Справа "Піхун проти України": Жорстоке поводження, відсутність ефективного розслідування, необгрунтоване тримання підвартою, порушення розумних строків - базовий набір порушень, дякуючи попередньому КПК (заява №63754/09, від 12.12.2019 р.)

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, незаконності тримання його під вартою та необґрунтованої тривалості кримінального провадження щодо нього.

Факти справи: 30 листопада 2009 р. працівники міліції затримали заявника у зв’язку з обвинуваченнями у викраденні вогнепальної зброї. Після того, як він відмовився відповідати на запитання щодо обвинувачень, троє працівників міліції застосували до нього фізичне насильство. Пізніше того ж дня його доставили до ІТТ, куди для нього викликали швидку допомогу. Згідно з довідкою ІТТ на момент прийняття в нього були зафіксовані тілесні ушкодження. Через кілька днів заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Заявник подав до органів прокуратури велику кількість скарг на жорстоке поводження працівників міліції. Крім того, під час допиту як підозрюваного заявник надав слідчому детальний опис стверджуваного жорстокого поводження. 29 січня 2010 р. слідчий прокуратури відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за фактом стверджуваного заявником жорстокого поводження. Слідчий у своїй постанові зазначив, що працівники міліції здійснили силове затримання заявника після його спроби втечі та застосували до нього наручники. У подальшому під час розгляду кримінальної справи заявника районний суд ухвалив окрему постанову, в якій зазначив, що події 30 листопада 2009 р. могли свідчити, що заявник зазнав жорстокого поводження. Проте, обласний суд скасував зазначену постанову, та наказав суду першої інстанції ретельно перевірити скарги заявника на жорстоке поводження.

28 січня 2010 р. районний суд провів засідання за відсутності заявника і його захисника та продовжив строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців. 26 лютого 2010 р. суд ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою. При цьому, жодного обґрунтування для цього тримання під вартою, а також його строків зазначено не було.

1 лютого 2010 розпочався судовий розгляд справи заявника. Згідно з наявними матеріалами у ході судового розгляду суд першої інстанції 66 разів відкладав судові засідання у зв’язку з неявкою сторони обвинувачення, потерпілого, експерта або свідка; 21 раз судове засідання відкладалося у зв’язку з відсутністю заявника або його захисника; 80 разів засідання відкладалося через неможливість судді заслухати справу. У грудні 2018 р. суд першої інстанції закрив провадження щодо заявника, оскільки обвинувачення були зняті.

Суть справи: Порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції

Висновки Суду в цій частині рішення зводилися до того, що відповідне розслідування за скаргою заявника на жорстоке поводження проводилося у формі дослідчої перевірки відповідно до КПК України 1960 року, яка вже неодноразово визнавалася Судом неефективною. У межах цієї процедури слідчий міг провадити лише обмежений перелік дій, а потерпілий не мав офіційного статусу та не міг брати ефективну участь у процедурі. У рамках цієї дослідчої перевірки не було проведено судово-медичної експертизи, яка б могла встановити, які тілесні ушкодження отримав заявник. Заявник і зазначені ним свідки та працівники міліції не були допитані щодо стверджуваних подій.

Таким чином, з огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд дійшов висновку, що не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявника про жорстоке поводження, та констатував наявність порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у даній справі.

Порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції

Суд, передусім, звернув увагу на те, що наявність тілесних ушкоджень, зазначених у довідці ІТТ, зокрема рана на голові, подряпини на голові та шиї, а також крововиливи на зап’ястях не оспорювалась ані органами влади, ані Урядом. Також не оспорювалося те, що у день стверджуваних подій, в ІТТ заявнику була надана медична допомога лікарів швидкої допомоги. Суд зауважив, що відповідна версія подій заявника стосовно отримання ним тілесих ушкоджень вбачається узгодженою та детальною, а також підкріпленою відповідними доказами, такими як медична довідка з ІТТ та численні скарги, подані ним на національному рівні.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що у даній справі до заявника була застосована фізична сила, яка не була необхідною з огляду на його поведінку, та що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

Порушення п.п. 1 та 4 статті 5 Конвенції

Заявник стверджував, що тримання його під вартою на підставі постанови суду від 26 лютого 2010 р. (див. факти справи) було необґрунтованим та незаконним. Суд, пославшись на свою попередню практику, визнав таке тримання несумісним з вимогами законності за пунктом 1 статті 5 Конвенції.

Суд також підтвердив, що заявнику дійсно не було надано можливість представити будь-які свої аргументи щодо тримання під вартою під час судового засідання 28 січня 2010 р. Таким чином, Суд встановив, що оскільки заявник не зміг представити жодних аргументів у суді в письмовій або усній формі, він, відповідно, не зміг ефективно здійснити свої права за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

Порушення статті 6 Конвенції

З приводу скарг заявника на тривалість кримінального провадження, Суд звернув увагу на те, що у цій справі судові засідання часто призначалися з інтервалами в 3-4 тижні, а більшість з них відкладалася у зв’язку з неявкою до суду сторони обвинувачення, свідків або експертів. Крім того, Суд врахував, що численні перенесення засідань відбувалися у зв’язку з тим, що суд першої інстанції не міг провести їх з різних причин, і це призвело до відкладення засідань на майже один з половиною рік загалом. У зв’язку з цим, Суд нагадав, що саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним. Також, Суд зазначив, що кілька разів поведінка заявника могла бути причиною перенесення судового засідання, проте ці затримки не були достатніми, щоб вплинути на все провадження або значно його затягти. Отже, Суд встановив, що тривалість провадження у справі заявника була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку» у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявнику 11 700 євро, в якості відшкодування моральної шкоди, та 1 000 євро, в якості компенсації судових та інших витрат.

Аналізуйте наступні судові акти: «Кардава проти України» (заява №19886/09, від 17 грудня 2019 р.)

«Юрій Коваль проти України»: (заява № 35121/09, від 23.01.2020 р.)

«Капштан проти України»: (заява № 56224/10, від 16.05.2019 р.)

«Сіренко та інші проти України»: (заяви № 22964/11, № 50441/13 та № 57993/13, від 24.10.2019 р.)

«Маріянчук та інші проти України»: (заяви № 14490/07 та 2 інші, від 17.01.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ПІХУН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF PIKHUN v. UKRAINE)

(Заява № 63754/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 грудня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Піхун проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 19 листопада 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 63754/09), яку 24 листопада 2009 року та 25 січня і 23 червня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України,
пан Денис Олександрович Піхун (далі – заявник).

2. Заявника представляв пан О.М. Воронков, юрист, який практикує у м. Дніпро. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 22 лютого 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за статтями 3, 5 і 6 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником працівників міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, незаконності тримання його під вартою та необґрунтованої тривалості кримінального провадження щодо нього, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

обставини справи

4. Заявник народився у 1980 році та проживає у м. Дніпро (на момент подій мало назву Дніпропетровськ).

1. Кримінальна справа щодо заявника, його затримання та тримання під вартою

5. 25 вересня 2006 року щодо заявника, який на той момент був працівником міліції, було порушено кримінальну справу за фактом незаконного володіння зброєю.

6. У ході розслідування на підставі постанов суду заявника кілька разів затримували та брали під варту, а пізніше звільнили (востаннє – 13 березня 2009 року).

7. Тим часом заявнику були пред’явлені обвинувачення у вчиненні вбивства, погрозі вбивством та зловживанні службовим становищем.

8. 30 листопада 2009 року працівники міліції затримали заявника у зв’язку з новими обвинуваченнями у викраденні вогнепальної зброї.

9. 03 грудня 2009 року Ленінський районний суд
міста Дніпропетровська (далі – районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

10. 28 січня 2010 року районний суд провів засідання за відсутності заявника і його захисника та продовжив строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців, тобто до 30 березня 2010 року. Заявник оскаржив цю постанову.

11. 01 лютого 2010 року кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним висновком було направлено до районного суду для розгляду по суті.

12. 04 лютого 2010 року Апеляційний суд Дніпропетровської області (далі – обласний суд) повернув апеляційну скаргу заявника на постанову районного суду від 28 січня 2010 року без розгляду на тій підставі, що кримінальна справа розглядалась судом першої інстанції.

13. 26 лютого 2010 року під час підготовчого засідання у кримінальній справі заявника районний суд повернув справу на додаткове розслідування. Суд також ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою. Жодного обгрунтування для цього тримання під вартою, а також його строків зазначено не було.

14. 12 липня 2010 року справу знову було направлено до суду першої інстанції.

15. 04 жовтня 2011 року районний суд визнав заявника винним у погрозі вбивством, викраденні і незаконному використанні вогнепальної зброї та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

16. 13 грудня 2011 року обласний суд скасував цей вирок та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд звільнив заявника, змінивши обраний йому запобіжний захід на підписку про невиїзд.

17. У ході розгляду справи судом першої інстанції прокуратура зменшила обсяг висунутих проти заявника обвинувачень обвинуваченням у викраденні вогнепальної зброї.

18. 22 листопада 2013 року районний суд визнав заявника винним у викраденні вогнепальної зброї, проте звільнив його від відбування покарання у зв’язку із закінченням встановлених законодавством строків давності.

19. 20 лютого 2014 року обласний суд скасував цей вирок та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

20. Згідно з наданою заявником інформацією 11 грудня 2018 року суд першої інстанції закрив провадження щодо нього, оскільки обвинувачення були зняті.

21. Згідно з наявними матеріалами у ході судового розгляду суд першої інстанції провів вісімдесят шість засідань, розглядаючи справу по суті (заслуховування доводів сторін та показань свідків, а також дослідження доказів). Крім того, шістдесят шість засідань було відкладено у зв’язку з неявкою сторони обвинувачення, потерпілого, експерта або свідка. У таких випадках суд постановляв забезпечити примусовий привід свідків, проте безрезультатно. Двадцять один раз судове засідання відкладалося у зв’язку з відсутністю заявника або його захисника. Вісімнадцять разів засідання відкладалося через неможливість судді заслухати справу (участь в іншому провадженні, щорічна відпустка, відвід у справі, закінчення строку повноважень). Останні перенесення призвели до подовження строку розгляду справи приблизно на рік та шість місяців.

1. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції та подальше розслідування

22. У ході розслідування, 30 листопада 2009 року, заявник разом зі своїм захисником прибув до прокуратури за викликом слідчого. Йому були пред’явлені нові обвинувачення у викраденні вогнепальної зброї (див. пункт 8).

23. Згідно з твердженнями заявника після того, як він відмовився відповідати на запитання щодо нових обвинувачень, троє працівників міліції застосували до нього фізичне насильство. Працівники міліції душили його, а потім одягнули на нього наручники. Невдовзі після цього, коли його вивели з приміщення прокуратури, працівники міліції вдарили його головою об припаркований неподалік автомобіль. Хоча він втрачав свідомість, працівники міліції продовжували душити його та бити по голові.

24. Заявник зазначив, що після цього його доставили до відділу міліції, де працівники міліції продовжили жорстоке з ним поводження. Вони гасили цигарки об його ліву руку та вимагали, щоб він відмовився від захисту своїх прав та інтересів у кримінальному провадженні. У заявника почав боліти живіт, і він попросив працівників міліції викликати швидку допомогу. Пізніше того ж дня його доставили до ізолятора тимчасового тримання, куди для нього викликали швидку допомогу.

25. Згідно з довідкою ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ) від 22 грудня 2009 року на момент прийняття заявника 30 листопада
2009 року в нього були зафіксовані рана на голові, подряпини на голові та шиї, а також крововиливи на зап’ястях. У довідці також було зазначено, що заявник скаржився на головний біль та біль у животі. Бригада швидкої допомоги надала йому медичну допомогу. Крім того, у довідці було зазначено, що 02 грудня швидка допомога була викликана знову, проте від запропонованої медичної допомоги заявник відмовився.

26. 29 грудня 2009 року, 02 червня, 09 і 12 серпня 2011 року заявник звертався до адміністрацій установ виконання покарань із запитами про надання йому копій документів щодо його медичного огляду під час прийняття до установ виконання покарань у листопаді – грудні 2009 року та інших документів щодо стану його здоров’я під час тримання під вартою. Згідно з твердженнями заявника жоден з цих запитів задоволено не було.

27. З 01 грудня 2009 року заявник подав до органів прокуратури велику кількість скарг на жорстоке поводження працівників міліції
30 листопада 2009 року.

28. 03 грудня 2009 року під час допиту як підозрюваного у кримінальній справі щодо нього заявник надав слідчому детальний опис стверджуваного жорстокого поводження 30 листопада 2009 року.

29. 28 січня 2010 року заявник звернувся до слідчого з клопотанням про надання доступу до матеріалів щодо його медичного огляду, складених після подій 30 листопада 2009 року. 01 лютого 2010 року слідчий дійшов висновку, що зазначене клопотання було подано у межах порушеної щодо заявника кримінальної справи. На цій підставі у задоволенні клопотання було відмовлено.

30. Згідно з твердженнями Уряду 29 січня 2010 року слідчий прокуратури Ленінського району міста Дніпропетровська відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за фактом стверджуваного жорстокого поводження із заявником у зв’язку з відсутністю елементів складу злочину. Слідчий у своїй постанові зазначив, що працівники міліції здійснили силове затримання заявника після його спроби втечі та застосували до нього наручники. Посилаючись на надану СІЗО інформацію, слідчий також зазначив, що в заявника не було виявлено жодних слідів опіків від цигарок, а крововиливи на його зап’ястях утворилися у результаті застосування наручників. Уряд зазначив, що заявник не оскаржив зазначену постанову.

31. Уряд також стверджував, що 27 листопада 2009 року заявник звернувся до міліції зі скаргою на побиття невідомими особами. Того ж дня слідчий допитав його щодо цієї події. У той самий день заявник відкликав свою скаргу, а 28 листопада 2009 року слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи за фактом цієї події у зв’язку з відсутністю елементів складу злочину. Уряд надав копії заяв заявника з проханням провести перевірку відповідної події та проханням не проводити перевірку, а також копію відповідної постанови правоохоронних органів від 28 листопада 2009 року про відмову у порушенні кримінальної справи.

32. Листами від 09 лютого та 03 березня 2010 року прокуратура Дніпропетровської області поінформувала заявника, що його скарги на жорстоке поводження не були направлені на розгляд, оскільки кримінальну справу було передано до суду першої інстанції, який мав розглянути ці скарги під час судового розгляду.

33. У лютому 2010 року заявник ініціював провадження, оскарживши відповідь органів прокуратури від 09 лютого 2010 року. 01 березня 2010 року Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська закрив це провадження, встановивши, з посиланням на заяву прокурора, що за скаргами заявника на жорстоке поводження органи прокуратури жодних процесуальних рішень не приймали.

34. 22 листопада 2013 року районний суд ухвалив окрему постанову на додаток до його основного вироку (див. пункт 18), в якій зазначив, що події 30 листопада 2009 року (див. пункти 23 і 24) могли свідчити, що заявник зазнав жорстокого поводження. Суд поінформував прокурора Дніпропетровської області про свою постанову «з метою вжиття заходів реагування та недопущення аналогічних випадків у майбутньому».

35. 20 лютого 2014 року обласний суд скасував зазначену постанову разом з основним вироком (див. пункт 18) та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй постанові обласний суд наказав суду першої інстанції ретельно перевірити скарги заявника на жорстоке поводження.

36. Сторони не поінформували Суд, чи була ця вказівка обласного суду виконана.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції та непроведення ефективного розслідування за його скаргами. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

1. Прийнятність

38. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на жорстоке поводження, оскільки не оскаржив постанову слідчого від 29 січня 2010 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із ним (див.
пункт 30).

39. Заявник стверджував, що дізнався про цю постанову лише із зауважень Уряду. Йому не було надано її копію, а тому він не міг її оскаржити. На його думку, ця постанова у будь-якому разі була незаконною, оскільки була винесена органом, в якого були відсутні повноваження.

40. Суд вважає, що аргумент Уряду тісно пов’язаний із суттю скарг заявника за статтею 3 Конвенції. Отже, він має бути долучений до розгляду щодо суті.

41. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

1. Суть

42. Відповідні загальні принципи практики Суду щодо статті 3 Конвенції та зобов’язань держави, які випливають з цього положення, наведено, зокрема, в рішеннях у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182 – 185 та 195 – 198, ЄСПЛ 2012) та «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90, 100 і 101, ЄСПЛ 2015).

1. Процесуальний аспект статті 3 Конвенції
   1. Доводи сторін

43. Заявник стверджував, що розслідування за його скаргами на жорстоке поводження проведено не було. Слідчі органи не допитали заявника, його батька та інших свідків, у тому числі працівників міліції, щодо жорстокого із ним поводження. Він також зазначив, що не було проведено судово-медичного обстеження його тілесних ушкоджень. Він доводив, що йому не було відомо про постанову
від 29 січня 2010 року, оскільки її копії йому надано не було. Крім того, він наголосив, що якби таку постанову було прийнято, то до неї були б долучені всі медичні документи, які згідно з твердженнями Уряду були знищені. Посилання на зазначену постанову містилося б в інших матеріалах справи, наприклад, в постанові обласного суду від
20 лютого 2014 року (див. пункт 35).

44. Насамкінець, заявник стверджував, що його скарги на жорстоке поводження були розглянуті лише під час судового розгляду у суді першої інстанції. Проте цей розгляд обмежився допитом заявника, його батька та двох свідків без порушення повноцінного розслідування, яке б відповідало вимогам статті 3 Конвенції.

45. Уряд стверджував, що органи влади провели ефективне розслідування скарг заявника на жорстоке поводження одразу після відповідної події. Зокрема, вони негайно відібрали пояснення працівників міліції, які затримали заявника 30 листопада 2009 року. Зазначене розслідування було закінчено 29 січня 2010 року, і це заявником не оскаржувалося.

1. Оцінка Суду

46. Спочатку Суд розгляне аргумент Уряду щодо невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту (див. пункт 38). У зв’язку з цим він зазначає, що Уряд не прокоментував аргумент заявника про те, що йому не було відомо про постанову слідчого від
29 січня 2010 року. Уряд також не надав жодних задокументованих доказів того, що ця постанова була заявнику вручена.

47. З наявних матеріалів вбачається, що з 01 грудня 2009 року заявник неодноразово скаржився на жорстоке поводження (див.
пункт 27). Також вбачається, що у період з грудня 2009 року до серпня
2011 року заявник неодноразово клопотав до органів влади про надання йому копій документів щодо його медичного огляду, проведеного під час його прийняття до установ виконання покарань у листопаді – грудні 2009 року. Уряд не прокоментував твердження заявника про те, що у задоволенні цих клопотань було відмовлено (див. пункт 29).

48. Крім того, Уряд не прокоментував заяву прокурора, зроблену у ході провадження щодо оскарження відповіді органів прокуратури
від 09 лютого 2010 року, що жодних процесуальних рішень за скаргами заявника на жорстоке поводження органами прокуратури не прийнято (див. пункт 33).

49. Водночас жодної згадки про зазначену постанову від
09 лютого 2010 року немає у листах прокуратури Дніпропетровської області від 09 лютого та 03 березня 2010 року, якими заявника було поінформовано, що його скарги на жорстоке поводження на розгляд не направлялись, оскільки матеріали кримінальної справи були передані до суду першої інстанції, який мав розглянути ці скарги у ході судового розгляду (див. пункт 32).

50. Насамкінець, вбачається, що про зазначену постанову не згадувалося ні в окремій постанові районного суду від 22 листопада 2013 року щодо подій 30 листопада 2009 року (див. пункт 34), ні в постанові обласного суду від 20 лютого 2014 року, якою суду першої інстанції було надано вказівку ретельно перевірити скарги заявника на жорстоке поводження (див. пункт 35).

51. У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що не можна вважати, що заявнику було відомо про постанову від 29 січня
2010 року. Отже, Суд відхиляє аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

52. У цій справі заявник висунув небезпідставну скаргу, що він зазнав забороненого статтею 3 Конвенції поводження працівників міліції. Отже, органи влади були зобов’язані провести розслідування щодо його скарги відповідно до встановлених практикою Суду критеріїв ефективності (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 114 – 123).

53. Суд зазначає, що реакція органів влади на скарги заявника про жорстоке поводження була суперечливою. Тоді як на національному рівні заявника було поінформовано, що його скарги мали бути розглянуті під час судового розгляду (див. пункт 32), у провадженні у Суді Уряд стверджував, що його скарги насправді були розглянуті слідчим (див. пункт 45).

54. Навіть якби зазначене твердження Уряду було прийнято, Суд зазначає, що розслідування за скаргою заявника проводилося у формі дослідчої перевірки відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року. У межах цієї процедури слідчий міг провадити лише обмежений перелік дій, а потерпілий не мав офіційного статусу та не міг брати ефективну участь у процедурі (див., наприклад, рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року).

55. У рамках цієї дослідчої перевірки не було проведено судово-медичної експертизи, яка б могла встановити, які тілесні ушкодження отримав заявник. Заявник і зазначені ним свідки та працівники міліції не були допитані щодо стверджуваних подій. Крім того, вбачається, що слідчий не дослідив стверджуване побиття заявника 27 листопада 2009 року (див. пункт 30).

56. У низці інших справ проти України Суд уже засуджував методи розслідування, схожі на методи розслідування у цій справі (див., наприклад, рішення у справі «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пункти 63 ‑ 71, від 30 липня 2009 року; згадане рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), пункти 121 та 122; рішення у справах «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункт 62, від 15 листопада 2012 року та «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine),
заява № 57980/11, пункти 49 – 53, від 19 лютого 2015 року). До того ж в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 173 – 180, від 15 травня 2012 року) Суд встановив, що небажання державних органів забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, на жорстоке поводження становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції.

57. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику Суд доходить висновку, що не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявника про жорстоке поводження.

58. З цього випливає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням скарг заявника на жорстоке поводження працівників міліції

1. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції
   1. Доводи сторін

59. Заявник підтвердив свої скарги, викладені у заяві. Він також стверджував, що його тілесні ушкодження були задокументовані під час його прийняття до ізолятора тимчасового тримання (див. пункт 25). Стверджуване жорстоке поводження відкрито застосовувалося до заявника як у прокуратурі, так і за її межами. Воно продовжилося і згодом, коли заявника перевезли до відділу міліції. Заявник додав, що поводження, якого він зазнав, становило катування за своїм характером.

60. Уряд стверджував, що не міг надати медичні документи щодо тілесних ушкоджень заявника, яких він нібито зазнав 30 листопада 2009 року, оскільки відповідні документи було знищено. Уряд також доводив, посилаючись на постанову слідчого від 29 січня 2010 року (див. пункт 30), що під час прийняття заявника до ізолятора тимчасово тримання в нього не було виявлено жодних слідів опіків від цигарок, а крововиливи на його зап’ястях утворилися у результаті застосування наручників. Крім того, Уряд стверджував, що тілесні ушкодження заявника могли утворитися внаслідок його побиття невідомими особами 27 листопада 2009 року (див. пункт 31). На думку Уряду, держава не могла нести відповідальність за тілесні ушкодження, які заявник отримав, не перебуваючи під контролем представників держави.

1. Оцінка Суду

61. Суд нагадує, що коли інформація щодо відповідних подій повністю або значною мірою відома виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем державних органів, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів виклад подій потерпілої особи. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) пункт 152 та «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium) пункт 83).

62. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що хоча сторони не погодилися щодо наявності в заявника опіків від цигарок у день стверджуваних подій, наявність інших тілесних ушкоджень, зазначених у довідці ізолятора тимчасового тримання від 22 грудня 2009 року (див. пункт 25), зокрема рани на голові, подряпин на голові та шиї, а також крововиливів на зап’ястях не оскаржувалась. Також не оскаржувалося, що у день стверджуваних подій в ізоляторі тимчасового тримання заявнику була надана медична допомога лікарів швидкої допомоги.

63. Хоча Уряд надав значну кількість документів, датованих листопадом 2009 року та пізніше, він не надав жодних медичних доказів щодо стану здоров’я заявника, пояснивши, що ці документи були знищені. Отже, Суд здійснить свою оцінку на підставі наявних в нього документів.

64. Щодо згаданих Урядом подій 27 листопада 2009 року Суд зазначає, що у ході дослідчої перевірки жодної судово-медичної експертизи заявника, яка б дозволила підтвердити характер та серйозність нібито отриманих заявником тілесних ушкоджень, проведено не було. У зв’язку з цим Суд не може проаналізувати версію Уряду щодо походження отриманих заявником тілесних ушкоджень.

65. Суд також нагадує, що версія Уряду не була проаналізована у ході розслідування на національному рівні (див. пункт 55).

66. У контексті зазначеного та за відсутності правдоподібного пояснення походження отриманих заявником тілесних ушкоджень (див. пункт 25) Суд не може погодитися з твердженням Уряду, що тілесні ушкодження заявника утворилися у результаті його стверджуваного побиття 27 листопада 2009 року.

67. Натомість Суд вважає, що версія подій заявника (див. пункти 24 і 25) вбачається більш узгодженою та детальною, а також підкріпленою відповідними задокументованими доказами, такими як медична довідка з ІТТ та численні скарги, подані ним на національному рівні.

68. Залишається з’ясувати, чи є виправданими твердження заявника, що оскаржуване ним поводження порушило статтю 3 Конвенції.

69. У зв’язку з цим Суд нагадує, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 88 та 101).

70. Ураховуючи свої попередні висновки, Суд вважає, що до заявника була застосована фізична сила, яка не була необхідною з огляду на його поведінку. За цих обставин Суд доходить висновку, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

71. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

72. Заявник скаржився за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, що суд першої інстанції продовжив строк тримання його під вартою до 26 лютого 2010 року, жодним чином не обґрунтувавши таке тримання під вартою та не встановивши строку. Заявник також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що засідання районного суду 28 січня 2010 року, на якому розглядалося питання продовження строку тримання його під вартою, було проведено за його відсутності та відсутності його захисника, та що 04 лютого 2010 року обласний суд повернув без розгляду його апеляційну скаргу на постанову суду від 28 січня 2010 року. Відповідні частини підпункту «с» пункту 1 та пункту 4 Конвенції передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним ...»

1. Прийнятність

73. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

1. Суть
   1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

74. Заявник стверджував, що тримання його під вартою на підставі постанови районного суду від 26 лютого 2010 року (див. пункт 13) було необґрунтованим та незаконним.

75. Уряд не погодився та стверджував, що тримання заявника під вартою було законним і належним чином обґрунтованим.

76. Суд вже розглядав аналогічні ситуації в інших справах проти України та визнавав їх несумісними з вимогами законності за пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пункти 109 – 112, від 15 грудня 2011 року та «Геращенко проти України» (Gerashchenko v. Ukraine), заява № 20602/05, пункти 93 і 94, від 07 листопада
2013 року).

77. Суд не вбачає жодних підстав відходити від згаданих висновків у цій справі. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

1. Пункт 4 статті 5 Конвенції

78. Заявник повторив свої первинні доводи, викладені в його заяві (див. пункт 72).

79. Уряд заперечив проти скарги заявника та стверджував, що не мав жодної інформації стосовно того, чи були заявник або його захисник відсутні у судовому засіданні 28 січня 2010 року. Він також стверджував, що загалом дії національного суду, який розглядав справу заявника, були законними.

80. Застосовні загальні принципи, що випливають з практики Суду, викладені в рішенні у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункт 97 – 101, від 28 жовтня 2010 року).

1. Судове засідання 28 січня 2010 року

81. З постанови районного суду від 28 січня 2010 року вбачається, що засідання стосовно продовження строку тримання заявник під вартою було проведено за відсутності заявника та його захисника. Ураховуючи, що Суду не було надано жодних доказів протилежного, він не вбачає жодних підстав для протилежного висновку.

82. Отже, Суд вважає, що це судове засідання було проведено за відсутності заявника та його захисника, яким, відповідно, не було надано можливість представити будь-які свої аргументи щодо тримання заявника під вартою (див., для порівняння, рішення у справі «Малхасян проти Вірменії» (Malkhasyan v. Armenia), заява № 6729/07, пункт 83, від 26 червня 2012 року).

83. Оскільки заявник не зміг представити жодних аргументів під час провадження у районному суді в письмовій або усній формі, Суд вважає, що у зв’язку з цим він не зміг ефективно здійснити свої права за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення.

1. Перегляд законності тримання заявника під вартою під час судового розгляду

84. 04 лютого 2010 року обласний суд повернув без розгляду апеляційну скаргу заявника на постанову районного суду від 28 січня 2010 року, якою було продовжено строк тримання його під вартою (див. пункт 12). Суд зазначає, що підставою для залишення апеляційної скарги заявника без розгляду було те, що кримінальна справа розглядалася судом першої інстанції (там само).

85. Суд вже встановлював, що законодавство України на час подій не передбачало порядку перегляду законності тривалого тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який би відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 100, від 10 лютого 2011 року). Він не вбачає підстав відходити від своїх висновків у цій справі. Отже, це положення також було порушено.

III. стверджуване порушення пункту 1 статті 6 конвенції

86. Заявник також скаржився на тривалість кримінального провадження в його справі. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

«Кожен має право на …розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»

1. Прийнятність

87. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть

88. Уряд стверджував, що справа була складною. Він також зазначив, що провадження затягувалося через поведінку захисника заявника, який подавав численні скарги та клопотання про заміну суддів суду першої інстанції. Загалом, на думку Уряду, судові засідання призначалися з розумними інтервалами, а затримок, відповідальність за які покладалася б на державу, не було.

89. У цій справі провадження розпочалося 25 вересня 2006 року, коли щодо заявника було порушено кримінальну справу у зв’язку з незаконним володінням вогнепальною зброєю (див. пункт 5), а закінчено – 11 грудня 2018 року (див. пункт 20). Отже, воно тривало дванадцять років і більше двох місяців у двох інстанціях.

90. Розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи та поведінка заявника і відповідних органів державної влади, які розглядають справу (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II та «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пункт 72, від 30 березня 2004 року).

91. Суд зазначає, що у цій справі судові засідання часто призначалися з інтервалами в три – чотири тижні, а більшість з них відкладалася у зв’язку з неявкою до суду сторони обвинувачення, свідків або експертів. Хоча національні суди вжили певних заходів для дисциплінування відсутніх осіб, ці заходи виявилися неефективними, оскільки відповідні особи все одно не з’являлися до суду наступного разу (див. пункт 21).

92. Суд погоджується, що кілька разів поведінка заявника могла бути причиною перенесення судового засідання, проте ці затримки самі собою не були достатніми, щоб вплинути на все провадження або значно його затягти.

93. Крім того, Суд не може проігнорувати численні перенесення засідань у зв’язку з тим, що суд першої інстанції не міг провести їх з різних причин (там само). Це призвело до відкладення засідань на майже один з половиною рік загалом. У зв’язку з цим Суд нагадує, що саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним (див. рішення у справі «Сілін проти України» (Silin v. Ukraine), заява № 23926/02, пункт 34, від 13 липня 2006 року).

94. Розглянувши всі надані матеріали та з огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

95. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

96. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

97. Заявник вимагав 10 133 500 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, яка включала втрачену заробітну плату та доходи, а також витрати на оренду житла. Він також вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

98. Уряд вважав ці вимоги надмірними та необґрунтованими.

99. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, що вимагалась; отже, він відхиляє цю вимогу. Водночас він присуджує заявнику 11 700 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

1. Судові та інші витрати

100. Заявник також вимагав 21 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, та 850 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Він також вимагав 60 євро в якості компенсації поштових витрат.

101. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими.

102. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. З огляду на наявні в нього документи та той факт, що представник заявника вступив у провадження лише на стадії комунікації, Суд присуджує заявнику загальну суму у розмірі
1 000 євро на покриття всіх судових та інших витрат заявника та додатково будь-який податок, що може нараховуватись заявнику.

1. Пеня

103. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до розгляду по суті зауваження Уряду щодо прийнятності скарги заявника на жорстоке поводження працівників міліції та відхиляє це зауваження після розгляду по суті;
2. Оголошує заяву прийнятною;
3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з поводженням працівників міліції, якого зазнав заявник;
4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади ефективного розслідування за скаргою заявника на жорстоке поводження працівників міліції;
5. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з тримання заявника під вартою на підставі постанови Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 лютого 2010 року;
6. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з постановою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 січня 2010 року та постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 лютого
   2010 року;
7. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження щодо заявника;
8. Постановляє, що:
   1. упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 11 700 (одинадцять тисяч сімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

1. із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

1. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/01/27/20200127094651-59.docx