Стягнути грошову компенсацію за частку у спільному майні, у випадку відчуження такого майна без згоди іншого з подружжя - МОЖЛИВО. При цьому одночасно заявляти позовну вимогу про визнання недійсним такого правочину з відчуження - не потрібно (ВП ВС, справа №125/2157/19 від 31.08.2022 р.)

Фабула судового акту: Колишня дружина звернулася до суду з позовом до свого екс-чоловіка про визнання договорів продажу спільних авто, набутих у шлюбі - недійсними та поділ спільного майна подружжя. Треті особи були покупці спірного майна - трьох автомобілів.Позов мотивований тим, що позивачці стало відомо про те, що відповідач на власний розсуд, без згоди позивачки відчужив указані автомобілі. Уточнивши позов вона також попросила стягнути з відповідача грошову компенсацію за належну їй частку у спільному майні подружжя в розмірі 1/2 вартості відчужених авто в сумі 558 797,50 грн.

Суд першої інстанції її вимоги задовольнив повністю. Суд апеляційної - відмовив лише в частині визнання договорів недійсним, і порахував компенсацію за майно керуючись цінами встановленими в договорах (вийшло замість ~559 тис, 20 тис грн.). ВП ВС погодилась із апеляційним судом в частині відмови у визнанні недійсними договорів, і не погодився в частині визначення ціни за договорами, попри те що ринкова ціна на авто значно вища. ВП ВС пояснила:

Щодо того, чи є належним склад відповідачів у позові про визнання угоди недійсною

ВС констатував, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч.3 ст.215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог.

З огляду на зазначене, якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійним суд встановить, що позов пред`явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб`єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави або за клопотанням сторони спору здійснює заміну відповідача на належного або залучає співвідповідача.

Щодо того чи є позов про визнання угоди відчуження спільного майна подружжя первинним та ефективним при одночасному заявленні вимоги про відшкодування вартості проданого майна в порядку поділу майна подружжя

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (ч.1 ст. 355 ЦК України).

За вимогами ч.1,2 ст 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Тобто відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду виснує, що пред'явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо.При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)).

В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст. 183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абз.1,2 ч.2 ст.364 ЦК України).

Щодо ціни та того чи потрібно враховувати добросовісність при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна подружжя, вчиненого без згоди подружжя та чи підлягає врахуванню добросовісна поведінка інших учасників справи.

Сторони правочинів повинні діяти добросовісно й у випадку порушення цього обов`язку вони позбавляються захисту (ст. 13 ЦК України). Зазначене свідчить, що відчуження одним із подружжя спільного подружнього майна за ціною, нижчою за ринкову вартість цього майна, без згоди на таку вартість іншого з подружжя є порушенням права цього подружжя на мирне володіння своїм майном та отримання за нього справедливої ціни, а також є проявом недобросовісності відчужувача, що позбавляє останнього права виплатити компенсацію саме у визначеному договором розмірі.

У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції іншому з подружжя (співвласнику) у зв`язку з припиненням його права на спільне майно. При цьому вартість майна, що підлягає поділу, у разі недосягнення згоди між подружжям, визначається на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним з подружжя проти волі іншого. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). Він є сталим при вирішенні вказаного правового питання у спірних правовідносинах. Підстав для відступу від нього немає.

Отже у цій справі: Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, апеляційний суд виходив із того, що оскільки вирішено питання про грошову компенсацію автомобілів, то спірні автомобілі вже втратили статус спільного сумісного майна подружжя, а тому договорами купівлі-продажу не порушено права позивачки як власника спільного сумісного майна подружжя.

Інакше кажучи, позовну вимогу про визнання недійсним правочину з відчуження спільного майна подружжя не можна задовольнити одночасно з позовною вимогою про стягнення компенсації за відчужене майно.

Але викладені висновки у мотивувальній частині постанови апеляційного суду підлягають зміні. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право спільної сумісної власності позивачки було порушено в момент укладення договору про відчуження майна без її згоди, однак, виходячи з обраного нею способу захисту (стягнення грошової компенсації вартості майна), суди дійшли в цілому правильного висновку про захист порушеного права шляхом присудження грошової компенсації за частку в спільному майні подружжя.

Також, ВП ВС не погодитись із висновками апеляційного суду про стягнення компенсації у розмірі, зазначеній у договорі відчуження спірного майна, оскільки, як зазначалося вище - у разі відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, слід визначити ринкову вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

Аналізуйте судовий акт: При внесенні частки у спільному майні як вкладу до статутного капіталу, співвласники цього майна не мають переважного права, тому й переведення на них прав покупця - неможливе (ВС КЦС №520/2224/19-ц від 17.05.2022 р.);

Відсутність нотаріальних згод співвласників на передачу в іпотеку частки нерухомого майна, яке є їх спільною частковою власністю є підставою визнання договору іпотеки недійсним (ВС КГС № 910/15803/19 від 16.08.2022 р.) ;

Неплатоспроможність, як і згода, одного співвласника не має значення, коли суд на його користь передає частку іншого співвласника у праві спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ (наприклад на авто), взамін на компенсацію. (ВС ВП справа №209/3085/20 від 08.02.2022 р.);

Витрати співвласників нерухомого майна повинні бути розподілені між сторонами, відповідно до їх часток у спільній частковій власності (ВС КЦС, справа №1527/2-109/11 від 07.02.2023 р.).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2022 року

м. Київ

Справа № 125/2157/19

Провадження № 14-40цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Сімоненко В. М.,

суддів Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договорів недійсними та поділ спільного майна подружжя,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

1. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договорів недійсними та поділ спільного майна подружжя.

2. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що в період перебування у шлюбі з ОСОБА_2 ними було придбано транспортні засоби, а саме: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску.

3. Згоди про добровільний поділ спірного майна між сторонами після припинення шлюбних відносин не досягнуто. Разом з тим, у подальшому ОСОБА_1 стало відомо про те, що відповідач на власний розсуд, без згоди позивачки відчужив указані автомобілі.

4. ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог остаточно просила: визнати недійсними договори купівлі-продажу транспортних засобів від 05 і 10 вересня 2019 року та від 22 листопада 2019 року; стягнути з відповідача грошову компенсацію за належну їй частку у спільному майні подружжя в розмірі 1/2 вартості відчуженого майна в сумі 558 797,50 грн, що еквівалентно 20 750,00 дол. США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

5. Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено:

визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу HONDA CR-V 2015 року випуску, номер кузова (шасі, рами) НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 від 10 вересня 2019 року;

визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу RENAULT MASTER 2013 року випуску, номер кузова (шасі, рами) НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 від 05 вересня 2019 року;

визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску, номер кузова (шасі, рами) НОМЕР_5 , № НОМЕР_6 від 22 листопада 2019 року;

визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 транспортні засоби: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість її частки у спільній сумісній власності в розмірі 1/2 вартості відчужених транспортних засобів: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску, на загальну суму 558 797,50 грн, що еквівалентно 20 750 дол. США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

6. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно було придбане в період перебування сторін у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. Відповідач усупереч положенням статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) відчужив транспортні засоби на власний розсуд, без згоди позивачки, а тому майно підлягає поверненню у спільну власність подружжя, а на користь позивачки підлягає стягненню 1/2 частка ринкової вартості цього майна.

7. При цьому суд послався на постанову Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у пунктах 22, 30 якої вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди, - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

8. Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану у частині рішення суду першої інстанції щодо майнової вимоги, задоволено частково:

рішення Барського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2020 року скасовано;

позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у сумі 25 500,00 грн за належну їй частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в розмірі 1/2 вартості відчужених транспортних засобів: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

9. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у справі наявні копії договорів купівлі-продажу, відповідно до умов яких розрахунок та оплата транспортних засобів становить: HONDA CR-V 2015 року випуску в розмірі 30 000,00 грн; RENAULT MASTER 2013 року випуску в розмірі 10 500,00 грн та MERCEDES-BENZS PRINTER 211 2006 року випуску в розмірі 10 500,00 грн. Позивачка належним чином не спростувала вартість відчужених автомобілів за вказаними договорами. Ці договори є єдиним належним та допустимим доказом, який підтверджує вартість транспортних засобів. Позивачка в суді першої інстанції заявляла клопотання про призначення автотоварознавчої експертизи для визначення вартості автомобілів, однак після збільшення позовних вимог вона не наполягала на проведенні такої експертизи та просила вказане клопотання залишити без розгляду. Тому позивачкою не доведено належними доказами вартість транспортних засобів у розмірі 1 117 595,00 грн, тобто не спростована ціна, за якою автомобілі були відчужені. За таких обставин, на думку суду апеляційної інстанції, позивачка має право на отримання компенсації Ѕ частки від загальної вартості вказаних автомобілів відповідно до договорів у сумі 51 000,00 грн, а саме 25 500,00 грн.

10. Додатковою постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 369,83 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 7 999,70 грн.

11. Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при ухваленні постанови судом не вирішено питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

12. У грудні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_6 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржувані рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

13. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, відповідно до якого у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. Правочин щодо відчуження вказаних транспортних засобів виходить за межі дрібного побутового та потребував згоди позивачки як другого зі співвласників, а тому відсутність згоди одного зі співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою визнання цього правочину недійсним.

14. Апеляційний суд не взяв до уваги, що згідно з пунктом 50 Національного стандарту № 1 «Загальні оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440, проведенню незалежної оцінки майна передує підготовчий етап. Неможливість експертом безпосередньо ознайомитися з об`єктом оцінки унеможливлює здійснення повноцінної оцінки транспортних засобів відповідно до Національного стандарту № 1 «Загальні оцінки майна і майнових прав». При цьому позивачка надала до суду розрахунок, який відображає об`єктивну середню ринкову вартість кожного транспортного засобу, що є предметом спору, на момент розгляду справи та з урахуванням дійсних цін на вторинному ринку, який залишився поза увагою апеляційного суду, що свідчить про порушення судом норм процесуального права в частині недослідження доказів та обставин, що мають істотне значення для справи.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

15. У лютому 2021 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

16. Відзив мотивовано тим, що ринкова вартість спірних автомобілів на час розгляду справи визначається на підставі певних засобів доказування, якими, зокрема, є довідка-рахунок, інформаційно-аналітичні довідки, виготовлені суб`єктами господарювання, висновки експерта та договори купівлі-продажу транспортного засобу, укладені в Регіональному сервісному центрі. Унаслідок задоволення вимог про визнання договорів купівлі-продажу недійсними будуть порушені права третіх осіб, які є сторонами оспорюваних правочинів.

Рух справи

17. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

18. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

19. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року справу передано на розгляд Великій Палаті Верховного Суду, оскільки колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

20. Частиною п`ятою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

21. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 цього Кодексу.

22. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому колегія зазначила питання, які постають при вирішенні цієї справи, зокрема: а) чи є належним склад відповідачів у позові про визнання угоди недійсною; б) чи є позов про визнання угоди відчуження спільного майна подружжя первинним та ефективним при одночасному заявленні вимоги про відшкодування вартості проданого майна в порядку поділу майна подружжя; в) чи потрібно враховувати добросовісність при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна подружжя, вчиненого без згоди подружжя; г) чи підлягає врахуванню добросовісна поведінка інших учасників справи.

23. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за умови відсутності процесуальної можливості іншого, зазначила, що вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, шляхом їх конкретизації.

24. Ухвалу мотивовано тим, що існує різна практика судів щодо визначення кола відповідачів, а також щодо застосування принципу добросовісності в подібних правовідносинах з огляду на заявлені позовні вимоги та обов`язкові підстави скасування судових рішень (частина перша статті 411 ЦПК України).

25. Так, під час розгляду справи № 205/1255/17-ц покупці за оспорюваними договорами купівлі-продажу до участі у справі залучені третіми особами та до них позовних вимог не пред`явлено. Судові рішення в цій справі ухвалені із застосуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, якою визнано недійсним договір іпотеки, при цьому відповідачем був лише іпотекодавець, тоді як іпотекодержатель був залучений до участі у справі третьою особою.

26. Разом із тим у пунктах 61, 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17 (провадження № 12-128гс18) зазначено, що в якості відповідачів мають залучатись усі сторони правочину.

27. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «у випадку пред`явлення позову до неналежного відповідача суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача, у випадку його залучення».

28. Аналізуючи зміст постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), Друга судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що принцип добросовісності не повинен застосовуватися при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників без згоди іншого (інших) співвласника.

29. У пункті 8.26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) вказано, що закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)) може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

30. Однак Верховний Суд України, при ухваленні постанов від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12, застосував принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним зі співвласників, у тому числі подружжя.

31. Натомість у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 зроблено такий висновок, що: «Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України».

32. Отже, Верховним Судом України при ухваленні постанови від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 не було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним зі співвласників.

33. Верховний Суд України не відступав від висновку, зробленого в постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.

34. Неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України, щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності пункту 6 статті 3 ЦК України. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до неврахування інтересів добросовісного контрагента.

35. З огляду на викладене, колегія суддів Другої судової палати у складі Верховного Суду вважає, що справа містить виключну правову проблему щодо застосування принципу добросовісності при визнанні договору недійсним та її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

36. Ухвалою Велика Палата Верховного Суду від 27 квітня 2021 року прийняла справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

37. 18 вересня 1983 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований виконавчим комітетом сільської ради с. Мазники Деражнянського району Хмельницької області, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_7 від 18 вересня 1983 року.

38. З 2019 року сторони проживали окремо, а шлюбні відносини фактично були припинені.

39. Під час перебування у шлюбі сторонами придбано транспортні засоби HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску.

40. Вказані автомобілі були оформлені на відповідача ОСОБА_2 .

41. З відомостей, які зазначені у листі ТСЦ №0541 РСЦ МВС у Вінницькій області № 31/2/0541-1166 від 05 березня 2020 року (а. с. 61), та наданих копій договорів купівлі-продажу (а. с. 62-64) встановлено, що відповідачем було відчужено: транспортний засіб HONDA CR-V 2015 року випуску на підставі договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року № 4023 третій особі ОСОБА_3 ; транспортний засіб RENAULT MASTER 2013 року випуску на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2019 року № 327/19/004083 третій особі ОСОБА_4 та транспортний засіб MERCEDES-BENZS PRINTER 211 2006 року випуску на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2019 року № 327/19/004418 третій особі ОСОБА_5 .

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Загальні положення щодо визнання правочину недійсним і способів захисту

42. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.

43. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Вказана правова норма кореспондується з положеннями частини першої статті 626 ЦК України.

44. Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин.

45. Зміст договору як угоди домовленості (правочину) двох або більше сторін складає сукупність визначених на їхній розсуд сторін та погоджених ними умов, у яких закріплюються їхні права і обов`язки, що складають зміст договірного зобов`язання (частина перша статті 626, частина перша статті 628 ЦК України)

46. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (частина третя статті 509 ЦК України, пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

47. Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

48. Статтями 203 215 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

49. Вирішуючи питання про недійсність правочину судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

50. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, якими передбачено, зокрема, право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

51. Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.

52. Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

53. Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція, яка в загальному вигляді передбачена абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України.

54. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

55. Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

56. Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог.

Щодо учасників судового провадження

57. Вирішуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним у загальному розумінні, суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню (сторонами справи мають бути всі сторони правочину), та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав.

58. Разом з тим, якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної власності, суд відповідно до вимог ЦПК України залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників.

59. До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17 та постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц.

60. З огляду на зазначене, якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійним суд встановить, що позов пред`явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб`єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави або за клопотанням сторони спору здійснює заміну відповідача на належного або залучає співвідповідача.

61. Вказані правові висновки не суперечать тим, які містяться в постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20), від 19 серпня 2020 року в справі № 639/6295/16-ц (провадження № 61-36683св18), від 14 липня 2020 року в справі № 686/23977/18 (провадження № 61-17715св19), від 08 липня 2020 року в справі № 612/808/18 (провадження № 61-15537св19).

Щодо ефективного способу захисту при визнанні недійсним договору про відчуження майна подружжя

62. Як зазначалось, відповідно до частини першої статей 3 15 16 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У загальному розумінні захист цивільних прав слід розуміти як передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.

63. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

64. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), ніж положення Законів України, зокрема кодексів, порушене цивільне право чи інтерес підлягають судовому захисту у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).

65. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено в цій статті.

66. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

67. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

68. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

69. Прикладом спільного майна є спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). При цьому дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

70. Також частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

71. Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а при його відчуженні й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).

72. Разом з тим, з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

73. Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.

74. Тобто відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

75. Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду виснує, що пред'явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)).

76. В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.

77. Велика Палата Верховного Суду вказує, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала.

Щодо компенсації за належну частку у спільному майні подружжя

78. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

79. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

80. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

81. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).

82. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

83. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України).

84. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України).

85. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України, з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

86. Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду (див. висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц). Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.

87. Саме до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), і підстав для відступу від такої позиції не вбачається.

Щодо правового механізму визначення розміру такої компенсації

88. Сторони правочинів повинні діяти добросовісно й у випадку порушення цього обов`язку вони позбавляються захисту (стаття 13 ЦК України). Зазначене свідчить, що відчуження одним із подружжя спільного подружнього майна за ціною, нижчою за ринкову вартість цього майна, без згоди на таку вартість іншого з подружжя є порушенням права цього подружжя на мирне володіння своїм майном та отримання за нього справедливої ціни, а також є проявом недобросовісності відчужувача, що позбавляє останнього права виплатити компенсацію саме у визначеному договором розмірі.

89. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

90. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції іншому з подружжя (співвласнику) у зв`язку з припиненням його права на спільне майно. При цьому вартість майна, що підлягає поділу, у разі недосягнення згоди між подружжям, визначається на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним з подружжя проти волі іншого. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). Він є сталим при вирішенні вказаного правового питання у спірних правовідносинах. Підстав для відступу від нього немає.

Щодо відступу (конкретизації) висновку, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України

91. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

92. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

93. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

94. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 17 березня 2021 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), та висновку Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 шляхом їх конкретизації.

95. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, вказано: «Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. […] Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. […] Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203 205 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним».

96. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

97. Також у вказаній постанові зазначено: «Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, зазначивши, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від установлення недобросовісності третьої особи-контрагента за таким договором».

98. З урахуванням зазначеного, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), який вже було конкретизовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

99. Разом з тим у справі № 372/504/17 (провадження №14-325цс18) відповідачем був лише іпотекодавець (ОСОБА_5), тоді як іпотекодержатель був залучений до участі у справі третьою особою (ОСОБА_5). Натомість за вказаного складу учасників справи Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки. А тому, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наявні правові підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), шляхом його конкретизації щодо належного складу відповідачів за рецисорним позовом.

100. Проаналізувавши аргументи щодо відступу від висновку, Великої Палати Верховного Суду, вивчивши зміст та мотиви її постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), Велика Палата констатує, що позов, який пред`являється особою, яка не була учасником правочину про визнання правочину недійсним, повинен бути пред`явлений до всіх учасників такого правочину. Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем або залучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову саме через неналежність відповідача, зокрема через те, що не всі сторони правочину є сторонами справи. Так само суд діє у випадку, якщо предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, залучаючи відповідно до вимог ЦПК України до участі у справі співвідповідачами (належними відповідачами) усіх співвласників.

Щодо відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12

101. У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі

№ 6-37цс12 зроблено такий висновок: «Розпорядження ж об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Як стаття 578 ЦК України, так і спеціальна норма - частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку», передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України».

102. За змістом цієї постанови, Верховний Суд України не зробив правових висновків щодо застосування, ані положень статей 3 та 16 ЦК України, ані положень статей 368-372 цього Кодексу. Зміст спірних правовідносин у тій справі відмінний від змісту спірних правовідносин у справі № 125/2157/19.

Щодо суті спору

103. Звертаючись до суду з позовом, з урахуванням його уточнення ОСОБА_1 просила: визнати недійсними договори купівлі-продажу транспортних засобів від 05 і 10 вересня 2019 року та від 22 листопада 2019 року; стягнути з відповідача грошову компенсацію за належну їй частку у спільному майні подружжя в розмірі 1/2 вартості відчуженого майна у розмірі 558 797,50 грн, що еквівалентно 20 750,00 дол. США.

104. Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно є цінним, було придбане в період перебування сторін у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. Відповідач усупереч положенням статті 65 СК України відчужив транспортні засоби на власний розсуд, без згоди позивачки. Тому правочин підлягає визнанню недійсним, майно - поверненню у спільну власність подружжя, а на користь позивачки слід стягнути 1/2 частки ринкової вартості цього майна в розмірі 558 797, 50 грн.

105. Визначаючи при цьому розмір компенсації, суд першої інстанції керувався дійсною його вартістю на час розгляду справи (середньою ринковою вартістю транспортних засобів) та зазначив, що відповідач власної оцінки транспортних засобів не надав, про призначення судової експертизи не клопотав.

106. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважав за необхідне позовні вимоги задовольнити частково та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належну їй частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в розмірі 1/2 вартості відчужених транспортних засобів у сумі, зазначеній у договорі відчуження, а саме в розмірі 25 500,00 грн. У задоволенні інших позовних вимог апеляційним судом відмовлено.

107. Визначаючи розмір компенсації, апеляційний суд виходив з того, що договори купівлі-продажу є єдиним належним та допустимим доказом, який підтверджує вартість транспортних засобів, а тому зазначена сума відчуження майна, що зазначена у договорі, підлягає поділу між усіма власниками відчуженого майна у рівних частках.

108. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, апеляційний суд виходив із того, що оскільки вирішено питання про грошову компенсацію автомобілів, то спірні автомобілі вже втратили статус спільного сумісного майна подружжя, а тому договорами купівлі-продажу не порушено права позивачки як власника спільного сумісного майна подружжя.

109. Крім того, апеляційний суд вважав слушними доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, розглядаючи спір та визнаючи договори купівлі-продажу недійсними, вирішив питання про права і обов`язки покупців, які мають брати участь у справі не в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, а в якості відповідачів.

110. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними спірних правочинів у зв`язку з непритягненням до участі у справі у якості співвідповідачів набувачів спірного майна, а також з підстав того, що в разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості в майні, яке було відчужено без її згоди, і подає позов про стягнення компенсації в розмірі своєї частки у вартості відчуженого спільного майна, то пред`явлення одночасно позову про визнання договору недійсним не є ефективним способом захисту її прав, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює у результаті її порушене право.

111. Інакше кажучи, позовну вимогу про визнання недійсним правочину з відчуження спільного майна подружжя не можна задовольнити одночасно з позовною вимогою про стягнення компенсації за відчужене майно.

112. З огляду на висновки у мотивувальній частини цієї постанови є помилковими висновки апеляційного суду про те, що у зв`язку з ухваленням судового рішення про стягнення компенсації вартості відчуженого майна припинено право спільної сумісної власності подружжя, з огляду на що спірними договорами не порушується право позивачки. Зазначені висновки у мотивувальній частині постанови апеляційного суду підлягають зміні. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право спільної сумісної власності позивачки було порушено в момент укладення договору про відчуження майна без її згоди, однак, виходячи з обраного нею способу захисту (стягнення грошової компенсації вартості майна), суди дійшли в цілому правильного висновку про захист порушеного права шляхом присудження грошової компенсації за частку в спільному майні подружжя.

113. Не можна погодитись із висновками апеляційного суду про стягнення компенсації у розмірі, зазначеній у договорі відчуження спірного майна, оскільки, як зазначалося вище у цій постанові, у разі відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, слід визначити ринкову вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

114. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. Вартість майна, що підлягає поділу, у разі недосягнення згоди між подружжям визначається на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним із подружжя проти волі іншого (аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, провадження № 61-9018сво18).

115. Таким чином, з метою захисту порушеного права власності одного з подружжя при відчуженні іншим з подружжя спільного майна без отримання відповідної згоди, визначаючи розмір грошової компенсації частини вартості спірного майна, стягненню у вигляді компенсації підлягає дійсна (ринкова) вартість відчуженого майна або ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

116. Апеляційний суд на зазначене належної уваги не звернув, у результаті чого дійшов помилкового висновку при визначенні розміру грошової компенсації, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 за належну їй частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в розмірі 1/2 вартості відчужених транспортних засобів від суми, зазначеної у договорі відчуження.

117. У свою чергу в цій частині суд першої інстанції, ураховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав особи в аспекті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність, та на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних прав та інтересів правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, надав належну правову оцінку наявним у справі доказам та взаємовідносинам сторін, за сукупності яких дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 558 797,50 грн, що еквівалентно 20 750,00 дол. США, керуючись при цьому дійсною вартістю майна на час розгляду справи (середньою ринковою вартістю транспортних засобів), що не спростовано відповідачем.

118. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення компенсації за належну частку в майні подружжя вважає за необхідне скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі в зазначеній частині рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

119. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право касувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 3, 4 частини першої статті 409 ЦПК України).

120. Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

121. Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

122. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання договорів недійсними, апеляційний суд, зокрема, виходив з того, що після ухвалення рішення суду про стягнення компенсації за відчужене майно право спільної сумісної власності на це майно припинилось. З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду рішення апеляційного суду в частині мотивів такої відмови підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

123. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактичних обставин у справі судом першої інстанції при вирішенні спору про стягнення компенсації за належну частку у майні подружжя не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, рішення суду першої інстанції у цій частині є законним і обґрунтованим.

124. У свою чергу апеляційним судом рішення суду першої інстанції у цій частині скасовано помилково, а тому судове рішення апеляційної інстанції у цій частині підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції у цій частині - залишенню без змін.

125. З огляду на скасування постанови апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення компенсації, підлягає також скасуванню додаткове рішення апеляційного суду від 10 листопада 2020 року.

126. Помилкове зазначення в постанові апеляційного суду імені позивачки як « ОСОБА_7 » замість « ОСОБА_8 » підлягає виправленню в порядку статті 269 ЦПК України.

Щодо судових витрат

127. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням першої інстанції було задоволено повністю позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та стягнення грошової компенсації за належну позиваці частку у спільному майні подружжя.

128. Постановою апеляційної інстанції було скасовано рішення суду першої інстанції та задоволено частково позов в частині стягнення компенсації (зменшено суму компенсації до 25 500,00 грн), а в позові про визнання недійсними договори купівлі-продажу - відмовлено.

129. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

130. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України суд апеляційної або касаційної інстанції змінює розподіл судових витрат у випадку, якщо він, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове.

131. За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру (абзаци перший і другий частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір»).

132. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

133. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

134. Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» з 1 січня 2019 року установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі - 1 921 грн.

135. Як убачається з матеріалів справи, позивачка заявила 3 немайнові вимоги (визнання недійсними трьох договорів купівлі-продажу), за які мала би сплатити 768,40 грн за кожну вимогу (1 921 * 0,4), а всього 2 305,20 грн (768, 40 * 3), та 1 майнову вимогу (стягнення грошової компенсації за належну позиваці частку у спільному майні подружжя), за яку мала би сплатити 5 587,98 грн (558 797,50 грн * 1 %). Всього за позов позивачка мала би сплатити 7 893,18 грн. Фактично ОСОБА_1 сплатила 8 110,38 грн, тобто на 217,20 грн більше.

136. Згідно з підпунктом 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

137. Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум) (частина четверта статті 6 Закону України «Про судовий збір»).

138. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було подано апеляційну скаргу в частині задоволення вимоги про стягнення з нього 558 797,50 грн. В іншій частині відповідач рішення суду першої інстанції не оскаржив. За подання апеляційної скарги він мав би сплатити судовий збір у розмірі 8 381,97 грн (5 587,98 грн * 150%), однак фактично сплатив 8 381,90 грн, тобто на 07 коп. менше встановленого розміру.

139. Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року задоволено частково апеляційну скаргу відповідача: рішення суду першої інстанції скасовано повністю; стягнуто з відповідача на користь позивачки 25 500,00 грн, а у задоволенні інших вимог - відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

140. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви в розмірі оспорюваної суми.

141. Як убачається з матеріалів справи, касаційну скаргу було подано позивачкою на постанову апеляційної інстанції та додаткову постанову. Позивачка оскаржила вирішення задоволення майнової вимоги у частині різниці, яку не стягнув суд апеляційної інстанції, а також у частині трьох немайнових вимог, у задоволенні яких цей суд відмовив. Тому мала би сплатити судовий збір у такому розмірі: 4 610,40 грн за касаційне оскарження постанови апеляційного суду у частині 3 немайнових вимог (1 921 * 0,4 * 3 * 200 %) і 10 665,95 грн - у частині майнової вимоги від оспорюваної суми (558 797,50 грн - 25 500,00 грн = 533 297,50 грн; 533 297,5 * 1 % * 200 % = 10 665,95 грн), а разом - 15 276,35 грн. У матеріалах справи є квитанція про сплату позивачкою за подання касаційної скарги 16 220,77 грн, тобто на 944,42 грн більше від встановленого розміру.

142. Оскільки рішення суду першої інстанції було залишено в силі в частині позову про стягнення компенсації за належну частку в майні, то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений судовий збір за подання касаційної скарги (в частині майнової вимоги) у розмірі 10 665,95 грн, а також 5 587,98 грн за подання позовної заяви (у частині майнової вимоги), а разом - 16 253,93 грн.

143. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).

144. Велика Палата Верховного Суду погодилася з відмовою апеляційного суду у задоволенні трьох немайнових вимог позивачки. Тому з останньої на користь відповідача слід було би стягнути 3 457,80 грн за подання ним апеляційної скарги у частині цих вимог (1 921 * 0,4 * 3 *150%). Однак відповідач рішення суду першої інстанції у частині немайнових вимог не подавав і сплатив судовий збір тільки у частині майнової вимоги. Отже, відсутні підстави для стягнення на його користь із позивачки судового збору за подання апеляційної скарги.

145. Відповідно до пункту 1 частини першої та частини п`ятої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж установлено законом. Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

146. Ураховуючи вказане, ОСОБА_1 має право заявити клопотання про повернення надміру сплаченого судового збору за подання позовної заяви (217,20 грн) і касаційної скарги (944,42 грн).

Керуючись статтями 141 400 409 412 413 415 416 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду .

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Постанову Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в частині позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності у розмірі 1/2 вартості відчуженого майна скасувати. Рішення Барського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2020 року про задоволення вказаної вимоги залишити в силі.

3. Постанову Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу змінити у мотивувальній частині,виклавши її у редакції цієї постанови, а в іншій частині щодо такої відмови постановуВінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін.

4. Додаткову постанову Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року скасувати.

5. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_8 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_9 ) судові витрати у розмірі 16 253,93 грн (шістнадцять тисяч двісті п`ятдесят три грн 93 коп.), з яких 10 665,95 грн (десять тисяч шістсот шістдесят п`ять грн 95 коп.) за подання касаційної скарги та 5 587,98 грн (п`ять тисяч п`ятсот вісімдесят сім грн 98 коп.) за подання позовної заяви.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. М. Сімоненко

Судді: Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко

І. В. Григор`єва К. М. Пільков

М. І. Гриців О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

І. В. Желєзний О. С. Ткачук

С. П. Штелик