Справа "Штепа проти України": Вся правда про рішення ЄСПЛ у справі одіозної Нелі Штепи проти України (заява №16349/17, від 24.10.2019 р.)

Фабула судового акту: У своїй скарзі до ЄСПЛ заявниця скаржилася на тривалість та необґрунтованість досудового тримання її під вартою, на необґрунтовану тривалість кримінального провадження щодо неї, на жорстке поводження, неналежні побутові умови тримання під вартою, ненадання медичної допомоги, а також на те, що під час тримання її під вартою вона зазнала дискримінаційного ставлення.

Факти справи: У період з листопада 2010 р. до квітня 2014 р. заявниця обіймала посаду Слов’янського міського голови. 12 липня 2014 р. щодо заявниці було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у порушенні державного суверенітету та територіальної цілісності. Того ж дня слідчий звернувся до суду з клопотанням про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до закінчення слідства. 13 липня 2014 р. суд задовольнив клопотання слідчого, пославшись на те, що вона обвинувачувалась у вчиненні тяжкого злочину та могла переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність. Тим часом заявниці було пред’явлено додаткові обвинувачення у тероризмі.

13 лютого 2015 р. суд розглянув справу заявниці та окремо продовжив строк тримання її під вартою до 14 квітня 2015 р. Під час досудового слідства та судового розгляду строк тримання заявниці під вартою загалом продовжувався двадцять разів. У якості обгрунтування, суди посилалися на підстави, аналогічні наведеним в ухвалі суду від 13 липня 2014 р.

Під час судового засідання 20 вересня 2017 р. прокурор, посилаючись на підстави, аналогічні раніше наведеним, просив суд ще раз продовжити строк тримання заявниці під вартою, проте суд встановив, що прокурор не довів існування ризику, що заявниця могла переховуватись та перешкоджати слідству. Суд змінив обраний заявниці запобіжний захід на домашній арешт, звільнивши її з-під варти. Постановивши ухвалу про звільнення заявниці з-під варти, суд взяв до уваги, що заявниця мала родину та постійне місце проживання у м. Слов’янськ, не мала судимостей, раніше обіймала посаду міського голови та мала позитивну репутацію.

Заявниця також стверджувала, що під час судового розгляду дев’ятнадцять суддів, які розглядали її справу, заявили самовідвід або було заявлено про їх відвід, були звільнені з посади, взяли лікарняні або відпустку по догляду за дитиною чи повністю завершили свою кар’єру. У результаті судовий розгляд чотири рази розпочинався знову. Суд загалом провів 69 засідань, у 32 з них суд розглядав питання по суті справи.

Суть справи:

Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції

Заявниця скаржилася на свавільність та необґрунтованість ухвал національних судів щодо досудового тримання її під вартою, та необґрунтовану тривалість такого її тримання.

Суд підрахував, що загалом заявниця трималась під вартою приблизно три роки та три місяці. Ухвала суду від 13 липня 2014 р. не містила чітких та конкретних підстав для тримання заявниці під вартою, крім простого посилання на доводи слідчого, без будь-якої оцінки правдоподібності підстав. Тяжкість висунутих проти заявниці обвинувачень та ризик її переховування чи перешкоджання слідству згадувалися у первинній постанові про обрання їй запобіжного заходу, проте з плином часу це обґрунтування не змінилося. Крім того, Суд додатково взяв до уваги те, що розглянувши справу заявниці 13 лютого 2015 р. (див. факти вище), суд залишив без змін обраний заявниці запобіжний захід, жодним чином не обґрунтувавши своє рішення.

Суд окремо зауважив на тому, що в цій справі національні суди постійно обґрунтовували подальше тримання заявниці під вартою відсутністю підстав для її звільнення, тоді як пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід та вимагає наведення національними органами державної влади підстав для тривалого тримання особи під вартою.

З огляду на зазначені факти, Суд постановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у даній справі.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

Заявниця скаржилася, що тривалість кримінального провадження в її справі була несумісною з вимогою «розумного строку».

Суд підрахував, що на момент винесення даного рішення, провадження у справі заявниці тривало вже приблизно п’ять років та два місяці в одній інстанції. Саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, проте, на переконання ЄСПЛ, у цій справі національний суд не діяв з належною ретельністю. Зокрема, згідно з наданою Урядом інформацією засідання часто призначалися з інтервалами у три або чотири тижні, а шість разів засідання відкладалися у зв’язку з неявкою до суду свідків. Неявки свідків призвели до відкладення засідань загалом на три з половиною місяці. Крім того, з боку Уряду не було зазначено, чи вживались які-небудь заходи для скорочення інтервалів між засіданнями або дисциплінування відсутніх свідків. Щодо неодноразових відводів суддів у справі Суд відзначив, що кожний відвід призводив до того, що судовий розгляд розпочинався із самого початку.

Таким чином, з огляду на всі надані матеріали та свою практику з цього питання Суд встановив, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку» у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Скарги заявниці на жорстке поводження, неналежні побутові умови тримання під вартою, ненадання медичної допомоги, а також на те, що під час тримання її під вартою вона зазнала дискримінаційного ставлення, спрямованого на ізоляцію від політичної діяльності були визнані Судом явно необґрунтованими та були відхилені відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявниці 2 600 євро, в якості відшкодування моральної шкоди, та 1 000 євро, в якості компенсації судових та інших витрат.

Аналізуйте наступні судові акти: Распряхін проти України (заява №70878/12, від 28.05.2020 р.)

«Піхун проти України» (заява №63754/09, від 12.12.2019 р.)

«Капштан проти України» (заява № 56224/10, від 16.05.2019 р.)

«Сіренко та інші проти України» (заяви № 22964/11, № 50441/13 та № 57993/13, від 24.10.2019 р.)

«Маріянчук та інші проти України» (заяви № 14490/07 та 2 інші, від 17.01.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ШТЕПА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SHTEPA v. UKRAINE)

(Заява № 16349/17)

У текст рішення 21 січня 2020 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 жовтня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Штепа проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 01 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 16349/17), яку 17 лютого 2017 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадянка України, пані Неля Ігорівна Штепа
(далі – заявниця).

2. Заявницю представляв пан О.В. Тананакін, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявниця скаржилася за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість та необґрунтованість досудового тримання її під вартою. Вона також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на необґрунтовану тривалість кримінального провадження щодо неї.

4. 17 жовтня 2017 року Суд відхилив клопотання заявниці про застосування тимчасового заходу відповідно до Правила 39 Регламенту Суду щодо надання їй необхідної медичної допомоги під час тримання під вартою. 20 квітня 2018 року заяві було надано статус пріоритетної відповідно до Правила 41 Регламенту Суду.

5. 11 вересня 2018 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявниця народилась у 1962 році та проживає у м. Слов’янськ.

7. У період з листопада 2010 року до квітня 2014 року заявниця обіймала посаду Слов’янського міського голови.

8. 12 липня 2014 року щодо заявниці було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у порушенні державного суверенітету та територіальної цілісності. Того дня слідчий звернувся до суду з клопотанням про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до закінчення слідства, посилаючись на тяжкість висунутих проти неї обвинувачень і ризик того, що вона могла переховуватись та перешкоджати слідству, впливаючи на свідків чи знищуючи або ховаючи докази, або продовжити свою злочинну діяльність.

9. 13 липня 2014 року Червонозаводський районний суд міста Харкова (далі – районний суд) обрав заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в рамках зазначеного провадження. У відповідній ухвалі було зазначено, що вона обвинувачувалась у вчиненні тяжкого злочину та могла переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність. В ухвалі суду також було зазначено, що заявниця не проживала за зареєстрованим місцем проживання у м. Слов’янськ[1]. Жодних додаткових відомостей щодо зазначених підстав суд не навів.

10. Тим часом заявниці було пред’явлено додаткові обвинувачення у тероризмі.

11. 13 лютого 2015 року районний суд розглянув справу заявниці. Оскільки сторони не заявляли клопотань про зміну або скасування запобіжного заходу суд постановив вважати продовженим строк тримання заявниці під вартою до 14 квітня 2015 року[2].

12. Під час досудового слідства та судового розгляду суди за клопотанням прокуратури продовжували строк тримання заявниці під вартою двадцять разів. Обґрунтовуючи свої постанови щодо тривалого тримання заявниці під вартою, суди посилалися на підстави, аналогічні наведеним в ухвалі суду від 13 липня 2014 року (див. пункт 9). У деяких ухвалах суди, не наводячи більш докладних відомостей, додатково зазначали, що:

(i) заявниця не надала доказів, які б спростовували раніше розглянуті судами ризики на користь тримання її під вартою;

(ii) заявниця, як колишній міський голова, могла впливати на свідків;

(iii) аргументи заявниці на користь її звільнення не перевищували суспільний інтерес у триманні її під вартою; та, що

(iv) положення Кримінального процесуального кодексу України забороняли застосування в її справі будь-яких інших запобіжних заходів, аніж тримання під вартою.

13. Під час судового засідання 20 вересня 2017 року прокурор, посилаючись на підстави, аналогічні раніше наведеним (див. пункт 8), просив районний суд ще раз продовжити строк тримання заявниці під вартою. Суд встановив, що прокурор не довів існування ризику, що заявниця могла переховуватись та перешкоджати слідству. Суд змінив обраний заявниці запобіжний захід на домашній арешт, звільнивши її з-під варти. Постановивши ухвалу про звільнення заявниці з-під варти, районний суд взяв до уваги, що заявниця мала родину та постійне місце проживання у м. Слов’янськ (те саме місце, де заявниця проживала до її затримання у липні 2014 року, див. пункт 9), не мала судимостей, раніше обіймала посаду міського голови та мала позитивну репутацію.

14. Наразі кримінальна справа щодо заявниці розглядається судом першої інстанції.

15. Заявниця стверджувала, що внаслідок тиску з боку прокуратури під час судового розгляду дев’ятнадцять суддів, які розглядали її справу, заявили самовідвід або було заявлено про їх відвід, були звільнені з посади, взяли лікарняні або відпустку по догляду за дитиною чи повністю завершили свою кар’єру. У результаті судовий розгляд чотири рази розпочинався знову.

16. У ході судового розгляду суд загалом провів 69 засідань.
У 32 засіданнях суд розглядав питання по суті справи (заслуховував пояснення сторін і показання свідка, а також розглядав докази).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявниця скаржилася на свавільність та необґрунтованість ухвал національних судів щодо досудового тримання її під вартою. Вона також скаржилася на необґрунтовану тривалість тримання її під вартою. Вона посилалася на пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«... 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання ...»

1. Прийнятність

18. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

1. Суть

19. Заявниця стверджувала, що тримання її під вартою обґрунтовувалося виключно тяжкістю злочинів, у вчиненні яких вона обвинувачувалась. Вона також заявляла, що суди не навели відповідних та достатніх підстав для тримання її під вартою, яке було необґрунтовано тривалим, і що не було ризику того, що вона переховуватиметься від правосуддя.

20. Уряд стверджував, що питання тримання заявниці під вартою перебувало на постійному розгляді судів, які ухвалювали обґрунтовані рішення щодо такого заходу. Уряд також доводив, що тримання заявниці під вартою обґрунтовувалося ризиком її переховування від правосуддя.

21. Застосовні загальні принципи викладені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84 – 91 і 102, від 05 липня 2016 року).

22. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявниця трималась під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції з 13 липня 2014 року до 20 вересня 2017 року. Отже, досудове тримання її під вартою тривало приблизно три роки та три місяці.

23. Суд зазначає, що всупереч аргументу Уряду ухвала районного суду від 13 липня 2014 року не містила чітких та конкретних підстав для тримання заявниці під вартою, крім простого посилання на доводи слідчого, без будь-якої оцінки правдоподібності підстав, на які посилався останній (див. пункти 8 і 9).

24. Суд також зауважує, що тяжкість висунутих проти заявниці обвинувачень та ризик її переховування чи перешкоджання слідству згадувалися у первинній постанові про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (там само). Проте з плином часу це обґрунтування не змінилося та далі складалося з тих самих шаблонних та стереотипних висновків (див. пункт 12). Крім того, розглянувши справу заявниці 13 лютого 2015 року, районний суд залишив без змін обраний заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, жодним чином не обґрунтувавши своє рішення (див. пункт 11).

25. Зокрема, Суд зазначає, що в цій справі національні суди постійно обґрунтовували подальше тримання заявниці під вартою відсутністю підстав для її звільнення, тоді як пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід та вимагає наведення національними органами державної влади підстав для тривалого тримання особи під вартою (див. рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria), від 27 червня 1968 року, пункт 4, Серія A № 8)[3].

26. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України через те, що навіть коли йшлося про тривалі строки тримання під вартою, національні суди упродовж усього періоду тримання заявника під вартою посилалися на однакові підстави, якщо вони взагалі існували (див., наприклад, рішення
у справі «Комарова проти України» (Komarova v. Ukraine),
заява № 13371/06, пункти 77 – 81, від 16 травня 2013 року).

27. З огляду на зазначене Суд вважає, що не розглянувши конкретні факти або альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи, та посилаючись головним чином і постійно на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявниці під вартою до розгляду справи судом на підставах, які для обґрунтування тривалості тримання під вартою не можуть вважатися «достатніми».

28. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявниця скаржилася, що тривалість кримінального провадження в її справі була несумісною з вимогою «розумного строку». Вона посилалась на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»

1. Прийнятність

30. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть

31. Заявниця повторила свій первинний довід, що тривалість кримінального провадження в її справі порушила вимогу «розумного строку».

32. Уряд заперечив проти цього доводу, зазначивши, що справа була складною. Він також зауважив, що провадження відкладалось через повіденку захисників заявниці, які подавали численні скарги та клопотання про заміну суддів суду першої інстанції. Загалом, на думку Уряду, судові засідання призначалися з розумними інтервалами та жодних затримок, відповідальність за які можна було б покласти на державу, не було.

33. У цій справі провадження розпочалося 12 липня 2014 року, коли щодо заявниці було порушено кримінальне провадження за фактом порушення державного суверенітету і територіальної цілісності (див. пункт 8), та, як вбачається, наразі воно триває у суді першої інстанції. Отже, воно тривало приблизно п’ять років та два місяці в одній інстанції.

34. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника
(див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC],
заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II та «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

35. У справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine),
заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року) Суд вже встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

36. Суд також нагадує, що саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним (див. рішення у справі «Сілін проти України» (Silin v. Ukraine), заява № 23926/02, пункт 34, від 13 липня 2006 року). Проте, на думку Суду, у цій справі національний суд не діяв з належною ретельністю. Зокрема, згідно з наданою Урядом інформацією засідання часто призначалися з інтервалами у три або чотири тижні, а шість разів засідання відкладалися у зв’язку з неявкою до суду свідків. Неявки свідків призвели до відкладення засідань загалом на три з половиною місяці. Уряд не зазначив, чи вживались які-небудь заходи для скорочення інтервалів між засіданнями або дисциплінування відсутніх свідків.

37. Щодо неодноразових відводів суддів у справі Суд зазначає, що кожний відвід призводив до того, що судовий розгляд розпочинався із самого початку (див. пункт 15). Отже, загальна затримка у провадженні становила більше семи місяців. У зв’язку з цим, не маючи сумнівів щодо права будь-якого судді заявити про відвід, Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції покладає на Договірні держави обов’язок організовувати свої правові системи таким чином, щоб їхні суди могли відповідати вимозі щодо розгляду справ упродовж розумного строку (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Дюкло проти Франції» (Duclos v. France), від 17 грудня 1996 року, пункт 55 in fine, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996‑VI).

38. Розглянувши всі надані матеріали, та з огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

39. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

40. Насамкінець, заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції, що вона зазнала фізичного та психологічного жорсткого поводження під час тримання під вартою, а побутові умови тримання її під вартою, у тому числі медична допомога, були неналежними. Вона також скаржилася за статтями 14 і 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції, що під час тримання її під вартою вона зазнала дискримінаційного ставлення, спрямованого на ізоляцію від політичної діяльності.

41. У контексті всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд вважає, що наведені питання не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

42. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

43. Заявниця вимагала 8 650 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, якої вони зазнала у виді можливої втрати заробітної плати. Вона також вимагала 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

44. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.

45. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, що вимагалась; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявниці 2 600 євро в якості компенсації моральної шкоди.

1. Судові та інші витрати

46. Заявниця також вимагала 21 450 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень у національних судах та цьому Суді.

47. Уряд вважав суму, яка вимагалася, необґрунтованою.

48. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними та неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за розумне присудити 1 000 євро в якості компенсації за всіма пунктами.

1. Пеня

49. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги щодо відсутності підстав для тримання заявниці під вартою та надмірної тривалості кримінального провадження щодо неї, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;
4. Постановляє, що:
   1. упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
      1. 2 600 (дві тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
      2. 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
   2. із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 жовтня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/02/12/20200212113924-30.docx