У зелених зонах міст не допускається розміщення будівель та споруд, що призначені не для відпочинку, занять спортом та обслуговування лісового господарства; передача їх у приватну власність є незаконною (ВС/КЦС, № 761/1554/13-ц, 28.03.18)

Фабула судового акта: Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду скасоване рішення районного суду та ухвали апеляційного суду і Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Цим рішення Верховний Суд частково задовольнив позов прокурора до Київської міської ради та двох фізичних про визнання недійсним рішення від червні 2004 року про передачу у приватну власність 0,10 га землі на території парку Сирецький гай, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення, задовольнити частково.

Суд дійшов висновку, що земельна ділянка у парку Сирецький гай була передана під забудову незаконно. Вона належить до земель рекреаційного призначення, а рішення про зміну її цільового призначення до передачі в приватну власність не приймалось. Між тим, у зелених зонах міст не допускається розміщення будівель та споруд, що призначені не для відпочинку, занять спортом та обслуговування лісового господарства.

При цьому Верховний Суд зазначив, що оскільки з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка площею 0,10 га є територією зелених насаджень загального користування, тому висновки судів, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель рекреаційного призначення, не відповідають обставинам справи. Згідно зі ст. 52 ЗК України на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель, а відповідно до п. 10.4 ДБН 360-92* на землях зелених зон міст не допускається розміщення будівель, споруд та комунікацій, що не передбачені для відпочинку, занять спортом та обслуговування лісового господарства.

Відповідно до змісту статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Однак матеріали справи не містять доказів того, що відповідно до ЗК України Київською міською радою приймалося рішення щодо зміни цільового призначення цієї земельної ділянки із категорії земель рекреаційного призначення на категорію землі житлової та громадської забудови.

Між тим, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам (Ст. 21 ЗК України)

Верховний Суд не досліджував питання позовної давності і не робив теоретичних висновкив з цього приводу, але зазначив, що фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно.

Як далі вказав суд, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка володіє цим майном, (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача

У зв’язку з цим доречно нагадати, що Верховний Суд України свого часу висловлював позицію про те, що територіальна громада як власник об’єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Тобто положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК не застосовуються (наприклад, постанова від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15).

Постанова

Іменем України

28 березня 2018 року

м. Київ

справа № 761/1554/13-ц

провадження № 61-3297зпв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О.,

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва,

заявник - заступник Генерального прокурора України,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Київська міська рада,

розглянув заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року у складі судді Гайдук С. В., ухвали Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2014 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Махлай Л. Д., Шиманського В. Й., та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року у складі колегії суддів: Юровської Г. В., Маляренка А. В., Писаної Т. О., у справі за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Київської міської ради про визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що пунктом 4 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення виготовлено державний акт серіїНОМЕР_2, який зареєстрований за № 01-7-00505 та 27 жовтня 2004 року виданий ОСОБА_3 19 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_1, за адресою: АДРЕСА_1, на виконання якого Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради ОСОБА_4 19 липня 2005 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3. Прокурор указував, що спірна земельна ділянка знаходиться на території «Сирецького гаю», тобто відноситься до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні та віднесена до земель рекреаційного призначення та відповідно до статті 51 ЗК України охоплюється забороною та обмеженнями щодо її використання.

Посилаючись на викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати незаконним та скасувати рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 у частині пункту 4 щодо передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4 який зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00505, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_3 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, вартістю 580 750 грн, укладений 19 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 липня 2005 року НОМЕР_3, та відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, вартістю 580 750 грн, за територіальною громадою м. Києва.

Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 позов не визнав та пояснив суду, що земельна ділянка була придбана його довірителем на підставі договору купівлі-продажу, який був оформлений відповідно до вимог чинного законодавства та зареєстрований у державному реєстрі правочинів. Зазначив також, що прокурор не навів правових підстав щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, який був вчинений у 2005 році.

Відповідач ОСОБА_6 також заперечувала проти позовних вимог прокурора та пояснила, що зі змісту листа-погодження Державного управління екології та природних ресурсів у м. Києві від 15 вересня 2004 року № 08-8-20/5433 та висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА від 26 вересня 2003 року № 19-22496 не можна зробити висновок, що земельна ділянка відноситься за цільовим призначенням до «земель рекреаційного призначення». Обставини законності процедури передачі Київською міською радою земельної ділянки у її власність були встановлені рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва при розгляді справи від 16 травня 013 року № 2а/16918/12/2670, законність якого перевірена Київським апеляційним адміністративним судом. Указувала на те, що за змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів щодо належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення, рішення про передачу земельної ділянки у власність прийнято з дотриманням вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, тому й відсутні правові підстави для визнання рішення, актів на право власності на земельні ділянки та договору купівлі-продажу недійсними та витребування земельної ділянки.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції залишено без зміни.

Залишаючи без зміни рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що законність рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536, яким затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, підтверджена постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року. Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці, про що стверджував прокурор, не дає підстав для висновку суду, що спірна земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель рекреаційного призначення. При вирішенні адміністративного позову суд дійшов висновку, що відсутні підстави стверджувати, що спірні частини ділянки знаходяться в межах ділянки, на якій розташований парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сирецький гай», межі якого не встановлені.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року касаційну скаргу прокурора міста Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2014 року залишено без змін.

У лютому 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 рокуз передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 19 20 21 51 52 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

У заяві вказує на те, що спірна земельна ділянка до прийняття оспорюваного рішення Київської міської ради належала до території зелених насаджень загального користування - скверу по АДРЕСА_1, а тому її передача у приватну власність суперечить положенням статей 51 52 83 ЗК України. Відповідно до висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року № 19-2302 за містобудівною характеристикою земельної ділянки по АДРЕСА_1 та функціональною зоною, спірна земля перебуває у зеленій зоні. Згідно з інформацією Державного управління екології та природних ресурсів у м. Києві від 15 вересня 2004 року № 08-8-20/5433, наданою за результатами проведеного обстеження зелених насаджень АДРЕСА_1, та виданим Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Шевченківського району актом від 15 жовтня 2003 року № 295-П установлено, що спірна земля розташована у зеленій зоні та у її межах перебувають зелені насадження у кількості 26 дерев (21 дерево каштана кінського, 4 дерева граба звичайного, 1 дерево липи) та 600 кв. м газону звичайного, що свідчить про щільність її озеленення. Відповідно до земельно-кадастрової інформації на земельну ділянку АДРЕСА_1 з кадастровим номером НОМЕР_1, за даними державної статистичної форми № 6-зем, спірна земельна ділянка до її передачі у приватну власність належала до категорії земель зелених насаджень загального користування (парки, сади, сквери, бульвари тощо, які не віднесені до категорії лісів), графа «56», а вже після її передачі ОСОБА_3 - землі під забудовою (графа «35»). Передача землі у власність однієї фізичної особи для будівництва приватного житла перешкоджає її використанню громадою міста як землі рекреаційного призначення та зеленої зони відпочинку (скверу). Негативного суспільного резонансу серед жителів Шевченківського району м. Києва набула інформація про передачу скверу по АДРЕСА_1 (Каштанового гаю) із півстолітніми деревами та дитячим майданчиком у приватну власність для забудови. Судом касаційної інстанції у цій справі неправильно зроблено висновок про обґрунтування прокурором позову віднесення спірної землі до меж природно-заповідного фонду - заповідного об'єкта «Сирецький гай», у зв'язку з чим також неправомірно застосовано до спірних правовідносин преюдиційність постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року. В умовах зростання мегаполісу, розвитку його промисловості прийняття Київрадою рішень про відведення під приватне житлове будівництво земельних ділянок загального користування створює проблему забезпечення нормальних умов для життя і діяльності людини. При цьому збереження зелених масивів (міських парків, лісів, садів, скверів), рослинність яких повинна забезпечувати комфортність проживання людей у місті, регулювати ступінь забрудненості повітря, кліматичні характеристики міської території, є складовою частиною забезпечення конституційних прав громадян.

У зв'язку із цим заявник просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду України від 30 березня 2016 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та доручено відповідним фахівцям Науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постанові Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ухвалою Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року справу призначено до судового розгляду на 16 жовтня 2016 року.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

У січні 2018 року Верховним Судом України зазначену справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі - ЦПК України 2004 року) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підставі статті 360-4 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди установили, що пунктом 4 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення виготовлено державний акт серії НОМЕР_2, який зареєстрований за № 01-7-00505 та 27 жовтня 2004 року виданий ОСОБА_3

19 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_1, за адресою: АДРЕСА_1, на виконання якого Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради ОСОБА_4 19 липня 2005 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень, а також що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року (справа № 6-34203ск15), від 23 грудня 2015 (справа № 6-24307ск15), від 11 листопада 2015 року (справа № 6-24297св15), від 28 жовтня 2015 року (справа № 6-14301св15), від 16 вересня 2015 року (справа № 6-16192св15), від 23 липня 2015 року (справа № 6-7179св15), 17 червня 2015 (справа № 6-10385св15), постанови Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року (справа № 6-123цс13), від 14 травня 2014 року (справа № 6-35цс14), від 8 квітня 2015 року (справа № 6-32цс14) та ухвалу Верховного Суду України від 23 травня 2007 року (справа № 6-19425кп04).

Ухвалюючи постанову від 13 листопада 2013 року (справа № 6-123цс13) про залишення без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову Закарпатського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, Верховний Суд України, застосувавши положення статей 20 21 ЗК України, погодився з висновками судів про те, що спірна земельна ділянка належить до земель оздоровчого призначення, її цільового призначення у встановленому законом порядку не змінено, а тому ділянку неправомірно передано у власність відповідачу для ведення особистого селянського господарства.

За результатами перегляду справи № 6-35цс14 Верховний Суд України 14 травня 2014 року скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, якою залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову Закарпатського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, і зазначив про недотримання вимог статей 19 20 21 80 83 ЗК України та статей 20, 50 Закону України «Про землеустрій» щодо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, що є підставою для визнання недійсним рішення селищної ради про передачу у власність відповідачу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель оздоровчого призначення.

Ухвалюючи постанову від 8 квітня 2015 року у справі №6-32цс15, Верховний Суду України скасував ухвалу суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування статей 19 20 22 122 123 124 ЗК України і вказав на помилковий висновок касаційного суду про те, що землі сільськогосподарського призначення з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та ведення фермерського господарства відносяться до однієї категорії земель. Викладена правова позиція про те, що зміна виду цільового призначення (використання) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, встановленого законодавством та конкретизованого уповноваженим органом державної влади у рішення про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку, потребує обов'язкового дотримання механізму такої зміни, визначеного Порядком зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2008 року № 502. Враховуючи, що висновки суду касаційної інстанції про те, землі сільськогосподарського призначення з цільовим призначенням - ведення товарного сільськогосподарського виробництва та для ведення фермерського господарства відносяться до однієї категорії земель, а тому надання земельних ділянок в межах однієї категорії не потребує розробки проекту відведення земельної ділянки при зміні її цільового призначення, є помилковими та такими, що не ґрунтуються на законі, з цих підстав судове рішення суду касаційної інстанції скасовано та справу направлено на новий касаційний розгляд.

В ухвалі Верховного Суду України від 23 травня 2007 року зазначено про те, що відповідно до пункту 3 статті 83 ЗК України не можуть передаватися у приватну власність землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо), а тому рішення селищної ради про передачу у власність земельної ділянки із земель загального користування є незаконним. Надання земельних ділянок громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням згідно із статтею 20 ЗК України. У випадку передачі громадянам у приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов'язковим є розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки. Крім того, Верховний Суд України зазначив, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною згідно із статтею 21 ЗК України.

Відповідно до статті 353 ЦПК України2004 року Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України2004 року підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 цього Кодексу підставою для подання такої заяви є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під подібними правовідносинами необхідно розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судами фактичні обставини справ, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Отже, порівняння наведених постанов Верховного Суду України із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, на яку також посилається заявник на обґрунтування своїх вимог, суд касаційної інстанції керувався тим, що прокурор у своїй позовній заяві зазначав, що про порушення прав позивачів: Миколаївської обласної державної адміністрації, яка вважає себе власником спірної земельної ділянки, та ДП «Миколаївське лісове господарство», яке вважає себе землекористувачем, він дізнався під час проведення перевірки у серпні 2014 року. Однак під час нового розгляду та вирішення питання про дотримання чи пропуск позовної давності, поважність причин такого пропуску, суд першої інстанції повинен враховувати, що вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо розпорядження спірними землями, тому перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор;

- в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року та від 23 липня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право на землю з огляду на доведеність позивачем факту віднесення спірної земельної ділянки до територій зелених насаджень загального користування (парки, сквери), зокрема, цей факт підтверджується Генеральним планом міста та відсутністю містобудівного обґрунтування щодо можливості зміни цільового призначення земельної ділянки;

- в ухваліВищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позову про визнання недійсним розпорядження та визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки з огляду на те, що спірні земельні ділянки знаходяться у межах встановленої прибережної захисної смуги Джарилгацької затоки Чорного моря і відносяться до водного фонду;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог в частині визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виходив з того, що спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні ДП «Кам'янсько-Дніпровське лісове господарство», відноситься до земель лісового фонду і належала до особливо цінних земель природно-заповідного фонду;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову про скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення землі з огляду на те, що спірна земельна ділянка розташована в зоні прибережної смуги та на час прийняття рішення про її виділення перебувала у постійному користуванні ДП «Очаківське лісомисливське господарство»;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справвід 16 вересня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову про визнання незаконним і скасування рішення Черкаської міської ради в частині безоплатної передачі земельної ділянки з огляду на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель, зайнятих земельними насадженнями загального користування Черкаської міської ради.

Отже, у наданих для порівняння ухвалах суду касаційної інстанції на підставі наданих позивачами доказів встановлено, що спірні земельні ділянки були віднесені: до територій зелених насаджень загального користування (парки, сквери); до земель водного фонду; до лісового фонду.

У судовому рішенні у справі, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища, що існувало до порушення, з огляду на недоведеність прокурором факту перебування спірної земельної ділянки у складі земель зеленої зони, лісопаркової зони чи зони рекреаційного призначення.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: 19 20 21 51 52 83 ЗК України.

За приписами статей 13 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 18 ЗК України(тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення) встановлено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Положеннями статті 19 ЗК України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення.

Відповідно до статті 51 ЗК Українидо земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Окремі положення про зелені зони містяться у постанови Кабінету Міністрів від 16 травня 2007 року № 733 «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок», а також у ГОСТ 17.5.3.01-78 «Охрана природы. Земли. Состав и размер зелених зон городов» та ГОСТ 17.6.3.01-78 «Охрана природы. Флора. Охрана и рациональное использование лесов зелених зон городов. Общие требования».

Дані державної статистичної звітності про правовий режим земель мають суттєве юридичне значення для вирішення спору та згідно з нормами статей 181-184 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «;Про землеустрій» є документальним підтвердженням відомостей про цільове призначення земель, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

В оскаржуваних рішеннях суди вказали, що Київрадою не приймалося рішення про затвердження проекту землеустрою з організації та встановлення меж території земель рекреаційного призначення відповідно до статті 47 Закону України «Про землеустрій» та пункту 10 Порядку розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1094.

Однак судами не враховано положення статті 51 ЗК України, відповідно до якої до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів.

Відповідно до Охоронного зобов'язання № 9-1-3-Ш від 25 листопада 2009 року, виданого Держуправлінням екологічної безпеки у м. Києві, за яким землекористувачу - Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва передано під охорону заповідний об'єкт «Сирецький гай» площею 88,8 га.

Згідно із висновком Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року № 19-2500 спірна земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні.

Із матеріалів справи вбачається, що погодження проекту відведення земельної ділянки відбувалося після прийняття 24 червня 2004 року Київською міською радою рішення № 326-2/1536.

Так, Державним управлянням екології та природних ресурсів в м. Києві 15 вересня 2004 року матеріали щодо можливості відведення земельної ділянки ОСОБА_3 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку АДРЕСА_1.

Державним управлянням екології та природних ресурсів в м. Києві встановлено, що земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні, вільна від капітальних споруд. На ділянці існують зелені насадження - 26 дерев, а саме: 21 дерево каштана кінського, 4 дерева граба звичайного, 1 дерево липи, та 600 кв. м газону звичайного.

Вирішуючи питання про погодження, Державне управляння екології та природних ресурсів в м. Києві зазначало, що розміщення об'єкта за вказаною адресою може викликати негативну реакцію населення, та вказано на необхідність проектування на земельній ділянці з максимально-можливим збереженням існуючих насаджень.

Крім того, вказано на необхідність отримання позитивних висновків ДП «Інститут генерального плану м. Києва», Шевченківської районної ради та КП «Київзеленбуд» щодо вилучення зазначеної земельної ділянки з території зеленої зони міста; виконання умов, викладених у висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року та Держуправління від 20 серпня 2004 року.

Розглянувши надані матеріали, Держуправління екології та природних ресурсів в м. Києві вважало за можливе погодити відведення земельної ділянки за умови вилучення земельної ділянки з території зеленої зони міста. При невиконанні особливих умов, викладених у п. 1-10, лист втрачає свою чинність.

Проте в матеріалах справи відсутнє погодження ДП «Інститут генерального плану м. Києва», Шевченківської районної Ради та Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста Києва «Київзеленбуд» щодо зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та виключення її з переліку території зеленої зони міста.

Обставини порушення при відведенні земельної ділянки по АДРЕСА_1вимог, передбачених пунктом 9 статті 118 ЗК України, встановлено під час перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в м. Києві в грудні 2012 року.

Згідно з листом Державної інспекції сільського господарства в м. Києві № 01-02/2430 перевіркою встановлено, що при відведенні земельної ділянки по АДРЕСА_1 порушено вимоги пункту 9 статті 118 ЗК України, в частині відсутності погодження з органом по земельних ресурсах, органом охорони культурної спадщини. Висновок Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві надано 15 вересня 2004 року, тобто після прийняття рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року. Відсутній дозвіл Київської міської ради на розробку проекту відведеної земельної ділянки. Адреса в заяві про надання земельної ділянки не відповідає адресі в проекті відводу. Висновок Головного управління земельних ресурсів не містить номера і дати.

З наявної в матеріалах справи земельно-кадастрової інформації на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_5, по АДРЕСА_1 від 18 жовтня 2004 року вбачається, що за даними форми №6-зем шифр рядка 96 (землі не надані у власність або постійне користування в межах населених пунктів) змінився на шифр рядка 22 (ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель), а графа 56 (зелені насадження загального користування (парки, сади, сквери, бульвари тощо, які не віднесені до категорії лісів) змінено на графу 35 (землі під забудовою).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, послався на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, в якій судом встановлено правомірність дій Київської міської ради при прийнятті спірного рішення.

Проте у вказаній справі суд відмовив у задоволенні позову прокуратури Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів Київської міської ради (Київської міської адміністрації) про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд» з тих підстав, що позивачем не надано доказів того, що земельні ділянки АДРЕСА_1 відносяться до території «Сирецького гаю».

Разом з тим поза увагою судів залишились встановлені судом у адміністративній справі інші обставини, а саме, «…що до 2005 року земельні ділянки АДРЕСА_1 входили до складу скверу на АДРЕСА_1 і перебували на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень».

Підставою адміністративного позову була належність вказаних земельних ділянок до території «Сирецького гаю» м. Києва та наявність погоджень на передачу у власність громадян цих земельних ділянок.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, є територією зелених насаджень загального користування, тому висновки судів, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель рекреаційного призначення, не відповідають обставинам справи.

Згідно зі статтею 52 ЗК Українина землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Відповідно до п. 10.4 ДБН 360-92* на землях зелених зон міст не допускається розміщення будівель, споруд та комунікацій, що не передбачені для відпочинку, занять спортом та обслуговування лісового господарства.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України.

Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства тощо.

Відповідно до положення статті 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності здійснювалось на підставі рішень органів місцевого самоврядування за умови здійснення дій, передбачених вимогами зазначеної статті.

Відповідно до змісту статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Матеріали справи не містять доказів того, що відповідно до ЗК України Київськоюміською радою приймалося рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, із категорії земель рекреаційного призначення на категорію землі житлової та громадської забудови.

З наведеного вище вбачається, що Київською міською радою земельну ділянку рекреаційного призначення площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 передано у приватну власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд без зміни цільового призначення цієї земельної ділянки.

Статтею 21 ЗК України передбачено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Отже, суд погоджується з доводами заступника Генерального прокурора України, що висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 в частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, не відповідає обставинам справи.

Відповідно до статті 125 ЗК Україниправо власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом є державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Із системного аналізу норм ЗК України в бачається, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, а тому вирішення питання про правомірність його видачі залежить від того, чи є законним рішення, на підставі якого його видано.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 346 ЦК Україниправо власності особи припиняється на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Оскільки ОСОБА_3 набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі незаконного рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 236-2/1536, а тому державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 326-2/1536, є також незаконним.

При цьому посилання ОСОБА_3 на те, що за змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободта рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна, є безпідставними, з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободє попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства» на рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року, на яку також послався суд, заявник у 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав у суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, у процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації, орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника, Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Однак у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (пункт 54 рішення).

Отже, обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Визнання угоди недійсною є одним зі способів захисту прав на землю, передбаченим частиною третьою статті 152 ЗК України.

Отже, суд дійшов висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 у м. Києві, кадастровий номер НОМЕР_1, вартістю 580 750 грн, укладений 19 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Оскільки вимога про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 липня 2005 року НОМЕР_3, є похідними від попередніх, то вона також підлягає задоволенню.

Разом з тим вимога позивача про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, вартістю 580 750 грн, за територіальною громадою м. Києва, задоволенню не підлягає, оскільки такий спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка володіє цим майном, (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Керуючись статтями 355 360-3 360-4 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 9 грудня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року скасувати.

Позов першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення, задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 у частині пункту 4 щодо передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4 який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00505, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_3 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, вартістю 580 750 грн, укладений 19 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 липня 2005 року НОМЕР_3.

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Генеральної прокуратури України 3 008 грн 45 коп. судового збору за подання заяви.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь Генеральної прокуратури України 1 805 грн 07 коп. судового збору за подання заяви.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко С.О. Погрібний О.В. Ступак Г. І.Усик