Через свій вік малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її непроживання у квартирі не є підставою для позбавлення права користування належним його батьку житлом (ВС/КЦС,справа № 759/19394/15-ц, 27.12.18)

Фабула судового акта: В цій справі батько малолітньої дитини позивався про усунення перешкод у користуванні власністю, - квартирою. Як встановлено, з червня 2011 року він перебував у зареєстрованому шлюбі, під час якого у подружжя народився син, якого у зв'язку з наполяганням дружини він і зареєстрував у вказаній квартирі. Рішенням суду від жовтня 2015 року шлюб було розірвано. За його згодою син залишився проживати з матір'ю, яка зареєстрована в в іншому місці. Через погіршення економічної ситуації він не має можливості оплачувати комунальні послуги за малолітнього сина, який перестав бути членом його сім'ї, оскільки з березня 2012 року не проживає в його квартирі та зареєстрований у ній лише формально.

Враховуючи викладене, позивач просив визнати сина таким, що втратив право користування вищевказаною квартирою, та зобов'язати колишню дружину зареєструвати сина за дійсним місцем проживання.

Рішенням апеляційного суду позитивне для позивача судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні цього позову відмовлено, з чим погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

При цьому колегія судів зазначила, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення його права користування цим житлом.

Постанова мотивована приписами ч.1, 4 ст. 29 ЦК України, відповідно до яких місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Крім того, норма статті 29 ЦК України не пов'язує місце проживання особи з її реєстрацією.

Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (ч. 2 ст. 3 СК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Аналізуйте судовий акт: Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження, тому суд підставно не врахував доводи квартиронаймача про те, що дитина не є членом його сім'ї (ВС/КЦС, справа № 711/4431/17, 04.07.18)

Приховування батьками прав дитини на нерухомість в момент укладання іпотечного договору позбавляє їх права визнати іпотеку недійсною (ВСУ від 22 червня 2016 року у справі № 6-1024цс16)

ВС/КЦС: Відповідно до Закону громадяни можуть реалізувати конституційне право на житло шляхом приватизації житла у гуртожитку (ВС/КЦС,справа № 591/6623/16-ц, 30.05.18)

Житлові спори - особливий різновид спорів, що стосується житлових прав та інтересів громадян і організацій.Такі спори є цивільними спорами, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача (ВАСУ від 27 липня 2016р.)

Постанова

Іменем України

27 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 759/19394/15-ц

провадження № 61-9128св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_6,

третя особа - Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до малолітнього ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_6, про усунення перешкод у користуванні власністю, посилаючись на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1. З 04 червня 2011 року він перебував з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_5. У зв'язку з наполяганням дружини він зареєстрував сина у вказаній квартирі. Рішенням Броварського районного суду Київської області від 07 жовтня 2015 року шлюб між ним та ОСОБА_6 було розірвано. За його згодою син залишився проживати з матір'ю, яка зареєстрована в селі Димитрово Броварськогорайону Київської області. Через погіршення економічної ситуації у державі він не має можливості оплачувати комунальні послуги за малолітнього ОСОБА_5, який перестав бути членом його сім'ї, оскільки з 07 березня 2012 року не проживає в його квартирі та зареєстрований у ній лише формально. У нього є всі законні підстави стверджувати, що син без поважних причин, з вини колишньої дружини, не проживає за місцем реєстрації більше одного року, у зв'язку з чим втратив право на користування житловим приміщенням. Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_4 просив визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право користування вищевказаною квартирою, та зобов'язати ОСОБА_6 зареєструвати сина за дійсним місцем проживання - по АДРЕСА_2.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 липня 2016 року у складі судді Борденюка В. В. позов задоволено частково. Визнано малолітнього ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_6, таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що з червня 2015 року син позивача не проживає у спірній квартирі, а мешкає разом із своєю матір'ю в іншому житловому приміщенні. Тому малолітній ОСОБА_5 має бути зареєстрований за місцем свого дійсного проживання. Відмовляючи у задоволенні позову в частині зобов'язання ОСОБА_6 зареєструвати сина по АДРЕСА_2, суд виходив з того, що ця вимога не стосується захисту чи відновлення прав позивача у цій справі.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_5, задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Факт проживання ОСОБА_5 з матір'ю не є підставою для втрати ним сервітуту (сервітутного права) на проживання у помешканні батька. Право користування дитиною належним її батькам житлом охороняється законом.

У жовтні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 липня 2016 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що дітивіком до 10 років можуть бути зареєстровані лише з їх батьками, або одним з них, з ким вони проживають. Оскільки з 07 березня 2012 року малолітній ОСОБА_5 не проживає в належній позивачу квартирі та зареєстрований у ній лише формально, то його слід визнати таким, що втратив право на користування спірним житловим приміщенням.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

15 лютого 2018 року справу № 759/19394/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26 серпня 2003 року ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1.

З 04 червня 2011 року ОСОБА_4 перебував з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_5.

У вказаній квартирі, крім позивача, зареєстрований малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою від 23 вересня 2015 року, виданою філією № 801-804 Єдиного районного розрахункового центру Святошинського району міста Києва.

Рішенням Броварського районного суду Київської області від 07 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було розірвано. В мотивувальній частині цього рішення зазначено, що між сторонами досягнуто згоди щодо визначення місця проживання їх сина після розірвання шлюбу з матір'ю.

Згідно з актом від 04 грудня 2015 року, затвердженим начальником ЖЕД-2 ФокінимВ.О., ОСОБА_5 не проживає у спірній квартирі з моменту реєстрації - з 2012 року.

Довідкою Виконавчого комітету Калинівської селищної ради Київської області від 13 січня 2016 року № 41 підтверджується, що ОСОБА_6. зареєстрована по АДРЕСА_2.

Відповідно до статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 Сімейного кодексу України).

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що малолітній ОСОБА_5 не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт його не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення його права користування цим житлом.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення по суті спору, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що фізична особа, яка не досягла десяти років, може бути зареєстрована лише з тим із батьків, з яким вона проживає, не заслуговують на увагу, оскільки вищенаведена стаття 29 ЦК України не пов'язує місце проживання особи з її реєстрацією.

Аргументи скарги про те, що оскільки з 07 березня 2012 року малолітній ОСОБА_5 не проживає в належній позивачу квартирі та зареєстрований у ній лише формально, то він вважається таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, також не заслуговують на увагу.

Через свій вік ОСОБА_5 не може самостійно обирати місце проживання, тому факт його непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення дитини права користування належним його батьку житлом.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, принципам верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов