Теорія неправосудності або спроба ненаукового коментаря за відсутності практики застосування статті 375 КК України

Стаття 375 Кримінального кодексу стала безумовним трендом лютого для органів прокуратури. Було відкрито відразу кілька проваджень проти служителів Феміди за ознаками винесення ними «завідомо неправосудного рішення». Спробуємо розібратися, яке ж рішення в принципі може вважатися неправосудним. І допоможе в цьому пряма норма Конституції.

Згадайте новину: Верховна Рада України надала згоду на арешт суддів Печерського районного суду м. Києва Оксани Царевич, Віктора Кицюка та Сергія Вовка

А чому не встигли із суддею Вячеславом Підпалим!?

Суддя Волкова догралася - прокуратура повідомила їй про підозру в ухваленні завідомо неправосудного рішення.

Читайте інтерв'ю: Олег Березюк: Україні допоможе Місурійська система призначення суддів, яка діє у Сполучених Штатах Америки

Наукова думка в генезисі

За всі 23 роки незалежності (якщо не від самої появи цього складу злочину у вітчизняному законодавстві) важко пригадати бодай одну справу, в якій ст. 375 КК фігурувала б як самостійна кваліфікація. Прочитавши кілька науково-практичних коментарів до кодексів різних часів, нескладно помітити, що укладачі не звертали особливої уваги на нюанси її застосування (як і аналогічної ст.176 КК 1960 р.) та обмежувалися сухими рядками. Деякі частини кочували з видання до видання майже в незмінному вигляді. Хіба що новий автор коментаря творчо замінить якийсь приклад чи скоротить кілька речень своїх попередників.

Спільним для всіх коментаторів є висновок, що «постановлення судового акта завершується його проголошенням, і з цього моменту злочин, передбачений ч.1 ст.375 КК, визнається закінченим незалежно від часу набуття ним законної сили, його виконання та викликаних ним наслідків». Крапка. Жодних уточнень про те, хто ж має встановити або за якими ознаками констатувати сам факт скоєння правопорушення. Хоча й наводяться як приклад неправосудного акта засудження невинної особи або, навпаки, звільнення винного у скоєнні злочину, призначення покарання, яке виходить за межі передбаченої законом санкції, чи «відмова в задоволенні обгрунтованих позовних вимог».

Не проливає світла на це питання й НПК під редакцією академіків Академії правових наук України Володимира Сташиса та Василя Тація (2003 р. видання), де неправосудним називається такий судовий акт, що не відповідає вимогам законності та обгрунтованості. «Його неправосудність може бути пов’язана з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального закону або з невідповідністю вис­новків суду фактичним обставинам справи», — зазначає автор коментаря, кандидат юридичних наук Володимир Тютюгін.

Аналізуючи суб’єктивну сторону, автори коментарів наголошують на необхідності доведення умислу — матеріальної чи особистої зацікавленості судді в постановленні саме такого рішення: «Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.375 КК, характеризується тільки прямим умислом, оскільки особа усвідомлює, що постановляє завідомо неправосудний судовий акт, керуючись при цьому будь-якими мотивами, за винятком корисливих або інших особистих інтересів (ч.2 ст.375 КК). Якщо судовий акт постановляється колегіальним складом суду (кількома професійними суддями чи за участю народних засідателів або присяжних), то для кваліфікації їхніх дій за ст.375 КК необхідно встановити, що кожен з них діяв умисно й усвідомлював завідомо неправосудний характер такого акта. В іншому разі вчинене може розглядатися лише як дисциплінарний проступок, а якщо неправосудність судового акта сталася внаслідок несумлінного ставлення винного до виконання своїх службових обов’язків, то діяння (за інших необхідних умов) містить ознаки злочину, передбаченого ст.367 КК. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч.2 ст.375 КК, є мотив: корисливі спонукання чи інші особисті інтереси».

В НПК під редакцією доктора юридичних наук Станіслава Яценка (1994 р.) є й застереження про те, що не тягнуть за собою відповідальності за ст.176 КК 1960 р. процесуальні акти, які не вирішують справи по суті. Вочевидь, під такими розуміються й ті, що не підлягають оскарженню. Хоча з часом це уточнення з тексту коментарів випало.

Водночас зауважується, що, наприклад, установлення факту отримання суддею хабара ще не означає автоматичного визнання винесеного ним рішення неправосудним. Як казав свого часу один із суддів, у нас хабарі дають не стільки за незаконні, скільки за цілком правосудні рішення.

До речі, ст.176 КК 1960 р. — одна з небагатьох, що не зазнала змін з моменту прийняття кодексу. У кодексі 2001 року дещо змінилася лише кваліфікація: корисливі мотиви перенесли до ч.2 ст.375. Утім, на головній прогалині таких коментарів — відсутності уточнення щодо встановлення об’єктивної сторони цього злочину — це не позначилося.

Злочин із припущеннями

З огляду на оприлюднені відомості щодо обставин проваджень, які наразі відкрито проти суддів за ст.375 КК, можна виокремити два принципових запитання:

• чи повинні вноситися до Єдиного реєстру досудових розслідувань повідомлення громадян чи

припущення правоохоронців про неправосудність будь-якого судового акта?

• чи може піддаватися сумніву законність та обгрунтованість будь-якого судового акта, який не переглядався вищими інстанціями, зокрема в силу прямої законодавчої заборони щодо їх оскарження?

Відповідь на перше запитання півтора року тому фактично дана у висновку Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду від 1.07.2013 щодо питання про початок кримінального провадження стосовно суддів, пов’язаного зі здійсненням ними судочинства. Свого часу це питання ініціювала Рада суддів у зв’язку зі зверненням суддів Євпаторійського міського суду АР Крим від 25.02.2013, на яких поскаржилася невдоволена їх вердиктами громадянка. Щоправда, тоді прокуратура не наважилася «посягнути» на ст.375 і розпочала досудове розслідування за ч.1 ст.364 КК («Зловживання владою або службовим становищем»). Урешті-решт справу було закрито за відсутністю події кримінального правопорушення.

Водночас сам факт проведення слідчих дій стосовно суддів та працівників апарату за такою заявою громадянки дав підстави для певних узагальнень. Судді ВС насамперед звернули увагу органів прокуратури на вимоги чч.3, 4 і 5 ст.214 Кримінального процесуального кодексу, згідно з якими до ЄРДР уносяться відомості про кримінальне правопорушення, вимагається короткий виклад обставин, які свідчать про вчинення саме кримінального правопорушення, його попередню правову кваліфікацію із зазначенням статті або частин статті КК. При цьому критерієм унесення такої заяви до реєстру є «фактичні дані, які вказують на ознаки складу злочину — кримінального правопорушення», котрими не можуть уважатися припущення заявниці щодо незаконності постановлених судових актів стосовно неї.

Якщо ж виходити з протилежного, то, наприклад, сам факт подання податкової декларації можна вважати підставою для порушення кримінального провадження за ухилення від сплати податків (чи принаймні як замах на цей злочин), а отримання дозволу на придбання зброї розглядати як підготовку до скоєння вбивства.

Таким чином, можна дійти виснов­ку, що й у випадку з ст.375 КК унесенню до реєстру даних про кримінальне провадження має передувати встановлення об’єктивних даних щодо постановлення неправосудного рішення. Як їх знайти? Підказка — у Конституції.

Презумпція законності

У постанові Пленуму ВС «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 наголошується, що «відповідно до ч.5 ст.124 Конституції судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені».

Як висновують судді ВС, «виключне право перевірки законності та обгрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження в будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним порядком у справі не допускається». Інакше можна говорити про привласнення функцій здійснення правосуддя іншими органами або посадовими особами, що прямо заборонено ч.1 ст.124 Конституції.

Така заборона перекреслює й твердження окремих правників про те, що з-під дії ст.375 КК не повинні виводитися процесуальні рішення, що не підлягають оскарженню, а будь-які судові акти, включаючи ті, що не були ні оскаржені, ні скасовані, можуть піддаватися сумніву на предмет їх правосудності. Якщо пристати на їхню позицію, то потреба в перегляді більшості судових рішень вищими інстанціями взагалі відпаде. Адже органи прокуратури отримали б право відкривати кримінальне провадження лише за фактом постановлення суддею будь-якого рішення, включаючи процесуальне, послуговуючись тільки власною оцінкою їх законності та обгрунтованості та думкою із НПК про те, що злочин, передбачений ч.1 ст.375 КК, визнається закінченим з моменту постановлення та проголошення судового акта.

Втім, сам законодавець визначив перелік тих процесуальних актів, правосудність яких не може піддаватися сумніву взагалі чи які можуть оскаржуватися виключно під час перегляду самого судового рішення. Якщо, на думку науковців чи практиків, цей список треба розширити, ніщо не заважає запропонувати відповідну законодавчу ініціативу й переконати парламент в її необхідності.

Також як аргумент на користь можливості з’ясування правосудності судового рішення в кримінальному порядку наводиться той факт, що вимога стосовно обов’язкового попереднього перегляду та скасування для відкриття провадження за ст.375 КК залишає поза підозрою Верховний та Конституційний суди. Теоретично так і має бути, адже для існування правової держави необхідні органи правосуддя, чиї рішення є остаточними, аби не перетворювати здійснення правосуддя на нескінченний процес оскаржень і переглядів.

Урешті-решт оцінку позиції суддів ВС можуть дати їхні колеги на спільному засіданні судових палат. Є ще Європейський суд з прав людини. Хоча для доведення факту неправосудності в діях конкретного українського судді його висновки можуть використовуватися лише як додатковий аргумент, оскільки рішення ЄСПЛ самі по собі не скасовують національних судових актів.

А безсумнівна правосудність усіх рішень КС прямо зазначена в ст.150 Основного Закону. Свого часу Голова КС Іван Тимченко сказав: «Вище нас тільки Бог!» Тож тим, хто сумнівається у вердиктах єдиного органу конституційної юрисдикції, залишається сподіватися на справедливу оцінку суду вищого або… переписувати Основний Закон.

Тож із висновку суддів ВС випливає такий принцип: підставою для відкриття кримінального провадження за ст.375 КК є скасування оскаржуваного судового акта апеляційною чи касаційною інстанцією. А завданням правоохоронних органів буде доведення наявності умислу в діях судді чи суддів, які винесли таке рішення.

Кар’єризм як умисел

Факт скасування судового рішення є необхідною, але не достатньою умовою для внесення до ЄРДР даних про скоєння кримінального правопорушення. Інакше органи прокуратури, які зобов’язані в силу принципу публічності порушувати провадження за кожним повідомленням про злочин, потонули б у подібних розслідуваннях.

У свою чергу судова система була б паралізована відстороненнями від посад служителів Феміди, які ухвалювали скасовані вищими інстанціями судові акти. І ніяка люстрація не знадобилася б. Та й у самому ВС виникли б проблеми, оскільки є прецеденти, коли скасовувалися рішення однієї з палат, зокрема у справах, де наявний спір про юрисдикцію.

Отже, заявник, слідчий чи прокурор повинен обгрунтувати і свою підозру стосовно умисних дій судді, який виніс рішення, яке згодом було скасоване. Наприклад, з посиланням на ігнорування роз’яснень вищих судів або правових позицій ВС. Якщо врахувати, що досягти єдиної практики в правозастосуванні можна хіба що теоретично, цей аргумент можна вважати припустимим, але не вирішальним. Неважко пригадати приклади, коли пленум вищого спеціалізованого суду ухвалював постанову, окремі положення якої згодом заперечував ВС. Тож, за логікою, якщо суддя ухвалив вердикт цілком свідомо, але в суворій відповідності з рекомендаціями касаційної інстанції, що у ВС згодом визнають помилкою, то тут уже можна говорити і про «організовану злочинну групу», яка утворилася для винесення «завідомо неправосудних рішень».

Ще складніше довести наявність корисливих мотивів (нагадаємо, що отримання неправомірної вигоди — це зовсім інша стаття). В НПК 2003 р. як приклад корисливості наведено засудження невинного через небажання повернути борг, а в 1994 р. — через намір заволодіти квартирою. З доказами цієї суб’єктивної сторони в правоохоронних органів складнощів не виникне. Але принаймні докази, які дають підстави підозрювати суддю в такій корисливості, мають існувати на момент внесення даних до ЄРДР.

Дещо складніше з «особистими інтересами». Ревнощі чи помсту ще можна довести завдяки свідченням інших осіб. Але кар’єризм чи прагнення просунутися по службі, що науковці називають прикладом такої зацікавленості, взагалі-то є нормальним явищем для більшості правників. То чи можна, наприклад, позитивну відповідь судді на запитання журналістів «Чи прагнете ви стати суддею вищої інстанції?» вважати доказом кар’єризму?

Втім, не виключено, що правоохоронні органи можуть віднайти й інші докази «свідомості» дій суддів. І це збагатить наукову думку в наступних перевиданнях НПК.

Хто із заявою прийде…

Водночас Судова палата у кримінальних справах ВС звертає увагу й на інший бік подібних заяв громадян та дій правоохоронних органів. У вис­новку зазначено, що «під втручанням у діяльність судових органів слід розуміти вплив на суддю в будь-якій формі (прохання, вимога, вказівка, погроза, підкуп, насильство, критика судді в засобах масової інформації до вирішення справи у зв’язку з її розглядом тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити його до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій або ухвалення певного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів, на якій стадії процесу та в діяльність суду якої інстанції здійснюється втручання» (пп.10 і 11 постанови Пленуму ВС №8).

Разом з тим, нагадують судді ВС, в ст.383 КК законодавець передбачив відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про злочин, об’єктом якого є інтереси правосуддя й за яке в кожному випадку його скоєння має також наставати передбачена законом відповідальність. Адже громадянин, який подає заяву про скоєння злочину, має бути попереджений під розписку про відповідальність за неправдивий донос. Відповідні прецеденти вже були в судовій практиці. Якщо ж такі дані внесено до ЄРДР за ініціативою самих правоохоронців, то відповідальність для них може наставати за статтями КК у сфері службових злочинів.

За 2 роки ні Конституція (в частині гарантій незалежності правосуддя), ні КК та КПК (у цитованих положеннях) не зазнали змін. Змінилося головне — тренд у ставленні влади та частини суспільства до Феміди. Це фактично й уможливило перебирання правоохоронними органами, політиками, високопосадовцями функцій правосуддя.

Проте в будь-якому разі, доки в Конституції записана презумпція законності судового рішення, ніхто не може ставити під сумнів його правосудність. Якими б благими мотивами, суспільними потребами чи політичною доцільністю це не виправдовувалося.

Автор статті: Лев Семишоцький, ЗАКОН&БИЗНЕС

Аналізуйте судовий акт: Початок кримінального провадження стосовно суддів, яке пов'язане із здійсненням ними судочинства (Висновок ВРУ від 01.07.2013).