Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача (ВП ВС, справа № 372/1036/15-ц, 07.11.18)

Фабула судового акта: Ця справа розглядалась Великою Палатою Верховного Суду з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме - статей 256, 257, 261 та 267 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи судові рішення попередні інстанцій, прийняті за результатами розгляду позову прокурора про визнання недійсними розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок , звернула увагу на таке.

Суд першої інстанції встановив що земельні ділянки було передано районною державною адміністрацією (РДА) у власність у встановленому законом порядку и неправомірність набуття відповідачами права на землю не доведено. Але в якості підстави для відмови в задоволенні позову зазначив сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі.

Апеляційний суд не навів жодних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивача.

Суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення попередніх інстанцій, погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності, при цьому зазначивши, що судами встановлено перевищення повноважень РДА під час передачі спірних земельних ділянок відповідачам.

Тобто, однозначних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивача судові рішення не містять.

Втім, виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

ВП ВС також нагадала, що на віндикаційні позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.

Аналізуйте судовий акт: Суд зобов‘язаний перевірити та обговорити причини пропуску строку позовної давності, який у трудовій справі складає три місяці, а не лише вказати на факт пропуску такого строку (ВСУ від 6 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16)

ВС/КГС: На відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено речове право (ВС/КГСсправа № 911/2168/17, 14.06.2018)

Закон не наводить обставин, за яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв'язання цього питання безпосередньо на суд, який в цій справи поновив строк після спливу шести років (ВС/КГС, справа № 913/112/18, 13.02.19)

Суд стягнув заборгованість за послуги теплопостачання та гарячого водопостачання за вісім років, визнавши факт переривання відповідачами перебігу позовної давності (ВС/КЦС, справа № 437/2726/13-ц, 22.01.19

П О С Т А Н О В А

Іменем України

7 листопада 2018 року

м. Київ

Справа № 372/1036/15-ц

Провадження № 14-252цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора про перегляд рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року у складі судді Зінченка О. М., ухвали Апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2016 року у складі суддів Мережко М. в., Сержанюка А. С., Суханової Є.М. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року у складі суддів Гулька Б. І., Журавель В. І., Закропивного О. В., Луспеника Д. Д., Хопти С. Ф.,

за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Козинської селищної ради Обухівського району Київської області (далі - Козинська селищна рада) до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА), управління Державного агентства земельних ресурсів України в Обухівському районі Київської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, треті особи: ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23 про визнання недійсними розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Козинської селищної ради із зазначеним позовом, посилаючись на те, що проведеною у 2014 році перевіркою встановлено порушення Обухівською РДА вимог земельного законодавства під час відведення у 2009 році земельних ділянок з метою надання їх громадянам для ведення особистого селянського господарства. Обухівська РДА не мала повноважень на розпорядження землями, які знаходяться у межах Козинської селищної ради та належать до земель водного фонду. Також при виділенні спірних земельних ділянок не було проведено державної експертизи землевпорядної документації, а подальша приватизація земельних ділянок громадянами не відповідає встановленому законом порядку приватизації. Після отримання громадянами правовстановлюючих документів, спірні земельні ділянки були відчужені іншим громадянам на підставі договорів купівлі-продажу. Посилаючись на зазначене, перший заступник прокурора Київської області просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Обухівської РДА від 28 вересня 2009 року № 1204 (далі - Розпорядження № 1204) в частині надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_5, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_9, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23 ; визнати недійсними пункти 1, 3 розпорядження голови Обухівської РДА від 21 грудня 2009 року № 1687 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність тринадцяти громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради» (далі - Розпорядження № 1687); визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані зазначеним особам, частина з яких - з відмітками про перехід права власності до інших осіб (відповідачів); витребувати у ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 спірні земельні ділянки на користь територіальної громади в особі Козинської селищної ради; визнати за територіальною громадою право власності на спірні земельні ділянки.

ОСОБА_11, заперечуючи проти позову, заявила про застосування позовної давності та вказувала на відсутність поважних причин для поновлення цього строку.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2016 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2016 року залишено без змін.

14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд зазначених судових рішень з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У заяві просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підтвердження зазначених підстав заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року (у справі № 904/9643/16), 16 травня 2017 року (у справі № 909/837/16), 9 серпня 2017 року (у справі № 904/12519/16), ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року (у справі № 6-33249св16), 14 червня 2017 року (у справі № 469/1393/16-ц), постанови Верховного Суду України від 22 березня 2017 року (у справі № 6-3063цс16), від 11 жовтня 2017 року (у справі № 753/2541/16-ц), від 12 липня 2017 року (у справі № 6-2458цс16), від 5 жовтня 2016 року (у справі № 3-604гс16).

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» цього Кодексу).

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII.

11 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та прийнята нею до розгляду ухвалою від 19 червня 2018 року.

За змістом положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIIIзаяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

У справі яка розглядається, судами встановлено, що Розпорядженням № 1204 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 159 громадянам для ведення індивідуального садівництва та ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради, у тому числі ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_16, ОСОБА_21, ОСОБА_15, ОСОБА_23, ОСОБА_22

Розпорядженням № 1687 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_16, ОСОБА_21, ОСОБА_15, ОСОБА_23, ОСОБА_22, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_18 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради. На підставі нотаріально посвідчених згод ТОВ «Лотос», ТОВ «Альфа-Плюс», ТОВ «Затишне», ТОВ «Дана», ТОВ «ОК-Інвест», ЗАТ «ТІЗ-Топаз» вилучено земельні ділянки із їхнього користування та передано у власність зазначених 13 громадян.

15 березня 2010 року на підставі розпорядження № 1687 видано державні акти про право власності на земельні ділянки ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_16, ОСОБА_21, ОСОБА_15, ОСОБА_23, ОСОБА_22, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_18

У подальшому спірні земельні ділянки були відчужені на користь відповідачів на підставі договорів купівлі-продажу.

Постановою про закриття кримінального провадження Головного слідчого управління Служби безпеки України (далі - ГСУ СБУ) від 7 березня 2013 року встановлено, що під час відведення у власність вказаних земельних ділянок були допущені певні недоліки, разом з тим вся сукупність фактичних даних не дає підстави робити висновок про протиправність передачі ділянок у власність громадянам або про відсутність повноважень Обухівської РДА на прийняття розпоряджень № 1204, № 1687. Цією постановою на підставі матеріалів проекту землеустрою та допитів свідків, які брали участь у наданні дозвільних документів, встановлено, що спірні земельні ділянки знаходяться поза межами земель водного фонду. Крім того, у постанові про закриття кримінального провадження вказано, що кримінальні справи порушено ГСУ СБУ та прокуратурою Київської області у 2010 році та у подальшому об'єднані в одне провадження; справа в певних частинах неодноразово закривалась, провадження об'єднувалось, об'єднання провадження та закриття проваджень у певних частинах скасовувалось, у тому числі Генеральною прокуратурою України.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що:

- в матеріалах справи відсутнє рішення уповноваженого органу або інші докази про віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду. Відповідно до матеріалів проекту землеустрою спірні ділянки відносяться до земель іншого цільового призначення;

- відповідачам у встановленому законом порядку було видано правовстановлюючі документи на земельні ділянки. Сукупність зібраних по справі доказів вказує на недоведеність посилань позову про неправомірність набуття відповідачами права на землю та відсутність достатніх підстав для позбавлення їх права власності;

- самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для визнання недійсними розпоряджень про передачу земельних ділянок та повернення спірного майна державі в порушення права власності набувачів, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки осіб, яким земельні ділянки були передані у власність;

- за змістом положень статті 261 ЦК України перебіг позовної давності обчислюється з того моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою, поданою в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах. Пояснення представника відповідачки ОСОБА_11, що органами прокуратури після 2009 року проводились перевірки обставин виділення земельних ділянок залишились неспростованими. Оскаржувані розпорядження та оспорювані державні акти видані в 2009 та 2010 роках, а позов до суду подано лише 4 березня 2015 року. Таким чином, встановлена статтею 257 ЦК України позовна давність на момент подачі цього позову сплинула. Суду не надано переконливих доказів того, що позивачеві чи прокурору не було відомо про предмети спору протягом трирічного строку, також в судовому засіданні не конкретизовано час, коли позивач чи прокурор фактично дізналися про вказані обставини. Представник відповідача заявив про застосування позовної давності, прокурор причини пропуску цього строку не повідомив, заяви про відновлення позовної давності не подав. Оскільки сплив позовної давності є самостійною правовою підставою для відмови у позові, суд на цій підставі відмовив у задоволенні позовних вимог.

Апеляційний суд Київської області в ухвалі від 14 грудня 2016, погодившись із висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, зазначив, що прокуратурою пред'явлено позов в інтересах держави в особі Козинської селищної ради. З письмових пояснень Козинської селищної ради від 3 листопада 2016 року вбачається, що їй стало відомо про факт існування оскаржуваних розпоряджень та про те, що такі розпорядження порушують вимоги земельного законодавства із позовної заяви першого заступника прокурора Київської області в цій справі. Разом з цим порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Докази, що підтверджують наявність обставин, які перешкоджали позивачеві дізнатися про порушення своїх прав та звернутися за їх захистом до суду в матеріалах справи відсутні. Таким чином, доводи про дотримання позивачем строку на звернення до суду із позовом за захистом порушених прав є необґрунтованими.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2016 року залишено без змін з огляду на таке. Судами встановлено, що передачу спірних земельних ділянок із земель запасу Козинської селищної ради проведено Обухівською РДА із перевищенням повноважень, відведення земельних ділянок відбулося без розробки відповідних проектів, однак позов в інтересах держави в особі Козинської селищної ради подано прокурором із пропуском позовної давності, про що відповідачами заявлено відповідне клопотання до ухвалення рішення судом першої інстанції. Спірні правовідносини виникли у вересні-грудні 2009 року, а прокурор звернувся до суду з позовом про захист порушеного права у березні 2015 року. Представник Козинської селищної ради у письмових поясненнях від 3 листопада 2016 року стверджував, що про існування оскаржуваних розпоряджень та про те, що такі розпорядження порушують вимоги земельного законодавства в Козинській селищній раді стало відомо тільки з позовної заяви першого заступника прокурора Київської області у цій справі. Однак належних доводів про те, що Козинська селищна рада не могла дізнатися про порушення свого цивільного права суду не надано, а посилання селищної ради на те, що їм не було відомо про невідповідність розпоряджень Обухівської РДА вимогам земельного законодавства України не є підставою для іншого обчислення позовної давності.

Разом із тим, у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 6 2458цс16, на яку у своїй заяві посилається заступник Генерального прокурора України, міститься висновок про те, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з'ясувати, з якого моменту в прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та державного підприємства. Зазначено, що суди, пославшись на те, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства (2007 рік), не врахували положень закону та не з'ясували можливості реалізувати це право в примусовому порядку через суд у 2007 році. Судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд з огляду на необхідність встановити початок перебігу позовної давності, а також наявність правових підстав для витребування земельних ділянок з володіння відповідача.

У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі № 909/837/16 за позовом прокурора в інтересах державного органу суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність порушення прав позивача та, що вимоги прокурора є похідними від вимог органу (позивача), який уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, тому і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Верховний Суд України у наданій для порівняння постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) вказав на те, що положення про позовну давність до позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК Українине застосовуються.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції положень статей 256 257 261 267 ЦК України Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Висновки судів про те, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Обухівська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено та в інтересах якої подано позов, дізналася про таке порушення, - є помилковим.

Крім того, загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

Натомість у судових рішеннях у справі, яка розглядається, містяться суперечливі висновки щодо порушеного права позивача.

Так, суд першої інстанції, встановивши, що земельні ділянки було передано Обухівською РДА у власність у встановленому законом порядку та що неправомірність набуття відповідачами права на землю не доведено, в якості підстави для відмови в задоволенні позову зазначив сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі. Апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, правильність застосування норм матеріального права,не навів жодних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивача, без чого дійти висновків про наявність чи відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності неможливо. Суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення попередніх інстанцій, погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності, при цьому зазначивши, що судами встановлено перевищення повноважень Обухівською РДА під час передачі спірних земельних ділянок відповідачам. Тобто, однозначних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивача судові рішення не містять.

Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, помилковими висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), що позовна давність не може поширюватись на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що кожного нового періоду часу наступає нове порушення прав власника.

На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК Українищодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.

Європейський суд з прав людини у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova,заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержуватися установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку Європейського суду з прав людини, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). Європейський суд з прав людини констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були б стати остаточними, якби строк позовної давності було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

Ураховуючи викладене та оскільки суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, не встановили обставин, необхідних для правильного вирішення справи, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, установлених підпунктом 1 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII, статей 355 360-2 ЦПК України в редакції до набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом із тим, на обґрунтування підстави для перегляду з посиланням на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норми заявник надав судові рішення у справах, які не свідчать про подібність правовідносин.

Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-33249св16 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до фізичної особи про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння суд касаційної інстанції жодних висновків про застосування положень про позовну давність не робив.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року у справі у справі № 469/1393/16-ц суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного сулу про те, що оскільки прокурор звернувся до суду на захист порушених інтересів громади і суспільних, публічних (державних) інтересів без визначення іншого органу, який за законом уповноважений на захист цих прав, та набув процесуальні права позивача, то суд обґрунтовано досліджував питання про те, коли саме прокурор довідався або міг довідатись про порушення прав громади та держави. Отже, суд касаційної інстанції виходив з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Постанова Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року прийнята у справі № 904/9643/16 за позовом прокурора в інтересах держави в особі міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю про витребування майна. Суд касаційної інстанції виходив із того, що недійсність угоди від 20 червня 2013 року, за якою спірне майно вибуло з володіння міської ради, встановлено судовим рішенням у справі про банкрутство тільки 29 серпня 2016 року, а тому позовні вимоги заявлені у межах позовної давності. Крім того, позовна давність до вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовується. Подібні висновки викладено у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 9 серпня 2017 року в аналогічній справі № 904/12519/16.

За таких обставин правовідносини у цих справах і у справі, яка розглядається, не є подібними, що свідчить про відсутність визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для перегляду.

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року (у справі № 6?3063цс16), на яку у своїй заяві посилається заступник Генерального прокурора України, зроблено висновок про те, що суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За відсутності заяви сторони у спорі про застосування позовної давності правові наслідки її застосування відсутні.

Постанова Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року (у справі № 753/2541/16-ц) прийнята у справі про стягнення страхового відшкодування, майнової та моральної шкоди, отже правовідносини у цій справі і у справі, яка розглядається, не є подібними.

Таким чином, аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ураховуючи викладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа ? направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України (яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом).

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3 , підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, статтями 403-404, підпунктів 1, 2 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2016 року та рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська О.С. Золотніков