Для укладення договору про відшкодування шкоди отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки той хто укладав такий договір, не розпоряджається спільним майном (ВС/КЦС,№ 638/4452/16-ц, 08.04.19)

Фабула судового акта: Судами в цій справі встановлено, що між особою, яка здійснює підприємницьку діяльність та надає послуги із штукатурних, малярних та інших робіт із завершення будівництва (відповідач), та замовником таких робіт було укладено нотаріально посвідчений договір про відшкодування заподіяної шкоди, за яким відповідач зобов'язався відшкодувати замовнику майнову шкоду в розмірі 60 835 грн, спричинену неякісним проведенням ремонтних робіт з укладання плитки в нежитлових приміщеннях. Наведені обставини і стали підставою для звернення дружини до суду з позовом про визнання недійсним вказаного договору, оскільки він «виходить за межі дрібного побутового і передбачає відчуження … грошових коштів у випадку його примусового виконання, що порушує її права на спільне сумісне майно подружжя». Третьою особою у справі був залучений приватний нотаріус, що посвідчив зазначений договір.

Рішенням апеляційного суду в задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що договір про відшкодування майнової шкоди не є правочином щодо розпорядження спільним майном подружжя, а тому вимоги статей 63, 65 Сімейного кодексу України статті 369 Цивільного кодексу України не поширюються на спірні правовідносини.

З наведеною позицією погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, зазначивши при цьому наступне.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що для укладення договору про відшкодування шкоди отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки той з подружжя, хто укладає такий договір, не розпоряджається їх спільним майном, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.

Відповідач, будучи вільним в укладенні правочину, зміст якого не суперечить актам цивільного законодавства, та визначенні його умов, керуючись свободою договору, наданою статями 6, 627 ЦК України, не відмовився від його укладення. З урахуванням наведеного не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що прийнявши пропозицію укласти правочин, відповідач зобов'язався передати грошові кошти, набуті під час шлюбу, а отже розпорядився спільним майном подружжя без згоди другого з подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Недобросовісність – обов’язкова підстава для визнання недійсним договору щодо спільного майна укладеного одним з подружжя без згоди іншого (ВСУ у справі за № 6-533цс16 від 30 березня 2016р.)

У випадку коли встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження спільного майна проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби, таке майно враховується при поділі. (ВС/КЦС, справа № 726/2165/15-ц, 21.03.18)

Верховний Суд мимохідь ламає доктрину сімейного права щодо рівності часток спільного майна подружжя (постанова у справі № 711/5108/17 від 18.06.2018). Судові вердикти залишаються незрозумілими з питань вибору пріоритетів захисту прав та інтересів

Об’єкт нерухомості, придбаний за договором інвестування в будівництво в період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу є об'єктом спільної сумісної власності подружжя (ВС/КЦС,справа № 759/13140/14-ц, 18.09.18)

Постанова

Іменем України

08 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 638/4452/16-ц

провадження № 61-25833св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Скиба Тетяна Володимирівна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 серпня 2016 року у складі судді Подус Г. С. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 06 березня 2017 року у складі колегії суддів: Малінської С. М., Бровченко І. О., Карімової Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області (далі - Приватний нотаріус Харківського МНО) СкибаТ.В., про визнання правочину недійсним, посилаючись на те, що з 11 вересня 2004 року вона перебуває з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі. З 12 жовтня 2015 року її чоловік здійснює підприємницьку діяльність та надає послуги із штукатурних, малярних та інших робіт із завершення будівництва. 07 жовтня 2015 року без документального підтвердження факту неякісного проведення ремонтних робіт з укладання плитки на підлозі нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 та посилання на ці документи між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як фізичною особою було укладено договір про відшкодування заподіяної шкоди, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО СкибоюТ.В. Вказаний договір виходить за межі дрібного побутового і передбачає відчуження ОСОБА_6 грошових коштів або майна у випадку його примусового виконання, що порушує її права на спільне сумісне майно подружжя та інтереси сім'ї. Крім цього, нотаріус не мала права посвідчувати оспорюваний правочин без її згоди як дружини. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати недійсним вказаний договір.

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 серпня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що жодним нормативним актом не передбачена необхідність надання згоди одного з подружжя на укладення договору про відшкодування майнової шкоди. Тому відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного правочину.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 серпня 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що договір про відшкодування майнової шкоди не є правочином щодо розпорядження спільним майном подружжя, а тому вимоги статей 63 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не поширюються на спірні правовідносини. При укладенні оспорюваного договору було дотримано загальних вимог цивільного законодавства, тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2017 року ОСОБА_4подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 06 березня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суди не встановили наявність факту цивільно-правових відносин між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, оскільки в матеріалах справи відсутні договір будівельного підряду, акт прийняття робіт, накладні на придбання та доставку будівельних матеріалів. Судами не взято до уваги, що ОСОБА_5 не є власником нежитлових приміщень по АДРЕСА_1, в яких проводилися ремонтні роботи. Оспорюваний правочин є удаваним. Прийнявши пропозицію укласти удаваний правочин, ОСОБА_6 зобов'язався передати грошові кошти, набуті під час шлюбу, а отже розпорядився спільним майном подружжя без її згоди та не в інтересах сім'ї.

У липні 2017 року ОСОБА_5подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що предметом оспорюваного правочину є зобов'язання з відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок неналежного виконання підрядником будівельних робіт. Договір не є правочином щодо розпорядження спільним майном подружжя.

У липні 2017 року Приватний нотаріус Харківського МНО СкибаТ.В. також подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що посвідчений нею договір про відшкодування заподіяної шкоди відповідає вимогам чинного законодавства.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

15 травня 2018 року справу № 638/4452/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що 07 жовтня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір про відшкодування заподіяної шкоди, за яким ОСОБА_6 зобов'язався відшкодувати ОСОБА_5 майнову шкоду в розмірі 60 835 грн, спричинену неякісним проведенням ремонтних робіт з укладання плитки в нежитлових приміщеннях по АДРЕСА_1.

В суді першої інстанції приватний нотаріус Харківського МНО СкибаТ.В. пояснила, що під час посвідчення оспорюваного договору нею було визначено обсяг цивільної дієздатності осіб та встановлено дійсні наміри кожної зі сторін, які не висловлювали будь-яких заперечень щодо умов правочину. Тобто договір був укладений добровільно, а підписавши його, ОСОБА_6 тим самим визнав, що спричинив ОСОБА_5 майнову шкоду при виконанні певних робіт.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_4 посилалася на те, що оспорюваний договір виходить за межі дрібного побутового і передбачає відчуження ОСОБА_6 грошових коштів у випадку його примусового виконання, що порушує її права на спільне сумісне майно подружжя.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою-третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжядоговорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що для укладення договору про відшкодування шкоди отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки той з подружжя, хто укладає такий договір, не розпоряджається їх спільним майном, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.

При цьому суд правильно виходив з того, що ОСОБА_6, будучи вільним в укладенні правочину (зміст якого не суперечить актам цивільного законодавства) та визначенні його умов, керуючись свободою договору, наданою статями 6 627 ЦК України, не відмовився від його укладення.

З урахуванням наведеного не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що прийнявши пропозицію укласти правочин, ОСОБА_6 зобов'язався передати грошові кошти, набуті під час шлюбу, а отже розпорядився спільним майном подружжя без згоди другого з подружжя.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника на те, що ОСОБА_5 не є власником нежитлових приміщень по АДРЕСА_1, є неспроможними, оскільки згідно з договором про відшкодування заподіяної шкоди від 07 жовтня 2015 року вказана особа була замовником ремонтних робіт, а ОСОБА_6 як виконавець зобов'язався відшкодувати завдану їй майнову шкоду через неякісне надання послуг.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили наявність факту цивільно-правових відносин між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, так як в матеріалах справи відсутні договір будівельного підряду, акт прийняття робіт, накладні на придбання та доставку будівельних матеріалів, не заслуговують на увагу, оскільки вказані обставини не мають правового значення для вирішення спору в цій справі, а їх встановлення не впливає на дійсність чи недійсність оспорюваного правочину.

Аргументи касаційної скарги про те, що оспорюваний правочин є удаваним, також є безпідставними, оскільки апеляційним судом встановлено, що договір виражає дійсну волю сторін і укладений у повній відповідності з цивільним законодавством. Крім цього, ОСОБА_4 не довела, що сторони вказаного правочинудіяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, їхні дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховували іншу волю учасників.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 06 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов