Справа "Мельник проти України" (заява №28412/10, від 21.11.2019 р.): Порушення кількох аспектів статті 3, статті 6, та статті 13 Конвенції - черговий фулл хаус для України.

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник стверджував, що зазнав жорстокого поводження під час затримання у відділі міліції, афективного розслідування у зв’язку з цим на національному рівні проведено не було. Він також скаржився на умови тримання його під вартою та відсутність доступних йому національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргою. Насамкінець, він скаржився на несправедливий судовий розгляд щодо встановлення обґрунтованості висунутих проти нього кримінальних обвинувачень.

Факти справи: 11 січня 2007 р. працівники міліції затримали заявника у нього вдома та доставили відділення міліції, де нібито піддали його жорстокому поводженню, щоб отримати зізнавальні показання у вчиненні розбійного нападу. Пізніше заявник пройшов судово-медичну експертизу, під час якої в нього було виявлено вісім синців в області голови та тулуба. Експерт дійшов висновку, що ці тілесні ушкодження могли утворитися 11 або 12 січня. Прокуратура, в результаті проведеної перевірки, винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, яка головним чином ґрунтувалася на показаннях цих самих працівників міліції. У листопаді 2012 р. скаргу заявника на постанову про відмову у порушенні кримінальної справи було розглянуто по суті. Районний суд залишив скаргу без задоволення, а постанову прокуратури без змін. Він встановив, що твердження заявника про жорстоке поводження не підтверджувалися жодними об’єктивними доказами.

Під час допиту у присутності захисника заявник зазначив, що його первинні показання були отримані внаслідок жорстокого поводження. У липні 2009 р. районний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією усього належного йому майна. У вироку суд послався на «явку з повинною» заявника, отриману від нього без присутності захисника. Скаргу заявника на жорстоке поводження працівників міліції суд визнав необґрунтованою. Заявником було оскаржено вирок, проте судами вищих інстанцій було залишено його без змін.

Суть справи: Порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції

Суд при вирішенні питання щодо порушення статті 3 у цій справі, передусім, звернув увагу на те, що через п’ять днів після затримання заявника судово-медичною експертизою було встановлено наявність в нього тілесних ушкоджень. Хоча експерт кваліфікував ушкодження як «легкі», він зазначив, що вони утворилися у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами, та могли бути заподіяні у дати та спосіб, описаний заявником. Заявник надав достатньо послідовний та детальний опис обставин, за яких він зазнав цих тілесних ушкоджень, а національні органи у свою чергу не надали жодного пояснення щодо їх походження. Суд також зауважив, що сам факт того, що заявник зізнався у вчиненні злочину під час незадокументованого затримання за відсутності захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього, створило враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно. Врахувавши зазначені факти, Суд дійшов висновку про наявність порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції у цій справі.

Порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції

Оскільки у даній справі держава-відповідач несе відповідальність у зв’язку із жорстоким поводженням, то органи влади були зобов’язані провести його розслідування відповідно до критеріїв ефективності.

15 січня 2007 р. заявник поскаржився на жорстоке поводження, а наступного дня його твердження були підкріплені висновком судово-медичної експертизи. За результатами перевірки прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи, через відсутність в діях працівників міліції складу злочину, і зрештою цю постанову було залишено без змін судами трьох інстанцій. При цьому, заявника жодного разу не допитували стосовно його скарги, постанову прокурора йому було вручено зі значною затримкою, а органи прокуратури і суди проігнорували суттєві судово-медичні докази, які доводили його твердження. З огляду на ці факти, Суд дійшов висновку про порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у цій справі.

Відсутність порушення статті 3 Конвенції (ненадання мед. допомоги)

Суд встановив, що твердження заявника про неналежну медичну допомогу обмежувалися загальними обвинувачення органів державної влади, надана ним виписка з медичної карти була загалом нечитабельною, а з тієї частини, яку можливо було розібрати видно, що у зокрема у Білоцерківській виправній колонії він проходив регулярні медичні огляди, та жодних скарг на стан здоров’я зафіксовано не було. У контексті зазначеного Суд дійшов висновку, що заявник не обґрунтував свою скаргу на неналежну медичну допомогу під час ув’язнення.

Порушення статті 3 Конвенції (умови ув’язнення у виправних колоніях)

Суд встановив що умови ув’язнення заявника у Коростенській, Райківській та Білоцерківській виправних колоніях не відповідали вимогам статті 3 Конвенції, з огляду на те, що заявником загалом була надана детальна інформація щодо розмірів його камер та кількості ув’язнених, які утримувалися разом з ним, а також з приводу санітарно-гігієнічних умов його ув’язнення. Натомість, аргументи Уряду базувалися на загальних твердженнях та не містили жодної конкретики з прив’язкою до справи заявника.

З огляду на це, Суд у даній справі вирішив не ставити під сумнів твердження заявника щодо неналежних умов ув’язнення у виправних колоніях, та надав їм перевагу у порівнянні з загальними аргументами Уряду. Таким чином, Суд постановив, що закріплені статтею 3 Конвенції стандарти щодо умов тримання під вартою та ув’язнення у даній справі дотримані не були.

Порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції

Суд зазначив, що Уряд не довів наявність у заявника практичної можливості скористатися ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засобами юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому будь-яке інше відповідне відшкодування. Відтак, у даній справі було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

Порушення статті 6 Конвенції

Заявник стверджував, що використання його зізнавальних показань, наданих у результаті застосування примусу з боку працівників міліції, призвело до несправедливості судового розгляду у його справі. Суд вкотре повторив, що визнання допустимими доказами показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому. Повертаючись до обставин справи, Суд встановив, що «явку з повинною», написана заявником під тиском, була частиною доказів проти нього, та призвела до несправедливості кримінального провадження у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявнику 12 000 євро, в якості відшкодування моральної шкоди, та 2 760 євро, в якості компенсації витрат на правову допомогу під час провадження у Суді (має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника).

Аналізуйте наступні судові акти: «Кардава проти України» (заява №19886/09, від 17 грудня 2019 р.)

«Антонюк проти України» (Заява № 48040/09, від 07 травня 2020 р.)

«Мазур проти України» (заява №59550/11, від 31 жовтня 2019 р.)

«Щербаков проти України»: (заява № 39708/13, від 20.09.2018 р.)

«Паньків проти України»: (заява № 37882/08, від 28.02.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «МЕЛЬНИК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MELNYK v. UKRAINE)

(Заява № 28412/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

21 листопада 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Мельник проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),

Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 28412/10), яку 16 квітня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Микола Анатолійович Мельник (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли пан М. Тарахкало, пані А. Мартиновська та пані В. Лебідь, юристи, які практикують у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, що зазнав жорстокого поводження під час затримання у відділі міліції, а ефективного розслідування у зв’язку з цим на національному рівні проведено не було. Він також скаржився на умови тримання його під вартою та відсутність доступних йому національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргою. Насамкінець, він скаржився на несправедливий судовий розгляд щодо встановлення обґрунтованості висунутих проти нього кримінальних обвинувачень.

4. 03 липня 2015 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1965 році. 29 червня 2018 року він мав бути звільнений з виправної колонії після відбуття покарання. Його поточна адреса невідома.

1. Події, що передували справі

6. У з ніч з 07 на 08 січня 2007 року було вчинено розбійний напад на склад у м. Київ. Декілька грабіжників у масках та рукавицях напали та знерухомили двох охоронців і забрали велику кількість побутової техніки.

1. Стверджуване жорстоке поводження із заявником та його розслідування на національному рівні

7. Рано вранці 11 січня 2007 року працівники міліції затримали заявника у нього вдома та доставили його до Деснянського РУ ГУ МВС України в місті Києві (далі – відділ міліції), де його допитали стосовно ночі, коли було вчинено розбійний напад (див. пункт 6). Він надав письмові пояснення, що був удома з друзями. Після цього працівники міліції нібито піддали його жорстокому поводженню, щоб отримати його зізнавальні показання у вчиненні розбійного нападу.

8. Заявник надав таку версію подій. До жорстокого поводження з ним були причетні двоє працівників міліції, А.К. і Б.К. Вони били його руками по голові та різним іншим частинам тіла, а в одного з них у кулаку нібито був металевий предмет. Працівники міліції також били його ногами, у тому числі по колінах, збиваючи його з ніг. Вони неодноразово хапали його за комір та били головою об стіну. Часом, коли заявник лежав на підлозі, А.К. ставав колінами йому на груди, однієї рукою закривав йому рот та ніс, а іншою душив його, поки той не втрачав свідомість. Щоб привести заявника до тями, двоє працівників міліції тушили об його ліву руку недопалки. Жорстоке поводження тривало приблизно дванадцять годин. Потім до кабінету зайшов інший працівник міліції, П.І., та попросив А.К. і Б.К. вийти. Він сказав заявнику про наявність певних доказів проти нього та погрожував, що якщо він не зізнається у вчиненні розбійного нападу, то його вб’ють, а тіло ніколи не знайдуть. Боячись за своє життя, заявник погодився надати зізнавальні показання (див. пункт 17).

9. 15 січня 2007 року заявника та трьох його співобвинувачених доставили до Деснянського районного суду міста Києва (далі – районний суд) для обрання їм запобіжного заходу. Усі обвинувачені, які згідно з твердженнями заявника мали численні видимі тілесні ушкодження, поскаржилися судді на жорстоке поводження працівників міліції після їхнього затримання 11 січня 2007 року. Суддя наказала слідчій направити їх на судово-медичну експертизу.

10. 16 січня 2007 року заявник пройшов судово-медичну експертизу, у результаті якої в нього було зафіксовано вісім синців в області голови та тулуба, розмір найбільшого з них становив 7,5 см на 6 см, а також чотири садна в області лівого коліна та лівої руки. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження були заподіяні у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами та могли утворитися 11 або 12 січня 2007 року. Тілесні ушкодження були кваліфіковані як легкі.

11. Того дня троє інших підозрюваних також пройшли судово-медичні експертизи, за результатами яких було зроблено аналогічні висновки.

12. 15 березня 2007 року прокуратура Деснянського району міста Києва (далі – прокуратура) винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Постанова головним чином ґрунтувалася на показаннях працівників міліції, які заперечили жорстоке поводження із заявником та його співобвинуваченими. Слідча, яка направила обвинувачених на судово-медичні експертизи за вказівкою судді від 15 березня 2007 року (див. пункт 9), зазначила, що не бачила на них жодних тілесних ушкоджень. У постанові прокуратури висновки судово-медичних експертиз від
16 січня 2008 року не згадувалися (див. пункти 10 і 11).

13. Того дня прокуратура порушила дисциплінарне провадження щодо відповідних працівників міліції. Було встановлено, що хоча заявника затримали 11 січня 2007 року, задокументовано це було лише 12 січня 2007 року. Також того дня працівники міліції склали протокол, в якому було зазначено, що заявник вчинив адміністративне (незначне) правопорушення, яке полягало у злісній непокорі законному розпорядженню працівників міліції. На нього наклали адміністративне стягнення у вигляді арешту на двадцять чотири години. Проте до суду цей протокол не надсилався. Отже, прокурор дійшов висновку, що працівники міліції неналежно та безвідповідально виконували свої обов’язки, що призвело до незаконного затримання заявника на більше ніж три години.

14. 28 березня 2007 року слідча винесла постанову про виділення матеріалів щодо тверджень обвинувачених про жорстоке поводження працівників міліції з кримінальної справи для проведення окремої перевірки. Вбачається, що подальших заходів у зв’язку з цією постановою вжито не було.

15. У період з 2007 до 2011 років заявник неодноразово звертався до прокуратури з проханням надати йому копію постанови від
15 березня 2007 року про відмову у порушені кримінальної справи проти працівників міліції (див. пункт 12), проте безрезультатно. Він також багато разів намагався оскаржити постанову у судах, проте ця скарга була залишена без розгляду по суті як подана поза межами встановленого законом десятиденного строку. У подальшому районний суд встановив, що не можна вважати, що заявник пропустив строк, оскільки згідно з документальними доказами оскаржувана постанова була вручена йому 02 жовтня 2011 року.

16. 02 листопада 2012 року, коли зрештою скаргу заявника було розглянуто по суті, районний суд залишив її без задоволення, а постанову прокуратури від 15 березня 2007 року без змін. Він встановив, що твердження заявника про жорстоке поводження не підтверджувалися жодними об’єктивними доказами. Крім того, районний суд зауважив, що стосовно причетних працівників міліції було порушено дисциплінарне провадження (див. пункт 13).
21 листопада 2012 року та 16 березня 2013 року постанову було залишено без змін Апеляційним судом міста Києва (далі – апеляційний суд) та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відповідно.

1. Кримінальне провадження щодо заявника

17. Увечері 11 січня 2007 року, нібито після жорстокого поводження працівників міліції, заявник написав «явку з повинною», продиктовану йому працівником міліції П.І. (див. пункт 8). Її зміст був таким. У ніч з 07 на 08 січня заявник на прохання трьох своїх знайомих провів їх до складу у м. Київ. Інші увійшли до приміщення, попросивши його залишитися ззовні на варті. Приблизно через годину вони повернулися із завантаженим мікроавтобусом, в якому згідно з їхніми твердженнями були деякі контрабандні товари. Коли заявник поцікавився звідки ці товари, троє чоловіків пригрозили йому насиллям. Вони попросили його зберігати товари на складі, який він орендував у смт Баришівка. Хоча він підозрював, що ці товари були крадені, він надто боявся, щоб відмовити. Він зазначив, що був готовий показати працівникам міліції відповідне місце та віддати їм товар. Заявник письмово підтвердив, що йому було роз’яснено
статтю 63 Конституції України (див. пункт 73).

18. Того дня працівники міліції затримали інших осіб, які також надали зізнавальні показання. Пізніше вони відмовились від них, як від наданих від тиском.

19. 12 січня 2007 року щодо заявника було порушено кримінальне провадження за підозрою у вчиненні розбійного нападу при обтяжуючих обставинах (див. пункт 74).

20. О 01 год. 15 хв. того дня слідчий склав протокол затримання. У ньому заявник підтвердив, що бажав, аби його інтереси представляв захисник. Проте з невідомих причин одразу після цього він підписав відмову від права на правову допомогу.

21. Того дня працівники міліції обшукали орендований заявником у Київській області склад та вилучили викрадену побутову техніку.

22. 13 січня 2007 року заявнику були пред’явлені офіційні обвинувачення, і його процесуальний статус змінився з підозрюваного на обвинуваченого. Окрім вчинення розбійного нападу він також обвинувачувався у незаконному заволодінні транспортним засобом (див. пункт 75). Заявник підписав протокол, підтвердивши, що йому було роз’яснено його право на правову допомогу відповідно до
статті 63 Конституції України. Він також підписав ще одну відмову від права на правову допомогу. Заявник зазначив, що не визнавав свою вину, та відмовився давати будь-які інші показання.

23. З 23 січня 2007 року заявника представляв обраний ним на власний розсуд захисник.

24. 06 лютого 2007 року під час допиту у присутності його захисника заявник зазначив, що його первинні показання були отримані внаслідок жорстокого поводження (див. пункти 8 і 17). Він визнав лише те, що на прохання його знайомого (одного з його співобвинувачених) погодився зберігати кілька картонних коробок, не знаючи їхнього вмісту або походження.

25. У незазначену дату справу було передано до районного суду для розгляду по суті.

26. 13 листопада 2007 року суд повернув справу органам прокуратури та постановив провести додаткове розслідування. Він також звільнив заявника під підписку про невиїзд.

27. 20 серпня 2008 року та 21 січня 2009 року суд першої інстанції знов передавав справу на додаткове розслідування, заливши без змін обраний заявнику запобіжний захід. Проте 18 березня 2009 року апеляційний суд скасував останню постанову та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

28. 30 квітня 2009 року районний суд замість обраного раніше запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту (див. пункт 26).

29. 16 липня 2009 року районний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією усього належного йому майна. У судовому засіданні заявник доводив, що лише погодився надати своєму знайомому, його співобвинуваченому, складське приміщення для зберігання певних картонних коробок, не знаючи їхнього вмісту або походження. Проте суд вирішив послатися на «явку з повинною» заявника від 11 січня 2007 року (див. пункт 17), вважаючи її більш достовірною. Заявник не заперечував, що показав працівникам міліції склад та коробки. Скаргу заявника на жорстоке поводження працівників міліції районний суд визнав необґрунтованою, так само як і скарги його співобвинувачених. Він зазначив, що хоча обвинувачені стверджували, що висунули ці скарги під час habeas corpus засідання 15 січня 2007 року (див. пункт 9), у протоколі цього засідання такі скарги не згадуються. Крім того, районний суд послався на показання причетних працівників міліції, які заперечили правдоподібність тверджень про жорстоке поводження. Насамкінець, районний суд зазначив, що твердження були перевірені органами прокуратури, які винесли постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції.

30. Заявник подав апеляційну скаргу. Він скаржився, inter alia, що його зізнавальні показання від 11 січня 2007 року були надані під тиском. Він стверджував, що ні органи прокуратури, ні суд першої інстанції не розглянули висновок судово-медичної експертизи від
16 січня 2007 року, який доводив, що тілесні ушкодження він отримав під час затримання у відділі міліції.

31. 11 листопада 2009 року апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції від 16 липня 2009 року та його обґрунтування. Щодо скарг засуджених на жорстоке поводження апеляційний суд зазначив, що вони були належним чином перевірені та залишені без задоволенні у зв’язку з необґрунтованістю.

32. Заявник подав касаційну скаргу, навівши свої попередні доводи.

33. 21 квітня 2010 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, а рішення судів нижчих інстанцій без змін, у тому числі їхнє обґрунтування щодо скарг засуджених на жорстоке поводження (див. пункти 29 і 31).

1. Умови тримання

34. У період з 21 листопада 2009 року до 13 липня 2010 року заявник утримувався у Коростенській виправній колонії № 71,
з 13 липня до 22 жовтня 2010 року – у Райківській виправній
колонії № 73, а з 22 жовтня 2010 року до 06 червня 2015 року – у Білоцерківській виправній колонії № 35. Усі три виправні колонії є колоніями середнього рівня безпеки.

1. Побутові умови тримання під вартою
   1. У Коростенській виправній колонії № 71

(i) Версія заявника

35. Камери були переповнені, на кожного ув’язненого припадало менше 2 кв. м житлової площі. Заявник тримався у камері розміром
8 на 15 метрів з приблизно вісімдесятьма ув’язненими.

36. Заявник надав роздруківку з офіційного вебсайту Державної пенітенціарної служби України, в якій було зазначено, що передбачена місткість колонії становила 1 100 ув’язнених.

37. Вентиляція була у поганому стані, а доступу до денного освітлення було недостатньо. Водопостачання було нерегулярним, а вода – брудною. Якість продуктів харчування була неналежною, а інгредієнти, що використовувалися для приготування страв, часто були простроченими.

38. Ув’язнені мали зробити фінансовий внесок у ремонт виправної колонії.

(ii) Версія Уряду

39. Ув’язнені проживали в гуртожитках у належних умовах проживання.

40. Посилаючись на лист Державної пенітенціарної служби України від 15 вересня 2015 року, Уряд стверджував, що розмір загальної житлової площі становив 4 551,7 кв. м, та на ній утримувалося
910 ув’язнених, тобто на кожного ув’язненого припадало приблизно 5 кв. м особистого простору.

41. Харчування ув’язнених відповідало встановленим законодавством стандартам і включало в себе, м’ясо, рибу, тваринні жири, овочі, крупи тощо. Якість продуктів харчування контролювалася постійно та безпосередньо медичним персоналом, а також відповідальними особами з адміністрації установи.

42. Якість води також регулярно перевірялася. Як підтверджено відповідними протоколами вона відповідала санітарно-гігієнічним вимогам, встановленим для питної води.

1. У Райківській виправній колонії № 73

(i) Версія заявника

43. Гуртожитки колонії були переповнені, на кожного ув’язненого припадало лише 2 кв. м особистого простору. Вентиляція була недостатньою, і завжди було спекотно та душно. Заявник, некурець, не був відділений від ув’язнених, які палили, і тому постійно піддавався пасивному курінню.

44. Заявник надав роздруківку з офіційного вебсайту Державної пенітенціарної служби України, в якій було зазначено, що передбачена місткість колонії становила 1 100 ув’язнених.

45. Штучне освітлення було доступним лише п’ять годин і п’ятнадцять хвилин на день, чого було недостатньо.

46. Санітарні умови було особливо поганими. Туалети знаходилися в окремому приміщенні поза межами гуртожитку та не мали системи змиву і водопровідної води. Крім того, вони були дуже брудними, особливо влітку, там були черв’яки та комахи. Кімната з умивальниками також знаходилася поза межами гуртожитку. У літній та осінній періоди гарячої води не було. Доступ до водопровідної води ув’язненим надавався лише дві або три години на день без будь-якого встановленого графіку. На одну дільницю, в якій утримувалося 300 ув’язнених, було передбачено лише десять умивальників.

47. Заявник намалював схему розташування зазначених приміщень. Він зазначив, що його дільниця знаходилася на третьому поверсі. Отже, щоб почистити зуби або помити руки, він мав спуститися с третього поверху, вийти з гуртожитку та стояти у черзі з багатьма іншими ув’язненими.

48. Заявник користувався переданим йому родичами фільтром для води, проте навіть фільтрована вода була надто брудною, щоб її пити.

49. Їжу неможливо було їсти, вона огидно пахла та виглядала. Готувалася вона в антисанітарних умовах. Оскільки у колонії не було холодильників, заявник не міг розраховувати на їжу, яку йому передавала його дружина.

(ii) Версія Уряду

50. Площа гуртожитку, де проживав заявник, становила 266,6 кв. м, і в ньому утримувалося п’ятдесят чотири ув’язнених, тобто кожен з них мав приблизно 5 кв. м (Уряд посилався на лист Державної пенітенціарної служби України від 15 вересня 2015 року).

51. Спальні приміщення були обладнані належно функціонуючою системою вентиляції та щодня провітрювалися.

52. Колонія мала безперебійне водопостачання з власних артезіанських свердловин. Якість питної води регулярно перевірялася та відповідала встановленим законодавством стандартам.

1. У Білоцерківській виправній колонії № 35

(i) Версія заявника

53. Гуртожиток колонії був переповнений. З чотирьох його поверхів, зайнятими були лише перший та другий (через неналежні умови на верхніх поверхах). У період з листопада 2010 року до
березня 2011 року заявник тримався у камері розміром 30 кв. м. з двадцятьма ув’язненими.

54. Заявник надав роздруківку з офіційного вебсайту Державної пенітенціарної служби України, в якій було зазначено, що передбачена місткість колонії становила 890 ув’язнених.

55. Їжа була такої поганої якості, що часто заявник вважав за краще залишитися голодним, аніж її їсти. Холодильників не було, а тому ув’язнені не могли мати власних запасів їжі. Електроенергія в гуртожитку була доступна лише тричі на день, приблизно протягом двох годин.

56. У колонії проводилися масштабні ремонтні роботи, які тривали кілька місяців і спричиняли різні незручності.

57. З 22 жовтня до кінця грудня 2010 року заявник працював на різних посадах у цеху колонії, виготовляючи продуктові мішки. Він працював у три зміни у неналежних умовах (шумне оточення, відсутність вентиляції, погане освітлення) з одним єдиним вихідним у неділю. На цьому виробництві працювали 300 – 400 ув’язнених у приміщені розміром 40 на 20 метрів.

58. Згодом заявника перевели до пральні, де умови були так само неналежними. Робота була дуже важкою. Наприклад, він мав прасувати приблизно 800 кг білизни на день.

59. З квітня 2011 року заявник жив та спав у приміщені пральні. Йому доводилося спати на стелажах або бетонній підлозі у постійному шумі від пральних машин, які працювали цілодобово. У результаті він спав приблизно по чотири години на добу. Приміщення було дуже вологим і в ньому не було вентиляції.

60. Заявник надав показання двох інших ув’язнених, які підтверджували його опис умов тримання під вартою.

61. Він також надав сім разнорядок, в яких було зазначено зміни та бригади, в яких він працював у пральні колонії у період з
січня 2014 року до червня 2015 року. Кожна разнорядка була підписана чотирма працівниками адміністрації колонії.

(ii) Версія Уряду

62. Розмір житлової площі становив 3 134,5 кв. м і на ній утримувалося 652 ув’язнених. Тобто на кожного ув’язненого припадало 4,8 кв. м особистого простору.

63. У колонії було безперервне постачання води та електроенергії.

64. Харчування відповідало встановленим законодавством нормам. Перед кожним прийомом їжі якість продуктів харчування перевірялася медичним працівником та представником адміністрації. Кухарі колонії регулярно проходили навчання з метою вдосконалення їхніх навичок.

65. Хоча заявник був офіційно працевлаштованим, насправді він не працював. У будь-якому разі умови праці були задовільними: викидів шкідливих хімічних речовин не було, рівень пилу та шуму був у межах граничних значень, а технологічний процес відповідав нормам охорони праці. Жодних скарг від заявника адміністрація колонії не отримувала.

1. Медична допомога
   1. Версія заявника

66. У своїх первинних доводах до Суду заявник стверджував, що коли перебував у Райківській виправній колонії № 73, потребував стоматологічної допомоги, проте не отримав її, оскільки не було належного обладнання, а стоматолог міг лише виривати зуби, без можливості їхнього лікування. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник не прокоментував питання щодо медичної допомоги у зазначеній колонії.

67. У своїх первинних доводах заявник також стверджував, що після прибуття до Білоцерківської виправної колонії № 35 він захворів на паховий грибок, а лікар колонії відмовився надати йому відповідне лікування. Після повідомлення Уряду про заяву заявник не коментував це питання.

68. Загалом згідно з твердженнями заявника стан його здоров’я серйозно погіршився під час тримання його під вартою у Білоцерківській виправній колонії № 35. Незважаючи на його численні прохання, він не отримував жодного лікування у зв’язку з гастритом, на який страждав у колонії. Отже, він міг розраховуватися лише на лікарські засоби, які передавала йому дружина. Харчування не було підлаштованим під його медичні потреби. Заявник зазначив, що тоді як на момент його прибуття до колонії його єдиним захворюванням був гастрит, то після переведення йому було діагностовано хронічний панкреатит, гепатит, діабет, гіпертонічну хворобу 1 стадії, дифузний кардіосклероз, дисциркуляторну енцефалопатію, простий далекозорий астигматизм правого ока та пресбіопію обох очей. Його гастрит перетворився у гастродуоденіт у фазі загострення та гастроезофагеальний рефлюкс.

69. В обґрунтування наведеного твердження заявник посилався на виписний епікриз Ірпінського військового госпіталю від 07 серпня 2015 року, в якому було зазначено, що у період з 07 липня до
07 серпня 2015 року заявник знаходився на стаціонарному обстеженні та лікуванні у гастроентерологічному відділенні. Заявник не надав жодних деталей щодо обставин його госпіталізації. У цьому документі було зазначено, що згідно з твердженнями заявника останні десять років він страждав на гастроезофагеальний рефлекс і хронічний гастродуоденіт та регулярно приймав омепразол. Також було зазначено, що за словами заявника до обстеження стан його здоров’я погіршувався протягом місяця.

70. Заявник також посилався на звіт Спостережної комісії Київської обласної державної адміністрації за результатами її дванадцяти моніторингових візитів до чотирьох установ виконання покарань у 2014 році. Три з цих візитів були до Білоцерківської виправної колонії № 35. У звіті містилося загальне критичне зауваження щодо неукомплектованості посад медичних працівників та відсутності в засуджених можливості отримувати повноцінну медичну допомогу. Жодних інших відомостей наведено не було.

71. Заявник надав Суду копію його медичної картки (або витяги) за період 2009 – 2015 років. Її більша частина є нечитабельною. Проте вбачається, що під час кількох обстежень у 2009 та 2010 роках йому було діагностовано хронічний гастрит та призначено певні лікарські засоби. Вбачається, що у 2010 – 2015 роки він проходив регулярні медичні обстеження, під час яких жодних скарг або проблем зі здоров’ям не фіксувалося.

1. Версія Уряду

72. Під час тримання заявника під вартою у Білоцерківській виправній колонії № 35 він не звертався за медичною допомогою. Він також не отримував жодних лікарських засобів від своїх родичів.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України (1996 року)

73. Відповідні положення передбачають:

Стаття 28

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню ...»

Стаття 63

«Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.»

1. Кримінальний кодекс України (2001 року)

74. Відповідно до частини четвертої статті 187 розбій, спрямований на заволодіння майном в особливо великих розмірах або вчинений організованою групою, або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.

75. Відповідно до частини другої статті 289 незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене за попередньою змовою групою осіб або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або вчинене з проникненням у приміщення чи інше сховище, або якщо воно завдало значної матеріальної шкоди, карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИКОМ ПІД ЧАС ЗАТРИМАННЯ У ВІДДІЛІ МІЛІЦІЇ ТА НЕПРОВЕДЕННЯМ ЕФЕКТИВНОГО РОЗСЛІДУВАННЯ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

76. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції, яке порушило статтю 3 Конвенції. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, він також стверджував, що його скарги на жорстоке поводження не були належним чином розглянуті.

77. Суд вважає, що обидва аспекти скарги заявника слід розглядати за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine), заява № 75520/01, пункт 44, від
06 грудня 2007 року), яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

1. Прийнятність

78. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть
   1. Стверджуване жорстоке поводження
      1. Доводи сторін

79. Заявник підтримав свою весію подій (див. пункт 8). Він зазначив, що, як встановлено висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року, він отримав низку тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем працівників міліції у період з 11 до 12 січня 2007 року. Органи державної влади, однак, не пояснили походження цих тілесних ушкоджень.

80. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що національні органи державної влади доклали всіх розумних зусиль для розгляду твердження заявника, а ставити під сумнів їхній висновок про його необґрунтованість не було жодних підстав.

1. Оцінка Суду

81. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичних суспільств (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Селмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, пункт 95, ЄСПЛ 1999‑V)

82. Хоча Суд визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи, проте він має провести «особливо ретельний аналіз», коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже було проведено розслідування та провадження. Іншими словами, у такому контексті Суд готовий ретельно перевірити висновки національних судів. Розглядаючи їх, він може враховувати якість провадження на національному рівні та будь-які можливі процесуальні недоліки під час прийняття рішень (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 85, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями на практику).

83. Суд вважає особливо важливим зазначити, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (там само, пункт 88).

84. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що через п’ять днів після затримання заявника 16 січня 2007 року судово-медичною експертизою було встановлено наявність в нього великих синців на голові та тулубі, а також саден на коліні та руці. Хоча експерт кваліфікував ушкодження як «легкі», він зазначив, що вони утворилися у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами. Він також підтвердив. Що вони могли бути заподіяні
11 або 12 січня 2007 у спосіб, описаний заявником (див. пункт 10).

85. Суд зазначає, що заявник надав достатньо послідовний та детальний опис обставин, за яких він зазнав цих тілесних ушкоджень. Згідно з його твердженнями він зазнав нападу двох працівників міліції, які намагались отримати від нього зізнавальні показання у вчиненні злочину (див. пункт 8). Хоча вони заперечили правдивість тверджень заявника, національні органи державної влади не надали жодного пояснення щодо походження його тілесних ушкоджень.

86. Суд звертає увагу на те, що, як встановлено національними органами державної влади, затримання заявника було офіційно задокументовано із затримкою в один день, і що саме у той день він написав «явку з повинною» (див. пункти 13 і 17). На думку Суду, сам факт того, що заявник зізнався у вчиненні злочину під час незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього (див. пункт 17 і 24), створює враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року). Цей факт, підтверджений доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує обґрунтовану презумпцію застосування працівниками міліції фізичного жорсткого поводження, щоб зламати психологічний опір заявника з метою отримання зізнавальних показань (там само).

87. За таких обставин та з огляду на обов’язок держави надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка знаходиться під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд належним чином не встановив, що тілесні ушкодження заявника виникли за обставин, що виключають жорстоке поводження під час затримання, як стверджував заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року).

88. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводження поводженням працівників міліції із заявником.

1. Ефективність розслідування
   1. Доводи сторін

89. Заявник стверджував, що на національному рівні не було проведеного повноцінного розслідування його твердження про жорстоке поводження працівників міліції. Зокрема, він зазначив, що постанова органів прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи щодо причетних працівників міліції ґрунтувалася виключно на показаннях цих працівників міліції та не враховувала висновок судово-медичної експертизи, який доводив його твердження. Крім того, він стверджував, що його ніколи не допитували щодо цього питання.

90. Заявник також стверджував, що постанова прокуратури від
15 березня 2007 року була вручена йому лише 02 жовтня 2011 року, тобто із затримкою у чотири з половиною роки (див. пункт 15).

91. Він стверджував, що хоча зрештою суди розглянули по суті його скаргу на оскаржувану постанову, їхній підхід був надто формалістичним, і вони не намагалася виправити недоліки проведеного раніше розслідування.

92. Уряд не погодився. Він зазначив, що органи державної влади негайно відреагували на скаргу заявника, провівши наступного дня його судово-медичну експертизу та порушивши дисциплінарне провадження щодо причетних працівників міліції.

1. Оцінка Суду

93. Суд підкреслює, що у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, здатного призвести до встановлення та покарання винних осіб. Інакше загальна юридична заборона катування і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, незважаючи на її основоположну важливість, була би неефективною на практиці, а представники держави у деяких випадках могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII та «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 31, ЄСПЛ 2000-IV). Мінімальні критерії ефективності, визначені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).

94. У цій справі Суд встановив, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням із заявником (див. пункт 88). Отже, органи державної влади були зобов’язані провести його розслідування відповідно до зазначених критеріїв ефективності.

95. Суд зазначає, що 15 січня 2007 року заявник поскаржився органу державної влади на жорстоке поводження з ним після його затримання (див. пункт 9). Його твердження були підкріплені висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року (див. пункт 10). Проте 15 березня 2007 року прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи з цього питання, встановивши відсутність в діях працівників міліції складу злочину (див. пункт 12). Зрештою цю постанову було залишено без змін судами трьох інстанцій (див. пункт 16).

96. Суд вважає обґрунтованими твердження заявника про те, що його не допитували стосовно його скарги, що постанову прокурора йому було вручено зі значною затримкою, та що органи прокуратури і суди проігнорували суттєві судово-медичні докази, які доводили його твердження.

97. Суд вважає це достатнім для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження працівників міліції. Як Суд встановив у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), така ситуація є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що дозволяє представникам держави, відповідальним за таке жорстоке поводженню, залишатися безкарними (заява № 23893/03, від 15 березня 2012 року, пункти 169 – 182).

98. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 І 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕНАЛЕЖНИМИ УМОВамИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

99. Заявник скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою, а також побутові умови тримання під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35. Він посилався на статтю 3 Конвенції (наведена у пункті 77) та статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

1. Прийнятність
   1. Медична допомога
      1. Скарга за статтею 3 Конвенції

100. Доводи сторін наведені у пунктах 66 – 72.

101. Суд нагадує, що необґрунтованого твердження про відсутність, несвоєчасне надання або навіть незадовільну якість медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна містити, серед іншого, достатні посилання на відповідне захворювання, лікування, яке вимагалось особою, та яке було надано або у наданні якого було відмовлено, а також певні докази, такі як висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданій заявнику медичній допомозі (див., наприклад, рішення у справі «Криволапов проти України» (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункт 76, від 02 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).

102. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що твердження заявника про неналежну медичну допомогу обмежувалися загальними обвинувачення органів державної влади. Посилаючись, головним чином, на виписний епікриз Ірпінського військового шпиталю від
07 серпня 2015 року, він стверджував, що у Білоцерківській виправній колонії № 35 він не отримував жодного лікування гастриту, а тому стан його здоров’я серйозно погіршився (див. пункти 68 і 69).

103. Проте Суд зазначає, що згідно з частиною наданої заявником копії його медичної картки, яку можливо було розібрати, у Білоцерківській виправній колонії № 35 він проходив регулярні медичні огляди, а жодних скарг на стан здоров’я зафіксовано не було. Крім того, як зазначено у згаданому виписному епікризі він повідомив, що стан його здоров’я погіршувався протягом місяця до його прибуття до шпиталю, тобто з 07 червня 2015 року (див. пункти 69 і 71). Оскільки з Білоцерківської виправної колонії № 35 заявник вибув 06 червня
2015 року (див. пункт 34), навряд чи за таких обставин адміністрацію цієї колонії можна звинувачувати у ненаданні належної медичної допомоги.

104. Суд зазначає, що після повідомлення Уряду про заяву заявник не навів жодних доводів щодо інших скарг, висунутих ним у його первинних скаргах, зокрема на ненадання йому стоматологічної допомоги у Райківській виправній колонії № 73 або медичної допомоги у зв’язку з його захворюванням на паховий грибок у Білоцерківській виправній колонії № 35 (див. пункти 66 і 67).

105. У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував свою скаргу на неналежну медичну допомогу під час тримання під вартою. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

1. Скарга за статтею 13 Конвенції

106. Оскільки суд встановив, що заявник не висунув небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції щодо надання медичної допомоги під час тримання під вартою, гарантії статті 13 Конвенції до цієї скарги не застосовуються (див. рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, пункт 124, від 12 березня 2009 року).

107. Отже, ця частина заяви є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae і тому має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції

1. Побутові умови тримання під вартою

108. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть
   1. Скарга за статтею 3 Конвенції
      1. Доводи сторін

109. Сторони підтримали свої версії, викладені у пунктах 35 – 65.

1. Оцінка Суду

(i) Загальні принципи

110. Суд зазначає, що відповідні принципи його практики стосовно переповненості були нещодавно викладені в рішенні у
справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC]
(заява №7334/13, пункти 137 – 141, від 20 жовтня 2016 року). Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само, пункт 137). Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою (там само, пункт 139). Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 кв. м особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за статтею 3 Конвенції (там само,
пункт 140).

111. Суд встановив, що під час оцінки умов тримання під вартою має враховуватися сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження, висунуті заявником. Також має враховуватися тривалість періоду, упродовж якого особа трималася під вартою у конкретних умовах (там само, пункт 101 з подальшими посиланнями).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

1. Щодо Коростенської виправної колонії № 71

112. Суд зауважує, що заявник надав детальну інформацію щодо розмірів його камери та кількості ув’язнених, які утримувалися разом з ним, з чого вбачалося, що кожний ув’язнений мав 1,5 кв. м особистого простору (див. пункт 35). Уряд, у свою чергу, навів загальний довід щодо загальної площі та чисельності населення гуртожитку станом на вересень 2015 року, підводячи до висновку, що на кожного ув’язненого припадало приблизно 5 кв. м особистого простору (див. пункт 40). За відсутності будь-якої іншої інформації від Уряду щодо конкретних умов, в яких заявник тримався під вартою у виправній колонії, у тому числі щодо простору у його камері та кількості утримуваних в ній ув’язнених, Суд не може прийняти його аргумент. Він також зазначає, що оцінка Уряду є не тільки надто загальною, але й незастосовною до справи заявника, оскільки вона стосується ситуації у колонії станом на вересень 2015 року, тоді як заявник утримувався в ній у 2009 і 2010 роках (див. пункти 34 і 40).

113. За таких обставин Суд не може не приділити увагу доводам заявника та доходить висновку, що під час тримання його під вартою у виправній колонії він мав 1,5 кв. м особистого простору, що значно менше за мінімальний стандарт у 3 кв. м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 137). Отже, виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само).

114. Суд зазначає, що заявник тримався в цих умовах загалом протягом семи місяців та двадцяти двох днів (див. пункт 34), і Уряд не довів існування факторів, здатних адекватно компенсувати такий брак особистого простору.

115. Додаткового до основної проблеми у зв’язку з переповненістю, саме принцип розміщувати так багато ув’язнених в одному гуртожитку раніше вже викликав серйозне занепокоєння Суду та Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У справах, в яких заявники утримувалися разом із десятками інших ув’язнених у гуртожитку, в якому мали у своєму розпорядженні лише мінімальний особистий простір, Суд встановив, що доступний їм рівень приватності був недостатнім, щоб відповідати вимогам статті 3 Конвенції
(див. рішення у справі «Бутко проти Росії» (Butko v. Russia),
заява № 32036/10, пункт 59, від 12 листопада 2015 року з подальшими посиланнями).

116. З цього випливає, що умови тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71 не відповідали вимогам статті 3 Конвенції. Цей висновок виключає необхідність окремого розгляду Судом інших тверджень заявника щодо неналежної якості продуктів харчування та води у виправній колонії.

1. Щодо Райківської виправної колонії № 73

117. Суд зазначає, що доводи обох сторін стосовно наявного у розпорядженні заявника особистого простору у колонії є занадто нечіткими, щоб дійти якогось висновку. Заявник стверджував, що кожен ув’язнений мав у своєму розпорядженні лише 2 кв. м особистого простору, не навівши жодних деталей щодо камери, в якій він утримувався. Уряд також не прояснив це питання, надавши лише загальну оцінку площі та чисельності населення гуртожитку станом на вересень 2015 року, тобто приблизно через п’ять років після звільнення заявника.

118. Отже, Суд не може встановити згідно з необхідним критерієм доведеності, що заявник тримався під вартою в умовах переповненості.

119. У своїй практиці Суд встановив, що, крім необхідності мати достатній особистий простір, для оцінки відповідності побутових умов тримання під вартою статті 3 Конвенції значення мають й інші аспекти. До таких елементів відноситься доступ до прогулянок на свіжому повітрі, природного освітлення або повітря, наявність системи вентиляції, адекватність системи опалювання, можливість приватного користування туалетом, а також дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (див. рішення у справі «Сторі та інші проти Мальти»

(Story and Others v. Malta), заява № 56854/13 та 2 інші, пункти 106 і 112, від 29 жовтня 2015 року та згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 140).

120. Суд зазначає, що у цій справі заявник надав конкретні фактичні деталі на підтвердження свого аргументу щодо неналежного стану санвузлів у колонії, які здебільшого Урядом спростовані не були. Вони стосувались, зокрема, його твердження, що для задоволення потреб 300 ув’язнено було лише десять умивальників, а також його опис дійсно жахливих санітарних умов у туалетах (див. пункт 46).

121. Суд повторює, що доступ до оснащених належним чином санвузлів з підтримкою санітарно-гігієнічних вимог має першочергове значення для підтримки почуття особистої гідності ув’язнених. Гігієна та чистота є не тільки невід’ємною частиною поваги людей до своїх тіл та сусідів, з якими вони утримуються протягом тривалого періоду часу, але й умовою та водночас необхідністю для збереження здоров’я. Існування справжнього гуманного середовища неможливе без вільного доступу до туалетів та можливості зберігати своє тіло у чистоті (див. рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, пункт 156, від 10 січня
2012 року).

122. Суд вважає, що описані заявником умови в санітарних вузлах колонії явно суперечили цим стандартам (див. для порівняння рішення у справах «Інсанов проти Азербайджану» (Insanov v. Azerbaijan),
заява № 16133/08, пункт 126, від 14 березня 2013 року та «Вітковський проти України» (Vitkovskiy v. Ukraine), заява № 24938/06, пункти 53 і 119 – 122, від 26 вересня 2013 року).

123. Крім того, за відсутності будь-яких коментарів Уряду Суд вважає достовірними твердження заявника щодо постійного впливу на нього пасивного куріння та недостатнього штучного освітлення (див. пункти 43 і 45). Це додаткові фактори слід враховувати під час оцінки загального впливу умов утримання.

124. Загалом Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою у Райківській виправній колонії № 73, в якій він утримувався протягом трьох місяців та дев’яти днів, суперечили вимогам статті 3 Конвенції.

1. Щодо Білоцерківської виправної колонії № 35

125. Суд зазначає, що сторони надали суперечливі версії щодо умов тримання заявника під вартою у цій колонії. Тоді як опис заявника був більш детальним, Уряд обмежив свої доводи загальним посиланням на розмір загальної житлової площі колонії. Відповідно до фактів справи Уряд не заперечував, що з листопада 2010 року до березня 2011 року заявник утримувався у камері площею 30 кв. м разом з двадцятьма ув’язненими, як стверджував заявник (див. пункти 53 і 62). Заявник пояснив переповненість тим, що на той час використовувалися лише два з чотирьох поверхів будівлі колонії. Ця обставина також не була прокоментована Урядом.

126. З огляду на надані заявником докази (див. пункти 60 і 61) Суд вважає достатньо встановленим, що заявник працював у пральні. З огляду на ненадання Урядом будь-яких фактичних деталей щодо умов тримання його під вартою Суд не вбачає підстав ставити під сумнів довід заявника, що він спав у приміщенні пральні (див. пункт 59). Він також погоджується з його аргументом, що це приміщення не було придатнім для цієї мети.

127. Наведених міркувань, зокрема того, що заявник, вочевидь, тримався під вартою частково в умовах переповненості та частково в умовах, непридатних для проживання та сну, достатньо для висновку Суду, що у цій колонії закріплені статтею 3 Конвенції стандарти дотримані не були.

1. Висновок

128. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35.

1. Скарга за статтею 13 Конвенції

129. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися зі своїми скаргами до прокуратури.

130. Заявник наполягав на відсутності доступного йому ефективного національного засобу юридичного захисту.

131. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 113 – 116, від 28 березня 2006 року) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів наявність у заявника практичної можливості скористатися ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засобами юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому будь-яке інше відповідне відшкодування.

132. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на побутові умови тримання його під вартою.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОРИСТАННЯМ ОТРИМАНИХ ПІД ТИСКОМ ЗІЗНАВАЛЬНИХ ПОКАЗАНЬ ЗАЯВНИКА

133. Заявник також скаржився, що він був засуджений на підставі його зізнавальних показань, наданих під тиском. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«Кожен має прав на справедливий … розгляд його справи …судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»

1. Прийнятність

134. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть
   1. Доводи сторін

135. Заявник стверджував, що використання його зізнавальних показань, наданих у результаті застосування примусу з боку працівників міліції, призвело до несправедливості судового розгляду у його справі.

136. Уряд заперечив проти цього аргументу, зазначивши, зокрема, що твердження заявника про жорстоке поводження було ретельно перевірено під час судового розгляду та відхилено у зв’язку з необґрунтованістю.

1. Оцінка Суду

137. Суд повторює, що визнання допустимими доказами показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] Gäfgen v. Germany [GC], заява № 22978/05, пункти 166 і 173, ЄСПЛ 2010 та нещодавнє рішення у справі «Голубятніков та Жучков проти Росії» (Golubyatnikov and Zhuchkov v. Russia), заяви № 44822/06 та № 49869/06, пункт 113, від 09 жовтня 2018 року).

138. Суд встановив, що заявник зазнав жорстокого поводження під час затримання, у результаті якого 11 січня 2007 року написав «явку з повинною» (див. пункти 84 – 88). Ця явка була частиною доказів проти нього (див. пункт 29).

139. За таких обставин, незалежно від впливу зізнавальних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, Суд доходить висновку, що цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження (див., наприклад, рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пункт 62, від 25 лютого 2016 року).

140. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

141. Насамкінець, заявник скаржився на небезсторонність національних судів, які розглядали його кримінальну справу.

142. Суд зазначає, що ця скарга є цілком необґрунтованою і тому має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

143. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

144. Заявник вимагав 60 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 63 718,02 українських гривень (далі – грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди на підставі такого розрахунку: 18 428,66 грн – витрати на його лікування, 7 118,44 грн – його внесок у ремонт колонії, 6 026,50 грн – вартість його робочого одягу, 31 400 грн – сума, витрачена у колонії на продукти харчування та 744,42 грн – поштові витрати.

145. Уряд оскаржив ці вимоги як необґрунтовані та надмірні, за винятком вимоги щодо витрат на поштові послуги (див. пункт 149).

146. Питання заявника щодо витрат на поштові послуги Суд розгляне у пункті судові та інші витрати (див. пункт 151). Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та матеріальною шкоду, що вимагалась; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує заявнику 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

1. Судові та інші витрати

147. Заявник також вимагав 4 043,20 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківській рахунок пана Тарахкала. В обґрунтування своєї вимоги заявник надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та паном Тарахкалом 10 листопада 2015 року. У ньому була вказана погодинна ставка у розмірі 95 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбург і в межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт про виконану роботу від 24 лютого 2016 року за зазначеним договором. У ньому було зазначено, що пан Тарахкало працював над справою тридцять вісім годин (3 160 євро) і поніс адміністративні та поштові витрати на загальну суму 288,80 євро та 144,40 євро, відповідно.

148. Уряд стверджував, що з огляду на природу скарг заявника вимога щодо витрат на правову допомогу була перебільшена. Він також зазначив, що заявник не надав доказів, що адміністративні та поштові витрати, зазначені в акті від 24 лютого 2006 року, були фактичними та неминучими.

149. Проте Уряд визнав, що квитанціями заявник підтвердив власні поштові витрати на суму 551,27 грн (див. пункт 144). Він залишив це питання на розсуд Суду.

150. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне задовольнити вимогу заявника частково та присуджує йому 2 760 євро в якості відшкодування витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді (що дорівнює 3 610 євро з вирахуванням 850 євро – суми, сплаченої в рамках правової допомоги), та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника,
пана Тарахкала, як зазначено заявником (див., наприклад, згадане рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), пункти 116 і 117).

151. Крім того, з огляду на надані заявником квитанції за поштові послуги Суд присуджує йому 30 євро в якості компенсації за поштові витрати.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника: за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції та його розслідування на національному рівні; за статтями 3 і 13 Конвенції на побутові умови тримання під вартою у Коростенській виправній колонії
   № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35; та за пунктом 1 статті 6 Конвенції на стверджувану несправедливість судового розгляду у його справі у зв’язку з використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника;
2. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними;
3. Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням працівників міліції із заявником;
4. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування твердження заявника про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні;
5. Постановляє, що було порушено статті 3 і 13 Конвенції у зв’язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35 та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим;
6. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника;
7. Постановляє, що:
   1. упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
      1. 12 000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
      2. 2 760 (дві тисячі сімсот шістдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації витрат на правову допомогу під час провадження у Суді (чиста присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника,
         пана Тарахкала);
      3. 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації поштових витрат;
   2. із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/01/20/20200120123223-36.docx