Справа "Мігоряну та Релігійна громада Свідків Єгови міста Ізмаїл проти України": Позитивне зобов’язання за ст. 9 Конвенції полягає у забезпеченні взаємної терпимості між супротивними релігійними групами (заява №36046/15, від 12.11.2020 р.)

28.12.2020 | Автор: Дементьєв Олександр Сергійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акту: У квітні 2012 р. декілька осіб на чолі зі священником місцевої Православної церкви, увійшли до місця проведення Свідками Єгови богослужіння та зірвали його. Того ж дня перший заявник звернувся до міліції із заявою про інцидент. У подальшому міліція неодноразово виносила постанови про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку із відсутністю у діях осіб складу злочину, у зв’язку з не встановленням винних осіб, або у зв’язку із відсутністю складу злочину хуліганства. Проте, усі ці постанови скасовувалися прокуратурою з різних підстав. ЄСПЛ, розглянувши матеріали справи, передусім зауважив що напад не був настільки серйозним, щоб застосовувати статтю 3 Конвенції. При цьому, Суд визнав прийнятними скарги заявників з приводу того, що органи державної влади ефективно не відреагували на зрив зібрання громади-заявниці, та визнав порушення статті 9 Конвенції, зокрема, з огляду на те, що держава-відповідач не дотрималася свого позитивного зобов’язання забезпечити взаємну терпимість між супротивними релігійними групами.

Факти справи: У квітні 2012 р. община організувала обряд під назвою «Спомин Господньої вечері». Згідно з твердженнями заявників через певний час після початку служби до місця проведення богослужіння прибуло декілька десятків осіб на чолі зі священником місцевої Православної церкви, увійшли до місця проведення богослужіння та зірвали його. Того ж дня перший заявник звернувся до міліції із заявою про інцидент. Працівники міліції вирішили не порушувати кримінальну справу у зв’язку з відсутністю в діях Православного священика складу злочину, однак була винесена постанова, в якій йому було пред’явлене обвинувачення у вчиненні дрібного хуліганства. У травні 2012 р. прокуратура скасувала постанову про відмову у порушенні кримінальної справи як передчасну та дала вказівку міліції провести подальше розслідування. В подальшому, міліція неодноразово виносила постанови про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку із відсутністю у діях осіб складу злочину, передбаченого статтею 180 КК України, у зв’язку з не встановленням винних осіб, або у зв’язку із відсутністю складу злочину хуліганства. Всі ці постанови були скасовані прокуратурою.

Суть справи:

Відсутність порушення статей 3 та 14 Конвенції

Стосовно громади-заявниці Суд зазначив, що вона, як юридична особа, не може вважатися потерпілою від порушення статті 3 Конвенції. Отже, ця частина заяви була визнана несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3
статті 35 Конвенції та була відхилена.

Стосовно скарги першого заявника, Суд зауважив, що заподіяний йому один удар, не призвів до жодного тілесного ушкодження і не був нанесений представником держави. Стосовно твердження заявника, що дискримінаційне підґрунтя нападу принизила його і, таким чином, завдала йому сильних страждань, Суд зазначив, що напад не був настільки серйозним, щоб викликати такі страхи, страждання чи відчуття неповноцінності, які зробили б необхідним застосування статті 3 Конвенції. Отже, лише факту, що внаслідок дій нападників було зірвано проведення релігійного заходу, недостатньо для застосування статті 3 Конвенції. Відтак, скарга першого заявника за статтею 3 Конвенції була також визнана несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та була відхилена.

Враховуючи, що стаття 14 не може існувати незалежно від основних положень Конвенції, з цього випливало, що скарга заявника за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, аналогічно є несумісною з положеннями Конвенції за вказаним критерієм.

Порушення статті 9 Конвенції

Заявники скаржились за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади ефективно не відреагували на зрив зібрання громади-заявниці.

Суд наголосив на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора сповідування різних релігій, вірувань та переконань, і зазначив, що ця роль сприяє підтриманню громадського порядку, релігійної гармонії та толерантності в демократичному суспільстві. Цей обов’язок вимагає від держави забезпечувати взаємну терпимість між супротивними групами. Відповідальність покладається на державу у тих випадках, коли релігійні переконання є супротивними настільки, що це заважає тим, хто сповідує такі переконання, реалізовувати свою свободу дотримуватися або їх виражати. Суд розглядає такі питання з точки зору позитивного зобов’язання органів державної влади гарантувати права, передбачені статтею 9 Конвенції.

Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначив, що органи державної влади не проявили повну бездіяльність: Православний священник був обвинувачений у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку з інцидентом. З огляду на відносно обмежену серйозність порушення, якого зазнала громада-заявниця, вжиті заходи у вигляді провадження про адміністративне правопорушення могли бути достатніми. Однак національні органи влади мали належним чином пояснити причини для будь-яких ухвалених рішень, та продемонстрували послідовність у вжитих заходах. Проте, цього не зробили.

Суд окремо зауважив, що раніше він вже критикував органи влади України за кваліфікацію насильства, яке відбувається в контексті міжетнічної напруженості, як «хуліганства». Кваліфікація кримінального правопорушення як «хуліганства» робить другорядним ключовий аспект міжконфесійної ворожнечі, який став підґрунтям для інциденту. Крім того, незважаючи на велику кількість доказів про протилежне, аж до винесення остаточної постанови про закриття провадження інцидент продовжував розслідуватися як такий, в якому брали участь «невстановлені особи». У жодній з цих постанов не було наведене належне обґрунтування.

Цих міркувань було достатньо для висновку Суду, що органи влади держави-відповідача не дотрималися свого позитивного зобов’язання забезпечити взаємну терпимість між супротивними релігійними групами. Отже, у даній справі було порушено статтю 9 Конвенції.

За цих підстав, Суд постановив сплатити кожному заявнику по 2 250, в якості відшкодування моральної шкоди.

Аналізуйте наступні судові акти: «Релігійна громада Cвідків Єгови Тернівського району міста Кривого Рогу» проти України» (заява № 6433/18, від 04.07.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «МІГОРЯНУ ТА РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА СВІДКІВ ЄГОВИ МІСТА ІЗМАЇЛ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MIGORYANU AND RELIGIOUS COMMUNITY JEHOVAH’S WITNESSES OF THE CITY OF IZMAIL v. UKRAINE)

(Заява № 36046/15)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 листопада 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Мігоряну та релігійна громада Свідків Єгови міста Ізмаїл проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

З огляду на:

заяву, яку 15 липня 2015 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Василь Мігоряну та релігійна громада Свідків Єгови міста Ізмаїл (далі –заявники);

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд);

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 13 жовтня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1{C}. Справа стосується твердження заявників, громади Свідків Єгови та її старійшини, за статтями 3, 9 та 14 Конвенції про те, що група православних християн із застосуванням насильства зірвала їхнє зібрання, а органи державної влади належним чином не відреагували на цей інцидент.

ФАКТИ

2{C}. Перший заявник, пан Мігоряну, народився у 1984 році і проживає у м. Львів. Другим заявником (далі – громада-заявниця) є громада Свідків Єгови, зареєстрована у м. Ізмаїл Одеської області. На момент подій одна з її общин діяла у селі Комишівка Ізмаїльського району. Перший заявник, пан Мігоряну, був священнослужителем (старійшиною), відповідальним за цю общину.

3{C}. Заявників представляли пан К. Черниченко та пан О. Лук’янов, юристи, що практикують у м Львів, і пан А. Карбонно, юрист, який практикує у м. Париж.

4{C}. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

5{C}. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

6{C}. 05 квітня 2012 року в приміщенні колишнього магазину, яке община орендувала у селі, вона організувала обряд під назвою «Спомин Господньої вечері», також відомий як «Спомин смерті Ісуса Христа». Перед проведенням заходу у сусідніх селах розповсюдили запрошення.

7{C}. Згідно з твердженнями заявників через певний час після початку служби до місця проведення богослужіння прибуло декілька десятків осіб, які агресивно поводилися. Декілька осіб на чолі з отцем Г., священником місцевої Православної церкви, увійшли до місця проведення богослужіння та зірвали його. Згідно з твердженнями заявників разом з отцем Г. було близько двадцяти людей, він назвав віруючих «дияволами» та наказав їм покинути село «поки не пізно», тоді як пан О. та пан Б. відштовхнули ведучого релігійного обряду від пюпітра та погрожували присутнім застосуванням насильства. Б. вдарив першого заявника кулаком. Коли всі вісімнадцять членів общини почали виходити з приміщення, отець Г. та інші присутні, які, окрім того кидали на землю релігійну літературу Свідків, кричали, ображали та штовхали членів общини.

8{C}. Того ж дня перший заявник звернувся до міліції із заявою про інцидент.

9{C}. 09 квітня 2012 року перший заявник надав працівникам міліції свою версію подій 05 квітня, головним чином подібний до наведеного у пункті 7. Він зазначив, що Б. вдарив його в груди, а Г. сказав присутнім Свідкам Єгови піти. Перший заявник зазначив, що не звертався і не планував звертатися за медичною допомогою у випадку відсутності у нього ускладнень від отриманого удару.

10{C}. Того ж дня Б. пояснив працівникам міліції, що жителі села виступали проти проповідування Свідків Єгови, оскільки вони відвертали людей від православної віри. 05 квітня 2012 року під час «розмови» в приміщенні колишнього магазину він штовхнув одного зі Свідків Єгови у груди.

11. Того ж дня Ізмаїльський районний відділ міліції вирішив не порушувати кримінальну справу у зв’язку з відсутністю в діях Б. складу злочину. Однак була винесена постанова, в якій Б. було пред’явлене обвинувачення у вчиненні дрібного хуліганства, правопорушення, передбаченого статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (див. пункт 37).

12{C}. Заявники звернулися до Ізмаїльської міжрайонної прокуратури із заявою, вимагаючи порушити кримінальну справу щодо Г., Б. та інших осіб на підставі статей 161 та 180 Кримінального кодексу України, які передбачали кримінальну відповідальність за «порушення рівноправності громадян» і «незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду» (див. пункти 34 та 35). Нападники зірвали релігійний обряд з нагоди Спомину смерті Ісуса Христа, який здійснювався відповідно до вчення Свідків Єгови.

13{C}. 14 травня 2012 року Ізмаїльська міжрайонна прокуратура скасувала постанову про відмову у порушенні кримінальної справи як передчасну та дала вказівку міліції провести подальше розслідування, зокрема встановити осіб, які діяли спільно з отцем Г., відібрати показання у сільського голови щодо міжрелігійної напруженості, опитати присутніх у день інциденту Свідків Єгови, а також оцінити дії Г. та інших осіб у контексті статті 180 Кримінального кодексу України (незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду).

14{C}. 23 травня 2012 року отець Г. зазначив, що Свідки Єгови розповсюдили запрошення на зібрання 05 квітня 2012 року. Він запросив декількох осіб прийти з ним на зібрання Свідків і попросити Свідків пояснити, чому вони відмовилися від своєї православної віри та почали сповідувати вчення Свідків Єгови. Він не мав наміру «щось зривати». Зайшовши до будівлі, він не бачив, щоб там проводився який-небудь обряд. Він попросив присутніх піти і кинув декілька журналів на землю.

15{C}. Пан і пані Д. зазначили, що регулярно відвідували зібрання Свідків Єгови. У відповідну дату під час здійснення обряду та виступу запрошеного ведучого до будівлі увійшов Б. і вдарив першого заявника в груди. Тоді увійшов отець Г., він сказав Свідкам Єгови піти, виніс їхні журнали з будівлі та кинув їх на землю. Коли члени общини вийшли з будівлі, отець Г. заспокоївся і пішов. Згодом свідки зібрали журнали і забрали їх усередину.

16{C}. Пан О. зазначив, що після того, як Свідки Єгови розповсюдили запрошення на свій захід, який мав проходити у приміщенні колишнього магазину 05 квітня 2012 року, він прийшов туди, щоб поговорити з тими, хто відмовився від православної віри та почав сповідувати вчення Свідків Єгови. Він не мав наміру зривати обряд, і коли він увійшов, то не бачив, щоб здійснювався який-небудь обряд. Він сказав присутнім піти, взяв декілька журналів і кинув їх на землю.

17{C}. 25 травня 2012 року міліція знову відмовила у порушенні кримінальної справи на тій підставі, що Г. та інші особи не мали необхідного мотиву зірвати релігійний обряд. У постанові було зазначено, що протягом певного часу між першим заявником та отцем Г. існували ворожі стосунки та виникали конфлікти у зв’язку з релігійними розбіжностями. Згідно з твердженнями жителів села Свідки Єгови ходили будинками та наполегливо проповідували свою віру, і багато жителів були проти такої практики. 05 квітня 2012 року отець Г. та інші жителі села прибули до місця, де збиралися Свідки Єгови, щоб поговорити з тими, хто «зрадив православній вірі». Вони не мали наміру зривати здійснення будь-якого обряду, і пояснили свою поведінку бажанням запобігти подальшій діяльності Свідків Єгови у селі. Наданий заявниками відеозапис інциденту не свідчив про здійснення якого-небудь обряду в момент, коли зазначені особи увійшли до будівлі. Отже, у діях Г. та інших осіб не було складу злочину, передбаченого статтею 180 Кримінального кодексу України.

18{C}. 07 червня 2012 року прокуратура скасувала постанову
від 25 травня 2012 року як передчасну, але 10 і 21 червня, 06 серпня та 03 вересня 2012 року міліція неодноразово виносила подібні постанови, і всі вони були скасовані прокуратурою.

19{C}. У постанові від 03 вересня працівники міліції дійшли висновку, що в селі існувала міжрелігійна напруженість, спричинена різницею в релігійних переконаннях і здійсненням євангелізації Свідками Єгови, однак складу злочину, передбаченого статтями 161 (порушення рівноправності) та 180 (незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду) у діях Г. та інших осіб, які його супроводжували, не було.

20. 10 вересня 2012 року міліція вирішила порушити кримінальну справу за підозрою у вчиненні хуліганства – злочину, передбаченого статтею 296 Кримінального кодексу України (див. пункт 36). У постанові було зазначено, що 05 квітня 2012 року невстановлені особи вчинили грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, яке супроводжувалося особливою зухвалістю та винятковим цинізмом (що є законодавчим визначенням терміну «хуліганство»).

21{C}. 23 жовтня 2012 року першого заявника у провадженні було визнано потерпілим.

22{C}. 17 листопада 2012 року Г. та Б. допитали як свідків.

23{C}. Г. зазначив, що отримав скарги від своїх парафіян на наполегливе здійснення євангелізації Свідками Єгови, зокрема на один випадок, коли вони, як стверджувалося, незважаючи на відсутність бажання говорити з ними, увірвалися на подвір’я парафіянки, яка раніше була Свідком Єгови, та залякували її. У день інциденту Г. і тридцять – сорок осіб прийшли до місця, де збиралися Свідки. Г. попросив Свідків піти, кинув їхні журнали на землю, а Б. штовхнув одного з присутніх Свідків Єгови.

24{C}. Б. пояснив, що в день події прийшов на зібрання Свідків Єгови, щоб попросити їх піти. Коли один зі Свідків перегородив Б. шлях, він штовхнув його в груди. Б. також зазначив, що його вже оштрафували за його дії.

25. 19 листопада 2012 року слідчий зупинив слідство у зв’язку з невстановленням винних осіб, які вчинили хуліганство 05 квітня
2012 року.

26{C}. 12 грудня 2012 року прокуратура скасувала цю постанову як передчасну та дала вказівку провести подальше розслідування.

27{C}. У рамках цього розслідування слідчий допитав першого заявника та низку інших Свідків Єгови, присутніх під час інциденту. Вони надали виклади подій, які відповідають наведеному у пункті 7.

28{C}. 15 березня 2013 року провадження було закрито. Слідчий встановив, що хоча невстановлені особи почали сварку зі Свідками Єгови біля приміщення колишнього магазину, в їхній діях був відсутній склад злочину хуліганства. Цей злочин передбачав наявність грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувався особливою зухвалістю та винятковим цинізмом, чого в діях зазначених осіб не було.

29{C}. 04 лютого 2015 року за скаргою заявників прокуратура області скасувала постанову та дала вказівку провести подальше розслідування.

30{C}. 22 травня 2015 року слідчий міліції знову закрив провадження. У своїй постанові він зазначив, що не зміг знайти першого заявника. Слідство дійшло висновку, що невстановлені особи порушили громадський порядок поруч із приміщенням колишнього магазину. Однак складові елементи хуліганства були відсутні з таких підстав:

«Хуліганський мотив – це прагнення особи до самоствердження… через нахабство [та] неповагу до інших, що притаманне людині вкрай розбещеній егоїзмом… [Це характеристика] способу самовираження хама, варвара, дикуна. В основі хуліганських спонукань лежать розгнузданий егоїзм, озлобленість і незадоволеність, що доходить до безглуздої люті і тупого відчаю, викликаного розбіжністю між рівнем домагань особи та наявними можливостями їх здійснення. Специфічна особливість хуліганства полягає в тому, що безпосередня причина злочинного діяння завжди внутрішня, вона в самому діючому суб’єкті, в його намірах, прояві його волі. Ця внутрішня причина в тому сенсі, що вчинені дії зовсім не викликані збігом конкретних обставин, логічно не обґрунтовані… У тих випадках, коли безпосередня причина події є зовнішньою відносно діючого суб’єкта, тобто коли вчинені дії викликані зовнішніми обставинами, і знаходять у них логічне обґрунтування, то такі дії не утворюють складу злочину хуліганства».

31{C}. Згідно з твердженнями заявників, їх не запрошували до участі в подальших слідчих діях до винесення постанови від 22 травня
2015 року, і їм про цю постанову не повідомлялося.

32{C}. Громада-заявниця також стверджувала, що згодом її члени були піддані низці атак. Однак у зауваженнях, наданих після повідомлення Уряду про заяву, сторони не подали детальних доводів щодо цього питання.

відповіднІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та практика

I. {C}національне законодавство

A. Кримінальний кодекс України 2001 року

33. У статті 67 Кодексу серед різних обставин, які при визначенні покарання слід розглядати як обтяжуючі, передбачено вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату.

34. Стаття 161 Кодексу передбачає кримінальну відповідальність за злочин «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань». На момент подій злочин карався штрафом, еквівалентним не більше 790 євро, або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років і, якщо ті самі дії поєднувалися з насильством, обманом чи погрозами або були вчинені службовою особою, то штрафом, еквівалентним не більше 1 580 євро, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

35. Стаття 180 Кодексу передбачає кримінальне покарання за «Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд». На момент подій злочин карався штрафом, еквівалентним не більше 79 євро, або громадськими роботами на строк від 120 до 200 годин, арештом на строк до шести місяців або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до двох років.

36{C}. Стаття 296 передбачає кримінальну відповідальність за «хуліганство» (іноді також перекладається англійською мовою як «disorderly acts»), що визначається як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». На момент подій воно каралося штрафом, еквівалентним не більше 1 580 євро, короткостроковим арештом на строк до шести місяців або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років. Ті самі дії, вчинені групою осіб, каралися поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років. Якщо ці діяння були вчинені із застосуванням предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, хуліганство каралося позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

У коментарі до Кримінального кодексу України, в якому узагальнено відповідну практику та усталену наукову думку, пояснюється, що ключовим елементом злочину хуліганства є те, що воно має бути вмотивоване «явною неповагою до суспільства». Це визначається як прагнення проявити нехтування встановленими соціальними правилами поведінки, самоствердитися за рахунок інших осіб та протиставити себе іншим, суспільству та державі.[1]

Верховний Суд України у своєму інформаційному листі від 30 січня 2013 року № 223‑192/0/4-13 до судів нижчої інстанції, надав таке пояснення:

«[М]отив хуліганства полягає у прагненні самоствердитися, самовиразитися погано вихованою, зіпсованою, егоїстичною особою, яка є хамом, варваром і дикуном. Спонуки вчинити такі дії можуть бути різні. Поєднує їх те, що вони, здебільшого, позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість чи з розгнузданого самолюбства, пов’язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.»

B. Кодекс України про адміністративні правопорушення
1984 року

37{C}. Стаття 173 Кодексу передбачає адміністративну відповідальність за «дрібне хуліганство», таке як «нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян», і встановлює покарання у вигляді накладення штрафу у розмірі приблизно еквівалентному 10 євро на момент подій або відрахування 20% заробітку на строк від одного до двох місяців. Якщо за обставин конкретної справи зазначені заходи вважаються недостатніми з урахуванням особи винного, може бути застосовано адміністративний арешт на строку до п’ятнадцяти діб.

II. {C}відповідні міжнародні документи

38{C}. Комітет з прав людини зазначив у своїх Заключних зауваженнях щодо сьомого періодичного звіту щодо України, ухвалених Комітетом на його 108-ій сесії (08 – 26 липня 2013 року, CCPR/C/UKR/CO/7):

«11. Комітет стурбований повідомленнями про мову ворожнечі, погрози та насильство проти членів етнічних груп, релігійних та національних меншин, особливо ромів, Свідків Єгови та кримських татар, які проявляються в фізичних нападах, актах вандалізму та підпалах, більшість з яких здійснені групами, якими рухає крайній націоналізм і расистська ідеологія. Він також стурбований, що стаття 161 Кримінального кодексу України (розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті), яка вимагає доведення навмисної дії з боку злочинця, використовується нечасто, і такі злочини зазвичай караються як хуліганство.»

ПРАВО

I. {C}СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статтей 3 та 14 КОНВЕНЦІЇ

39{C}. Заявники скаржились, посилаючись на статтю 3 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади не провели ефективного розслідування нападу на першого заявника та інших членів громади-заявниці, зокрема не вжили всіх розумних заходів для встановлення, чи відіграло релігійне упередження роль у відповідних подіях. Ці положення Конвенції передбачають:

Стаття 3 Конвенції

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 14 Конвенції

«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

A. Доводи сторін

1. Уряд

40{C}. Уряд стверджував, що при визначенні рівня суворості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції, мало значення, чи було жорстоке поводження заподіяне представником держави чи приватною особою. Необхідно враховувати ступінь тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого та їхніх наслідків для нього і поводження, здійснене приватними особами у таких випадках, має бути більш серйозним, а рівень суворості вищим, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, ніж якби таке поводження було здійснене представником держави. Інакше тягар, покладений на державу позитивними зобов’язаннями, передбаченими статтею 3 Конвенції, був би нерозумним. З огляду на такий підхід поводження, про яке йдеться в цій справі, не досягло необхідного рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим слід зазначити, що першого заявника лише штовхнули в груди і він відмовився проходити медичний огляд, оскільки його тілесне ушкодження було незначним.

41{C}. У будь-якому випадку розслідування інциденту відповідало вимогам статей 3, 9 та 14 Конвенції. Ніщо не свідчило, що розслідування не було незалежним або заявникам було відмовлено у можливості брати в ньому участь. Розслідування розпочалося і всі ключові докази були зібрані без затримок до вересня 2012 року. Усі учасники конфлікту та можливі свідки були встановлені та допитані. Національні органи влади ретельно перевірили усі твердження про релігійний мотив, який міг стати підґрунтям для інциденту, а також інші версії подій.

2. Заявники

42{C}. Заявники стверджували про застосовність статті 3 Конвенції. Вони вказали, що стаття 3 Конвенції не обмежувалася лише фізичним жорстоким поводженням, а також стосувалася заподіяння психологічних страждань. Крім того, слід було врахувати мету відповідних дій. Дискримінаційні висловлювання мають розглядатися як обтяжуючий фактор, і в таких випадках серйозність будь-яких тілесних ушкоджень стає менш вагомим фактором. Крім того, у цій справі перший заявник отримав удар кулаком у живіт. Цей напад, здійснений під час релігійної служби, досяг необхідного рівня суворості.

43{C}. Щодо суті справи заявники стверджували, що національні органи влади не провели ефективного розслідування інциденту. Зокрема, вони вказали на необґрунтованість висновку, наведеного у процесуальних рішеннях на національному рівні про неможливість встановити винних осіб, а також на затримки в порушенні справи та неодноразове скасування процесуальних рішень прокурорами. Вони також вказали на критику Комітету з прав людини практики, згідно з якою інциденти, вчинені на релігійному ґрунті, розслідувалися як хуліганство (див. пункт 38).

B. Прийнятність

1. Громада-заявниця

44{C}. Стосовно громади-заявниці Суд зазначає, що вона, як юридична особа, не може вважатися потерпілою від порушення статті 3 Конвенції. Також відсутні підстави вважати, що вона має право звертатися зі скаргою на порушення статті 3 Конвенції від імені своїх членів, які брали участь у подіях 05 квітня 2012 року (див. «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), заява № 73235/12, пункт 45, від 12 травня 2015 року з подальшими посиланнями).

45{C}. Отже, ця частина заяви є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3
статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4
статті 35 Конвенції.

2. Перший заявник

46{C}. Сторони не дійшли згоди щодо точного характеру нападу на першого заявника, а саме: вдарили його у груди чи у живіт (див. доводи Уряду та заявників у пунктах 40 та 42 відповідно). Суд вважає встановленим на підставі власних показань першого заявника та Б., наданих національним органам влади (див. пункти 9 та 10), що заявника вдарили у груди.

47{C}. Один удар, заподіяний заявнику, не призвів до жодного тілесного ушкодження і не був нанесений представником держави (див. в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 103 – 106, ЄСПЛ 2015). Водночас до цього не були причетні представники держави, які не втрутились, щоб захистити заявника від нападу (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia),
заява № 28490/02, пункти 104 та 118 – 121, від 07 жовтня 2014 року). Хоча інцидент стався на очах певної кількості одновірців заявника, нападники не фільмували цей напад і в подальшому він публічно не демонструвався (див. для порівняння рішення у справі «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia),
заява № 71156/01, пункт 105, від 03 травня 2007 року) і не задумувався з метою його висвітлення в засобах масової інформації (див. рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria),
заява № 30587/13, пункти 15 – 25 та 75, від 24 лютого 2015 року).

48{C}. Стосовно твердження заявника, що наявність дискримінаційного підґрунтя для нападу принизила його і, таким чином, завдала йому сильних страждань, Суд зазначає, що хоча у результаті нападу вдалося зірвати здійснення релігійного обряду заявників, із зазначених причин напад не був настільки серйозним, щоб викликати такі страх, страждання чи відчуття неповноцінності, які зробили б необхідним застосування статті 3 Конвенції (там само, пункт 75).

49{C}. Отже, не применшуючи страждання, які інцидент завдав першому заявнику, Суд вважає, що напад був не настільки серйозним, аби стаття 3 Конвенції підлягала застосуванню (див. в якості протилежного прикладу ухвалу щодо прийнятності у справі «П.Ф. та Е.Ф. проти Сполученого Королівства» (P.F. and E.F. v. the United Kingdom), заява № 28326/09, від 23 листопада 2010 року, в якій було встановлено заподіяння значних психологічних страждань юним школяркам та їхнім батькам, коли вони протягом двох місяців піддавалися щоденному жорстокому поводженню; а також згадані рішення у справах «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia) та «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), в яких розглядалися жорстокі побиття, примусові обшуки та низка інших дій; що принижують гідність, та згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 18, в яких заявників оточив натовп, який ображав і погрожував їм, а деякі із заявників отримали синці, струс мозку та травми голови).

50{C}. Лише факту, що внаслідок дій нападників було зірвано проведення релігійного заходу, на якому знаходився перших заявник, недостатньо для застосування статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справах «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), пункт 104 та «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 75, в якому Суд не встановив жодного порушення статті 3 Конвенції, хоча демонстрація зірвала п’ятничну молитву мусульман і включала такі дії – можливо більш драматичні, ніж у цій справі – як розрізання фесок і підпалення молитовних килимків). Цей аспект ситуації буде розглянуто за статтею 9 Конвенції.

51{C}. З цього випливає, що скарга першого заявника за статтею 3 Конвенції є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

52{C}. Враховуючи, що стаття 14 не може існувати незалежно від основних положень Конвенції (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Грацінгер та Грацінгерова проти Чеської Республіки» [ВП] (Gratzinger and Gratzingerova v. the Czech Republic) [GC], заява № 39794/98, пункти 68, 76 і 77, ЄСПЛ 2002‑VII), з цього випливає, що скарга заявника за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, аналогічно є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. {C}СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статтей 9 та 14 КОНВЕНЦІЇ

53{C}. Заявники скаржились за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади ефективно не відреагували на зрив зібрання громади-заявниці. Стаття 9 Конвенції передбачає:

«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A. Доводи сторін

54{C}. Уряд надав доводи, наведені у пункті 41.

55{C}. Заявники стверджували, що не здійснивши ефективного розслідування нападу на них, органи державної влади не вжили необхідних заходів для забезпечення їм можливості користуватися своїм правом на свободу релігії.

B. Прийнятність

56{C}. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

C. Суть

1. Відповідні загальні принципи

57{C}. Як закріплено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії є однією з основ «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції. Ця свобода передбачає, inter alia, свободу дотримуватися чи не дотримуватися релігійних переконань і практикувати чи не практикувати релігію (див. рішення у справі «Іззеттін Доган та інші проти Туреччини» [ВП] (İzzettin Doğan and Others v. Turkey) [GC], заява № 62649/10, пункт 103, від 26 квітня 2016 року). Хоча свобода релігії насамперед є питанням індивідуальної свідомості, вона також передбачає свободу сповідування релігії особою як окремо і приватно, так і спільно з іншими, прилюдно та в колі тих, чию віру особа поділяє. У статті 9 Конвенції перераховуються різні форми, в яких може проявлятися сповідування релігії чи переконання особою, а саме богослужіння, навчання, виконання та дотримання (там само, пункт 104).

58{C}. У демократичних суспільствах, серед населення яких співіснують декілька релігій, може знадобитися встановлення обмеження на свободу особи сповідувати свою релігію чи переконання, щоб примирити інтереси різних груп і забезпечити повагу до переконань кожного. Це випливає як з пункту 2 статті 9 Конвенції, так і з позитивних зобов’язань держави за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції (там само, пункт 106).

59{C}. Суд часто наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора сповідування різних релігій, вірувань та переконань, і зазначав, що ця роль сприяє підтриманню громадського порядку, релігійної гармонії та толерантності в демократичному суспільстві (там само, пункт 107). Цей обов’язок вимагає від держави забезпечувати взаємну терпимість між супротивними групами (див., наприклад, рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» [ВП] (Leyla Şahin v. Turkey) [GC], заява № 44774/98, пункт 107, ЄСПЛ 2005‑XI та згадане рішення у справі «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), пункт 158).

60{C}. Відповідальність на державу покладається у тих випадках, коли релігійні переконання є супротивними або заперечуються таким чином, що це заважає тим, хто сповідує такі переконання, реалізовувати свою свободу дотримуватися або їх виражати. У таких випадках держава має забезпечити прихильникам цих переконань мирне користування правами, гарантованими статтею 9 Конвенції. Суд повинен розглядати такі питання з точки зору позитивного зобов’язання органів державної влади гарантувати права, передбачені статтею 9 Конвенції, тим, хто перебуває під їхньою юрисдикцією (див. згадані рішенні у справах «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), пункт 160 та «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 93).

61{C}. Статтю 9 Конвенції (так само як і статті 10 та 11 Конвенції) не можна тлумачити як дозвіл особі, яка виступає проти релігійної організації у певний момент зривати або перешкоджати здійсненню обряду. У зв’язку з цим Суд оголосив явно необґрунтованою скаргу румунської православної монахині на перешкоджання обряду, який здійснював румунський православний патріарх, і на вигуки, що він «не заслуговував, щоб за нього молилися». Оскільки накладений штраф був спрямований на покарання за порушення громадського порядку, а не на вираження думки, Суд постановив, що органи державної влади відреагували в межах своєї звичайної свободи розсуду щодо таких питань (див. ухвали щодо прийнятності у справі «Булгару проти Румунії» (Bulgaru v. Romania), заява № 22707/05, пункти 54 – 58,
від 15 травня 2012 року). Так само, у справі «Марія Альохіна та інші проти Росії» (Mariya Alekhina and Others v. Russia), заява № 38004/12, пункти 213 і 214, від 17 липня 2018 року) Суд вважав, що застосування певних покарань в принципі могло бути виправданим у зв’язку з виступом, під час якого відбулося вторгнення до культової споруди та порушення прийнятих там правил поведінки, хоча після вивчення фактів Суд визнав непропорційним законній меті, яка переслідувалася, застосоване до заявників покарання.

2. Застосування зазначених принципів у цій справі

62{C}. У цій справі держава-відповідач виконала один із аспектів свого обов’язку забезпечувати взаємну терпимість між супротивними релігійними групами, впровадивши адміністративні та кримінально-правові заборони щодо перешкоджання та нападів, особливо стосовно осіб, вмотивованих релігійним упередженням, а також щодо незаконного втручання у здійснення релігійних обрядів. За умови належного тлумачення та застосування, положення, які передбачають кримінальну відповідальність за хуліганство, також можуть грати певну роль у цій нормативно-правовій базі (див. пункти 34 – 37).

63{C}. Суд вважає корисним наголосити, що як свідчить практика Суду, описана у пункті 61, такі норми забезпечують захист не лише релігій меншості, але й релігій більшості.

64{C}. Однак лише впровадження таких положень законодавства недостатньо для виконання зобов’язань держави за статтею 9 Конвенції. Держава також повинна вжити заходів для забезпечення дотримання на практиці права, гарантованого цим положенням (див. згадане рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 94). Для оцінки дотримання державою зазначених позитивних зобов’язань важливим фактором є спосіб застосування відповідних законодавчих механізмів (див. у контексті статті 8 Конвенції, рішення у справі «Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини» (Király and Dömötör v. Hungary), заява № 10851/13, пункт 72,
від 17 січня 2017 року).

65{C}. Суд зазначає, що органи державної влади не проявили повну бездіяльність у застосуванні відповідних положень законодавства: Б. був обвинувачений у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку з інцидентом, і, як вбачається, оштрафований за це правопорушення (див. пункти 11 та 24). Суд зазначає, що у своїй практиці стосовно України він розглядав провадження у справах про адміністративні правопорушення, зокрема справи щодо дрібного хуліганства, як «кримінальні» для цілей Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12, пункти 48 – 55, від 30 жовтня 2014 року).

66{C}. З огляду на відносно обмежену серйозність порушення, якого зазнала громада-заявниця, вжиті заходи у вигляді провадження про адміністративне правопорушення могли бути достатніми. Однак національні органи влади мали належним чином пояснити причини для будь-яких ухвалених рішень. Національні органи влади цього не зробили і не продемонстрували послідовність у вжитих заходах, а також в обґрунтуванні відповідних рішень.

67{C}. Щодо провадження у справі про адміністративне правопорушення Уряд не надав детальних відомостей стосовно нього: хоча, як вбачається, Б. оштрафували за його дії під час відповідного інциденту (див. пункт 24), відсутня інформація щодо деталей, як-от суми штрафу. Крім того, ця справа про адміністративне правопорушення стосувалася виключно дій Б. Відсутнє пояснення, чому жодного покарання не було застосовано до кого-небудь іншого, хоча щонайменше дві конкретні особи визнали свою участь у зриві релігійного обряду Свідків Єгови (див. пункти 14, 16 та 23).

68{C}. Насамкінець, Б. був оштрафований за вчинення адміністративного правопорушення «дрібного хуліганства», і коли зрештою було порушено кримінальне провадження (із затримкою у п’ять місяців), воно також стосувалося кримінального правопорушення «хуліганство». Отже, поведінка органів державної влади відповідала практиці, визнаній Комітетом з прав людини проблемною (див. пункт 38). Суд уже критикував органи влади України за кваліфікацію насильства, яке відбувається в контексті міжетнічної напруженості, як «хуліганства» (див. рішення у справі «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 139,
від 06 листопада 2018 року).

69{C}. Дещо подібні міркування застосовні і у цій справі. Кваліфікація кримінального правопорушення як «хуліганства» зробила другорядним ключовий аспект міжконфесійної ворожнечі, який став підґрунтям для інциденту. Це пов’язано з тим, що згідно з українським законодавством однією з ключових ознак злочину хуліганства є те, що винна особа повинна мати «хуліганський мотив», тобто її дії вмотивовані простою неповагою до соціальних правил і бажанням показати свою вищість (див. пункти 30 та 36).

70{C}. Враховуючи, що дії осіб, які зірвали зібрання Свідків Єгови, були чітко вмотивовані бажанням протидіяти та зірвати їхню діяльність, важко зрозуміти, як їх могли кваліфікувати як такі, що були вмотивовані виключною простою неповагою до соціальних правил.

71{C}. Водночас, саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року). Отже, кваліфікація злочину як «хуліганства» сама собою не могла бути проблемною, якби вона дозволяла органам державної влади вживати належним чином обґрунтованих і відповідних заходів (див., наприклад, згадане рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 48, в якому Суд зазначив, що злочин хуліганства становив частину відповідної нормативно-правової бази для захисту віруючих від перешкоджання їхній молитві антимусульманськими демонстрантами, схильними до застосування насильства).

72{C}. Проте у цій справі, як вбачається, до закриття провадження
15 березня 2013 року та 22 травня 2015 року головним чином призвела саме кваліфікація злочину як «хуліганства», при цьому слідчий орган дійшов висновку про відсутність у відповідних суб’єктів необхідного «хуліганського мотиву» (див. пункти 28 і 30).

73{C}. Питання, яке логічно випливало з цього висновку, але яке з незрозумілих причин ніколи не розглядалося, полягало в тому, яким тоді був мотив відповідних дій. Очевидний напрям розслідування був зрозумілим: Б., Г. та О. неодноразово визнавали, що їхні дії були вмотивовані бажанням протидіяти проповідуванню Свідків Єгови у селі (див. пункти 10, 14, 16 , 23 та 24).

74{C}. Хоча до 23 травня 2012 року всі зазначені особи визнали, що зірвали зібрання Свідків Єгови (див. пункти 14 та 16), органи державної влади із незрозумілих причин закрили провадження у справі нібито у зв’язку з невстановленням винних осіб, які вчинили злочин (див. пункт 25; і див. для порівняння у контексті статті 3 Конвенції згадані рішення у справах «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), пункт 138; «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), пункт 137 та рішення у справі «Басенко проти України» (Basenko v. Ukraine), заява № 24213/08, пункт 65, від 26 листопада 2015 року, а також у контексті статті 9 Конвенції згадане рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 110).

75{C}. Незважаючи на велику кількість доказів про протилежне, аж до винесення остаточної постанови про закриття провадження інцидент продовжував розслідуватися як такий, в якому брали участь «невстановлені особи» (див. пункт 30).

76{C}. У жодній з цих постанов не було наведене належне обґрунтування. Іншими словами, після того, як зрештою органи державної влади вирішили із значною затримкою розслідувати інцидент у контексті «класичного» кримінального провадження, вони надмірно затягнули його, застосувавши кримінально-правову кваліфікацію правопорушення, яка по суті перешкодила їм належним чином врахувати контекст міжрелігійної напруженості та ворожнечі, і зрештою закрили провадження, не вказавши жодної чіткої підстави для такого рішення.

77{C}. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що органи влади держави-відповідача не дотрималися свого позитивного зобов’язання забезпечити взаємну терпимість між супротивними релігійними групами.

78{C}. Отже, було порушено статтю 9 Конвенції.

79{C}. З огляду на цей висновок Суд вважає, що за статтею 9 Конвенції у поєднання зі статтею 14 Конвенції не порушується жодне питання, яке вимагало б окремого розгляду (див. рішення у справі «Перрі проти Латвії» (Perry v. Latvia), заява № 30273/03, пункт 70, від 08 листопада 2007 року).

III. {C}ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

80{C}. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

81{C}. Заявники вимагали 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

82{C}. Уряд заперечив проти вимоги. Він вважав, що заявники не довели наявність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та розміром моральної шкоди, яка ними вимагалася, і у будь-якому випадку сума, яка вимагалася, була надмірною.

83{C}. Суд присуджує заявникам 2 250 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

B. Судові та інші витрати

84{C}. Заявники також вимагали 2 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних органах влади, і 6 500 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Вони також вимагали незазначену суму ПДВ на вказані суми.

85{C}. Уряд заперечив проти цих вимог.

86{C}. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд зауважує, що для обґрунтування витрат, які вимагалися, заявники надали лише рахунки-фактури від
пана Черниченка та пана Карбонно. Жодного документа, який би свідчив, що заявники фактично сплатили зазначені у рахунках-фактурах суми або взяли на себе зобов’язання та мусили сплатити їх, надано не було. З огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

87{C}. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 9 Конвекцією, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, а решту скаргу у заяві – неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено статтю 9 Конвенції;

3. Постановляє, що за статтею 9 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції не порушується жодне питання, яке вимагало б окремого розгляду;

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам 2 250 (дві тисячі двісті п’ятдесят) євро кожному та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 листопада
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

{Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря

Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/12/15/20201215104455-59.doc

881
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0