Стягнув з випускника на користь державного ВНЗ вартість навчання з огляду на порушення добровільно взятого на себе цивільно-правові зобов'язання відпрацювати три роки відповідно до направлення (ВС/КЦС,справа № 607/3681/17-ц, 31.10.18)

Фабула судового акта: Свого часу ВАСУ в ухвалі від 17.06.2014 р. у справі № К/800/62070/13 зазначив, що навчальні заклади не мають права вимагати матеріальну компенсацію від студентів, які після навчання не відпрацювали три роки у державних установах. Будь-які матеріальні претензії до випускника ВНЗ, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки «відсутні правові механізми, які б зобов'язували студента відшкодувати до державного бюджету вартість навчання».

У справі, що пропонується увазі, подібна правова ситуація вирішена інакше, а саме. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду задовольнив касаційну скаргу державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України», попередні судові рішення скасував, а позов зазначеного ВНЗ про стягнення коштів за навчання задовольнив.

Судом було установлено, що 01 вересня 2008 року між ВНЗ та відповідачем укладено типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою, згідно з умовами якої відповідач зобов'язався прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку. Але в установлений строк до 01 серпня 2016 року відповідач не приступив до роботи за направленням на посаду загальної практики - сімейного лікаря Тернопільського міського комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги» без поважних причин. Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2014 року вартість навчання відповідача становить 76 725 грн 86 коп.

Постановляючи рішення, ВС/КЦС виходив з того, що зазначений правочин укладено зі згоди і за домовленістю зі відповідачем і він відповідає вимогам ЦК щодо свободи договору (статті 3, 627 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно пунктами 1, 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

При цьому ВС/КЦС не взяв до уваги доводи про те, що норма ст. 52 Закону України «Про освіту» (у редакції на час вступу відповідача до університету), якою було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, була виключена із Закону України «Про освіту» у зв'язку із прийняттям Закону від 01 липня 2014 року №1556-VII «Про вищу освіту».

Адже, відповідно до ч. 3 ст. 5 ЦК України, - якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов'язання.

Здається, наведена правова ситуація ще не раз буде предметом судового розгляду, оскільки кардинально не вирішено питання застосування до правовідносин, що також є цивільно-правовими, норми ст. 53 Конституції України, згідно з якою «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам».

Аналізуйте судовий акт: Стягнення з особи, яка перебуває на публічній службі, коштів за навчання не пов’язане із проходженням нею служби та є цивільно-правовим спором (ВС/ВП № 461/5577/15-ц від 14.03.2018)

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 607/3681/17-ц

провадження № 61-26840 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України»;

відповідач - ОСОБА_5;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 липня 2017 року у складі судді Сливки Л. М. та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 08 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Міщія О. Я., Ткача З. Є.,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2017 року державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України»(далі - ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення коштів за навчання.

Позовна заява мотивована тим, що 01 вересня 2008 року із відповідачем було укладено типову угоду про підготовку фахівця з вищою освітою № 84, якою передбачено її обов'язок після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров'я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до бюджету вартість навчання.

Після закінчення навчання в університеті на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів від 16 січня 2014 року ОСОБА_5 була направлена на роботу в комунальну установу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Слов'яносербського району» Департаменту охорони здоров'я Луганської обласної державної адміністрації на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря. Наказом ректора університету від 26 червня 2014 року № 106 на підставі результатів державних екзаменів їй було присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.

За клопотанням ОСОБА_5 у зв'язку із ситуацією у Луганській області їй було погоджено зміну місця призначення робот на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря Тернопільського міського комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги». Згідно наказу головного лікаря вказаної медичної установи від 19 серпня 2014 року № 245-к її зараховано на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «загальна практика-сімейна медицина», а відповідно до наказу від 29 липня 2016 року № 265-к з 31 липня 2016 року звільнено з посади лікаря-інтерна у зв'язку із закінченням інтернатури на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України.

Проте після закінчення навчання в установлений строк до 01 серпня 2016 року ОСОБА_5 не приступила до роботи за направленням на посаду загальної практики - сімейного лікаря Тернопільського міського комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги» без поважних причин, а тому зобов'язана відшкодувати державі витрати, пов'язані з її навчанням.

Ураховуючи викладене позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь витрати на навчання у розмірі 87 670 грн 86 коп.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 липня 2017 року у задоволенні позову ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (у редакції на час вступу відповідача до університету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Однак, ця норма статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту» у зв'язку із прийняттям Закону від 01 липня 2014 року №1556-VII «Про вищу освіту».

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Таким чином, норма закону, на яку посилався позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду втратила чинність. Крім того, Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, на який посилався позивач, приймався на виконання частини другої статті 52 Закону України «Про освіту», яка на час звернення позивача із позовом до суду втратила чинність, а зазначений Порядок - на підставі постанову Кабінету Міністрів України від 31 травня 2017 року № 376 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України». Ураховуючи положення Конституції України, Міжнародної Конвенції № 105 «Про скасування примусової праці», ратифікованої Законом України від 05 жовтня 2000 року № 2021-III, Закону України «Про вищу освіту», вимоги до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, про відшкодування витрат на навчання є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов'язали його відшкодувати вартість навчання.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 08 серпня 2017 року апеляційну скаргу ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2017 року № 376«Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» скасовано вимоги щодо обов'язковості працевлаштування випускників вищих навчальних закладів. Виходячи із засад справедливості, суд вважав, що стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівне положення студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону України від 1 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту» і які продовжують навчання після прийняття цього Закону, а також порушує статтю 43 Конституції України про право на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади.

У вересні 2017 року ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що при ухваленні судових рішень судами не було враховано і не застосовано норми частини третьої статті 5 ЦК України про те, що якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності, а тому суди дійшли помилкового висновку про те, що норма частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту», на яку посилався позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду вже втратила чинність.

Також не погоджується з висновком судів про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, як такого що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту». Крім того, вказував, що висновки судів про неможливість застосування положень ЦК України щодо відповідальності відповідача за невиконання договірних зобов'язань є помилковими, оскільки саме такі положення мають регулювати договірні правовідносини сторін у справі.

У січні та березні 2018 року ОСОБА_5 та її представник - ОСОБА_6, подали відзиви на касаційну скаргу, які є ідентичними, в яких зазначили, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими. Посилались на те, що частину другу статті 52 Закону України «Про освіту», якою на час вступу відповідача до університету було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, було виключено на підставі Закону України від 01 липня 2014 року №1556-VII «Про вищу освіту».

Згідно зі статтею 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Типовою угодою від 01 вересня 2008 року № 84 встановлено обов'язок студента прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, однак не зазначено строк виконання даного зобов'язання. Таким чином відповідач не прострочив виконання зобов'язання і не може нести відповідальність.

Крім того, вказаною угодою передбачено відшкодування вартості навчання в установленому порядку, проте такого порядку не затверджено. Обов'язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу призводить до порушення їх конституційного права на працю, що вільно обирається або на яку вони вільно погоджуються, та права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що на підставі рішення приймальної комісії від 31 липня 2008 року наказом ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» від 31 липня 2008 року № 94 ОСОБА_5 зараховано студентом першого курсу медичного факультету (а.с. 13).

01 вересня 2008 року між ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» та ОСОБА_5 укладено типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 84 (а.с. 13).

Згідно з умовами укладеної угоди ОСОБА_5 зобов'язалася прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку.

Зазначений правочин укладено зі згоди і за домовленістю зі ОСОБА_5, відповідає вимогам ЦК щодо свободи договору (статті 3, 627 ЦК України).

На виконання умов укладеної угоди згідно з протоколом засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» у червні 2014 року, від 16 січня 2014 року постановлено направити ОСОБА_5 як молодого спеціаліста 2014 року на роботу в комунальну установу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Слов'яносербського району» департаменту охорони здоров'я Луганської обласної державної адміністрації на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря.

За клопотанням ОСОБА_5 у зв'язку із ситуацією у Луганській області їй було погоджено зміну місця призначення роботи на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря Тернопільського міського комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги» (а.с. 33).

Наказом ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» від 26 червня 2014 року № 106-ДМ на підставі результатів державних екзаменів і відповідно до рішення Державної екзаменаційної комісії ОСОБА_5 присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.

Згідно з наказом головного лікаря комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги» від 19 серпня 2014 року № 245-к ОСОБА_5 зараховано на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «загальна практика-сімейна медицина».

Відповідно до наказу від 29 липня 2016 року № 265-к ОСОБА_5 з 31 липня 2016 року звільнено з посади лікаря-інтерна у зв'язку із закінченням інтернатури на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України.

Згідно з інформацією департаменту охорони здоров'я Тернопільської обласної державної адміністрації після закінчення навчання в ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» в установлений строк до 01 серпня 2016 року ОСОБА_5 не приступила до роботи за направленням на посаду загальної практики - сімейного лікаря Тернопільського міського комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги» без поважних причин (а.с. 34, 38).

Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2014 року вартість навчання ОСОБА_5 становить 76 725 грн 86 коп. (а.с. 39).

Згідно з довідкою про доходи від 10 жовтня 2016 року № 07/5169, виданою ректором ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» на ім'я ОСОБА_5, за період навчання у вищому навчальному закладі з вересня 2008 року по червень 2014 року їй було нараховано та виплачено стипендію у розмірі 10 945 грн (а.с. 40).

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Судом встановлено, що відповідач, закінчивши навчання на бюджетній формі у ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України», за місцем направлення на роботу до Тернопільського міського комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги» не прибула.

Отже, відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 № 84 року в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов'язання.

Згідно з частиною другою статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов'язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, передбачено частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (яка була чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 року № 84), пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» (чинний на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 року № 84) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367.

Зазначеними вище нормативними актами визначено, що випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» судам роз'яснено: оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Частиною третьою статті 8 ЦПК України 2004 року встановлено, що у разі виникнення сумніву під час справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Відповідно до статті 150 Конституції України виключно до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 607/9099/15-ц (провадження № 61-694св17).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Розмір витрат, які мають бути відшкодовані ОСОБА_5 у зв'язку із порушенням нею зобов'язання про відпрацювання за направленням, визначено на підставі фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2014 року у сумі 76 725 грн 86 коп. та нарахованої і виплаченої ОСОБА_5 стипендії у сумі 10 945 грн за період навчання у вищому навчальному закладі з вересня 2008 року по червень 2014 року.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв'язку з цим із ОСОБА_5 на користь ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» підлягає стягненню 1 600 грн на відшкодування судового збору, сплаченого позивачем за подання позову, 1 760 грн на відшкодування судового збору, сплаченого позивачем за подання апеляційної скарги, та 1 920 грн на відшкодування судового збору, сплаченого позивачем за подання касаційної скарги.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 08 серпня 2017 року скасувати.

Позов державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» до ОСОБА_5 про стягнення коштів за навчання задовольнити.

Стягнути із ОСОБА_5 на користь державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» 87 670 грн (вісімдесят сім тисяч шістсот сімдесят ) грн 86 коп.

Стягнути із ОСОБА_5 на користь державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» 1 600 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання позову, 1 760 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 1 920 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк