Судові витрати на професійну правничу допомогу: останні тенденції компенсації та баланс інтересів сторін

Інститут компенсації судових витрат на професійну правничу допомогу є одним із ключових елементів процесуального законодавства України. Його головне призначення — забезпечення реалізації конституційного права на судовий захист, реалізація принципу «переможець отримує все» (loser pays style) та дестимулювання недобросовісного і безпідставного ініціювання судових процесів.

Проте сучасна правозастосовна практика демонструє наявність суттєвих системних дисбалансів. З одного боку, юридичний ринок України пропонує висококваліфіковані адвокатські послуги за ринковими цінами, що відображають інфляційні процеси, високий ризик і складність правової роботи. З іншого — національні суди продовжують активно використовувати процесуальні механізми для суттєвого зменшення розміру витрат, що підлягають відшкодуванню.

Перемога в судовому спорі традиційно сприймається як можливість не лише отримати позитивне рішення по суті, а й перекласти на сторону, яка програла, понесені судові витрати. Проте саме щодо витрат на професійну правничу допомогу на практиці виникає дедалі більше запитань. Основна проблема полягає не стільки в самому існуванні механізму судового контролю за адвокатськими витратами, скільки в розриві між реальною ринковою вартістю професійної правничої допомоги та сумами, які суди вважають такими, що підлягають компенсації.

Так, в останні роки в основних тенденціях розподілу витрат у судовій практиці, зокрема на рівні Великої Палати та касаційних судів у складі Верховного Суду, сформувався чіткий вектор щодо підходів до відшкодування витрат на правничу допомогу.

Читайте статтю: Витрати на правничу допомогу: огляд практики Верховного Суду

Зокрема, серед ключових тенденцій можна виділити такі:

1. лібералізація вимог до деталізації послуг при фіксованому гонорарі. Якщо між стороною та адвокатом укладено договір із зазначенням фіксованого розміру гонорару (а не погодинної оплати), заявник не зобов’язаний надавати деталізований розшифрований звіт із розбивкою за хвилинами або конкретними діями. Сам факт надання послуги та її підтвердження в межах договору є достатньою підставою для розгляду судом;
2. дотримання принципу диспозитивності та змагальності. Суд не має права зменшувати розмір витрат на правничу допомогу за власною ініціативою (за винятком випадків порушення вимог щодо належності чи допустимості доказів або суттєвого порушення процесуального порядку). Для зменшення розміру обов’язковим є подання клопотання іншою стороною спору;
3. презумпція дійсності витрат. Заявлені стороною витрати вважаються дійсними та обґрунтованими, поки інша сторона за допомогою належних і допустимих доказів не доведе протилежного або не обґрунтує їх неспівмірність;
4. застосування критерію «розумності та співмірності». Суди зобов’язані оцінювати співмірність заявленої суми зі складністю справи, ціною позову, значенням справи для сторони, часом, витраченим адвокатом, та загальним обсягом наданих послуг.

Попри позитивні зрушення щодо стандартів доказування, саме критерій “розумності та співмірності” став основним інструментом у руках суддів для масового та часом неочікуваного урізання заявлених компенсацій.

Проблема формального зниження витрат: чому тягар лягає на сторону, яка виграла спір? На практиці клієнти та їхні представники щораз частіше зіштовхуються із ситуацією, коли фактичні ринкові витрати на адвоката компенсуються лише частково — на рівні 10–30% від реально сплаченої суми.

Суди формально обґрунтовують таке зменшення тим, що справа належить до категорії «простих», є справою незначної складності, має незначний обсяг доказової бази або повторює вже сформовану судову практику. В результаті виникає парадоксальна та юридично несправедлива ситуація: сторона, чиї права були порушені, виграє судовий процес, але зазнає суттєвих фінансових збитків у вигляді непокритих витрат на адвоката.

Дайджест: 5 аспектів компенсації витрат на правничу допомогу: судова практика

Ключові фактори та причини цієї проблеми полягають у такому:

1. відрив судової оцінки від реалій юридичного ринку. Судді нерідко оцінюють вартість правничої допомоги за застарілими суб’єктивними уявленнями, не враховуючи накладні витрати адвокатських об’єднань, кваліфікацію адвокатів, використання сучасних технологічних рішень та податкове навантаження на бізнес;
2. формальне трактування «складності справи». Для суду справа може здаватися «типовою», проте належна підготовка до неї — збір доказів, аналіз актуальної практики Верховного Суду, витребування документів, проведення досудових експертиз — вимагає десятків годин високої інтелектуальної праці. Суди ж оцінюють лише кінцевий результат (кількість сторінок процесуального документа чи тривалість засідання), ігноруючи підготовчу роботу;
3. незбалансований розподіл ризиків. Відповідач або позивач, який ініціював завідомо недобросовісний або безпідставний спір, у разі програшу отримує так зване дискреційне «милосердя» від суду у вигляді зменшення відшкодування. У результаті та сторона, що програла, фактично не несе повного фінансового покарання за створення судового спору, а переможець залишається з фінансовими збитками.

Це створює небезпечний дестимулювальний ефект для громадян і бізнесу: звернення до суду за захистом відправного права стає економічно невигідним, якщо сума потенційного відшкодування збитків є порівнюваною або меншою за реальну вартість юридичних послуг.

Саме ця обставина дає підстави дещо ширше подивитися на проблему. Питання полягає не лише в тому, чи має переможець спору право на компенсацію понесених витрат, а й у тому, за якими критеріями визначається межа такої компенсації та наскільки вона повинна відповідати фактичній вартості отриманої правничої допомоги.

Адже між клієнтом та адвокатом існують договірні відносини, в межах яких сторони самостійно визначають обсяг роботи та її вартість. Натомість після завершення судового спору до цих відносин фактично додається третій вимір — оцінка суду, який має вирішити, яку частину понесених витрат обґрунтовано покласти на процесуального опонента.

Таким чином, у центрі проблеми опиняється питання співвідношення свободи договору, ринкової вартості правничої допомоги та процесуального обов’язку іншої сторони компенсувати витрати переможця спору.

Саме в цій площині й виникає необхідність визначити межі судового розсуду: з одного боку, він має запобігати зловживанням і стягненню очевидно надмірних витрат, а з іншого — не повинен перетворюватися на механізм систематичного заниження фактичної вартості професійної правничої допомоги.

Для того щоб зрозуміти, де проходить ця межа, насамперед варто звернутися до правової природи гонорару адвоката та співвідношення договірної свободи з правилами розподілу судових витрат.

Клієнт, звертаючись до адвоката, перебуває у звичайних ринкових відносинах. Вартість юридичних послуг формується з урахуванням кваліфікації адвоката, його спеціалізації, складності завдання, строків, обсягу матеріалів, необхідності проведення досліджень, підготовки процесуальних документів, участі в судових засіданнях та відповідальності за результат. У складних господарських, корпоративних, банківських, податкових або інвестиційних спорах рахунок за правничу допомогу може бути значним.

Однак після завершення спору сторона, яка виграла справу, нерідко стикається з іншою реальністю: суд визнає заявлені витрати документально підтвердженими, але компенсує лише їх частину, посилаючись на те, що вони «не відповідають складності справи», «є надмірними», «не є співмірними» або «перевищують розумні межі».

Таким чином, виникає парадокс: клієнт фактично заплатив за юридичну послугу ринкову ціну, але компенсація, яку він може отримати від процесуального опонента, визначається вже не лише ринком і договором, а й судовою оцінкою того, наскільки здійснені витрати були необхідними та співмірними конкретній справі.

Саме тут проходить одна з найскладніших меж сучасного інституту судових витрат: де закінчується свобода сторони обирати адвоката та домовлятися з ним про оплату і починається обов’язок суду захистити іншу сторону від необґрунтованого фінансового навантаження?

Законодавство керується договірним характером гонорару адвоката: його розмір визначається домовленістю між адвокатом і клієнтом. Водночас під час розподілу судових витрат ця сума підлягає оцінюванню судом з огляду на її необхідність, обґрунтованість та співмірність. Отже, існує важливе розмежування: клієнт і адвокат вільні визначати вартість правничої допомоги, однак її компенсація за рахунок процесуального опонента не є автоматичною.

Водночас судовий контроль не повинен перетворюватися на самостійне визначення «правильної» ціни юридичної послуги. Його завдання — встановити, чи є заявлені до компенсації витрати обґрунтованими з урахуванням конкретних обставин справи.

Саме проблема визначення такої співмірності є одним із найбільш дискусійних питань сучасної практики.

Читайте статтю: Відшкодування витрат на правничу допомогу під час розгляду сімейних справ

«Складність справи» як оцінний критерій. Особливе значення під час оцінювання витрат має складність справи. Однак її не можна визначати лише за кількістю сторінок, судових засідань чи процесуальних документів.

Складність спору для суду та обсяг професійної роботи адвоката — не тотожні категорії. Навіть у справі, яка зовні може видаватися нескладною, адвокатська робота може вимагати глибокого опрацювання правових питань, пошуку та аналізу релевантної практики, побудови декількох варіантів правової позиції й оцінки процесуальних ризиків. Водночас реальний обсяг такої роботи та оцінка складності самої справи далеко не завжди може бути очевидною на початковому етапі її розгляду. Про це, зокрема, може свідчити те, що спір після скасування судового рішення повертається на новий розгляд або проходить декілька кіл судового розгляду. Якщо для остаточного вирішення спору необхідне неодноразове його дослідження судами різних інстанцій, це свідчить про наявність правових чи фактичних питань, які виявилися складнішими, ніж могли здаватися спочатку. Такий підхід відображений і в судовій практиці. Так, у постанові Верховного Суду від 25.03.2026 у справі № 722/1520/23 Суд критично оцінив висновок апеляційного суду про незначну складність справи, звернувши увагу, зокрема, на те, що справа розглядалася судами всіх інстанцій — у першій, апеляційній та касаційній, а згодом повторно в апеляційній інстанції. Верховний Суд фактично пов’язав таку тривалість і багатоетапність судового розгляду з наявністю спірних питань факту і права та необхідністю значних часових та інтелектуальних затрат адвоката. Водночас Суд наголосив на необхідності належної мотивації зменшення витрат на правничу допомогу: суд має зазначити, які саме витрати не підлягають відшкодуванню, у якій частині та з яких правових підстав. Отже, сама лише оцінка справи як «нескладної» без урахування фактичної тривалості та багатоетапності її розгляду не може бути достатньою підставою для істотного зменшення компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Тому сам собою висновок про те, що справа є «простою», не повинен автоматично свідчити про надмірність заявленого гонорару.

Коли судовий контроль стає формальним. Проблема виникає тоді, коли суд, визнаючи факт надання правничої допомоги та здійснення витрат, істотно зменшує їх розмір, обмежуючись загальним посиланням на невідповідність складності справи.

Оцінний характер критерію співмірності надає суду певний простір для розсуду, однак такий розсуд має бути мотивованим. Якщо суд вважає витрати надмірними, доцільно вказати, які саме роботи є зайвими, який обсяг часу є надмірним або чому заявлена вартість не відповідає характеру виконаної роботи.

Так, Верховний Суд послідовно виходить із того, що зменшення заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу не може ґрунтуватися лише на загальному посиланні на складність справи, обсяг виконаної роботи, розумність чи співмірність заявленої суми. Суд має надати конкретну оцінку заявленим витратам, співвіднести їх із фактично виконаними адвокатом роботами, витраченим часом та іншими передбаченими законом критеріями і належним чином мотивувати висновок про їх зменшення.

Особливо чітко цей підхід сформульований у постанові Верховного Суду від 03.10. 2024 у справі № 911/1046/23, у якій Суд зазначив, що в разі зменшення витрат суд має конкретно вказати, які саме витрати не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. У цій самій справі суди здійснили аналіз окремих позицій витрат, встановивши, зокрема, які з них повністю або частково охоплювалися іншими видами правничої допомоги.

Аналогічний підхід простежується і в постанові Верховного Суду від 29.12. 2025 у справі № 640/20355/19, де Суд наголосив на необхідності оцінки витрат з урахуванням конкретних критеріїв їх співмірності — складності справи та виконаних робіт, часу, витраченого адвокатом, обсягу наданих послуг, ціни та значення справи. Водночас Верховний Суд окремо підкреслив, що обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про їх зменшення.

Такий підхід узгоджується і з постановою Верховного Суду від 18.09. 2025 у справі № 922/82/20, в якій Суд перевіряв обґрунтованість розподілу витрат через оцінку поданих доказів, обсягу наданих адвокатом послуг, їх реальності, необхідності та розумності.

Отже, суд, вирішуючи питання про зменшення компенсації витрат на професійну правничу допомогу, не може обмежитися абстрактною констатацією того, що заявлена сума є «завищеною», «нерозумною» або «неспівмірною». Із судового рішення має бути зрозуміло, які саме складові витрат суд вважає такими, що не відповідають установленим критеріям, у якій частині вони не підлягають компенсації та з яких конкретних підстав. Відсутність такої мотивації позбавляє сторону можливості зрозуміти причини зменшення заявленої компенсації та свідчить про неналежне застосування критеріїв розподілу судових витрат. Водночас у разі порушення зазначеного принципу судовий контроль також ризикує перетворитися на визначення вартості правничої допомоги без достатнього зв’язку з її фактичним обсягом.

Читайте статтю: Спрощено вимоги до обліку витрат на правничу допомогу (ВС у справі №240/32993/23)

Ринкова вартість правничої допомоги. Вартість адвокатської роботи формується ринком і залежить, зокрема, від досвіду та спеціалізації адвоката, складності завдання, строків його виконання та рівня відповідальності.

Тому сама собою висока вартість правничої допомоги не свідчить про її неспівмірність. Проте й договірна ціна не може бути безумовною підставою для стягнення всієї суми з опонента.

Оптимальним видається підхід, за якого суд оцінює конкретне співвідношення між обсягом і складністю роботи, необхідністю її виконання, часом, кваліфікацією адвоката, не підміняючи при цьому ринок власним уявленням про ціну юридичної послуги. Тому сам собою розмір договірного гонорару, навіть якщо він є значним, не може автоматично свідчити про неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу. Його оцінювання має здійснюватися з урахуванням складності справи, обсягу та характеру виконаної адвокатом роботи, часу, витраченого на її виконання, ціни та значення справи. Водночас договірна домовленість між адвокатом і клієнтом не є безумовною підставою для покладення всієї суми гонорару на процесуального опонента, оскільки при розподілі судових витрат суд перевіряє її відповідність критеріям реальності, необхідності, розумності та співмірності. Такий підхід підтверджується актуальною практикою Верховного Суду, зокрема постановами від 03.09.2025 у справі № 922/1836/24 та від 27.11.2025 у справі № 910/2991/24.

Таким чином, судовий контроль має бути спрямований не на пошук абстрактної «правильної» вартості адвокатської роботи, а на перевірку обґрунтованості конкретних витрат у конкретній справі.

Однак було би помилкою розглядати відшкодування судових витрат виключно крізь призму обмеження прав переможця спору. В українській судовій практиці існує і зворотно-негативна тенденція — зловживання процесуальними правами з боку недобросовісних учасників спору за допомогою укладання штучно завищених договорів.

Інститут відшкодування витрат не повинен перетворюватися на засіб безпідставного збагачення чи інструмент фінансового тиску на опонента.

 ДАйДЖЕСТ: 12 корисних рішень ВС щодо відшкодування витрат на правничу допомогу

Форми зловживань, які спонукають суди до стримування:

1. штучне завищення цін. Коли у звичайній справі про стягнення невеликого боргу за договором оренди фігурує адвокатський гонорар, що у кілька разів перевищує розмір основного боргу;
2. подвійне або надмірне кодифікування послуг. Включення до акта виконаних робіт пунктів на кшталт «направлення позовної заяви поштою — 4 години», «ознайомлення з ухвалою про відкриття провадження — 3 години», що є суто технічними діями і не вимагають високої правничої кваліфікації;
3. залучення «зіркових» адвокатів у побутових спорах. Сторона не повинна перекладати на опонента тягар оплати надмірно дорогих юридичних радників, якщо аналогічний захист у конкретній справі міг бути наданий за середньоринковими ставкам.

З огляду на це судовий контроль за розміром витрат є необхідним запобіжником. Опонент у процесі повинен мати гарантію того, що його процесуальна поразка не призведе до банкрутства через суб’єктивні фінансові домовленості між іншою стороною та її адвокатом.

А отже, сучасна судова практика повинна відображати пошук золотої середини між захистом права переможця на повну компенсацію та захистом тієї сторони, яка програла, від непропорційних витрат, забезпечуючи баланс критерію розумності.

Для досягнення цього суди повинні покладатися на перевірку реальності та дійсності: чи дійсно послуги були надані й чи дійсно витрати здійснені (або підлягають обов’язковій сплаті); перевірку необхідності: чи були відповідні дії адвоката об’єктивно необхідними для ефективного захисту прав клієнта в суді; перевірку розумності та співмірності: чи є розмір витрат виправданим з огляду на рівень складності справи, значення її для суспільства та сторін, а також ринкові розцінки на аналогічні послуги.

Тенденції судової практики свідчать про поступовий розвиток інституту судових витрат в Україні. Суди відійшли від формальних вимог до кожної хвилини часової деталізації за фіксованого гонорару, проте залишили за собою широкий простір для дискреційного оцінювання «співмірності».

Головним завданням судової системи на нинішньому етапі є відмова від автоматичного та несправедливого заниження витрат. Зменшення розміру компенсації має бути винятковим, належно вмотивованим заходом у разі доведеного зловживання або очевидної неспівмірності, а не загальним правилом. Лише за таких умов інститут компенсації правничої допомоги повноцінно виконуватиме свою правозахисну та стримувальну функцію.

Автор статті: Ірина Гелетій,

адвокат ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Джерело: ЮП