабула судового акту: У своїй Постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 520/17520/14-ц Верховний Суд зазначив наступне.

За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об'єкт нерухомості, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України необхідно зробити висновок, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення земель, а й до випадків, коли відсутнє таке порушення, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Аналіз норм права, викладених у зазначених частинах статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому необхідно ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил під час будівництва об'єкта.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.

Таким чином, обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_4 не довів, що він є особою, якій належить право вимоги за пред'явленим в суді позовом про визнання права власності на самочинне будівництво на підставі частини третьої статті 376 ЦК України, оскільки відсутні докази того, що саме він здійснив спірне самочинне будівництво.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності передбачає дотримання певної процедури, з якою закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, при застосуванні цієї норми суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15.

До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14.

Постанова

Іменем України

10 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 520/17520/14-ц

провадження № 61-12893св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Одеська міська рада,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - Товариство з обмеженою відповідальністю «Водолій»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 січня 2017 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Дрішлюк А. І. Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Одеської міської ради про визнання права власності. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилався на те, що рішенням Одеської міської ради від 23 грудня 2011 року № 1653-VI, йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва. Скориставшись своїм правом на житло, він побудував житловий будинок загальною площею 237, 9 кв.м, розташований на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді в особі Одеської міської ради. Проте ввести в експлуатацію та зареєструвати своє право власності на вищевказаний будинок він не має можливості. Враховуючи наведене, ОСОБА_4 просив визнати за ним право власності на самочинно збудований житловий будинок літери «А», «А1» загальною площею 237,9 кв.м, житловою 136,5 кв.м, розташований в АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 02 лютого 2015 року у складі судді Куриленко О. М. позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на самочинно збудований житловий будинок літ «А», «А1» загальною площею 237,9 кв.м, житловою 136,5 кв. м розташований за адресою: АДРЕСА_1

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач за власні кошти створив нову річ - житловий будинок, побудований з дотриманням відповідних норм і правил, без порушення прав та інтересів інших осіб, з дозволу власника земельної ділянки.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Водолій» (далі - ТОВ «Водолій», Товариство), не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подало апеляційну скаргу, в якій зазначило, що ОСОБА_4 не повідомив суд про те, що у випадку визнання судом за ним права власності на самочинно збудований житловий будинок будуть порушені права інших осіб, зокрема право користування земельною ділянкою ТОВ «Водолій».

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 січня 2017 року заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 лютого 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд вирішив питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, а на стадії апеляційного провадження зазначене порушення усунути неможливо, тому рішення місцевого суду підлягає безумовному скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 Житловий будинок, на який визнано право власності, самочинно збудований на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні ТОВ «Водолій».

У лютому 2017 року ОСОБА_4 подавдо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 січня 2017 року та залишити в силі заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 лютого 2015 року.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що у ТОВ «Водолій» відсутні правові підстави для звернення зі скаргою до апеляційного суду, так як відсутні права, які порушені та потребують цивільно-процесуального захисту. Рішення Одеської міської ради від 17 квітня 2001 року № 2405-ХХІІІ не підтверджує виникнення права постійного користування. Товариством не надано доказів того, що згадане рішення Одеської міської ради реалізоване, а тому право постійного користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 у ТОВ «Водолій» не виникло. Рішенням Одеської міської ради від 29 жовтня 2014 року скасовано рішення від 17 квітня 2001 року № 2405-ХХІІІ у зв'язку з неможливістю його виконання. ТОВ «Водолій» не обґрунтувало, яким чином визнання права власності на збудований ним будинок порушує право Товариства як користувача земельною ділянкою. Побудувавши будинок на земельній ділянці, відвід якої був розпочатий, але не закінчений, враховуючи зміни у законодавстві та відсутність певних норм, які б регулювали такі питання, він опинився у ситуації, коли єдиним способом захисту його права на належне оформлення права власності є звернення до суду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2017 року відкрито провадження у цій справі та витребувано справу із суду першої інстанції.

ТОВ «Водолій» подало заперечення на касаційну скаргу, в якому просило її відхилити, посилаючись на те, що позовна заява ОСОБА_4 не містить відомостей про період часу, впродовж якого ним здійснено самочинне будівництво житлового будинку у АДРЕСА_1. Апеляційний суд встановив, що об'єкт самочинного будівництва знаходиться на земельній ділянці, якою користується Товариство. Так як у володінні ТзОВ «Водолій» перебувають будівлі та споруди, які розташовані в межах спірної земельної ділянки, то безпідставними є доводи ОСОБА_4 про те, що права ТОВ «Водолій» не порушені. Факт скасування Одеською міською радою рішення від 17 квітня 2001 року № 2405-ХХІІІ не свідчить про відсутність у ТОВ «Водолій» прав на згадану земельну ділянку. Законом не передбачено можливості визнання права власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на це майно не було зареєстроване раніше у встановленому законом порядку.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

12 березня 2018 року справу № 760/7973/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 03 квітня 2001 року ТОВ «Водолій» набуло у власність 26/100 домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2

Згідно з висновком експертного дослідження з будівельно-технічних питань від 05 грудня 2014 № 031/2014, складеного експертом ОСОБА_5, житловий будинок літ. «А», «А1» загальною площею 237,9 кв.м, житловою площею 136,5 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, відповідає вимогам чинної нормативно-технічної документації в галузі будівництва. Подальша експлуатація житлового будинку літ. «А», «А1» загальною площею 237,9 кв.м, житловою площею 136,5 кв.м, розташованого за вищевказаною адресою, технічно можлива, при цьому технічний стан будинку у відповідності з вимогами діючих норм можна охарактеризувати як «добре», а готовність будинку до експлуатації складає 100 %.

За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об'єкт нерухомості, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України необхідно зробити висновок, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення земель, а й до випадків, коли відсутнє таке порушення, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Аналіз норм права, викладених у зазначених частинах статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому необхідно ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил під час будівництва об'єкта.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.

Таким чином, обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_4 не довів, що він є особою, якій належить право вимоги за пред'явленим в суді позовом про визнання права власності на самочинне будівництво на підставі частини третьої статті 376 ЦК України, оскільки відсутні докази того, що саме він здійснив спірне самочинне будівництво.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності передбачає дотримання певної процедури, з якою закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, при застосуванні цієї норми суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15.

До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14.

Відмовляючи в позові, апеляційний суд виходив з того, що оскільки до ТОВ «Водолій» перейшло право власності на 26/100 домоволодіння, яке знаходиться по АДРЕСА_1 загальною площею 659,1 кв.м, то за ним закріплюється і земельна ділянка, на якій воно збудоване.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що апеляційний суд неправомірно прийняв до розгляду апеляційну скаргу особи, яка не брала участь у справі і права якої не порушені, виходячи з такого.

Під час розгляду справи про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва суди мають перевіряти наявність у позивача відповідного права на земельну ділянку, на якій зведено цей об'єкт. Цільове призначення зведеної споруди має узгоджуватися з визначеним цільовим призначенням земельної ділянки.

Згадані обставини судом першої інстанції не встановлені, тобто суд не встановив існування правових підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Підставою для застосування статті 392 ЦК України є оспорювання чи невизнання іншою особою належного позивачу права.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Якщо особі належить певне суб'єктивне право на річ, то така особа вправі звернутися до суду з вимогою про визнання за нею цього права.

Судом апеляційної інстанції встановлено наявність спору між позивачем та ТОВ «Водолій» з приводу права на об'єкт самочинного будівництва. Такий спір є дійсним та реальним, тому рішенням місцевого суду вирішено питання про права та обов'язки Товариства, що відповідно до частини першої статті 292 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року), дає йому право на оскарження вказаного рішення в апеляційному порядку.

Доводи скарги про те, що ухвалюючи рішення, суд не дослідив оригінал договору купівлі-продажу від 03 квітня 2001 року, а наявна в матеріалах справи його копія належним чином не посвідчена, не заслуговують на увагу, оскільки стороною позивача не було заявлено клопотання про подання оригіналу договору відповідно до частини другої статті 64 ЦПК України 2004 року, а тому відсутні підстави вважати, що вказаний доказ є неналежним.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов