Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Стаття 3 "Заборона катування". / Андрій Яковенко проти України

РІШЕННЯ У СПРАВІ «АНДРІЙ ЯКОВЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «АНДРІЙ ЯКОВЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

CASE OF ANDREY YAKOVENKO v. UKRAINE

(Заява № 63727/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

13 березня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ

13/06/2014

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Андрій Яковенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger),Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),Вінсент Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano),Андре Потоцький (André Potocki),Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek),Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 лютого 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

ПРОЦЕДУРА

.  Справу було розпочато за заявою (№ 2585/06, у подальшому – № 63727/11), яку 15 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Андрій Олегович Яковенко (далі – заявник).

.  Інтереси заявника спочатку представляв пан В. Черніков, а потім пан В. Комаров, обидва юристи практикують у м. Москва. Інтереси Уряду України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан Н. Кульчицький.

.  Заявник, зокрема, стверджував, що матеріальні умови його тримання у Одеському та Київському СІЗО та під час його перевезення з Сокирянської до Торезької виправних колоній були нестерпними і у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв'язку з цими скаргами.

.  9 лютого 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

.  Заявник народився у 1969 році та проживав у м. Одеса. Наразі він відбуває в Україні покарання у вигляді позбавлення волі.

A.  Кримінальне провадження щодо заявника

.  Улітку 2002 року заявник, який станом на час подій був головою Одеської комсомольської організації (Союз комуністичної молоді), безуспішно висував свою кандидатуру на виборах до Одеської обласної ради. Як він стверджував, після виборчої кампанії Служба безпеки України (далі – СБУ) таємно встановила за ним стеження.

.  15 грудня 2002 року СБУ затримала заявника у м. Одеса за підозрою в організації терористичної групи, створеної з числа членів Ленінської комуністичної спілки молоді України, таплануванні і організації кількох насильницьких злочинів, вчинених її членами.

.  16 грудня 2002 року для проведення допиту заявника перевезли до м. Миколаїв, де за деякий час до того було затримано та взято під варту інших осіб, які належали до тієї ж групи.

.  У другій половині дня 16 грудня 2002 року заявником було підписано документ, у якому йому були роз'яснені його права як підозрюваного, та висловив бажання скористатися послугами адвоката. У той же день заявнику у межах надання правової допомоги призначили захисника А.С. У його присутності заявник відмовився від призначеного захисника та заявив, що згоден на допит без участі захисника, поки його дружина не найме захисника у приватному порядку.

.   Того ж дня заявника допитали і він визнав свій зв'язок з комуністичною партією та комсомольською організацією, багатьох з активістів яких, названих слідчим, він знав особисто. У той же час заявник заперечував свою участь у будь-якій злочинній діяльності цих осіб або обізнаність щодо неї. Протокол допиту заявника містив його підпис, розміщений під переліком його прав як підозрюваного, в якому також зазначалося, що він погодився на допит без участі захисника.

.  Того ж дня заявника помістили до ITT м. Миколаєва, у якому, як стверджував заявник, були погані побутові умови. У подальшому заявнику продовжили строк тримання під вартою та перевели до Миколаївського СІЗО.

.  17 грудня 2002 року було проведено очну ставку заявника з А., однією з осіб, причетних до членства у злочинній групі заявника. У протоколі очної ставки зазначається, що перед допитом слідчий повідомив сторони про їхні процесуальні права та запитав заявника, чи згоден він, з огляду на те, що він не має захисника, брати участь в очній ставці. Заявник висловив своє бажання взяти участь в очній ставці, зазначивши, що на цьому етапі він здатен представляти свої інтереси самостійно. Після цього А., інтереси якого представляв захисник, свідчив, що заявник спланував та організував кілька розбійних нападів, до яких були причетні А. та деякі інші особи з комсомольської організації. Почувши покази А., заявник відмовився від подальшої участі у очній ставці без захисника, і очну ставку було закінчено.

.   21 грудня 2002 року адвоката А.А., найнятого дружиною заявника, було допущено до участі у справі в якості захисника заявника.

.  25 грудня 2002 року заявнику було пред'явлено низку обвинувачень, включаючи організацію та керування терористичною групою з метою відновлення комуністичного ладу у насильницький спосіб та головування у кількох розбійних нападах («експропріаціях»), вчинених з метою заволодіння коштами для групи. Після пред'явлення обвинувачень заявника допитали у присутності А.А. Під час допиту заявник повторив свої попередні свідчення та заперечив участь у будь-якій злочинній діяльності. На запитання, чи піддавали його якому-небудь психологічному або фізичному жорстокому поводженню з боку органів слідства, заявник зазначив, що його не піддавали жодному жорстокому поводженню.

.  21 лютого 2003 року заявник відмовився від послуг А.А., оскільки подальше розслідування його справи було передано до Управління СБУ в Одеській області, а А.А. практикував у м. Миколаїв.

.  3 березня 2003 року заявника перевезли до Одеського слідчого ізолятора № 21(надалі – Одеське СІЗО), де його тримали під вартою до листопада 2005 року.

.  19 березня 2003 року заявника знову допитували як обвинуваченого у кримінальній справі. Перед початком допиту він підписав відмову від свого права на захист, зазначивши, що він може самостійно захищати власні інтереси. Під час допиту заявник відмовився відповідати на будь-які запитання, посилаючись на своє конституційне право не свідчити проти себе. Під час кількох допитів навесні 2003 року заявник вирішив не свідчити проти себе та підписав подальші відмови від свого права на захист.

.  18 квітня 2003 року, посилаючись на свою змогу представляти власні інтереси, заявник відмовився від призначених йому у рамках надання правової допомоги захисників Д. та Р., обраних органами слідства, та вимагав, щоб на стадії слідства йому більше не призначали захисників у рамках надання правової допомоги.

.  21 травня 2003 року захисника А. К., залучену дружиною заявника, було допущено до участі у справі як нового захисника заявника. Заявник, якого допитували у її присутності, відмовився давати свідчення та вирішив не свідчити проти себе.

.   27 травня 2003 року слідство було завершено і заявник разом з десятьма іншими особами, підозрюваними в участі у тій самій злочинній групі, постав перед апеляційним судом Одеської області (далі – обласний суд), який розглядав справу в якості суду першої інстанції.

.  24 липня 2003 року заявник та його захисник А.К. підписали протокол про те, що вони ознайомилися з сорока чотирма томами матеріалів справи.

.  На початку вересня 2003 року обласний суд провів попереднє засідання у справі заявника та задовольнив клопотання інших підсудних Р., С. та Д. щодо надання їм додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи.

.  3 вересня 2003 року дружина заявника відмовилася від послуг А. К., посилаючись на фінансові труднощі, і заявник звернувся до суду з проханням призначити йому захисника для представництва його інтересів.

.  На наступному засіданні (24 вересня 2003 року) обласний суд призначив О.К. новим захисником заявника та надав їй час для ознайомлення з матеріалами справи. Того ж дня суд відхилив клопотання заявника щодо надання йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи, зокрема, посилаючись на протокол, підписаний заявником, про те, що він повністю ознайомився з матеріалами справи, та те, що він не подав таке клопотання до початку судового розгляду, а також на той факт, що заявник міг вимагати повного або часткового зачитування судом документів з матеріалів справи, що розглядатимуться на конкретному засіданні, перед їхнім розглядом.

.  У невизначену дату обласний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про призначення його батька, який не був юристом, його захисником, посилаючись на конфлікт інтересів, що міг виникнути у випадку задоволення цього клопотання. Зокрема, батька заявника було викликано для допиту в якості свідка у справі. За словами заявника, його батька зрештою ніколи не допитували і він навіть ніколи не отримував офіційної повістки.

.  17 листопада 2003 року захисник заявника О.К. не з'явилася в судове засідання.

.  24, 25 та 26 листопада 2003 року заявник звертався з клопотанням про відсторонення О.К. від участі у провадженні, стверджуючи, що представляючи його інтереси, вона поводилася пасивно, не підтримувала обрану ним стратегію захисту, і він волів би, щоб його інтереси представляв захисник, діяльність якого фінансується у приватному порядку. 26 листопада 2003 року клопотання заявника задовольнили і йому надали час до 1 грудня 2003 року для укладення договору із захисником у приватному порядку.

.  1 грудня 2003 року суд у рамках надання правової допомоги призначив заявнику, який все ще не зміг укласти договір з адвокатом у приватному порядку, нового захисника А.Б.

.  26 січня 2004 року заявник подав клопотання про заміну призначеного йому судом у рамках надання правової допомоги захисника А.Б. на О.К., яка перед тим представляла його інтереси як захисник, призначений судом, але з якою тепер дружина заявника уклала договір у приватному порядку. Це клопотання було задоволено, і О.К. представляла інтереси заявника до кінця судового розгляду.

.  Під час судового розгляду заявник визнав, що він підтримує комуністичні ідеї та брав участь у публікації та розповсюдженні пропаганди. Проте він заперечував участь у будь-яких насильницьких злочинах. Заявник також скаржився на те, що органи слідства піддавали його та інших підсудних жорстокому поводженню з метою подоланняїхнього психологічного опору. Зокрема, після затримання заявника у грудні 2002 року працівники правоохоронних органів погрожували йому фізичним жорстоким поводженням та робили некоректні зауваження щодо його дружини та сімейного життя. Також його перевозили до м. Миколаїв вдягненим у наручники, лежачи на підлозі автозаку з чорною в'язаною шапкою на голові та обличчі, що утруднювало дихання і спричинило серцевий напад.

.  Після смерті під час судового провадження Б., одного з інших підсудних, заявник та інші підсудні вимагали розслідування обставин його смерті, стверджуючи, що вона настала через катування і що вони на стадії слідства теж зазнали жорстокого поводження. Після проведеного розслідування прокуратура повідомила обласний суд про те, що Б. помер від раку і не було жодних доказів жорстокого поводження з іншими підсудними.

.  Як стверджував заявник, йому було дуже важко зосередитися під час судового розгляду. Зокрема, на стан його здоров негативно вплинули умови його тримання під вартою та ненадання йому медичної допомоги у Одеському СІЗО за його скаргами щодо хвороби серця.

.  Він зазначав, зокрема, що з березня до листопада 2003 року його тримали під вартою у камері № 187 другого корпусу Одеського СІЗО площею приблизно вісім квадратних метрів, з чотирма ліжками, і в ній на час його прибуття трималися п'ять осіб. Санвузли не були відокремлені перегородкою від житлового приміщення. Наглядачі заважали будь-яким спробам затриманих усамітнитися, відділяли себе занавіскою. Співкамерники заявника були рецидивістами. Деякі з них страждали на інфекційні хвороби, такі як ВІЛ та туберкульоз. Адміністрація ігнорувала вимоги заявника як здорової особи, яка не має судимостей, про його переведення до іншої камери. У листопаді 2003 року заявника перевели до іншої камери, яка за матеріально-побутовими та санітарними умовами була дуже схожою. Крім того, доступ до банних приміщень був нерегулярним. Більше того, затриманих неодноразово свавільно та брутально обшукували і били представники загонів спеціального призначення.

.  Заявник також зазначив, що страждав на гіпертензивний синдром, нейроциркуляторну дистонію, ішемічну хворобу серця та аритмію, і у Одеському СІЗО не отримував жодної належної допомоги. Родина заявника надсилала йому ліки, які у деяких випадках безпідставно вилучали.

.  Заявник також стверджував, що у дні судових засідань його та інших підсудних зазвичай виводили з камер приблизно о 6 год ранку та розміщували разом з 20-30 іншими засудженими, яких мали перевозити у цей день, у спеціальній кімнаті для очікування площею 15-20 квадратних метрів, без вікон та опалення. У таких умовах заявник та інші підсудні мали очікувати на прибуття автозаку по кілька годин. Після їхнього повернення з суду вони також зазвичай мали чекати по кілька годин у тій же кімнаті для очікування перед тим, як їх супроводжували до їхніх звичайних камер. У результаті вони пропускали час прийому їжі і часто залишалися голодними. «Сухі пайки», які їм видавалися, складалися з самого хліба. Інколи гарячі обіди надавалися в суді, але забезпечення ними було нерегулярним.

.  Заявник також стверджував, що скаржився щодо цих питань до суду, але безуспішно. Заявник надав неофіційні копії протоколів судових засідань, згідно з якими 22 грудня 2003 року заявник звернувся з клопотанням про відкладення судового засідання, оскільки він погано себе почував. 9 січня 2004 року заявник клопотав про направлення на прийом до лікаря кардіологічної лікарні. 10 січня 2004 року він поскаржився в суді на те, що у той день працівники конвойної служби примусили підсудних бігти, зігнувшись із вдягненими за спиною наручниками, до розташованої на шостому поверсі зали судових засідань та били іншого підсудного П., який перечепився та впав. 3 лютого 2004 року заявник поскаржився на те, що йому дозволяли лише годинну щоденну прогулянку, тоді як стан його серця вимагав, щоб він гуляв по дві години на добу. 12 лютого 2004 року заявник попросив суд перевірити умови тримання у Одеському СІЗО, стверджуючи, що стан його здоров'я та здоров'я інших підсудних погіршувався. 15 квітня 2004 року заявник скаржився до обласного суду на те, що 14 квітня 2004 року його та інших підсудних було виведено з їхніх камер о 8 год ранку і тримали до 14 год без обіду в кімнаті для очікування, де було холодно. Насамкінець, 16 квітня 2004 року заявник підтримав скаргу, подану іншим підсудним С., за твердженнями якого у день перед тим він та інші підсудні були змушені провести п'ять годин у холодній кімнаті для очікування. Як можна побачити у тому ж протоколі судового засідання, головуючий суддя порадив заявнику та С. направити свої скарги начальнику СІЗО, проте вони цією порадою не скористалися, вважаючи її безуспішною.

.  Як стверджує Уряд, умови тримання заявника під вартою були достатніми для задоволення основних потреб заявника та відповідали станові його здоров'я. Хоча записи, які б дозволили ідентифікувати особи співкамерників заявника та відомості про стан їхнього здоров'я, не збереглися, але співкамерників, які страждали на інфекційні хвороби, було ізольовано від інших затриманих відповідно до чинного законодавства. Уряд надав номери різних камер, у яких заявника тримали протягом всього часу його перебування в Одеському СІЗО, та вказав, що ці камери мали площу від 7,6 до 8,5 квадратних метрів та були обладнані для розміщення у кожній з них чотирьох затриманих і не були переповненими. У камерах були вікна, що забезпечували достатній доступ природного світла, робочі санвузли, водопровід, опалення, електричне освітлення та вентиляція. Затримані щоденно забезпечувалися триразовим харчуванням, годинною щоденною прогулянкою та щотижневим доступом до банних приміщень.

.  Уряд також стверджував, що за станом здоров'я заявника регулярно наглядав медичний персонал СІЗО у зв'язку з його хронічними захворюваннями (гіпертензійний синдром, нейроциркуляторна дистонія, ішемічна хвороба серця та аритмія). У грудні 2003 року заявник пройшов у медичній частині СІЗО стаціонарне лікування Синдрому передчасного збудження шлуночків (аритмії). Крім того, заявник також неодноразово консультувався з цивільними лікарями-спеціалістами. Зокрема, 15 січня 2004 року за клопотанням заявника про проведення консультацій з цивільним кардіологом його оглянув кардіолог Одеської міської станції швидкої медичної допомоги, який підтвердив його попередні діагнози та надав рекомендації щодо подальшого амбулаторного лікування в СІЗО. У березні 2004 року заявник пройшов медичний огляд комісією цивільних лікарів, яка підтвердила задовільний стан його здоров'я та придатність для тримання під вартою та участі у суді. Уряд надав копію медичної довідки, згідно з якою 12 березня 2004 року заявника оглянули офтальмолог, уролог, терапевт, пульмонолог, кардіолог та невролог Одеської обласної клінічної лікарні.

.  Уряд також стверджував, що заявника та інших підсудних завжди швидко перевозили до суду та назад і в СІЗО вони отримували сніданки та обіди. Їх також забезпечували або сухим пайком, або гарячим обідом, що доставлявся до суду у дні проведення судових засідань. Харчування було організовано працівником К., і хоча копії доступних на той час меню не збереглися, не було жодних записів про які-небудь порушення організації харчування, що регулюється законом.

.  Уряд також стверджував, що не було жодних записів про будь-які скарги заявника або інших підсудних до адміністрації СІЗО, чи то до прокуратури м. Одеси на умови їх тримання під вартою, харчування або лікування. Уряд надав з цього приводу довідки від начальника Одеського СІЗО та прокуратури м. Одеси.

.  19 липня 2004 року обласний суд засудив заявника за пропаганду насильницького повалення існуючого конституційного ладу та посягання на територіальну цілісність України; організацію озброєної банди та керівництво її діяльністю; участь у терористичному акті (підриві вибухівки в смітнику біля будинку СБУ у м. Київ); контрабанду товарів через російський кордон; незаконне поводження з вогнепальною зброєю та вибухівкою; неодноразові розбійні напади та втягнення неповнолітньої у злочинну діяльність. Заявнику обрали покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотирнадцять років. Суд також відхилив висунуті твердження про жорстоке поводження з заявником та деякими іншими підсудними як необґрунтовані. Насамкінець, Уряд зазначив щодо скарг на неадекватну медичну допомогу в Одеському СІЗО, що у березні 2004 року заявника оглянули цивільні лікарі та визнали стан його здоров'я задовільним, а заявника – таким, що може брати участь у судовому провадженні.

.  18 серпня 2004 року заявник подав касаційну скаргу на цей вирок. У своїй скарзі, як і під час судового розгляду, заявник повторно стверджував про свою невинуватість та скаржився на жорстоке поводження. Він також повторив, що у Одеському СІЗО його не було забезпечено необхідною у зв'язку з його хронічними захворюваннями медичною допомогою, і що умови перевезення його та інших підсудних до приміщень суду були нелюдськими. У зв'язку з цим він зазначав, що 10 січня 2004 року працівники конвойної служби примусили його та інших підсудних бігти до зали суду на шостий поверх із вдягненими за спиною наручниками, і що 10 березня 2004 року на зворотному шляху до СІЗО затриманих свавільно тримали у автозаку додаткові дві години. У своїй касаційній скарзі заявник також скаржився на порушення його права на захист. У зв'язку з цим він зазначав, що після його затримання йому не надали захисника; його клопотання про призначення захисником його батька, який не є юристом, було відхилено; і його захисник О.К. не з'явилася у судове засідання 17 листопада 2003 року. Насамкінець, заявник скаржився, що було порушено його право на достатній час та можливості для підготовки свого захисту, оскільки обласний суд відхилив його клопотання про надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи для підготовки до суду. Заявник також стверджував, що він мав намір доповнити свою касаційну скаргу. Суду не надали копій таких доповнень.

.  26 липня 2005 року Верховний Суд України перекваліфікував дії заявника з контрабанди на сприяння контрабанді, а в іншій частині залишив вирок суду першої інстанції без змін. Обвинувачення за розповсюдження пропаганди та посягання на територіальну цілісність України не переглядалося, оскільки заявник їх не оскаржував. У своїй ухвалі Верховний Суд України, зокрема, зазначив, що докази вини заявника включали в себе показання інших підсудних та потерпілих від його злочинів, надані під час судового розгляду, і що не було доказів того, що якісь свідчення, отримані під час досудового слідства, було відібрано із застосуванням жорстокого поводження у порушення прав заявника та інших підсудних на захист. Насамкінець, Верховний Суд України зазначив, що обласний суд обґрунтовано відхилив клопотання заявника про надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи, оскільки воно було необґрунтованим.

.  У листопаді 2005 року заявника для відбування покарання перевели до Сокирянської виправної колонії № 67 (далі – Сокирянська колонія).

.  У лютому 2009 року захисник заявника, який знаходиться у м. Москва, звернувся до обласного суду з клопотанням надіслати йому поштою низку документів з матеріалів справи заявника.

.  25 червня 2009 року суд відмовив у задоволенні цього клопотання, зазначивши, зокрема, що у нього немає можливостей виготовити та надіслати копії і що захисник може ознайомитися з матеріалами у приміщенні суду.

B.  Ув'язнення заявника після засудження

1.  Тримання у Київському СІЗО

.  З 17 червня до 2 серпня 2005 року заявник перебував у слідчому ізоляторі м. Києва (далі – Київський СІЗО), очікуючи на перегляд його вироку у порядку касаційного провадження.

.  Як стверджував заявник, умови його тримання під вартою були згубними для його здоров'я та такими, що принижують гідність. Зокрема, приміщення було надзвичайно переповненим. У камері, в якій було одинадцять спальних місць, було розміщено двадцять дві особи. Вікно було закрите металевими ставнями, що ледве пропускали повітря та світло. Електричне освітлення, що включалося увечері, було таким тьмяним, що читання чи писання при ньому могло завдати шкоди очам. Санвузли не були відокремлені перегородкою від житлового приміщення. Камера не провітрювалася, металеві ставні перегрівалися і температура часто досягала сорока градусів. Повітря, матраци та подушки були дуже вогкими. Видача та зміна постільної білизни була нерегулярною. Протягом півтора місяця перебування в СІЗО заявник лише один раз отримав доступ до банних приміщень. Він також не отримав медичної допомоги у зв'язку з проблемами серця, що турбували його через невідповідні умови його тримання під вартою.

.  Як стверджував Уряд, умови тримання заявника під вартою були належною мірою пристосовані до його потреб. Заявника було поміщено до камер №№ 101, 103 та 110 площею 60,9 квадратних метрів, 31,4 квадратних метрів та 9,7 квадратних метрів відповідно. На час подій у камері № 101, призначеній для розміщення тридцяти восьми засуджених, знаходилось тридцять чотири засуджених; у камері № 103, призначеній для розміщення двадцяти засуджених, знаходилося чотирнадцять; і камера № 110, призначена для розміщення чотирьох засуджених, була заповнена за її місткістю. У всіх камерах були вікна, що пропускали природне світло та свіже повітря, санвузли, раковини, штучна вентиляція, холодильники та телевізори. Середня температура у камерах становила 20-23 градусів за Цельсієм. Засуджених забезпечували милом та постільною білизною, яка регулярно змінювалася, і вони, якщо хотіли, також могли придбати туалетне приладдя у магазині СІЗО. Їх також щоденно забезпечували триразовим харчуванням та дозволяли щоденні одногодинні прогулянки, і щотижня вони отримували допуск до банних приміщень.

2.  Тримання у Сокирянській колонії

.  7 листопада 2005 року заявника перевели до Сокирянської колонії, де він відбував покарання до липня 2006 року.

.  Як стверджував заявник, після його прибуття 7 листопада 2005 року та до 15 листопада 2005 року його тримали у карантинній камері, яка була дуже вогкою та не опалювалась. Його теплий цивільний одяг було вилучено і йому надали в'язничну форму надто малого розміру. Це не було виправлено до грудня 2005 року, коли його мати привезла теплий одяг, який йому дозволили залишити собі. Під час побачення зі своєю матір'ю заявнику дозволили залишитися з нею у приміщенні колонії для тривалих побачень, що також погано опалювалися. Адміністрація неодноразово перешкоджала або затримувала пошту заявника, а також доставку комуністичних газет, на які він підписався. Заявника не забезпечували належним медичним наглядом та лікуванням. Крім того, адміністрація колонії свавільно чинила психологічний тиск на нього, піддаючи його спеціальному нагляду (наприклад, адміністрація розмістила його ліжко біля вхідних дверей камери для того, щоб мати можливість більш ефективно спостерігати за ним).

.  Як стверджував заявник, він та його мати (від його імені) доводили зазначене до відома адміністрації колонії та прокуратури. Проте їхні скарги або не відправляли, або ігнорували, або погано перевіряли.

.  Як випливає з матеріалів справи, у 2006 році мати заявника подала до різних державних органів кілька скарг, у яких вона стверджувала про допущені поштовим відділенням колонії порушення до кореспонденції заявника та його підписки на періодичні видання, заборону засудженим зберігати у камерах цукор, погане опалення приміщень колонії для тривалих побачень та зникнення 200 гривень, перерахованих нею на рахунок заявника.

.  31 березня та 25 травня 2006 року прокуратура Чернівецької області у своїх відповідях матері заявника визнала певні порушення у роботі поштового відділення та повідомила їй, що відносно відповідального працівника було порушено дисциплінарне провадження, а начальнику колонії було надано припис щодо вдосконалення нагляду за роботою поштового відділення. Прокуратурою було також зазначено, що засудженим забороняли зберігати цукор у камерах з метою запобігання самогоноварінню і що взимку 2006 року приміщення для побачень було облаштовано електричними обігрівачами. Насамкінець, прокуратура запевнила матір заявника в тому, що загублені, як стверджувалося, гроші було належним чином зараховано на рахунок заявника.

.  6 червня 2006 року мати заявника написала листа до прокуратури Чернівецької області, у якому визнала покращення у доставці кореспонденції заявника та дякувала за втручання.

.  У червні 2006 року мати заявника скаржилася від імені заявника на погіршення стану його здоров'я.

.  11 липня 2006 року заявник подав заяву начальнику колонії, в якій зазначав, що навесні 2006 року у нього загострилися захворювання шкіри та печінки, але стверджував, що тепер він задоволений наданим йому лікуванням і не має інших вимог з цього приводу або скарг на медичний персонал колонії.

3.  Етапування із Сокирянської до Торезької колонії

.  Улітку 2006 року заявника для продовження відбування покарання перевезли до Торезької виправної колонії № 28 у Донецькій області (далі – Торезька колонія) із нижчим рівнем безпеки.

.  Залишивши Сокирянську колонію 18 липня, заявник прибув до Торезької колонії у вересні 2006 року.

.  Як стверджував заявник, умови його етапування були несумісними зі станом його здоров'я та людською гідністю. На довгі відстані заявника перевозили в тюремних потягах, а на коротші – в автозаках. Етапування тривало кілька місяців, тому що його приєднували до різних груп засуджених, яких перевозили на коротші відстані. Вагони тюремного потягу мали відділення, призначені для чотирьох-шести пасажирів, у яких знаходилося по одинадцять та більше засуджених та їхні речі. Переповнені відділення не провітрювалися, а в літню спеку (понад 30 градусів за Цельсієм) металеві вагони перегрівалися, через що було важко дихати. Поїздка до місця призначення забирала дуже багато часу, оскільки на проміжних зупинках вагони часто чекали годинами, щоб на станцію привели інших засуджених, або щоб до потягу під'єднали новий локомотив. Відстань, що долалася звичайним потягом за чотири години, могла забрати двадцять чотири години або більше. Охорона супроводжувала засуджених до туалету лише один раз кожні чотири години і потрапити туди в інший спосіб не було жодної можливості. Умови перевезення у автозаках також були дуже незручними. Автозаки не мали вікон та у більшості з них не було вентиляції. Вони також неодноразово робили тривалі зупинки та перегрівалися на літньому сонці, загострюючи симптоми судинного та серцевого захворювань заявника та завдаючи йому нестерпних страждань.

.  Заявник також стверджував, що матеріальні умови тримання в установах позбавлення волі, до яких його поміщали як засудженого під час етапування між численними переїздами потягом та автозаком, були також неналежними. Наприклад, в камері Львівського СІЗО не було доступу до природного світла, оскільки вікно камери виходило у внутрішній коридор. Камера № 1607 у Донецькому СІЗО була розташована у підвалі. Вона була вогка, з її стелі крапала вода, а стіни були вкриті пліснявою. Обидва приміщення були сильно переповненими, засуджені спали в них по черзі, в камерах були погані освітлення, вентиляція, і вони були повні комах. Санвузли у них не були відокремлені від житлових приміщень.

.  Додатково до поганих матеріальних умов тримання під вартою та перевезення засуджених під час етапування також піддавали жорстокому та свавільному поводженню з боку працівників конвойної служби та охорони в'язниць. Зокрема, після прибуття та перед відбуттям вони часто повинні були проводити близько години у переповнених кімнатах для очікування, сидячи навприсядки. Охоронці також часто примушували засуджених сідати навприсідки або приймати інші неприродні позиції під час їх переміщення кудись, кричали, ображали, штовхали та били засуджених, а також проводили непотрібні та принизливі обшуки. Статус засудженого під час етапування не було належним чином врегульовано законом та підзаконними актами, на практиці їм не видавали постіль, не відокремлювали засуджених, хворих на інфекційні захворювання, та відмовляли у належній медичній допомозі або будь-якому зв'язку із зовнішнім світом, зокрема листуванні та побаченнях.

.  Як стверджував Уряд, дорожні журнали, що містять дані про умови транспортування заявника, було знищено. Проте Уряд запевнив, що умови етапування заявника та тримання його під вартою під час етапування були достатньою мірою пристосованими для задоволення його потреб. Вагони тюремного потягу були призначені для розміщення до восьмидесяти осіб. У них були великі камери площею три з половиною квадратних метри, призначені для розміщення дванадцяти осіб, та менші камери площею два з половиною квадратних метри, призначені для розміщення п'яти осіб. Під час поїздок тривалістю не більше чотирьох годин допускалося розміщення шістнадцяти та шести осіб у великих та менших камерах відповідно. Усі вагони потяга були обладнані примусовою вентиляцією, а також можна було відкривати вікно. Автозаки мають внутрішню площу кузова вісім квадратних метрів та призначені для розміщення двадцяти двох осіб у трьох відділеннях (двох великих, призначених для десяти пасажирів в кожній, та одній малій – для двох пасажирів). У автозаках не було вікон, але вони обладнані вентиляційними отворами та лавками для сидіння.

.  Після прибуття заявника до Торезької колонії у вересні 2006 року його медична картка зникла.

.  29 вересня 2006 року мати заявника поскаржилася до прокуратури Сокирянського району на рішення адміністрації Сокирянської колонії про надання дозволу на переведення заявника під час літньої спеки та невключення його медичної картки до дорожніх документів.

.  1 листопада 2006 року прокуратура повідомила матір заявника про те, що відповідно до записів Сокирянської колонії медична картка заявника була належним чином передана працівникам конвойної служби, що супроводжували його з колонії.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

.  Відповідні положення статей59 та 63 Конституції України 1996 року щодо права на правову допомогу та права не свідчити проти себе наведені у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine) (заява № 16404/03, п. 25).

.  Відповідні положення Закону України «Про попереднє ув'язнення»1993 року щодо умов тримання осіб під вартою наведено урішенні Суду від 30 квітня 2013 року у справі «Тимошенко проти України» (Tymoshenko v. Ukraine) (заява № 49872/11, пп. 179-180).

.  У відповідних положеннях наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань тримання і поведінки осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань» (скасовано 18 березня 2013 року) у редакції, чинній станом на час подій, зазначено таке:

1.3.  Наповнення слідчих ізоляторів

«...

1.3.2. Фактична чисельність узятих під варту і засуджених осіб не може перевищувати наявну кількість індивідуальних спальних місць згідно з установленими чинним законодавством санітарними нормами.»

8.2. Харчування осіб, взятих під варту, і засуджених

«...особи, узяті під варту, і засуджені щоденно забезпечуються триразовим харчуванням за встановленими нормами і приймають їжу, як правило, в камерах. ...

Харчування ув'язнених під час перебування в судах забезпечується адміністрацією слідчого ізолятора в такому порядку:

8.2.1. При тривалості судового процесу до трьох днів замість обіду видається сухий пайок.

8.2.2. При тривалості процесу більше трьох днів без перерви надається триразове харчування з доставкою обіду в суд. Якщо судовий процес переривався більше ніж на 1 добу, то відлік тривалості судового процесу поновлюється.»

III.  ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

A.  Умови тримання під вартою

.  У відповідних витягах з Доповіді Уряду України за наслідками візиту до України Європейського комітету з питань запобігання катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) з 9 до 21 жовтня 2005 року зазначається таке:

«110. ... КЗК повторює коментарі... а саме:

...

-усі санвузли у камерах мають бути повністю відокремленими перегородкою;

...»

«рекомендації:

Норми, закріплені у законодавстві щодо житлової площі на одного засудженого, мають бути якнайскоріше переглянуті для забезпечення того, щоб вона в усіх підпорядкованих Державному департаменту України з питань виконання покарань установах (включаючи СІЗО) було принаймні 4 м² (пункт 94);

...»

B.  Умови перевезення засуджених

.  У відповідних витягах з Доповіді Уряду України за наслідками візиту до України КЗК з 8 до 24 лютого 1998 року зазначено таке (витяги з оригіналу):

«189.  Під час візиту до Київського СІЗО Служби безпеки України делегація також мала можливість побачити вагон для перевезення в`язнів та затриманих. Цей транспортний засіб мав 3 відділення з лавками. Електричне освітлення було дуже слабим та вентиляція була відсутня. Крім цього, одне з відділень було занадто мале (0.50 м2). Відповідно до інформації, наданої персоналом, який відповідав за транспортний засіб, цей транспортний засіб використовувався лише для перевезення по місту. Однак делегація чула заяви від в`язнів, що ці транспортні засоби використовували для перевезення на більш довгі дистанції.

Комітет хотів би отримати копії будь-яких інструкцій щодо характеристики транспортних засобів, які використовуються для перевезення в`язнів. Крім того, Комітет рекомендує, щоб українські органи змінили освітлення та вентиляцію у вагонах для перевезення ув`язнених та припинили розміщувати в`язнів в приміщеннях, площа яких менше 0,5 м².»

.  Доповідь 2000 року також містить висновки КЗК щодо умов, у яких засуджених перевозили на короткі та довгі відстані (витяги з оригіналу):

«129.  Стосовно автодорожнього транспортування ув'язнених делегація перевірила два вагони Міністерства внутрішніх справ у Сімферопольському СІЗО. Кожний транспортний засіб має колективні та індивідуальні відділення. Індивідуальне відділення було площею 0,5 м2; у параграфі 189 доповіді 1998 року КЗК вже рекомендував припинити практику поміщення ув'язнених у відділення такого розміру. Умови цих транспортних засобів схожі на ті, що були описані у вищезгаданому параграфі доповіді 1998 року (погане штучне освітлення, недостатня вентиляція).

130.  Стосовно залізничного транспортування делегація перевірила умови одного зі спеціальних вагонів для перевезення ув'язнених. У вагоні були відділення площею 2 і 3,5 м2 з відкидними лавками. Кількість людей у менших відділеннях – шість осіб при тривалості перевезення не більше чотирьох годин, і чотири особи для триваліших перевезень. У більших (3,5 м2) відділеннях – до 16 осіб у разі короткотривалих перевезень та 12 осіб – на далекі відстані. Відділення мали деякий доступ денного світла; проте вентиляція була недостатньою. Туалети були в огидному стані, заповнені екскрементами, незважаючи на те, що засуджені мали від'їздити за декілька хвилин.

Під час перевезення, навіть на далекі відстані, ув'язнені не забезпечувались їжею, питної води було також недостатньо.

131.  Спосіб перевезення ув'язнених, зокрема, залізницею є неприйнятним, беручи до уваги зокрема матеріальні умови та можливу тривалість подорожі.

-значного зменшення максимальної кількості засуджених у відділеннях спеціального вагону: у відділенні 3,5 м2 може знаходитись не більше шести осіб, а у відділенні 2 м2– не  більше трьох осіб;

-забезпечення засуджених під час перевезення питною водою та у разі довготривалого перевезення – їжею;

-невикористання відділень площею 0,5 м2 у вагонах для перевезення засуджених

.  У своїй доповіді Уряду України за наслідками візиту до України  з 24 листопада до 6 грудня 2002 року КЗК зазначав таке (витяги з оригіналу):

«142. У доповіді за результатами візиту 2000 року (пункт 131), КЗК виклав низку рекомендацій щодо автомобільного та залізничного перевезення ув'язнених. Питання було знову порушено у 2002 році державними органами України, які стверджували, що була створена робоча група для передачі відповідальності за супровід ув'язнених Міністерством внутрішніх справ України Державному департаменту України з питань виконання покарань. З огляду на повторні критичні висновки делегації, яка проводила візит 2002 року, щодо автозаківКЗК рекомендує, щоб органи влади України надали високої пріоритетності вирішенню питання щодо умов перевезення ув'язнених, врахувавши належним чином рекомендації пункту 131 доповіді за результатами візиту 2000 року.»

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

.  Заявник скаржився на те, що умови його тримання у Одеському та Київському СІЗО, Сокирянській колонії та умови етапування з неї до Торезької колонії, включаючи матеріальні, санітарні умови та заходи з охорони здоров'я, не відповідали людській гідності і що органи пенітенціарної служби та конвойні служби поводилися із засудженими у нелюдський та такий, що принижує гідність, спосіб. У зв'язку з цим він посилався на статтю 3 Конвенції, у якій зазначено таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A.  Прийнятність

1.  Скарги, пов'язані з медичною допомогою у Одеському та Київському СІЗО

.  Уряд стверджував, що скарга на якість медичної допомоги, доступної для заявника у Київському СІЗО, не відповідалаratione personae Конвенції, оскільки заявник раніше не подавав її. Що стосується скарги заявника на якість доступної йому медичної допомоги в Одеському СІЗО, то вона була дуже загальною. Він не вказав жодних конкретних випадків, коли він звертався за певним лікуванням, якого вимагав стан його здоров'я, і йому в такому лікуванні було відмовлено. Також не існувало доказів, що стан здоров'я заявника погіршився за час тримання його під вартою у цій установі. Навпаки, за наявними матеріалами справи, за станом здоров'я заявника регулярно наглядав медичний персонал СІЗО. У нього також був доступ до цивільних лікарів, які давали рекомендації щодо його амбулаторного лікування. Тому цей аспект справи був явно необґрунтованим.

.  Заявник заперечив проти цього. Він стверджував, що якість медичної допомоги, доступної йому в Одеському СІЗО, була недостатньою з огляду на стан його здоров'я, а у Київському СІЗО він взагалі не мав доступу до жодної медичної допомоги.

.  Суд повторює, щонадання необхідної медичної допомоги особам у місцях тримання під вартою єобов'язком держави (див., наприклад, рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Ухань проти України» (Ukhan v.Ukraine), заява № 30628/02, пп. 72-74, з подальшими посиланнями). Встановлюючи те, чи виконали державні органи свої обов'язки з надання медичної допомоги особі, яка перебуває під вартою і під їхнім контролем, Суд має оцінити якість медичних послуг, наданих такій особі з урахуванням стану її здоров'я та «практичних вимог ув'язнення», та визначити, чи відповідали, за обставин конкретної справи, застосовані стандарти охорони здоров'я людській гідності засудженого (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява                № 23893/03, п. 138, з подальшими посиланнями).

.  Звертаючись до обставин цієї справи, Суд, по-перше, зазначає, що заявник у своїй первинній заяві до Суду, а також у своїй відповіді на зауваження Уряду скаржився на відсутність у Київському СІЗО медичної допомоги стосовно його серцевих захворювань. Тому ця скарга не може бути відхилена як несуміснаratione personae.

.  У той же час Суд вважає, що заявник не виконав обов'язок щодо обґрунтування своїх скарг на неадекватність медичної допомоги, доступної для нього у Одеському та Київському СІЗО. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до наявних матеріалів справи заявник отримував певне лікування в Одеському СІЗО у зв'язку з його захворюванням серця. Він кілька разів консультувався з цивільними лікарями, які надали низку рекомендацій. Із заяв заявника як до Суду, так і до національних державних органів не зрозуміло, який саме курс лікування був потрібен заявникові у зв'язку з його захворюванням і був недоступний йому у СІЗО (див. в якості прикладу протилежного рішення у справах «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пп. 68-69, від 14 жовтня 2010 року, та«Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пп. 69-71, від 16 травня 2013 року). Стосовно Київського СІЗО немає жодних матеріалів про які-небудь скарги на національному рівні. Щодо обох установ заявник не проілюстрував, що йому безпідставно відмовили у певній медичній процедурі, якої він потребував або про надання якої просив, або що стан його здоров'я погіршився в той час, коли він знаходився під вартою у Одеському або Київському СІЗО.

.  Зважаючи на документи, які містяться у матеріалах справи, Суд вважає, що заявник не сформулював небезпідставну скаргу на те, щомедична допомога, доступна йому в Одеському або Київському СІЗО, була несумісною з його людською гідністю у розумінні статті 3 Конвенції.

.  Тому цей аспект справи має бути відхилений як явно необґрунтований у розмінні підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2.  Скарги, пов'язані з триманням заявника у Сокирянській колонії

.  Уряд стверджував, що скарги заявника на незабезпечення його належним одягом та іншими речами, необхідними у зв'язку з його триманням у Сокирянській колонії, неможливо перевірити, оскільки не збереглося жодних відповідних відомостей. Уряд також зазначив, що якби заявник колись подавав які-небудь пов'язані з цим скарги, збереглися б протоколи перевірок, як це було зі скаргами матері заявника щодо втручання у листування заявника та стосовно інших питань. Тому скарги заявника були необґрунтовані та у будь-якому разі мали бути відхилені через невичерпання національних засобів юридичного захисту.

.  Заявник стверджував, що оскаржувані питання мають структурний характер і не вимагають від нього вичерпання національних засобів юридичного захисту. У будь-якому випадку він належним чином подав відповідні скарги, але вони не призвели до позитивного результату. Крім того, його мати подала численні скарги від його імені, але їхня перевірка була поверховою.

.  Суд зауважує, що питання, щодо яких скаржився заявник у зв'язку з його ув'язненням у Сокирянській колонії, стосувалися саме недостатнього опалення у деяких приміщеннях, неналежного забезпечення одягом, особливого нагляду, порушень щодо доставки кореспонденції та газет, а також недостатньої медичної допомоги (див. пункти 51 та 56). Як випливає із матеріалів справи, деякі з цих скарг мати заявника подавала до національних державних органів від імені заявника (а саме щодо кореспонденції, опалення та медичної допомоги), і після цих скарг відбулися деякі покращення (див. пункти 55 та 57). Ґрунтуючись на матеріалах справи, не вбачається, що страждання заявника у зв'язку з питаннями, описаними у скаргах його матері, досягли крайньої межі, передбаченої статтею 3 Конвенції.

.  Що стосується інших його скарг (зокрема, неналежного одягу та особливого нагляду), немає доказів, що вони будь-коли у будь-якій формі подавалися до національних державних органів. Суд вважає, що питання, що стали підставою цих скарг, були конкретними для заявника. За відсутності будь-яких доказів того, що вони подавалися до національних державних органів, та не маючи змоги скористатися висновками перевірок щодо них,Суд, пам'ятаючи про свою субсидіарну роль згідноз Конвенцією, не може визначати достовірність тверджень заявника (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Вінокуров проти України та Росії» (Vinokurov v. Ukraine and Russia), заява № 2937/04, від 16 жовтня 2007 року).

.  Із чого випливає, що цей аспект справи є явно необґрунтованим та має бути відхилений як неприйнятний відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

3.  Інші скарги, пов'язані з триманням заявника під вартою в Одеському та Київському СІЗО, а також етапуванням до Торезької колонії

.  Уряд не надав жодних заперечень щодо прийнятності решти скарг заявника на умови його тримання під вартою та поведінку працівників пенітенціарних установ і конвойної служби.

.  Суд вважає, що оскільки скарги заявника пов'язані з певними діями працівників пенітенціарної служби та інших працівників щодо засуджених (обшуки, побиття, грубі зауваження тощо), його доводи є загальними та не містять посилань і конкретних деталей подій, на які заявник скаржиться. З матеріалів справи не випливає, щопроблеми, на які заявник скаржиться, носять системний характер, а відповідна практика у системі державної пенітенціарної служби схвалюється або свідомо допускається компетентними органами влади. Тому Суд вважає, що через відсутність більш конкретної інформації щодо цих подій та спроб заявника довести питання до відома національних державних органів він не може встановити відповідні факти та розглядати достовірність тверджень заявника. Тому ці твердження мають бути відхилені як явно необґрунтовані у розумінні підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

.  Щодо скарг заявника на матеріальні умови його тримання в Одеському і Київському СІЗО та умови етапування із Сокирянської до Торезької колонії Суд вважає, що ці твердження є достатньо конкретними та деталізованими. Відповідні скарги не є явно необґрунтованимиу розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B.  Суть

1.  Матеріальні умови тримання в Одеському та Київському СІЗО

.  Заявник посилався на свої доводи щодо фактів (див. пункти 33-35 та 48) та стверджував, що матеріальні умови його тримання в Одеському та Київському СІЗО не відповідали статті 3 Конвенції. Обидві будівлі були побудовані у дев'ятнадцятому столітті і потребували повного оновлення. Обидві установи були сильно переповнені, погано освітлені та вентильовані, без належних санітарно-гігієнічних умов.

.  Уряд посилався на свої доводи щодо фактів (див. пункти 37-38 та 49) та стверджував, що у обох СІЗО забезпечувалися умови, достатньо пристосовані до основних потреб заявника.

.  Суд нагадує, що відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, і щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали засудженому душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного ув'язненню (див., наприклад, рішення від 20 травня 2010 року у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v.Ukraine), заява № 32362/02, пп. 56 та 57, з подальшими посиланнями). У разі якщо питання, щодо якого чітко та послідовно скаржиться заявник, має такий характер, що лише Уряд-відповідач має доступ до документів, що можуть підтвердити або спростувати відповідні твердження,наслідком ненадання ним переконливих та точних доказів можуть стати висновки щодо обґрунтованості тверджень заявника(див. рішення у справах «Губін проти Росії» (Gubin v. Russia), заява № 8217/04, п. 56, від 17 червня 2010 року; «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, п. 113, ECHR 2005-X (витяги)) та вищенаведене рішення у справі «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), п. 55).

.  Суд також зазначає, що версії сторін відрізняються щодо кількох деталей стосовно умов тримання заявника в Одеському та Київському СІЗО (а саме щодо особистого простору, що припадає на одного засудженого, кількості та стану здоров'я засуджених у різних камерах, якості вентиляції, освітлення та санітарно-профілактичних заходів тощо), і жодна позиція не підтверджена достатніми доказами. Тому відповідні факти не можуть бути доведені «поза розумним сумнівом», що є стандартом доведення, який зазвичай застосовується Судом (див. рішення від 31 липня 2008 року у справі «Старокадомський проти Росії» (Starokadomskiy v. Russia), заява № 42239/02, п. 39). Проте у цій справі Суд не вважає за потрібне встановлювати правдивість усіх без виключення тверджень, наведених заявником.

.  Суд зазначає, що навіть якщо він обмежить свій аналіз даними, наданими Урядом, стає очевидним, що під час тримання заявника як в Одеському, так і у Київському СІЗО його особистий простір було надто обмежено (див., наприклад, рішення у справах «Орховський проти Польщі» (Orchowski v. Poland), заява № 17885/04, пп. 131 та 134, від 22 жовтня 2009 року, та «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, пп. 49 та 50, від 7 жовтня 2010 року). Зокрема, зважаючи на надану Урядом інформацію (див. пункти 37 та 49) та умовно допускаючи, що всупереч твердженням заявника камери не були переповненими, в обох установах у камерах припадало приблизно два квадратних метри площі на одного засудженого. Така площа є набагато меншою від мінімального стандарту (чотири  квадратні метри на одного засудженого), рекомендованого для багатомісних камер Європейським Комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (див. пункт 70).

.  Більше того, Суд зважає на той факт, що у камерах також були санвузли, меблі та обладнання, які також зменшували площу доступного для заявника особистого простору. Суд також зазначає, що виходячи з документів щодо режиму СІЗО, які містяться в матеріалах справи, заявник та його співкамерники не мали свободи руху і протягом більшої частини дня трималися у їхніх камерах. Суд надалі зазначає, що заявника тримали під вартою у таких умовах протягом тривалого періоду часу, зокрема з березня 2003 року до листопада 2005 року (близько двох з половиною років в Одеському СІЗО та півтора місяця у Київському СІЗО). З огляду на свою практику (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v.Ukraine), п. 103, та рішення від 12 січня 2012 року у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пп. 51-52) Суд вважає, що брак особистого простору, доступного заявнику в Одеському та Київському СІЗО, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції.

.  Суд надалі зазначає, що Уряд не заперечував, що санвузли у камерах, у яких знаходився заявник, не було відокремлено перегородкою від житлового приміщення, а  твердження Уряду щодо адекватності інших умов (таких як вентиляція, освітлення та санітарно-профілактичні заходи) в Одеському та Київському СІЗО було сформульовано у загальних рисах і не підкріплено доказами. Тому Суд готовий дійти висновку про те, що страждання заявника у зв'язку з браком особистого простору були принаймні певною мірою посилені іншими чинниками, про які йдеться. Тому Суд вважає, що умови тримання заявника в Одеському та Київському СІЗО характеризуються як «нелюдські або такі, що принижують гідність» у значенні статті 3 Конвенції.

.  Отже, у зв'язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

2.  Умови етапування заявника із Сокирянської до Торезької колонії

.  Заявник посилався на свої зауваження щодо фактів (див. пункти 60-62) та стверджував, що умови його перевезення та тримання під вартою з липня до вересня 2006 року під час його етапування із Сокирянської до Торезької колонії не відповідали статті 3 Конвенції.

.  Уряд посилався на свої зауваження щодо фактів (див. пункт 63) та стверджував, що умови етапування заявника були адекватними.

.  Стосовно скарг заявника щодо умов його перевезення залізницею та автозаками Суд зазначає, що заявник не вказав точні дати та тривалість перевезення його між різними транзитними пунктами. У той же час, виходячи із матеріалів справи, оскаржувані заявником умови видаються схожими на ті, що жорстко критикувалися Комітетом з питань запобігання катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за результатами його візитівдо України (див. пункти 71-73). Схожі фактологічні скарги також призвели до встановлення порушення статті 3 Конвенції у рішенні Суду від 25 жовтня 2007 року у справі «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine) (заява № 15825/06, пп. 105-113). Суд не вбачає жодних підстав для застосування іншого підходу у цій справі та вважає, що умови етапування заявника порушували статтю 3 Конвенції.

.  Що стосується матеріальних умов тримання в транзитних пунктах, Суд зазначає, що заявник надав лише опис таких умов щодо Львівського та Донецького СІЗО. Він не вказав періоду його тримання у цих установах або назви інших установ та періоди його тримання в них, якщо такі були. У той же час його твердження щодо матеріальних умов тримання у Львівському та Донецькому СІЗО (а саме щодо браку особистого простору, поганих вентиляції, освітлення, санітарно-профілактичних заходів тощо) є достатньо детальними та конкретними. Не отримавши від Уряду доказів протилежного, Суд вважає, що незалежно від тривалості тримання заявника у цих установах, умови його тримання завдали йому страждань, що досягли мінімального рівня, передбаченого статтею 3 Конвенції.

.  Суд також зауважує, що заявника етапували із Сокирянської до Торезької колонії з липня до вересня 2006 року (іншими словами близько двох місяців). Враховуючи загальну тривалість цього періоду, проведеного чи то в автозаках, потягах, чи то у транзитних пунктах, у принаймні двох з яких умови тримання під вартою суперечили положенням статті 3 Конвенції, Суд вважає, що умови етапування заявника становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

.  Отже, у зв'язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

.  Заявник також скаржився на те, що розгляд його справи судом був несправедливим, зокрема з огляду на недостатній час, який він мав для ознайомлення з матеріалами справи, те, що він був психологічно та фізично виснаженим під час судових засідань, і що не було належного представництва його інтересів. Він посилався на підпункт 1 та підпункти «b» та «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, у відповідних частинах яких зазначено таке:

«1.  Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...

3.  Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(b)  мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c)  захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...»

.  Суд повторює, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як особливі аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 цієї статті, а отже, вони мають розглядатися разом (див. рішення у справі «Ван Гейсхем проти Бельгії» (Van Geyseghem v. Belgium)[ВП], заява № 26103/95, п.  27, ECHR 1999I). Загалом Суд повинен розглянути, чи було провадження справедливим в цілому (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі «Балліу проти Албанії» (Balliu v. Albania), заява № 74727/01, п. 25).

A.  Скарги на недостатній час для ознайомлення з матеріалами справи

.  Уряд стверджував, що скарга заявника на недостатній час для ознайомлення з матеріалами справи була явно необґрунтованою. Зокрема, до 24 липня 2003 року заявник ознайомився з усіма матеріалами справи, про що свідчить протокол, підписаний ним та А.K., його захисником. Ані він, ані його захисник до початку судового розгляду не подавали жодних клопотань про надання додаткового часу. Клопотання трьох інших підсудних із цього приводу було задоволено. Відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання, яке було подане після спливу тривалого часу, та необґрунтованого клопотання заявника щодо перегляду матеріалів справи була обґрунтована потребою поважати право інших сторін провадження на швидкий суд. Більше того, заявнику було надано час для ознайомлення з матеріалами справи та протоколами судових засідань під час підготовки його касаційної скарги.

.  Заявник із цим не погодився. Він зазначив, що часу, наданого йому для ознайомлення з матеріалами справи перед початком судового розгляду, було вкрай недостатньо, оскільки матеріали справи складалися із сорока чотирьох томів, близько 200 сторінок кожний. Його клопотання про надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи було свавільно відхилено, особливо з урахуванням того, що його новому захиснику, О.К., такий час надали того ж дня.

.  Суд повторює, що відповідно до підпункту «b» пункту 3 статті6 Конвенції обвинувачений повинен мати змогу організувати свій захист належним чином і без обмеження можливості надати суду, який розглядає справу, всі необхідні аргументи щодо захисту і таким чином вплинути на результат провадження (див., наприклад, рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 78). Цей обов'язок включає в себе надання можливості обвинуваченому ознайомитися з результатами розслідування, проведеного протягом провадження, з метою підготовки свого захисту (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 15 січня 1997 року у справі «C.G.P. проти Нідерландів» (C.G.P. v. the Netherlands), заява № 29835/96; рішення від 18 березня 1997 року у справі «Фуше проти Франції» (Foucher v. France), пп. 26-38,Reports1997-II; та вищенаведене рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), п. 65). У той же час Договірні держави користуються значною свободою вибору засобів для забезпечення відповідності їхніх судових систем вимогам Конвенції. Завданням Суду є не підміна собою національних органів влади при здійсненні ними провадження, а розгляд того, чи призвів обраний ними у цій справі метод до результатів, що відповідають Конвенції (див. в якості прикладу рішення від 16 грудня 1992 року у справі«Хаджіанастассіу проти Греції» (Hadjianastassiou v. Greece), п. 33, Series A № 252).

.  У той же час Суд зауважує, що згідно з протоколом, підписаним заявником 24 липня 2003 року, він закінчив ознайомлення з матеріалами справи до того ж дня. Також видається, що заявник, інтереси якого станом на час подій представляв обраний ним юрист А.К., мав достатньо можливостей вимагати додатковий час – як до початку судового розгляду, так і на підготовчому засіданні. Аналогічні клопотання інших підсудних, подані у той час, було задоволено. Також слід зазначити, що ані у своїй заяві до обласного суду, ані у своїй касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду України, заявник не вказав, які документи з матеріалів справи стосовно різних епізодів кримінальної діяльності одинадцяти підсудних йому потрібно було переглянути, та у який спосіб його неспроможність отримати додатковий час для перегляду оригіналів цих документів вплинула на його можливість себе захищати. Аналогічним чином заявник не роз'яснив це питання і у своїй заяві до Суду, а посилався виключно на те, що матеріали справи складалися з багатьох томів. За цих обставин Суд не вирішуєin abstracto, скільки часу необхідно для ознайомлення з матеріалами справи такого обсягу.

.  З огляду на вищенаведені твердження та враховуючи рівень деталізації доводів заявника, Суд вважає, що вони не становлять небезпідставної скарги щодо порушення права заявника на адекватний час для підготовки його захисту.

.  Тому ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту «а» пункту 3та пункту 4 статті 35 Конвенції.

B.  Твердження щодо психологічного та фізичного виснаження під час судових засідань

.  Уряд стверджував, що скарги заявника щодо його психологічного та фізичного виснаження під час судового провадження, спричинені умовами його тримання під вартою, і перевезення та пов'язаними із цим заходами з організації харчування, також є явно необґрунтованими. Уряд посилався на свою версію перебігу подій (див. пункт 39) та зазначав, що медичних або інших доказів, які б вказували, що заявник не мав психологічних або фізичних можливостей для участі в судовому розгляді не було. Навпаки, як випливає із протоколів судових засідань, заявник, інтереси якого під час розгляду справи судом представляв захисник, також брав дуже активну особисту участь у засіданнях. Зокрема він заявляв численні процесуальні клопотання, висловлював свою думку та активно ставив питання іншим підсудним та свідкам.

.  Заявник це заперечив. Він посилався на власний виклад фактів (див. пункт 35) та стверджував, що його здатність брати ефективну участь у розгляді його справи судом була дуже послаблена умовами тримання під вартою, включаючи неадекватну медичну допомогу у зв'язку із серцевим захворюванням, тривалими періодами очікування перед та після перевезення до приміщень суду та нерегулярністю організації харчування у дні судових засідань.

.  Суд повторює, що обов'язок держави за підпунктом «b» пункту 3 статті6 Конвенції щодо забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальній справі включає в себе обов'язок щодо організації провадження у такий спосіб, щоб не перешкоджати його здатності зосереджуватися та застосовувати розумові здібності для захисту своєї точки зору (див. рішення від 19 жовтня 2004 року у справі «Макфі проти Франції» (Makhfi v. France), заява № 59335/00, пп. 40-41). Якщо підсудних затримано, умови їхнього тримання під вартою, перевезення, харчування та інші подібні організаційні заходи є важливими чинниками, що мають у зв'язку з цим враховуватися (див., наприклад, рішення від 6 грудня 1988 року у справі «Барбера, Мессегве та Хабардо проти Іспанії» (Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain), пп. 71 та 89, Series A № 146; вищенаведене рішення у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), п. 81, та рішення від 9 жовтня 2008 рокуу справі «Моісєєв проти Росії» (Moiseyev v. Russia), заява     № 62936/00, п. 222).

.  Розглядаючи обставини цієї справи з урахуванням принципів, встановлених практикою Суду, Суд зазначає, що, як випливає з наявних документів, заявник у своїх заявах до судів першої та касаційної інстанцій повідомляв про кілька скарг щодо його перевезення до суду та назад (див. пункти 36 та 42), проте його доводи стосувалися не системної проблеми, а радше конкретних подій, які ймовірно відбувалися у певні дати. Більше того, скарги заявника щодо цього питання до обласного суду відрізнялися від відповідних скарг, поданих до Верховного Суду України, і скарг щодо фактів, поданих в межах конвенційного провадження. Наприклад, у своїй заяві до Суду заявник стверджував, що його зазвичай забирали до кімнати для очікування приблизно о 6 год (див. пункт 35). Тим часом, як випливає з неофіційного протоколу судових засідань у матеріалах справи, під час провадження на національному рівні він згадав єдиний випадок завчасного переведення до кімнати для очікування о 8 год (див. пункт 36). Як видно з тексту касаційної скарги з матеріалів справи, це питання у касаційному провадженні взагалі не порушувалося (див. пункт 42).

.  Суд також зазначає, що немає медичних або інших доказів того, що здатність заявника зосереджуватися на своєму захисті під час судового розгляду було послаблено матеріальними умовами тримання або заходами щодо охорони здоров'я в Одеському СІЗО. Навпаки, у березні 2004 року заявника оглянула медична комісія спеціалістів, незалежних від пенітенціарної системи, та чітко підтвердила, що стан його здоров'я не був несумісним із триманням під вартою або участю в судовому розгляді. Насамкінець, хоча Суд раніше встановив, що умови тримання заявника під вартою станом на час подій були такими, що принижують гідність, передусім у зв'язку з браком особистого простору, не було доведено, також і не стверджувалося під час провадження на національному рівні, що перед судовими засіданнями заявника позбавляли сну, або що побутові умови його тримання психологічно виснажували його до такої міри, що він не міг зосередитись на своєму захисті під час судових засідань.

.  Суд повторює, що для порушення питання скарга щодо невідповідності умов тримання під вартою або інших організаційних заходів здатності заявника ефективно захищати себе у суді, як і будь-яка інша конвенційна скарга, має бути чітко сформульована, якнайкраще обґрунтована фактологічними доказами та належним чином доведена до відома компетентних національних органів влади перед зверненням до конвенційного провадження (див. вищенаведене рішення у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), п. 82). Враховуючи субсидіарну роль Суду, він не може діяти як суд першої інстанції при встановленні відповідних обставин (див. рішення від      26 липня 2012 року у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, п. 88).

.  Зважаючи на документи з матеріалів справи та вищезазначені твердження, Суд вважає, що скарги заявника не є ані достатньо детальними, ані підкріпленими необхідними фактологічними доказами, зокрема висновками відповідних державних органів, для подання небезпідставної скарги за статтею 6 Конвенції.

.  Із цього випливає, що цей аспект справи має бути відхилено як явно необґрунтований відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

C.  Твердження щодо порушення права на захист

.  Уряд стверджував, що скарга заявника щодо порушення його права на захист була явно необґрунтованою. Зокрема, на початкових стадіях розслідування заявника було належним чином поінформовано про його процесуальні права та призначено йому захисника у рамках надання правової допомоги, від послуг якого він свідомо та недвозначно відмовився. Більш того, протягом усього провадження клопотання заявника про допуск до провадження захисника, діяльність якого фінансується у приватному порядку, або призначення захисника у рамках надання правової допомоги завжди оперативно розглядались. Впродовж всього судового розгляду інтереси заявника представляли захисники. Що ж стосується відсутності захисника заявника під час деяких слідчих дій на стадії досудового слідства, то це був його свідомий вибір. Більш того, у ті періоди не було отримано жодних доказів на підтвердження вини заявника. Стратегія його захисту залишалася однаковою, незалежно від того, чи мав він захист на певному етапі провадження, чи ні.Оскільки батько заявника не був юристом, відмова обласного суду призначити його захисником заявника не підпадає під дію підпункту «с» пункту 3 статті 6Конвенції. У будь-якому разі ця відмова була виправдана інтересами правосуддя, оскільки батька заявника було викликано в якості свідка у тому ж провадженні, і його призначення захисником заявника створило б конфлікт інтересів.

.  Заявник заперечував проти цієї точки зору. Він стверджував, що зважаючи на складність цієї справи та серйозність обвинувачень проти нього, держава була зобов'язана в інтересах правосуддя призначити йому захисника одразу після його затримання, попри його власну позицію з цього приводу. У будь-якому разі його відмова від права на правову допомогу, надана перед першим допитом, не була ані щирою, ані однозначною, оскільки була результатом жорстокого поводження та примусу. Більше того, не існувало прозорої процедури відбору та призначення слідчим органом захисників у рамках надання правової допомоги, тому заявник мав обґрунтовані підозри, що будь-який призначений на цьому етапі захисник діятиме всупереч його інтересам. Заявник також стверджував, що відмова обласного суду призначити його батька його захисником, який не є юристом, була свавільною та несправедливою, особливо з огляду на те, що О.К., його захисник, погано виконувала свої обов'язки та пропустила деякі судові засідання. Оскільки родина заявника зіткнулася із фінансовими труднощами і не могла дозволити собі дорогого захисника, призначення батька заявника його представником допомогло б виправити недоліки щодо представництва його інтересів. Виклик батька заявника як свідка не був необхідним, це було зроблено навмисно, щоб перешкодити йому у представництві інтересів заявника.

.  Суд наголошує, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який у разі необхідності призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001II). Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права ( див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey)[ВП], заява № 36391/02, п. 55).Сам факт невиправданого обмеження доступу підозрюваного, якого тримають під вартою, до захисника може порушити право на захист, навіть якщо у результаті не було отримано жодних визнавальних показів (див., наприклад, рішення від 13 жовтня 2009 року у справі «Даянан проти Туреччини» (Dayanan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 32-33).У той же час ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не заважають особі добровільно відмовитися – або вголос, або за мовчазною     згодою – від права отримати гарантії на справедливий розгляд справи, якщо відмова від цього права здійснюється у недвозначний спосіб та супроводжується хоча б мінімальними запобіжними механізмами, співмірними з її значущістю(див. вищенаведене рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 59, та рішення від     15 вересня 2011 рокуу справі «Паскал проти України» (Paskal v. Ukraine), заява № 24652/04, п. 76).

.  Суд також зазначає, що при призначенні захисника національні державні органи мають зважати на побажання захисника. Проте вони можуть не брати до уваги ці побажання,коли існують відповідні та достатні підстави вважати, що того вимагають інтереси правосуддя (див. рішення від 25 вересня 1992 року у справі «Круассан проти Німеччини» (Croissant v. Germany), п. 29, Series A № 237-B, та вищенаведене рішення у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), п. 66). Саме лише призначення захисника у рамках надання правової допомогинеозначає виконання вимог підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, а національні державні органи повинні відповідно до підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції втрутитися, якщо нездійснення захисником, призначеним у рамках надання правової допомоги, ефективного представництва інтересів є явним або належним чином було доведено до їхнього відома у якийсь інший спосіб (див. рішення у справах «Камазінський проти Австрії» (Kamasinski v. Austria), від 19 грудня 1989 року, п. 65, Series A № 168; «Дауд проти Португалії» (Daud v. Portugal), від 21 квітня 1998 року, п. 38,Reports1998-II, та вищенаведене рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), п. 67). В інших випадках,зважаючи на незалежність адвокатської діяльності від держави, здійснення захисту є по суті питанням підсудного та його захисника, незалежно від того, чи цей захисник був призначений у рамках надання правової допомоги, чи він фінансується у приватному порядку (див. рішення від 24 вересня 2002 року у справі «Каскені проти Сполученого Королівства» (Cuscani v. the United Kingdom), заява № 32771/96, п. 39, та вищенаведене рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine, там же).

.  Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, як вбачається з документів матеріалів справи, заявникові перед першим допитом було призначено  захисника у рамках надання правової допомоги, і його подальші клопотання про призначення захисників у рамках надання правової допомоги, або діяльність яких фінансується у приватному порядку, завжди розглядалися без затримок. Дійсно, під час певних допитів та очних ставок на стадії досудового слідства, включаючи перший допит 16 грудня 2002 року, у заявника не було представника. Розглядаючи питання, чи відповідала відсутність представництва інтересів заявника під час цих слідчих дій статті 6 Конвенції, Суд зазначає, що перед кожним таким допитом або очною ставкою заявника письмово повідомляли про його право на правову допомогу, він відмовлявся від свого права та висловлював згоду на участь у відповідному заході. У матеріалах справи немає нічого, що б наводило на думку, що відмова заявника від правової допомоги у цей період часу була зумовлена його непоінформованістю або жорстоким поводженням чи примусом. Навпаки, як випливає із протоколу допиту заявника 25 грудня 2002 року, заявник під час допиту у присутності А.А., його захисника, діяльність якого фінансувалася у приватному порядку, чітко заперечив жорстоке поводження з ним після затримання. Також слід зазначити, що під час допитів та очних ставок, що відбувалися без захисника, заявник або відмовлявся давати будь-які свідчення, або заперечував пред'явлені йому обвинувачення. Із цього випливає, що за відсутності захисника від заявника не було отримано жодних доказів на підтвердження його вини. Суд далі зауважує, що протягом проміжків часу, коли заявник користувався правовою допомогою на власний вибір, він аналогічним чином або зберігав мовчання, або наполягав на своїй невинуватості.

.  Суд також зауважує, що заявник ніколи не стверджував на національному рівні, що захисники, обрані державними органами для представництва його інтересів та призначені у рамках надання правової допомоги, мали до нього упереджене ставлення. Тому Суд не повинен розглядати ці скарги, подані вперше в межах конвенційного провадження, або розглядатиin abstracto національну систему призначення захисників у рамках надання правової допомоги. Насамкінець Суд зауважує, що після скарг заявника на роботу призначеного судом захисника, О.К., її замінили іншим, призначеним у рамках надання правової допомоги захисником, якого пізніше заявник вирішив замінити на О.К., послуги якої надавались у приватному порядку.

.  Зважаючи на процесуальні дії заявника та гнучкість органів влади у врегулюванні його клопотань щодо призначення, заміни або відмови від послуг захисників, Суд вважає, що у цій справі немає підстав для того, щоб покласти на державу відповідальність за стверджувані недоліки щодо представництва інтересів заявника.

.  Що стосується скарги заявника на відмову обласного суду призначити його батька, який не є юристом, його захисником, Суд зазначає, що у рішенні від19 лютого 2009 рокуу справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine (заява № 16404/03, п. 39) він вже встановив, що передбачена національним законодавством можливість представництва інтересів родичами є додатковою до права на правову допомогу і як така не захищається повною мірою підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Розглядаючи цю скаргу у контексті більш загального права на захист, Суд зазначає, що заявник мав багато альтернативних можливостей. За цих обставин не видається, що відмова обласного суду у призначенні батька заявника його захисником у зв'язку з його викликом в якості свідка у цій справі унеможливила підготовку свого захисту заявником.

.  Зважаючи на усі вищезазначені твердження, видається, що твердження заявника щодо порушення його права на захист не становлять небезпідставної скарги у розумінні пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 Конвенції.

.  Тому цей аспект справи повинен бути відхилений як явно необґрунтований у розумінні підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

.  Заявник також стверджував, що у нього не було ефективного національного засобу юридичного захисту у зв'язку зі скаргами за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою та якість медичної допомоги, доступної для нього в Одеському та Київському СІЗО, Сокирянській колонії та під час етапування до Торезької колонії, як цього вимагає стаття13 Конвенції. У цьому положенні зазначено таке:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження

A.  Прийнятність

.  Уряд стверджував, що доводи заявника не є небезпідставною скаргою.

.  Заявник не погодився із цим.

.  Суд посилається на свої висновки у пункті 89 та зауважує, що заявник подав небезпідставну скаргу за статтею 3 Конвенції щодо адекватності матеріальних умов його тримання в Одеському і Київському СІЗО та під час етапування до Торезької колонії. Тому Суд вважає, що скарга за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з вищезазначеними скаргами має бути визнана прийнятною.

.  Що стосується решти скарг у заяві, їх має бути відхилено як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

B.  Суть

.  Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для реалізації суті конвенційних прав і свобод у будь-якій формі, у якій вони можуть забезпечуватися у національному законодавстві. Посилаючись на свою попередню практику (див. серед багатьох інших джерел вищенаведені рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v.Ukraine), пп. 113-116, та «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), пп. 91-92) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів, що заявник на практиці міг скористатись ефективними засобами юридичного захисту у зв'язку зі своїми скаргами, тобто засоби юридичного захисту, які могли запобігти виникненню або продовженню порушення чи могли забезпечити заявнику будь-яке належне відшкодування.

.  Тому Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 через відсутність у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв'язку зі скаргами заявника щодо умовйого тримання в Одеському і Київському СІЗО та під час етапування до Торезької колонії.

IV.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

.  Суд зазначає, що у різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 13, 14 та 34 Конвенції у зв'язку з обставинами цієї справи.

.  Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього документів татією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

.  Із цього випливає, що цю частину заяви слід визнати неприйнятною як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті  35 Конвенції.

V.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

.  Статтею 41 Конвенції  передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

.  Заявник вимагав 20 000 євро відшкодування моральної шкоди.

.  Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.

.  Суд нагадує, що ним встановлено порушення Конвенції у зв'язку з умовами тримання заявника в Одеському та Київському СІЗО, під час етапування до Торезької колонії та через відсутність національних засобів юридичного захисту щодо вищезазначених скарг. Виносячи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 7 500 євро відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

В. Комаров, юристи, які практикують у м. Москва. На обґрунтування поштових витрат заявник надав поштові квитанції. В одній із квитанцій зазначалося, що оплата здійснювалася паном Г. Журавльовим, у кількох інших – що оплата здійснювалася паном    В. Комаровим, а у решті квитанцій платник не був вказаний.

145.  На обґрунтування витрат на юридичну допомогу заявник надав копію першого аркуша договору про надання юридичних послуг від    20 січня 2009 року, укладеного між фізичною особою, пані Г., та адвокатом, паном В. Комаровим, з метою представництва інтересів заявника та вищезазначених інших підсудних за винагороду в сумі 30 000 російських рублів, без врахування витрат, що мали сплачуватися пані Г. Крім того, заявник також стверджував, що 3 000 російських рублів було сплачено панові Г. Журавльову у зв'язку зі збором доказів щодо стану здоров'я пана І. Данілова.

146.  Уряд стверджував, що залишить на розсуд Суду вирішення питання щодо компенсації поштових витрат. Що стосується витрат на юридичну допомогу, Уряд заперечував дійсність контракту, укладеного пані Г. від імені заявника та інших підсудних. Зокрема Уряд зазначав, що було надано лише перший аркуш договору, на якому не було підписів. Більше того, не було надано жодної довіреності або іншого документа, яким би пані Г. уповноважувалася укладати договір про представництво інтересів заявника та інших підсудних. Уряд також зазначив, що відповідні документи не були достатньо деталізовані, а щодо виплат панові Г. Журавльову не було надано ані рахунку-фактури, ані будь-якого договору.

147.  Ґрунтуючись на наданих документах, Суд зауважує, що із цієї заяви не вбачається, що заявник поніс будь-які витрати на юридичну допомогу, на листування тощо, або що він мав у зв'язку із цим непогашені зобов'язання перед паном Комаровим, пані Г. або іншими фізичними чи юридичними особами. Суд також зазначає, що згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд не може визначити суму сплачених або заборгованих заявником судових та інших витрат. Тому Суд нічого не присуджує.

C.  Пеня

.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання в Одеському і Київському СІЗО та етапування із Сокирянської до Торезької колонії, а також відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з вищезазначеними скаргами, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами тримання заявника в Одеському і Київському СІЗО та під час етапування із Сокирянської до Торезької колонії;

3.  Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції;

4.  Постановляє,що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7 500 (сім тисяч п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського  центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 березня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія Вестердік

(Claudia Westerdiek)

Секретар

Марк Віллігер

(Mark Villiger)

Голова

0
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Название события
Загрузка основного изображения
Выбрать изображение
Текст описание события: