11.02.2020 | Автор: Суботін Геннадій Геннадійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Стаття 130 КУпАП: право на касаційне оскарження за практикою ЄСПЛ (частина 6)

Стаття 130 КУпАП:  право на касаційне оскарження  за практикою ЄСПЛ (частина 6) - 0_12999600_1581455828_5e4319d41fc1a.jpg

Відповідно до ст. 294 КУпАП постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена до апеляційного суду, при цьому, постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною і оскарженню не підлягає, що свідчить про відсутність законодавчого закріплення в КУпАП процедури касаційного оскарження рішень апеляційних судів у справах про адміністративні правопорушення.

Водночас, ст. 7 КУпАП передбачено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. При цьому, провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів.

Відповідно до ст.ст. 1 та 8 Основного Закону Україна є правовою державою, де визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Саме суди є останньою правовою інстанцією в державі, в якій кожен громадянин за необхідності шукає захисту своїх прав, свобод та інтересів.

Читайте статтю: Стаття 130 КУпАП: вимоги до судового розгляду за практикою ЄСПЛ (частина 1)

Ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права.

Згідно з положеннями ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Рішенням Конституційного Суду України від 22.12.2010 №23-рп/2010 визначено, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах і правових принципах, в тому числі і закріпленій в ст. 62 Конституції України презумпції невинуватості.

За ст. 9 Конституції України та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Також передбачається, що якщо міжнародним договором встановлені інші права, ніж ті, які передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Тобто в такому випадку міжнародно-правові норми мають пріоритетне значення.

Згідно із ч. 3 п. (b) ст. 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 року, ратифікованої Україною 14.05.1986 року, поряд з контекстом договору враховується наступна практика його застосування, яка встановлює угоду учасників щодо тлумачення.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Європейську Конвенцію "Про захист прав людини і основоположних свобод" (далі за текстом - Конвенція), а також Протоколи 1, 2, 4, 7, 11, які є невід'ємною частиною Конвенції, чим визнала її дію в національній правовій системі, а також обов'язковість рішень Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) по всім питанням що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Так, відповідно до ст. 32 Конвенції питання тлумачення та її застосування належить до виключної компетенції ЄСПЛ, рішення якого є невід’ємною частиною Конвенції, як практика її застосування і тлумачення.

Зміни в санкції, передбаченої ст. 130 КУпАП, тягнуть за собою не тільки збільшення відповідальності за порушення п. 2.9 ПДР України, а й нові вимоги щодо якості судового процесу в розрізі прямого застосування Конституції України, норми якої є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України) та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, за практикою ЄСПЛ, у випадку, якщо санкції за адміністративні правопорушення є достатньо суворими, то скоєне правопорушення має природу кримінального злочину, а отже, вимоги до його судового розгляду мають відповідати гарантіям та стандартам, встановленим Конвенцією, оскільки «кримінальним обвинуваченням» у розумінні Конвенції слід розглядати й протокол про адміністративне правопорушення (справа «Лучанінова проти України» від 09.06.2011).

Читайте статтю: Стаття 130 КУпАП: вимоги до судового розгляду за практикою ЄСПЛ (частина 2 – особи, які беруть участь у провадженні)

Крім того, ЄСПЛ зауважив, що з огляду на загальний характер законодавчого положення, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, провадження у таких справах є кримінальними для цілей застосування Конвенції (рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини» від 21 лютого 1984 року (пп. 52-54), «Лауко проти Словаччини» від 02 вересня 1998 року (пп. 56-59), ухвала щодо прийнятності у справі «Рибка проти України» від 17 листопада 2009 року).

Так, відповідно до п. 21 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» від 15.05.2008 року уряд України визнав карний кримінально-правовий характер Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У рішенні "Шмауцер проти Австрії" від 23.10.1995 року ЄСПЛ зазначив, що дорожньо-транспортні правопорушення, за які може бути накладено стягнення у виді штрафу чи обмеження у користуванні водійськими правами, підпадають під визначення "кримінального обвинувачення".

Поряд з цим, ЄСПЛ відносить до кримінально-правової санкції й позбавлення прав на управління транспортним засобом, оскільки право керувати автомобілем є дуже корисним в щоденному житті і для здійснення діяльності, що вимагає додержання процедурних гарантій, визначених Конвенцією і викладених у Рекомендації No R (91), зокрема: забезпечення права особи на захист, в тому числі: знати про можливість застосування адміністративної санкції та про факти, які ставляться їй у провину; мати достатньо часу для підготовки свого захисту; отримати інформацію про характер доказів, зібраних проти неї; обов’язок адміністративного органу нести тягар доказування є складовою презумпції невинуватості і звільняє особу від обов’язку доводити свою непричетність до вчинення порушення (рішення ЄСПЛ у справі "Маліге проти Франції" від 23 вересня 1998 року).

При цьому Суд вважає, що будь-яке втручання у право власності обов’язково повинне відповідати принципу пропорційності (рішення ЄСПЛ у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року), а "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини (рішення ЄСПЛ у справі від 02.11.2004 р. "Трегубенко проти України"), до яких віднесно й право власності.

Системний аналіз вищезазначеної практики ЄСПЛ свідчить про те, що гарантії ст. 6 Конвенції поширюються також на осіб, які вчинили діяння, що відповідно до національного законодавства хоч і не є злочинами, але визнаються кримінальними у конвенційному значенні.

Отже, розглядаючи справу про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.130 КУпАП, судовий процес має відповідати загальним засадам кримінального провадження, а суд має забезпечити гарантії і принципи законності щодо особи, яка притягається до відповідальності, оскільки санкція вказаної статті, при встановленні факту скоєння правопорушення і вини, передбачає штраф, розмір якого значно перевищує прожитковий мінімум для осіб працездатного віку в Україні, як і значно перевищує мінімальний розмір штрафу, визначений ч.2 ст. 52 КК України, а також передбачає обов'язкове позбавлення права керування транспортним засобом.

У випадку, коли наявні розбіжності щодо визначення природи (процесуальної чи матеріальної) окремого правового положення у національному законодавстві та практиці ЄСПЛ, то перевага повинна надаватися тому підходу, який є більш сприятливим для особи. Це випливає із принципів дії Конвенції, зокрема субсидіарності та мінімальних стандартів – держава повинна забезпечити особі мінімальний рівень захисту, гарантований Конвенцією, що не виключає встановлення в національному законодавстві вищих стандартів прав людини.

Читайте статтю: Стаття 130 КУпАП: визначення термінів для «звинувачення» за практикою ЄСПЛ (частина 3)

Саме зважаючи на вищевказану практику ЄСПЛ законодавець Законом № 2617-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» встановив кримінальну відповідальність за дії, що передбачені ст. 130 КУпАП, у зв’язку із чим з 1 липня 2020 року Кримінальний кодекс України доповнюється статтею 286-1, яка передбачає штраф від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років за наступні дії:

- керування транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції;

- передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп'яніння чи під впливом таких лікарських препаратів;

- відмова водія від проходження медичного огляду на стан сп'яніння або щодо вживання таких лікарських препаратів;

- вживання водієм транспортного засобу після дорожньо-транспортної пригоди за його участю алкоголю, наркотиків, а також лікарських препаратів, виготовлених на їх основі (крім тих,що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником), або після того, як транспортний засіб був зупинений на вимогу поліцейського, до проведення уповноваженою особою медичного освідування з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, чи до прийняття рішення про звільнення від проведення такого медичного освідування.

Запровадження кримінальної відповідальності за вищевказані дії, свідчить про обов’язкову відповідність судового процесу у справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст.130 КУпАП загальним засадам кримінального провадження, закріпленим в ст. 7 КПК України, в т.ч. й праву особи на касаційне оскарження судових рішень, оскільки право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи, в тому числі кримінальної, щодо діяння, у вчиненні якого обвинувачується, має право на судовий захист, яке відповідало б вимогам справедливості.

За рішенням Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 право на судовий захист передбачає також можливість звернення всіх учасників судового провадження, у тому числі підсудного, до судів апеляційної та касаційної інстанцій (речення четверте абзацу другого пункту 5 мотивувальної частини).

Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац четвертий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007).

Право на судовий захист включає в себе, зокрема, можливість оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, що є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань, в тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень (абзац дев’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.2015 № 3-рп/2015).

Згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (пункт 8 частини третьої статті 129), однак воно не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України; переслідувати легітимну мету; бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права (речення перше і друге абзацу першого, абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015).

Читайте статтю: Стаття 130 КУпАП: алгоритм дій для «звинувачення» за практикою ЄСПЛ (огляд на місці зупинки - частина 4)

Оскільки постановою районного суду, залишеною без змін постановою апеляційного суду, скаржника визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП та ст. 185 КУпАП, з накладанням на нього штрафу в сумі 10200 грн. та 170 грн. відповідно, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік, а отже й права вільно і на власний розсуд користуватися автомобілем, який належить йому на праві приватної власності, що за ступенем суворості співмірно з встановленими Кримінальним кодексом України покараннями, обмеження права скаржника на касаційне оскарження вищевказаних рішень суду не є виправданим, свідчить про непропорційність між поставленою метою та вжитими для її досягнення заходами, а отже порушує його право на судовий захист.

В рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 Конституційний Суд України зауважив, що обмеження законодавцем права особи на оскарження рішень судів є виправданим лише щодо оскарження рішень у справах про незначні адміністративні правопорушення. В інших випадках у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження (абзаци сьомий, восьмий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).

Така позиція КСУ відповідає і правовій позиції ЄСПЛ, який у рішенні по справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15 лютого 2000 року зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "не примушує Державучасниць створювати апеляційні або касаційні суди. Однак, якщо такі суди існують, то гарантії, які передбачені статтею 6, повинні бути забезпечені" (п. 39).

Забезпечення касаційного оскарження рішення суду гарантоване пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції.

Зазначена норма визначає конституційну гарантію права кожного на касаційне оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У ній визначено і виняток із цього права – таке оскарження можливе, якщо законом така можливість не виключена.

Разом з тим, право особи на оскарження судового рішення в касаційному порядку не може обмежуватися через те, що КУпАП було прийнято 07.12.1984 року, тобто зі значним часовим проміжком до прийняття Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за керування транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції” (набрав чинності 27 липня 2016 року), яким значно збільшено санкцію у вигляді штрафу з обов’язковим позбавленням водія права керування транспортним засобом,чим фактично прирівняно до покарання, передбаченого Кримінальним Кодексом України за скоєння злочинів.

Таким чином, системний підхід до розуміння ст. 130 КУпАП, в розрізі санкції останньої, яка за ступенем суворості є співмірною з встановленими Кримінальним кодексом України покараннями, а отже й гарантій судового процесу, дає підстави зробити висновок‚ щодо гарантованого Конституцією та Конвенцією права на оскарження у касаційному порядку рішень першої та апеляційної інстанцій, винесених у справі про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст.130 КУпАП, оскільки право на касаційне оскарження судових рішень в контексті положень статті 55 та статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду та судовий захист.

При цьому, необхідно зазначити, що конституційну норму щодо забезпечення касаційного оскарження рішення суду необхідно трактувати не у вузькому розумінні, як право особи на подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції, а й як обов’язок останнього розглянути таку скаргу і ухвалити відповідне законне та обґрунтоване рішення.

Крім того, касаційна скарга при оскарженні рішень суду першої та апеляційної інстанцій безумовно має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки судова практика обох інстанцій в аспекті притягнення до відповідальності за ст. 130 КУпАП є дуже неоднозначною та суперечливою, у зв’язку із чим становить значний суспільний інтерес.

Також не буде зайвим наголошення на значенні оскаржуваних рішень для учасника справи, який подає касаційну скаргу, що може бути обґрунтованим з урахуванням індивідуальних особливостей самого скаржника (скрутне фінансове становище, можливість заробляти на життя лише керуючи автомобілем, тощо).

У КУпАП відсутнє визначення порядку та строку касаційного оскарження. Проте діючим Кримінальним процесуальним кодексом України такий порядок та строк визначено в ст. 426, згідно якої касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції, у зв’язку із чим при розгляді касаційної скарги на рішення судів попередніх інстанцій в справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст.130 КУпАП слід застосувати аналогію права, а строк на касаційне оскарження становить три місяці з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.

Оскільки судовий процес про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП має відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема віднесено забезпечення права на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня, касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій в справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст.130 КУпАП необхідно подавати саме до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, адже за ч.2 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства та на справи про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом, а саме оскарження актів індивідуальної дії, що за п. 1 ч. 1 ст. 20 КАС України підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

При цьому, слід пам’ятати, що складення протоколу за ст. 130 КУпАП не є актом індивідуальної дії, проте може слугувати лише доказом вчинення відповідного правопорушення.

Автор статті: Суботін Геннадій Геннадійович

5258
Просмотров
1
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ