Справа "Загубня та Табачкова проти України": Неефективне розслідування злочину, вчиненого з мотивів релігійної ненависті, становило порушення ст. 3 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції (заява №60977/14, від 12.11.2020 р.)

25.12.2020 | Автор: Дементьєв Олександр Сергійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акту: У квітні 2009 р. під час здійснення релігійної практики, між заявницями - Свідками Єгови, та Православним священником, виникла суперечка, у процесі якої священник декілька разів вдарив заявниць палицею. Заявниці звернулися зі скаргою до міліція, яка кваліфікувала злочин як хуліганство, не дослідивши будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. У результаті неефективного розслідування, у вересні 2012 р. справу було закрито у зв’язку з відсутністю у діях священника складу злочину. ЄСПЛ, розглянувши матеріали справи, дійшов висновку, що відповідні органи державної влади не виконали свого зобов’язання стосовно викриття будь-якого релігійного мотиву у діях священника, та констатував порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

Факти справи: У квітні 2009 року заявниці здійснювали обхід від будинку до будинку, що було частиною їх релігійної практики. У цей момент між ними та Православним священником виникла суперечка, у процесі якої священник декілька разів вдарив заявниць дерев’яною палицею. Того ж дня заявниць оглянув судово-медичний експерт, який задокументував, що тілесні ушкодження виникли внаслідок неодноразових ударів довгим тупим предметом, можливо, дерев’яною палицею, не менше трьох ударів у випадку першої заявниці та чотирьох – у другої, та кваліфікував тілесні ушкодження, як легкі. У цей день заявниці звернулися до міліції із заявою, вимагаючи порушити кримінальну справу щодо священника, який, на їхню думку, діяв всупереч принципу рівноправності громадян через їх релігійні переконання. 29 квітня 2009 р., розглянувши версії подій, працівники міліції дійшли висновку, що конфлікт між заявницями та священником стався на ґрунті «раптово виниклих неприязних відносин», що не було ознак злочину порушення рівноправності, а були наявні ознаки хуліганства та умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень. Заявниці оскаржили цю постанову до прокуратури, яка у подальшому скасувала її як передчасну та повернула матеріали справи для проведення подальших дослідчих перевірок. Після того, як слідчі міліції неодноразово виносили подібні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, а прокурори їх скасовували, у травні 2011 р. працівниками міліції все ж таки було порушено кримінальну справу за фактом вчинення хуліганства, проте у вересні 2012 р. її було закрито у зв’язку з відсутністю у діях священника складу злочину хуліганства. Заявниці оскаржили цю постанову до суду, однак суди всіх інстанцій залишили її без змін.

Суть справи:

Порушення статті 3 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції

Перш за все, Суд нагадав, що на органи державної влади погладається обов’язок проводили ефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами, яке має бути здатним призвести до встановлення походження тілесних ушкоджень, а також до встановлення і покарання винних осіб.

Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Оскільки на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину означає, що органи мають докласти всіх можливих зусиль, та мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи.

Розглянувши матеріали справи, Суд дійшов висновку, що незважаючи на те, що протягом усього слідства заявниці наполягали на тому, що напад на них повинен був кваліфікуватися як злочин порушення рівноправності, передбачений статтею 161 КК України, національні органи не навели жодного чіткого та зрозумілого обґрунтування відхилення аргументів заявниць щодо цього.

Неодноразове винесення національними органами постанов про відмову у порушенні кримінальної справи та їх подальше скасування призвели лише до непотрібної затримки у здійсненні провадження. За цих обставин, до того моменту, коли органи влади зрештою дійшли висновку, що жодне з положень, згідно з якими заявниці бажали притягнути священника до відповідальності, не застосовувалося, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за будь-яким з цих положень КК України закінчився.

Відтак, не пояснивши причин для своїх рішень про непритягнення священника до кримінальної відповідальності за вчинення більш тяжкого злочину і затягнувши провадження, органи державної влади не виконали свого зобов’язання стосовно викриття будь-якого релігійного мотиву у його діях. За цих підстав, Судом було констатовано порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

З огляду на всі обставини справи, Суд постановив сплатити кожній заявниці по 4 500 євро, в якості відшкодування моральної шкоди.

Аналізуйте наступні судові акти: «Бурля та інші проти України» (заява № 3289/10, від 06.11.2018 р.)

«Çam проти Туреччини» (заява № 51500/08, від 23.02.2016 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЗАГУБНЯ ТА ТАБАЧКОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF ZAGUBNYA AND TABACHKOVA v. UKRAINE)

(Заява № 60977/14)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 листопада 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Загубня та Табачкова проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

З огляду на:

заяву (№ 60977/14), яку 05 вересня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) дві громадянки України, пані Тетяна Загубня та пані Марія Табачкова (далі –заявниці);

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд);

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 13 жовтня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1{C}. На заявниць, Свідків Єгови, напав священник Православної церкви. Посилаючись на статті 3, 9 та 14 Конвенції, вони скаржились на неналежне розслідування інциденту національними органами влади.

ФАКТИ

2{C}. Заявниці народилися у 1959 та 1988 році відповідно і проживають у м. Маріуполь. Їх представляли пан К. Черниченко,
пан Р. Кук та пан А. Карбонно, юристи, які практикують у м. Львів, Лондон і Париж відповідно.

3{C}. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

4{C}. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5{C}. 20 квітня 2009 року заявниці здійснювали обхід від будинку до будинку у селі Нові Млини Борзнянського району Чернігівської області, що було частиною їхньої релігійної практики. Отець Л.,
1956 року народження, священник місцевої Православної церкви, проїжджав повз них на автобусі та віз кількох літніх парафіян після богослужіння додому. Певні парафіяни помітили заявниць на вулиці та сказали йому, що ті були Свідками Єгови, які відвідували будинки селян. Л. вийшов з автобуса, підійшов до заявниць і запитав їх, ким вони були і що робили. Отримавши підтвердження, що вони були Свідками Єгови, які займалися проповідуванням вчення цієї релігійної групи у селі, Л. сказав заявницям припинити свою діяльність. Під час подальшої суперечки Л. витягнув з автобуса метрову дерев’яну палицю (за словами Л. – палицю для ходьби одного з його парафіян) і декілька разів вдарив заявниць. Вони втекли та сховались у найближчих господарствах.

6{C}. Того ж дня судово-медичний експерт задокументував синці на правій лопатці та лівому плечі першої заявниці, а також забій тканин на її правій скроні. У другої заявниці були синці на обох плечах і лівій сідниці. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження виникли внаслідок неодноразових ударів довгим тупим предметом, можливо, дерев’яною палицею, не менше трьох ударів у випадку першої заявниці та чотирьох – у другої. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження були «легкими тілесними ушкодженнями» у розумінні національного законодавства (див. пункт 32).

7{C}. Того ж дня заявниці звернулися до міліції із заявою, вимагаючи порушити кримінальну справу щодо Л., який, на їх думку, діяв всупереч принципу рівноправності громадян через їхню релігію. Працівники міліції відібрали показання у заявниць. Вони описали інцидент у тих самих формулюваннях, що наведені у пункті 5.

8{C}. Наступного дня отець Л. звернувся до міліції із заявою. Він зазначив, що 20 квітня 2009 року він віз своїх парафіян додому. Парафіяни вказали на двох жінок на вулиці та сказали, що вони проникали на територію господарств селян. Вони відмовлялись йти, коли їх просили, виявляли зневагу до православної християнської віри та агресивно проповідували свою релігію. Він зупинив автобус, підійшов до жінок і попросив їх не турбувати людей в їхніх будинках. Вони відмовились. Він повторив свою вимогу, але жінки «розпочали вести себе зухвало і діставати [його] різними словами». Під час подальшої сварки Л. декілька разів вдарив жінок палицею.

9. 29 квітня 2009 року, розглянувши версії подій, надані заявницями та Л., працівники міліції дійшли висновку, що конфлікт між ними стався на ґрунті «раптово виниклих неприязних відносин» (див. пункт 28 щодо пояснення значення цього терміна). Слідчий дійшов висновку, що у діях Л. не було ознак злочину порушення рівноправності, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України, а були наявні ознаки хуліганства та умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень (статті 125 та 296 Кримінального кодексу України, пункти 32 та 34 відповідно). Слідчий зазначив, що притягнення до відповідальності за умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень відбувалося у порядку приватного обвинувачення (див. пункт 35).

10{C}. Захисник заявниць оскаржив цю постанову до прокуратури.

11{C}. 21 липня 2009 року прокуратура області скасувала постанову від 29 квітня 2009 року як передчасну та повернула матеріали справи для проведення подальших дослідчих перевірок (щодо чинних на момент подій норм про порушення кримінального провадження та проведення дослідчих перевірок див. пункт 36).

12. Під час проведення дослідчих перевірок працівники міліції допитали різних свідків:

(i) Мешканців села, на території господарств яких заявниці сховалися після інциденту, та членів громади Свідків Єгови, яким заявниці розповіли про інцидент. Перші зазначили, що заявниці справді сховалися на території їхніх господарств, а останні підтвердили версію подій заявниць;

(ii) Парафіян, які в день інциденту їхали в автобусі разом із отцем Л. Вони зазначили, що отець Л. зупинив автобус, бо як він, так і вони думали, що жінки, яких вони побачили на вулиці, були Свідками Єгови. Отець Л. зупинив автобус і пішов до них поговорити. Потім він повернувся, взяв дерев’яну палицю та декілька разів їх нею вдарив.

13. 07 серпня 2009 року слідчий міліції, розглянувши різні версії подій, надані заявницями та Л., дійшов висновку, що конфлікт між ними стався на ґрунті «раптово виниклих неприязних відносин». Як і в попередній постанові (див. пункт 9), слідчий повторив, що у діях Л. не було ознак злочину порушення рівноправності, а ознаки хуліганства та умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень, і притягнення до відповідальності у зв’язку з цим відбувалося у порядку приватного обвинувачення.

14{C}. 28 вересня 2009 року прокурор району скасував постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 07 серпня 2009 року, зазначивши, що вона ґрунтувалася на простому повторенні показань, відібраних працівниками міліції, без будь-якого систематичного аналізу елементів actus reus та mens rea.

15. 02 лютого 2010 року слідчий міліції повторно виніс свою постанову від 07 серпня 2009 року (див. пункт 13) із внесенням однієї зміни: слідчий зазначив без наведення будь-яких причин, що дії Л. мали лише ознаки умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень. Про хуліганство не згадувалося.

16{C}. Захисник заявниць пан Л. оскаржив ще чотири аналогічно вмотивовані постанови слідчих про відмову в порушенні кримінальної справи, а прокурори неодноразово скасовували такі постанови з подібних підстав і повертали справу для проведення подальших дослідчих перевірок.

17. 14 травня 2010 року під час проведення однієї з цих перевірок працівники міліції знову допитали отця Л. Він повторив свої попередні показання. Крім того, він зазначив, що протягом останніх декількох років отримував скарги жителів села, що Свідки Єгови неодноразово відвідували будинки та проповідували, незважаючи на заперечення жителів. Л. зазначив, що вчинив так, оскільки його обурила зухвала поведінка заявниць. Він не мав наміру розпалювати релігійну ворожнечу, принижувати їх через їхні релігійні погляди або обмежувати їхні права. Він хотів захистити права жителів села та не допустити подальшого тиску на них з боку заявниць. Під час допиту
23 листопада 2010 року Л. повторив фактично ті самі показання.

18. 19 травня 2011 року працівники міліції порушили кримінальну справу за фактом вчинення хуліганства. У постанові зазначалося, що Л. завдав заявницям легких тілесних ушкоджень безпричинно, «з хуліганських спонукань» (див. пояснення значення поняття «хуліганські спонукання» у національному законодавстві у пункті 34).

19{C}. 13 липня 2011 року слідчий офіційно визнав заявниць потерпілими в провадженні. Того ж дня їх допитали. Вони надали той самий виклад подій, що наведений у пункті 5. Вони наголосили, що під час суперечки з Л. просто сказали йому, що були Свідками Єгови і проповідували Царство Боже, але вони поводилися спокійно і його не ображали.

20{C}. Під час розслідування було допитано низку осіб, у тому числі Л., який здебільшого підтвердив свої попередні показання (зокрема, показання від 14 травня 2010 року, див. пункт 17), а також членів релігійної громади заявниць та парафіян Л., які також головним чином підтримали свої попередні показання.

21{C}. Під час очної ставки із заявницями, проведеної слідчим, Л. знову визнав, що вдарив заявниць під час сварки щодо поширення ними свого вчення у селі.

22{C}. 23 липня 2012 року заявниці звернулися до слідчого з клопотанням, в якому закликали кваліфікувати дії Л. як порушення рівноправності за статтею 161 Кримінального кодексу України, а не як хуліганство. 25 липня 2012 року слідчий відмовив у задоволенні цього клопотання (Суду не був наданий текст цього рішення). 12 вересня 2012 року заявниці оскаржили це рішення в прокуратурі області. Інформація про результати розгляду скарги відсутня, але, як вбачається, позитивної відповіді отримано не було.

23. 14 вересня 2012 року слідчий закрив кримінальну справу у зв’язку з відсутність corpus delicti хуліганства у діях отця Л. Доходячи до цього висновку, слідчий процитував показання Л. і підсумував, що Л. діяв через «раптово виниклу особисту неприязнь», а не через неповагу до суспільства, що було обов’язковим елементом хуліганства (див. пункт 34).

24. Заявниці оскаржили цю постанову. Вони стверджували, що дії отця Л. були радше вмотивовані релігією, а не особистими неприязними стосунками. Вони процитували практику Суду щодо зобов’язань держави самостійно проводити розслідування, не посилаючись на ініціативу потерпілого, у випадках нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, а також вживати заходи для викриття можливого дискримінаційного мотиву, що став підґрунтям для насильницького злочину. Вони закликали органи державної влади перевірити, чи була необхідність порушувати справу щодо Л. за вчинення злочину порушення рівноправності, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України.

25{C}. 25 жовтня 2012 року Борзнянський районний суд залишив без змін постанову від 14 вересня 2012 року. Суд вважав встановленим, що Л. негативно ставився до Свідків Єгови, оскільки його парафіяни скаржились йому на їхню діяльність. Висловлюючи своє негативне ставлення, він заподіяв заявницям тілесні ушкодження. Отже, його дії були вмотивовані особистою ворожнечею, а не прагненням порушити громадський порядок або через неповагу до суспільства, які характеризували злочин хуліганства.

26{C}. Заявниці звернулися з апеляційною скаргою. Зокрема, вони стверджували, що висновки у постановах слідчого та суду першої інстанції були суперечливими: встановлені факти доводили, що Л. не можна було розглядати як особу, вмотивовану особистою ворожнечею, а лише як особу, вмотивовану або релігійною ворожнечею, або хуліганством.

27{C}. Як Апеляційний суд Чернігівської області 14 листопада
2012 року, так Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 06 березня 2014 року залишили без змін постанову суду першої інстанції. Вони дійшли висновку, не виклавши детальних підстав, що рішення судів нижчих інстанцій були законними та обґрунтованими.

відповіднІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та практика

I. кримінальне законодавство

A. Термінологія

28{C}. В українській правовій практиці термін «раптове виникнення неприязних відносин» використовується для позначення мотивів, що виникають внаслідок особистих конфліктів чи ворожнечі. Він покликаний відрізнити правопорушення, що виникають внаслідок особистого конфлікту чи ворожнечі, від правопорушень, спричинених іншими мотивами, такими як фінансова вигода чи хуліганство, які можуть змінити правову кваліфікацію правопорушення або становити обтяжуючу обставину. Наприклад, якщо напад, внаслідок якого було заподіяно легкі тілесні ушкодження, був умотивований такою особистою ворожнечею, він може бути кваліфікований за статтею 125 Кримінального кодексу України. Однак якщо те саме діяння було умотивоване хуліганством, воно може бути кваліфіковане як хуліганство, злочин проти громадського порядку, передбачений статтею 296 Кримінального кодексу України (див. пункт 34).

29{C}. Елементи злочину хуліганства, зокрема мотиви для вчинення хуліганства, пояснюються в пункті 34.

B. Кримінальний кодекс України 2001 року

30{C}. Відповідно до статей 12 та 49 Кримінального кодексу України строк давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчується через такі періоди часу після вчинення злочину:

(i) злочинів невеликої тяжкості, за які передбачене покарання менш суворе, ніж позбавлення волі, – два роки (це стосується злочинів заподіяння легких тілесних ушкоджень або хуліганства, передбачених статтями 125 та 296 Кодексу, див. пункти 32 та 34);

(ii) злочинів середньої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років – п’ять років (це стосується злочину порушення рівноправності, передбаченого статтею 161 Кодексу, див. пункт 33).

31. У статті 67 Кодексу серед різних обставин, які слід розглядати як обтяжуючі при визначенні покарання, зазначається вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату.

32{C}. Стаття 125 Кодексу передбачає кримінальну відповідальність за злочин «умисне легке тілесне ушкодження», що спричинило або не спричинило короткочасний розлад здоров’я. Стаття 125 передбачає такі покарання за цей злочин: (i) штраф у розмірі до 850 українських гривень (далі – грн); (ii) громадські роботи на строк до 200 годин; або (iii) стягнення від 10 до 20 % заробітної плати на строк до одного року.

33. Стаття 161 Кодексу передбачає кримінальну відповідальність за злочин «порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань». Якщо такі дії поєднувалися з насильством чи погрозами, то на момент подій за вчинення злочину передбачалося таке покарання: (і) стягнення від 10 до 20 % заробітної плати на строк до двох років або (іі) позбавлення волі на строк до п’яти років.

34{C}. Стаття 296 передбачає кримінальну відповідальність за «хуліганство» (іноді також перекладається англійською мовою як «disorderly acts»), що визначається як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». На момент подій злочин карався або (і) штрафом від 8 500 до 17 000 грн, або (іі) короткостроковим арештом на строк до шести місяців (ііі) або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років.

У коментарі до Кримінального кодексу України, в якому узагальнено відповідну практику та усталену наукову думку, пояснюється, що ключовим елементом злочину хуліганства є те, що воно має бути вмотивоване «явною неповагою до суспільства». Це визначається як прагнення проявити нехтування встановленими соціальними правилами поведінки, самоствердитися за рахунок інших осіб та протиставити себе іншим, суспільству та державі.[1]

Верховний Суд України у своєму інформаційному листі від 30 січня 2013 року № 223‑192/0/4-13 до судів нижчої інстанції, надав таке пояснення:

«[М]отив хуліганства полягає у прагненні самоствердитися, самовиразитися поганою вихованою, зіпсованою, егоїстичною особою, яка є хамом, варваром і дикуном. Спонуки вчинити такі дії можуть бути різні. Поєднує їх те, що вони, здебільшого, позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість чи з розгнузданого самолюбства, пов’язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.»

II. кримінально-процесуальний кодекс України
1960 року

35. Відповідно до статті 27 Кодексу кримінальні провадження щодо заподіяння легких тілесних ушкоджень (стаття 125 Кримінального кодексу України, див. пункт 32) могли бути порушені судами не інакше як за скаргою потерпілого та розглянуті у межах провадження у формі приватного обвинувачення. У таких справах досудове слідство не проводилося.

36. Кодекс передбачав процедуру, відому як «дослідчі перевірки». У результаті проведення цієї процедури виносилася постанова про відмову у порушенні кримінальної справи або про порушення такої справи. У випадку винесення останньої постанови проводилося повноцінне кримінальне розслідування. Положення щодо процедури дослідчих перевірок та засоби юридичного захисту, доступні передбачуваним потерпілим, у цьому контексті наведені в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine),
заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).

37. Кодекс 1960 року втратив чинність із набранням чинності
19 листопада 2012 року Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Однак старий Кодекс застосовувався до проваджень, порушених на момент його чинності, і після цієї дати.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статтей 3 та 14 КОНВЕНЦІЇ

38{C}. Заявниці скаржилися, посилаючись на статтю 3 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади не провели ефективного розслідування їхнього побиття, зокрема, не викрили мотиву релігійного упередження для його вчинення. Відповідні положення передбачають:

Стаття 3 Конвенції

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 14 Конвенції

«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

A. Прийнятність

39{C}. Уряд стверджував, що при визначенні рівня суворості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції, мало значення, чи було жорстоке поводження заподіяне представником держави чи приватними особами. Необхідно враховувати ступінь тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого та їхніх наслідків для нього, і поводження, здійснене приватними особами у таких випадках має бути більш серйозним, а рівень суворості вищим, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Інакше тягар, покладений на державу позитивними зобов’язаннями, передбаченими статтею 3 Конвенції, був би нерозумним. З огляду на такий підхід поводження, про яке йдеться в цій справі, не досягло необхідного рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Синяки, яких зазнали заявниці, не спричинили тривалих наслідків для здоров’я.

40{C}. Заявниці стверджували, що отець Л. публічно вдарив їх, розізлився і принизив, скориставшись своєю фізичною перевагою. Їх декілька разів вдарили небезпечним предметом – дерев’яною палицею. Цей досвід травмував їх, і їм довелося тікати та ховатися, щоб уникнути нападу (див. пункт 5). З цих причин напад був достатньо серйозним для застосування статті 3 Конвенції. Заявниці також вказали на практику Суду, що стаття 3 Конвенції могла застосовуватися навіть у випадку, коли особа не зазнала тілесних ушкоджень, і факторами, які слід було враховувати під час оцінки застосовності статті 3 Конвенції, були дискримінаційні мотиви та зауваження (посилання, зокрема, на рішення у справі «Абду проти Болгарії» (Abdu v. Bulgaria), заява № 26827/08, пункти 37 та 38,
від 11 березня 2014 року).

41{C}. Суд зазначає, що Л. вдарив заявниць дерев’яною палицею, заподіявши низку синців, у тому числі на голові першої заявниці. Інцидент стався публічно. Таке поводження повинно було призвести до появи у заявниць почуття страху, страждань, безпорадності та неповноцінності, що принижувало їхню гідність. За таких обставин Суд вважає, що поводження Л. із заявницями підпадало під дію статті 3 Конвенції.

42{C}. Суд також зазначає, що ця частина скарги не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявниці

43{C}. Заявниці вважали, що єдиним логічним поясненням, чому органи державної влади не пред’явили отцю Л. обвинувачення у вчиненні злочину на ґрунті ненависті, передбаченому статтею 161 Кримінального кодексу України, було те, що заявниці належали до релігійної меншини. Розслідування не було оперативним, про що свідчать численні скасування вищестоящими прокурорами передчасних постанов про відмову у порушенні кримінальної справи. У результаті органи державної влади допустили закінчення строку давності притягнення до відповідальності за хуліганство (див. пункти 5 та 30).

44{C}. Мотив раптово виниклих неприязних відносин, встановлений національними органами влади у діях отця Л., навряд чи був правдоподібним з огляду на обставини, за яких стався інцидент: отець Л. зовсім не знав їх і єдина причина їхнього спілкування полягала в тому, що вони були Свідками Єгови.

(b) Уряд

45{C}. Уряд стверджував про відсутність ознак, що розслідування не було незалежним. Заявниці були належним чином поінформовані про слідчі дії та ухвалені рішення. Усіх причетних до інциденту допитали протягом декількох днів, а до серпня 2009 року було зібрано всі ключові докази та завершено проведення основних слідчих дій (допит свідків і потенційних свідків, судово-медична експертиза) (див. пункти 6 та 12). Подальший повторний розгляд доказів не змінив картини подій і закінчився винесенням постанови про закриття справи, яку залишили без змін національні суди всіх інстанцій.

46{C}. Органи державної влади вжили всіх можливих заходів для встановлення обставин події, зокрема мотиву обвинуваченого. Проте жоден свідок не підтвердив, що конфлікт мав релігійний характер. Органи державної влади не могли припустити наявність релігійного мотиву лише у зв’язку з тим, що Л. був священником Православної церкви.

2. Оцінка Суду

(a) Відповідні загальні принципи

47{C}. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами; це розслідування, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення походження тілесних ушкоджень, а також до встановлення і покарання винних осіб. Таке розслідування має проводитися незалежно, оперативно та з розумною швидкістю. Потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. рішення у справі «О’Кіффі проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 172, від 28 січня 2014 року).

48{C}. Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Суд визнає, що на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву. Таким чином, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і він не є абсолютним; органи державної влади мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи (див. рішення у справі «Міланович проти Сербії» (Milanović v. Serbia), заява № 44614/07, пункт 96, від 14 грудня
2010 року).

49{C}. Обов’язок органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням і будь-яким актом насильства є аспектом їхніх процесуальних обов’язків за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись як їхні обов’язки за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бекос та Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

50{C}. Суд зазначає, що заявниці від самого початку мали можливість пред’явити приватне обвинувачення Л. за заподіяння легких тілесних ушкоджень (див. пункт 32). Протягом декількох днів після інциденту Л. визнав, що напав на заявниць, а їхні тілесні ушкодження були задокументовані та кваліфіковані судово-медичним експертом як «легкі тілесні ушкодження» (див. пункт 6).

51{C}. Жодного підтвердження існування якоїсь перешкоди, яка б завадила заявницям, що мали правову допомогу, вимагати у порядку приватного обвинувачення визнати Л. винним та обрати йому покарання за заподіяння легких тілесних ушкоджень, що за цих обставин могло потенційно відповідати зобов’язанню держави-відповідача за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Абду проти Болгарії» (Abdu v. Bulgaria), пункт 51, і див. в якості протилежного прикладу рішення у справах «Лея проти Латвії» (Leja v. Latvia), заява № 71072/01, пункти 58 та 59, від 14 червня
2011 року та «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia),
заява № 41261/17, пункт 82, від 09 липня 2019 року).

52{C}. Проте заявниці наполягали на розслідуванні дій Л. у зв’язку з різними злочинами (або порушенням рівноправності, або хуліганством), які, на їхню думку, більш повно врахували б релігійний мотив, який став причиною дій Л. У своїх зауваженнях до цього Суду вони зосередилися саме на цьому питанні.

53{C}. Суд вважає, що за таких обставин скарги заявниць підлягають розгляду лише за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

54{C}. Відсутні серйозні заперечення, що отець Л. виступав проти діяльності Свідків Єгови у селі, де мешкали його парафіяни. У цьому розумінні виникав упереджений висновок, що його дії були вчинені на ґрунті релігії. Єдине питання полягає у тому, чи порушував спосіб, в який національні органи влади розглядали ці дії та приймали мотиви згідно з національним законодавством, їхні зобов’язання за Конвенцією.

55{C}. У цьому контексті Суд повторює, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року).

56{C}. Однак будь-які рішення національних органів влади у цій сфері мають ґрунтуватися на міркуваннях, що не містять будь-якого релігійного упередження, та враховувати роль держави як нейтрального та безстороннього організатора сповідування різних релігій (див. рішення у справі «Іззеттін Доган та інші проти Туреччини» [ВП] (İzzettin Doğan and Others v. Turkey) [GC],
заява № 62649/10, пункт 107, 26 квітня 2016 року) та її зобов’язання гарантувати мирне користування свободою релігії у відносинах між приватними особами (див. рішення у справі «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), заява № 28490/02, пункт 160, від 07 жовтня 2014 року).

57{C}. Національні органи влади не навели таких підстав для своїх рішень, зокрема щодо виключення застосування двох положень національного кримінального законодавства про порушення рівноправності та хуліганство, за якими заявниці бажали притягнути Л. до кримінальної відповідальності.

58{C}. Стосовно першого заявниці протягом усього провадження наполягали, що напад на них повинен був кваліфікуватися як злочин порушення рівноправності, передбачений статтею 161 Кримінального кодексу України (див. пункти 7, 24 та 33). Цей аргумент не був безпідставним і вимагав дослідження. Однак жоден орган національної влади не наводив жодного чіткого та зрозумілого обґрунтування відхилення аргументів заявниць щодо цього та визнання цього положення незастосовним.

59{C}. Щодо злочину хуліганства національні органи влади продемонстрували явну відсутність послідовності у своїх рішеннях стосовно того, чи можна було кваліфікувати дії Л. як хуліганство:

(i) спочатку органи державної влади у своїх постановах від квітня та серпня 2009 року вважали це положення застосовним, але з певних причин не порушували кримінальну справу (див. пункти 9 та 13);

(ii) потім, приблизно через рік після інциденту в лютому 2010 року, все ще відмовляючись порушувати кримінальну справу, вони взагалі не згадали про хуліганство (див. пункт 15);

(iii) крім того, у травні 2011 року, більше ніж через два роки після інциденту, вони порушили кримінальну справу за фактом вчинення хуліганства (див. пункт 18);

(iv) але зрештою, у вересні 2012 року, вирішили, що дії Л. не могли бути кваліфіковані як хуліганство (див. пункт 23).

60{C}. Суд не вбачає підстав ставити під сумнів остаточний висновок органів державної влади, що дії Л. не могли бути кваліфіковані як хуліганство, оскільки це правопорушення було визначене у національному законодавстві як безпричинні дії, вмотивовані виключно неповагою до соціальних правил (див. пункти 23 та 34). Сам Л. визнав, що його дії насправді були мотивовані його протидією діяльності Свідків Єгови. Уся інформація, на якій ґрунтувалася остаточна постанова, винесена у вересні 2012 року, перебувала у розпорядженні органів державної влади ще з квітня 2009 року. Тому неодноразове винесення органами державної влади постанов про відмову у порушенні кримінальної справи та їхнє скасування призвели лише до непотрібної затримки у здійсненні провадження.

61{C}. Отже, до того моменту, коли органи державної влади зрештою дійшли висновку у вересні 2012 року (три роки та чотири місяці після інциденту), що жодне з положень, згідно з якими заявниці бажали притягнути Л. до відповідальності (порушення рівноправності або хуліганство), не застосовувалося, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за будь-яким з цих положень Кримінального кодексу України закінчився (див. пункт 30).

62{C}. Від початку заявниці могли ініціювати порушення провадження у формі приватного обвинувачення щодо Л. у зв’язку з правопорушенням, яке, на думку національних органів влади, він вчинив, а саме: заподіянням легких тілесних ушкоджень. Можливо під час такого провадження заявниці могли просити національні суди враховувати як обтяжуючу обставину при визначенні покарання для Л. релігійний мотив, який став підґрунтям для інциденту (див. пункт 31). Проте затримка з боку національних органів влади фактично позбавила заявниць навіть такого можливого способу відшкодування. Заявницям не можна дорікнути, що вони не намагалися ініціювати порушення провадження у формі приватного обвинувачення, поки органи державної влади все ще серйозно розглядали питання, чи вчинив Л. більш тяжкий злочин.

63{C}. Суд доходить висновку, що не пояснивши причин для своїх рішень про непритягнення Л. до кримінальної відповідальності за вчинення більш тяжкого злочину і затягнувши провадження, органи державної влади не виконали свого зобов’язання стосовно викриття будь-якого релігійного мотиву у його діях.

64{C}. Отже, було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні із статтею 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статті 9 конвенції, взятої окремо, та у поєднанні зі статтею 14 КОНВЕНЦІЇ

65{C}. Заявниці скаржилися на неналежне реагування органів державної влади на напад, якого вони зазнали під час своєї релігійної діяльності. Вони посилалися на статтю 9 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Перше положення передбачає:

«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

66{C}. Уряд заперечив проти цього аргументу.

67{C}. З огляду на зазначені висновки Суд вважає, що ці скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

68{C}. Беручи до уваги його висновки щодо скарги заявниць за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що скарги заявниць за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

69{C}. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

70{C}. Заявниці вимагали 12 500 євро кожна в якості відшкодування моральної шкоди. Вони також вимагали 2 000 євро спільно в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у національних судах, і 6 200 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.

71{C}. Уряд вважав вимоги заявниць необґрунтованими та надмірними. Крім того, він стверджував, що вимоги щодо компенсації судових та інших витрат не були підтверджені жодними відповідними документами.

72{C}. Суд присуджує заявницям 4 500 євро кожній в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

73{C}. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд зауважує, що для обґрунтування витрат, які вимагалися, заявниці надали лише рахунки-фактури від
пана Черниченка та пана Карбонно. Жодного документа, який би свідчив, що заявниці фактично сплатили зазначені у рахунках-фактурах суми або взяли на себе зобов’язання та мусили сплатити їх, надано не було. З огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

74{C}. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції;

3. Постановляє, що скарги заявниць за статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду;

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявницям 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро кожній та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 листопада
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

{Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря

Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/12/15/20201215110648-88.doc

783
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
1