Справа "Мазур проти України": Незадокументоване затримання, поява тілесних ушкоджень та зізнавальні покази у сукупності можуть свідчити про порушення статтей 3 та 6 Конвенції (заява №59550/11, від 31 жовтня 2019 р.)

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції, а також скарги на несправедливість кримінального провадження щодо нього за статтею 6 Конвенції.

Факти справи: У вересні 2007 р. працівники міліції прибули на робоче місце заявника у м. Ялта та забрали його до м. Івано-Франківськ. Затримання не було задокументовано, йому не було надано доступу до захисника, а його родичі не були поінформовані про його місцезнаходження. Через два дні заявник, перебуваючи в Управлінні МВС Івано-Франківської області, написав явку з повинною, де виклав обставини вбивства неповнолітньої дівчини на вечірці, де він був присутнім. За твердженнями заявника, працівники міліції систематично піддавали його жорстокому поводженню та катуванням з метою отримання зізнавальних показань, що він згодом і зробив, навіть не читаючи текст через погане самопочуття. Через два ді заявника госпіталізували лікарні, де йому діагностували закриту черепно-мозкову травму у формі струсу головного мозку та забій м’яких тканин обличчя. У день госпіталізації батько заявника, а пізніше і сам заявник поскаржилися до прокуратури на незаконне затримання та жорстоке поводження. Судово-медичний експерт, який досліджував тілесні ушкодження заявника, підтвердив, що відповідні тілесні ушкодження могли бути завдані йому у вказану ним дату. Незважаючи на це, прокуратурою було відмовлено у порушенні кримінальної справи щодо відповідних працівників міліції.

Щодо заявника було порушені кримінальні справи за фактом зґвалтування, та за фактом приховування вчинення вбивства. Лише на цьому етапі до справи було залучено захисника заявника. З цього моменту заявник відмовлявся від наданих ним раніше зізнавальних показань.

У серпні 2010 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та засудив його до 7 років позбавлення волі. Вирок щодо нього, головним чином, ґрунтувався на його явці з повинною та інших документах, складених за результатами слідчих дій, проведених із заявником за відсутності захисника. Суд також відхилив усі твердження щодо жорстокого поводження у зв’язку з необґрунтованістю, вважаючи їх частиною стратегії захисту. У березні 2011 р. Верховним Судом України було залишено висновки суду нижчої інстанції по суті в частині щодо заявника.

Суть справи:

Порушення статті 3 Конвенції

Передусім, Судом було співставлено три факти: до зустрічі з працівниками міліції заявник не мав жодних тілесних ушкоджень, заявник зізнається у вчиненні злочину, та після госпіталізації в нього лікарі фіксують у нього тілесні ушкодження. Відповідні факти взяті у сукупності, на переконання Суду підтверджували, що після затримання у вересні 2007 р. заявник протягом трьох днів заявник de facto був затриманий та зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів державної влади. Крім того, Суд визнав версію подій заявника з приводу того, що отримані ним тілесні ушкодження були результатом жорстокого поводження з боку працівників міліції, коли вони намагалися отримати його зізнавальні показання, достатньо послідовною та детальною, а сам факт того, що він зізнався після щонайменше дводенного незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього, створило враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно.

Судом також було взято до уваги, що національні органи як правоохоронні, так і судові розглядали скарги заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції, проте, попри усі факти, залишали їх без задоволення у зв’язку з необгрунтованістю. Суд у своєму рішенні визнав, що висновки національних органів влади щодо походження тілесних ушкоджень заявника не ґрунтувалися на ретельному розслідуванні цього питання, та відповідно визнав наявність у даній справі порушення статті 3 Конвенції.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

Суд взяв до уваги той факт, що суд першої інстанції, визнаючи заявника винним, головним чином, посилався на його явку з повинною та його показання як свідка, надані під час низки слідчих дій, проведених одразу після затримання, від яких заявник відмовився невдовзі після їхнього надання. Апеляційний суд виключив із доказової бази показання, надані заявником під час його допиту як свідка, встановивши, що цей допит було проведено з порушенням процесуальних прав заявника. А Верховний Суд України прийняв решту доказів, не ставлячи під сумнів їхню допустимість.

Таким чином, Суд, врахувавши свої висновки про порушення статті 3 Конвенції, постановив, що використання доказів, отриманих внаслідок жорстокого поводження, призвело до несправедливості провадження щодо заявника. Отже, у даній справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

*

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявнику 11 000 євро, в якості відшкодування моральної шкоди, та 1 600 євро, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, що мали бути сплачені на банківський рахунок представника заявника.

Аналізуйте наступні судові акти: «Кардава проти України» (заява №19886/09)

«Антонюк проти України» (Заява № 48040/09)

«Пелешок проти України»: (заява № 10025/06, від 08.12.2016 р.)

«Щербаков проти України»: (заява № 39708/13, від 20.09.2018 р.)

«Паньків проти України»: (заява № 37882/08, від 28.02.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «МАЗУР ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MAZUR v. UKRAINE)

(Заява № 59550/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

31 жовтня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Мазур проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 59550/11), яку 12 вересня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Андрій Ігорович Мазур (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли
пан М. Тарахкало, пані О. Чилутьян і пані В. Лебідь, юристи, які практикують у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. 19 квітня 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції із заявником, а також скарги за статтею 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1982 році та проживає у м. Тлумач.

A. Події, що передували справі

5. 02 листопада 2002 року неповнолітню дівчину П. було знайдено мертвою з численними тілесними ушкодженнями на будівельному майданчику у м. Тлумач, недалеко від бару, де її бачили востаннє. Того ж дня за фактом її смерті було порушено кримінальну справу. На той момент заявника та його друзів, які були серед відвідувачів цього бару, було допитано як свідків, проте жодних подальших дій щодо них вжито не було. У серпні 2007 року слідчі органи перевірили певну оперативну інформацію щодо можливої причетності жителів м. Тлумач до вбивства П.

6. 23 серпня 2007 року до друга заявника Д., було застосовано адміністративний арешт на строк десять діб за непокору вимогам працівників міліції. 29 серпня 2007 року під час його адміністративного арешту та за відсутності захисника він написав «явку з повинною» та надав «пояснення», в яких зізнався, що був свідком того, як Л., Б., М. і заявник зґвалтували П. Він також підтвердив, що саме Л. вбив П., щоб приховати сліди зґвалтування. Свої зізнавальні показання він підтвердив під час допиту його як свідка, відтворення обстановки та обставин події та під час очної ставки з Б. 30 серпня, 01 та 02 вересня 2007 року відповідно. Жоден захисник не був присутнім під час жодної із зазначених стадій слідства. Пізніше Д. підтвердив свої показання у присутності захисника, проте зрештою відмовився від них під час судового розгляду, як від отриманих працівниками міліції внаслідок жорстокого поводження та за відсутності захисника.

7. 31 серпня 2007 року до Б. було застосовано адміністративний арешт на строк сім діб за непокору вимогам працівників міліції.
02 вересня 2007 року під час адміністративного арешту Б. допитали як свідка щодо вбивства П., і він зізнався у приховуванні злочину.
03 вересня 2007 року він написав явку з повинною, в якій зізнався у зґвалтуванні П. і вказав на Л., Д., М. та заявника як на своїх спільників. Наступного дня він підтвердив свої зізнавальні показання під час допиту як свідка, а також під час відтворення обстановки та обставин події та повідомив додаткові відомості. Жоден захисник не був присутнім під час жодної із зазначених стадій слідства. 05 вересня 2007 року Б. відмовився від своїх зізнавальних показань і поскаржився, що з метою отримання його зізнавальних показань він був підданий жорсткому поводженню працівників міліції, які повідомили йому подробиці, що він мав включити до своїх зізнавальних показань.

8. 03 вересня 2007 року для перевірки зізнавальних показань Д. обласне управління Міністерства внутрішніх справ України відрядило декількох працівників міліції до м. Ялта, де на той момент працював заявник, і дало їм розпорядження доставити його до слідчого у м. Івано-Франківськ.

B. Затримання заявника з 04 до 07 вересня 2007 року, стверджуване жорстоке поводження з ним і кримінальне провадження щодо нього

9. 04 вересня 2007 року приблизно о 14 год. 00 хв. працівники міліції прибули на робоче місце заявника у м. Ялта та забрали його до м. Івано-Франківськ. Згідно з твердженнями заявника de facto його затримали у м. Ялта, проте затримання не було задокументовано, йому не було надано доступу до захисника, а його родичі не були поінформовані про його місцезнаходження.

10. 06 вересня 2007 року в Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області (далі – управління) заявник написав явку з повинною, в якій стверджував, зокрема, що у жовтні 2002 року він та його друзі були на вечірці у квартирі К.; один за одним Л., Д., М. і Б. мали статеві зносини з П., яка також була присутня; що заявник у статеві зносини з П. не вступав, оскільки у певний момент тієї ночі вона відмовилася вступати у сексуальні зносини; що потім Д. і Л. пішли до спальні, де була П., а повернувшись, сперечалися, хто з них вбив П.; що потім його друзі попросили його допомогти їм приховати тіло, проте він відмовився і пішов. Написаний від руки текст зізнавальних показань супроводжувався твердженням, написаним іншим почерком, яким заявник засвідчив, що все записане у документі було вірним, і що жодного фізичного чи психологічного тиску з боку працівників міліції до нього не застосовувалося.

11. Згідно з твердженнями заявника працівники міліції піддали його жорстокому поводженню з метою отримання зазначених зізнавальних показань. Зокрема, дорогою з м. Ялта працівник міліції бив його в ніс і вимагав, щоб він зізнався у вбивстві П. Увечері
05 вересня 2007 року вони прибули спочатку до м. Івано-Франківськ, проте не зупинялися там перед тим, як поїхати до Тлумацького відділу міліції. Там, у кабінеті на другому поверсі, він зустрів начальника відділу карного розшуку та трьох працівників міліції: Г., Пав. і Гон. Вони звинуватили його у зґвалтуванні та вбивстві П. і вимагали, щоб він зізнався у вчиненні цих злочинів, заявивши, що його спільники були допитані та повідомили про його причетність. Коли заявник відмовився дати зізнавальні показання, працівники міліції почали бити його по голові, нирках і вухах. Під час побиття вони повідомили йому подробиці злочину, які він мав викласти у своїх зізнавальних показаннях. Його також душили за допомогою поліетиленового пакету. Потім вони прикували його наручниками до батареї та пішли з кімнати. Потім працівник міліції Гон. повернувся та дав молодому працівнику міліції розпорядження «потренуватись на заявнику». Заявника били по голові пластиковою пляшкою з водою, поки він не втратив свідомість. Коли він прийшов до тями, його знудило. Працівники міліції знову вимагали, щоб він зізнався, та били його, коли він відмовлявся. Працівник міліції Пав. погрожував заявнику пістолетом, говорячи, що якщо він не зізнається, то застрелить його та скаже, що був змушений це зробити, щоб запобігти втечі заявника. Заявник провів ніч прикутим наручниками до батареї у кабінеті слідчого Тлумацького відділу міліції без води та можливості сходити до туалету.

06 вересня 2007 року заявника ще раз поінформували, що четверо його знайомих звинуватили його у причетності до злочину. Йому порадили, що якщо він бажав уникнути довічного позбавлення волі, то мав дати показання, що був свідком, а не учасником злочинів. Він відмовився. Потім його доставили до управління, де знову били та показували копію явки з повинною Б. Не в змозі витримати побиття, він погодився дати зізнавальні показання. Прийшов працівник міліції Гот. і підготував текст зізнавальних показань. Заявник підписав їх, не прочитавши, оскільки не міг розібрати почерк працівника міліції і, крім того, його око було настільки серйозно пошкоджено внаслідок побиття, що він більше не міг бачити. Працівник міліції декілька разів зачитав явку з повинною та вимагав, щоб заявник повторював її під час усіх подальших слідчих дій, якщо він бажав, щоб йому дозволили повернутися додому. Цю ніч він провів прикутим до батареї в управлінні, а наступного дня його доставили до слідчого.

12. 07 вересня 2007 року заявник як свідок детально підтвердив свої зізнавальні показання під час допиту слідчим і під час відтворення обстановки та обставин події, а також під час очної ставки з К., особою, яка орендувала квартиру, в якій вбили П. Жоден захисник не був присутній під час цих слідчих дій. Працівники міліції Г. і Пав. були присутні під час відтворення обстановки та обставин події. Згідно з твердженням заявника він повторив свої зізнавальні показання, оскільки працівники міліції погрожували йому подальшим жорстоким поводженням, а також тому, що він був фізично виснажений, голодний, страждав від постійного головного болю та нудоти після побиття. Він хотів піти додому. Заявник зазначив, що його відпустили близько опівночі того дня.

13. Уранці 08 вересня 2007 року заявника госпіталізували до Тлумацької центральної районної лікарні та до 14 вересня 2007 року він залишався там. Йому діагностували закриту черепно-мозкову травму у формі струсу головного мозку та забій м’яких тканин обличчя.

14. Того дня, 08 вересня 2007 року, батько заявника, а 10 вересня 2007 року сам заявник поскаржилися до прокуратури Івано-Франківської області на незаконне затримання заявника працівниками міліції з 04 до 07 вересня 2007 року та жорстоке поводження з ним. Водночас заявник надав детальний опис поводження, якому був підданий, та відмовився від усіх показань, наданих у відділі міліції. Скарги було направлено до прокуратури Тлумацького району для розгляду.

15. 17 вересня 2007 року заявника оглянув судово-медичний експерт. Сторони не надали Суду копію цього акту судово-медичного дослідження. Згідно з твердженнями заявника акт зник із матеріалів справи після закінчення провадження. Причина ненадання відповідного документу Урядом невідома. З наявних матеріалів вбачається, що експерт діагностував заявнику закриту черепно-мозкову травму у формі струсу головного мозку та забій м’яких тканин обличчя, а також крововилив навколо повік правого ока. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження могли утворилися внаслідок ударів по голові заявника тупими твердими предметами, були «легкими» за ступенем тяжкості та могли бути зазнані у дату, вказану заявником.

16. 15 жовтня 2007 року у відповідь на скаргу батька заявника помічник прокурора Тлумацького району відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, встановивши, що жодних доказів вчинення ними злочину не було. Прокурор дійшла висновку, що крововилив на обличчі заявника, задокументований судово-медичним експертом, утворився внаслідок необережного використання заявником інструментів на його робочому місці у м. Ялта, та що заявник вигадав свою скаргу на жорстоке поводження з метою затягування кримінального провадження та уникнення кримінальної відповідальності. Вона посилалася на заперечення працівників міліції будь-якого жорстокого подовження та їхні показання, що 06 вересня 2007 року з м. Ялта заявника було доставлено безпосередньо до м. Івано-Франківськ і того дня після написання ним явки з повинною йому дозволили піти додому, хоча його зобов’язали прийти наступного дня до слідчого; що під час слідчих дій 06 і 07 вересня 2007 року заявник не висував жодних скарг; що на початку вересня 2007 року заявник здійснив короткий візит до Тлумацького райвідділу міліції у супроводі працівників міліції, а коли став помітним крововилив на обличчі заявника, він пояснив працівнику міліції Г., що отримав тілесне ушкодження під час необережного використання перфоратора у м. Ялта. Прокурор також посилалася на те, що у журналі обліку затриманих і доставлених осіб Тлумацького райвідділу міліції не було записів, які б підтвердили, що заявника було доставлено туди у вересні 2007 року. Батько заявника оскаржив цю постанову до прокурора Тлумацького району, проте безрезультатно.

17. 17 жовтня 2007 року щодо заявника, Б., Л. і Д. було порушено кримінальну справу за фактом зґвалтування П.

18. 23 жовтня 2007 року щодо заявника та Б. було порушено кримінальну справу за фактом приховування вчинення Л. вбивства П. Провадження було об’єднано зі справою про вбивство. За клопотанням заявника від тієї самої дати Мн. було допущено до провадження як його захисника.

19. 23 жовтня 2007 року з 12 год. 30 хв. до 13 год. 45 хв. заявника допитували як підозрюваного у присутності його захисника. Він знову відмовився від усіх своїх попередніх зізнавальних показань на тій підставі, що вони були отримані працівниками міліції внаслідок жорстокого поводження, та заперечив свою причетність до будь-якого злочину. У відповідь на запитання слідчого, чому він не поскаржився на жорстоке поводження слідчому 07 вересня 2009 року або під час відтворення обстановки та обставин події того дня, заявник зазначив, що боявся, що його скарга призведе до подальшого жорстокого поводження та його не відпустять, як обіцяли.

20. 23 жовтня 2007 року приблизно о 17 год. 00 хв. слідчий затримав заявника як підозрюваного у кримінальному провадженні, а 26 жовтня 2007 року суд обрав йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

21. 05 листопада 2007 року та 25 січня 2008 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у зґвалтуванні неповнолітньої, вчиненого у складі групи, та приховуванні злочину. Під час допиту як обвинуваченого у присутності його захисника Мн. він заперечив свою вину та відмовився давати будь-які інші показання.

22. 22 лютого 2008 року кримінальну справу щодо заявника та його стверджуваних спільників було направлено до Калуського міськрайонного суду для розгляду по суті. Під час судового розгляду заявник знову поскаржився на незаконне затримання та жорстоке поводження працівників міліції з метою отримання його зізнавальних показань. Працівники міліції заперечили будь-яке жорстоке поводження. Працівник міліції Гав. зазначив, що побачив крововилив на оці заявника, коли той перебував в управлінні, а заявник пояснив йому, що отримав тілесне ушкодження у результаті бійки з Б. та іншими особами у м. Ялта до його затримання.

23. У листопаді 2008 року Калуський міськрайонний суд наказав управлінню встановити походження синця під оком заявника, який було видно на відеозаписі відтворення обстановки та обставин події і підтверджено результатами судово-медичного дослідження
від 17 вересня 2007 року.

24. 23 грудня 2008 року, допитавши працівників міліції, які заперечили будь-яке жорстоке поводження та підтвердили, що у заявника не було тілесних ушкоджень під час його затримання у м. Ялта, а також пославшись на постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника на жорстоке поводження (див. пункт 16), відділ внутрішньої безпеки управління дійшов висновку про відсутність будь-яких доказів жорстокого поводження працівників міліції із заявником. Крім того, у відповідному висновку було зазначено, що з огляду на розбіжності у наданих показаннях не вбачалося можливим підтвердити або спростувати, чи були тілесні ушкодження заявника заподіяні внаслідок необережного використання робочого інструмента, чи під час бійки у м. Ялта.

25. 03 лютого 2009 року Калуський міськрайонний суд повернув справу прокуратурі Тлумацького району та постановив провести додаткове розслідування, вказавши на протиріччя у доказах, у тому числі у наданих обвинуваченими показаннях, і на низку інших процесуальних і фактичних недоліків, які слід було усунути. Суд встановив, inter alia, що у справі не було інших доказів, окрім наданих під час адміністративного арешту показань обвинувачених, які не узгоджувалися між собою у деталях і неодноразово змінювалися. Він також зазначив, що ще було необхідно перевірити та встановити низку фактичних обставин.

Крім того, Калуський міськрайонний суд наказав прокурору встановити походження тілесних ушкоджень заявника та інших обвинувачених. У зв’язку з цим він зазначив, що письмові показання заявника, на які посилалися працівники міліції, про те, що він зазнав тілесних ушкоджень у м. Ялта були спростовані під час судового розгляду та було встановлено, що коли працівники міліції затримали заявника у м. Ялта, в нього не було жодних видимих тілесних ушкоджень.

Суд також встановив, що ще необхідно було перевірити законність затримання заявника у м. Ялта та проведених з ним після цього слідчих дій. Він зазначив, inter alia, що згідно з посвідченням про відрядження працівників міліції вони прибули до м. Ялта 04 вересня 2007 року, вибули 06 вересня 2007 року та повернулися до м. Івано-Франківськ 07 вересня 2007 року, проте заявник зізнався у вчиненні злочинів у м. Івано-Франківськ 06 вересня 2007 року. Він також зазначив, що під час судового розгляду працівники міліції стверджували, що виїхали із заявником з м. Ялти вночі та, проїхавши приблизно двадцять п’ять годин, прибули до м. Івано-Франківськ «увечері». Крім того, працівник міліції Г. показав у суді, що зранку після того, як заявника доставили з м. Ялта, він і працівник міліції Гон. прийняли від батька заявника посилку для нього.

26. 07 травня 2009 року Апеляційний суд Івано-Франківської області залишив без змін зазначену ухвалу Калуського міськрайонного суду.

27. У рамках додаткового розслідування було допитано як свідка травматолога Тлумацької центральної районної лікарні. Він стверджував, inter alia, що коли заявника прийняли до лікарні у
2007 році, він пояснив, що його тілесні ушкодження утворилися внаслідок нещасного випадку у побуті, та в його медичній картці було зроблено відповідний запис. Згодом він підтвердив ці показання у судовому засіданні у грудні 2009 року, а також зазначив, що працівники міліції не відвідували заявника у лікарні.

28. 03 липня 2009 року за постановою слідчого комісія експертів провела ще одну судово-медичну експертизу. Уряд не надав Суду копію цього висновку, незважаючи на його прохання. У постанові прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції від 26 серпня 2009 року (див. пункт 30) зазначено, що експерти дійшли висновку, що у заявника було ушкодження ока (синець під правим оком), яке могло утворити від удару чи ударно-дотичної дії тупого предмета за добу до госпіталізації заявника до Тлумацької центральної районної лікарні. На думку експертів, найімовірніше тілесне ушкодження заявника утворилося в побуті у результаті падіння, як заявник повідомив у лікарні. Згідно з їхніми висновками тілесне ушкодження не могло утворитися внаслідок повторюваних ударів або тривалого побиття, а жодних інших тілесних ушкоджень, які відповідали б опису заявником жорстокого поводження з ним, не було.

29. У липні та серпні 2009 року прокурор ще раз допитав заявника та працівників міліції, у тому числи тих, які чергували 05 і 06 вересня 2007 року, та провів очні ставки між заявником і стверджуваними винуватцями. Заявник заперечив свою причетність до злочинів і стверджував, що працівники міліції піддали його жорстокому поводженню, щоб отримати його зізнавальні показання. Він стверджував, inter alia, що перебуваючи у Тлумацькій центральній районній лікарні не хотів говорити лікарям про побиття працівниками міліції, а тому сказав, що його тілесні ушкодження утворилися внаслідок побутового нещасного випадку, який стався за два дні до його госпіталізації. Він не міг поясними слідчому, чому у його медичній картці або під час його судово-медичного обстеження
03 липня 2009 року не було задокументовано жодних інших тілесних ушкоджень, які відповідали б його опису жорстокого поводження. Працівники міліції, у свою чергу, заперечили будь-яке жорстоке поводження як під час перевезення заявника з м. Ялта, так і після цього. Вони зазначили, що у м. Ялта заявник не був затриманий і добровільно прослідував з ними для надання пояснень слідчому. Працівники міліції заперечили, що заявника доставили до Тлумацького райвідділу міліції 05 або 06 вересня 2007 року, та стверджували, що з м. Ялта безпосередньо до управління вони приїхали 06 вересня
2007 року. Працівник міліції Г. стверджував, що заявника звільнили того самого дня, як тільки він підписав свою явку з повинною. Відповідаючи на запитання захисника заявника, він також зазначив, що не пам’ятав, чи було якимось чином задокументовано прибуття та вибуття заявника з управління. Працівники міліції, які перевозили заявника, показали, що у нього не було видимих тілесних ушкоджень під час перевезення з м. Ялта до управління.

30. 26 серпня 2009 року прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника та його співобвинувачених на жорстоке поводження. Щодо заявника прокурор встановив, що задокументований судово-медичними експертами крововилив утворився у заявника після його звільнення з-під варти. У зв’язку з цим він посилався на показання працівників міліції, у тому числі показання Г., що він звільнив заявника увечері 06 вересня 2007 року, а надані заявником пояснення у Тлумацькій центральній районній лікарні щодо походження його тілесного ушкодження підтверджувалися результатами судово-медичної експертизи від 03 липня 2009 року.

31. 27 серпня 2009 року додаткове розслідування було закінчено, та у вересні 2009 року кримінальну справу щодо заявника та інших осіб було направлено до Апеляційного суду Івано-Франківської області для розгляду по суті. Під час судового розгляду обвинувачені своєї вини не визнали та знову відмовилися від зізнавальних показань, наданих ними на стадії слідства, зазначивши, що вони були отримані працівниками міліції внаслідок жорстокого поводження під час їхнього адміністративного арешту або незадокументованого затримання та за відсутності захисника.

32. 04 серпня 2010 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, діючи як суд першої інстанції, визнав обвинувачених, у тому числі заявника, винними за всіма пунктами обвинувачення та засудив їх до різних строків позбавлення волі. Заявника було засуджено до семи років позбавлення волі. Вирок щодо нього, головним чином, ґрунтувався на його явці з повинною від 06 вересня 2007 року, зізнавальних показаннях його співобвинувачених, протоколах допиту його як свідка, відтворення обстановки та обставин події та очної ставки, всі від 07 вересня 2007 року. Суд встановив, що докази були достовірними, допустимими, належними та достатніми, оскільки всі вони узгоджувалися між собою, відповідали іншими доказам у справі та були здобуті законними методами слідства без істотних порушень процесуальних норм. Так, на думку суду, зізнавальні показання заявника та Б. підтверджувалися показаннями, наданими їхніми співкамерниками у відділі міліції, які зазначили, що заявник і Б. розповіли їм, що брали участь у вчиненні злочину; показаннями інших понятих і працівників міліції, що під час слідчих дій обвинувачені надавали свої зізнавальні показання добровільно; та непрямими доказами, наданими іншими свідками. Він зазначив, що повідомлені обвинуваченими деталі злочину, у тому числі місце вбивства та особливості конструкції будівлі, де було заховано тіло, могли бути відомі їм, лише за умови, якщо вони були особами, які вчинили злочин. Суд також встановив, що законодавство не забороняло допитувати обвинувачених щодо вбивства під час їх адміністративного арешту. Розбіжності у показаннях обвинувачених були визнані незначними та пояснені спливом значного періоду часу після вчинення злочину, а також впливом спиртних напоїв на обвинувачених на момент його вчинення.

Суд відхилив твердження обвинувачених щодо жорстокого поводження у зв’язку з необґрунтованістю, вважаючи їх частиною стратегії захисту. У зв’язку з цим суд посилався на результати прокурорської перевірки скарг обвинувачених, показання працівників міліції та інших понятих, наданих під час судового розгляду, а також на деякі незазначені показання лікарів Ме., Ф., Пл. і розглянуті під час судового розгляду судово-медичні докази. Суд також зазначив, що під час досудового слідства заявник і Б. надали письмові показання, що їхні тілесні ушкодження утворилися внаслідок нещасного випадку у побуті. Насамкінець, суд послався на результати техніко-криміналістичних експертиз явок з повинною Б. і Д., згідно з якими вони написали зізнавальні показання добровільно без впливу незвичних обставин. Водночас суд не встановив об’єктивних доказів на підтвердження показань Б., викладених в його зізнавальних показаннях, що він мав статеві зносини з П. Суд також зазначив, що наявність певних неузгодженостей у показаннях обвинувачених не була доказом на користь їхніх тверджень щодо жорстокого поводження.

33. Заявник та його захисник оскаржили вирок у касаційному порядку. Заявник оскаржив оцінку доказів судом і заперечив проти визнання допустимими його зізнавальних показань, а також зізнавальних показань його співобвинувачених, оскільки вони були надані під тиском працівників міліції під час незадокументованого затримання або адміністративного арешту, за відсутності захисника, і від них відмовилися під час судового розгляду. У зв’язку з цим він зазначив, що наявність у нього тілесних ушкоджень була підтверджена численними доказами, у тому числі актом судово-медичного дослідження 2007 року та відеозаписом відтворення обстановки та обставин події, які не були враховані судом першої інстанції. Він також вказав на розбіжності у поясненнях працівників міліції щодо походження його тілесних ушкоджень на різних стадіях слідства. Він також зазначив, що свідки, на яких посилався суд, відмовилися від своїх показань під час судового розгляду та стверджували, що слідчі органи змусили їх надати показання проти заявника та його співобвинувачених, а показання осіб, які нібито були їхніми співкамерниками під час їхнього затримання у відділі міліції, не могли бути достовірними доказами, оскільки ці стверджувані свідки відбували покарання у виді позбавлення волі та перебували під контролем працівників міліції. Насамкінець, заявник вказав на те, що суд першої інстанції не розглянув докази на його користь.

34. Захисник заявника висунув аналогічні аргументи у своїй касаційній скарзі. Він оскаржив допустимість та оцінку доказів і зазначив, inter alia, що затримання заявника, під час якого він надав зізнавальні показання, було незадокументованим і незаконним, і протягом цього періоду йому не було надано доступ до захисника. Він також вказав, що зізнавальні показання співобвинувачених заявника були отримані аналогічним чином. Захисник зазначив, що суд першої інстанції відхилив твердження заявника щодо жорстокого поводження лише на підставі показань працівників міліції, проігнорувавши результати судово-медичного обстеження 17 вересня 2007 року та інші докази наявності у заявника тілесних ушкоджень. Насамкінець, він вказав на розбіжності у показаннях обвинувачених та інших свідків і фактичних обставинах справи та скаржився, що суд першої інстанції не розглянув належним чином докази на користь заявника, у тому числі ті, що вказували на вчинення злочину невстановленим чоловіком, з яким П. бачили востаннє за декілька годин до її смерті.

35. 22 березня 2011 року Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, залишив без змін аргументи та висновки суду нижчої інстанції по суті в частині щодо заявника. Водночас він визнав, що під час допиту як свідка заявнику не було надано захисника, проте його було попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, що, на думку суду, ставило під сумнів допустимість отриманого таким чином доказу. Тому він встановив, що посилання на допит заявника як свідка має бути виключено з мотивувальної частини вироку. Він також звільнив заявника від відбування покарання за обвинуваченням у приховуванні вбивства. Верховний Суд України залишив без задоволення скарги заявників на жорстоке поводження, пославшись лише на рівень деталізації наданого ними опису обставин злочину, показання свідків і те, що прокурорською перевіркою не було встановлено жодних доказів тверджень обвинувачених.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

36. Відповідні положення Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України наведені, зокрема, в рішенні
Суду у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine)
(заява № 23893/03, пункти 44 і 45, від 15 травня 2012 року).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

Заявник скаржився, що у період з 04 до 07 вересня 2007 року працівники міліції піддали його катуванню з метою отримання його зізнавальних показань у вчиненні злочинів. Він послався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Прийнятність

37. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки не оскаржив постанову від 26 серпня 2009 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Він також стверджував, що скарги на жорстоке поводження, висунуті заявником під час судового розгляду та у його касаційній скарзі до Верховного Суду України, не означали, що він вичерпав національні засоби юридичного захисту.

38. В якості альтернативи, Уряд стверджував, що якщо заявник вважав, що не мав у своєму розпорядженні жодних ефективних засобів юридичного захисту для оскарження постанови прокурора від
26 серпня 2009 року, він мав порушити це питання у Суді впродовж шестимісячного періоду після винесення постанови. Проте заявник подав свою заяву значно пізніше – 12 вересня 2011 року.

39. Заявник не погодився. Він стверджував, що його було піддано жорстокому поводженню, та він належним чином висунув свою скаргу у відповідних органах державної влади. Він також стверджував, що йому не було надано копію постанови прокурора, на яку посилався Уряд.

40. Суд зазначає, що він уже відхиляв аналогічні зауваження Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у контексті тверджень про жорстоке поводження, наприклад, у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 84 – 99, від 15 травня 2012 року). У зазначеній справі за подібних фактичних обставин Суд дійшов висновку, що на національному рівні заявник вжив достатніх заходів, аби довести свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції до відома національних органів влади, зазначивши, що повернення скарг прокурором не перешкоджало національним судам розглянути їх по суті під час розгляду справи заявника. Суд також дійшов висновку, що за таких обставин для заявника розумно було зачекати закінчення судового розгляду перед зверненням з цими скаргами до Суду і, таким чином, він дотримався правила шестимісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції (там само, пункт 99). Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від згаданих висновків, а тому вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту або недотриманням правила шестимісячного строку.

41. Отже, Суд доходить висновку, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

42. Заявник стверджував, що жорстоке поводження з ним було достатньо доведено наявними доказами, зокрема медичними даними щодо наявності у нього тілесних ушкоджень, зафіксованими після звільнення заявника з-під варти пізно вночі 07 вересня 2007 року. Уряд не надав жодного пояснення щодо його тілесних ушкоджень. Перевірка за його скаргами на жорстоке поводження була неефективною, оскільки органи державної влади надавали різні неправдиві історії щодо походження його тілесних ушкоджень.

43. Уряд не надав жодних доводів щодо суті цієї скарги, стверджуючи про її неприйнятність.

2. Оцінка Суду

44. Відповідні загальні принципи практики Суду наведені в рішеннях у справах «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90, 100 і 101, ЄСПЛ 2015) та «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182 ‑ 185, ЄСПЛ 2012).

45. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що беззаперечним є те, що під час затримання 06 вересня 2007 року заявник зізнався у вчиненні злочину, а після його госпіталізації до Тлумацької центральної районної лікарні уранці 08 вересня 2007 року в нього були зафіксовані тілесні ушкодження. З матеріалів справи також очевидно, що до зустрічі з працівниками міліції заявник не мав жодних тілесних ушкоджень і щонайменше вранці 07 вересня 2007 року ушкодження його ока вже було видимим.

46. Уряд не надав Суду жодних доказів, у тому числі офіційних записів, аби довести, що заявника дійсно звільнили ввечері
06 вересня 2007 року, як стверджувалося працівниками міліції. Навпаки, з показань працівника міліції Г., наданих під час провадження у Калуському міськрайонному суді, вбачається, що вранці 07 вересня 2007 року заявник усе ще перебував у відділі міліції (див. пункт 25 in fine). За таких обставин Суд схильний віддати перевагу доводам заявника щодо цього. Тому він вважає встановленим, що з 04 вересня 2007 року до пізнього вечора
07 вересня 2007 року заявник de facto був затриманий та зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів державної влади.

47. Заявник стверджував, що тілесні ушкодження були результатом жорстокого поводження працівників міліції з ним, коли вони намагалися отримати його зізнавальні показання пізно ввечері
05 та 06 вересня 2007 року. На думку Суду, версія подій заявника є достатньо послідовною та детальною. Сам факт того, що він зізнався після щонайменше дводенного незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього, створює враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно. Цей факт, підтверджений доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує обґрунтовану презумпцію застосування працівниками міліції фізичного жорсткого поводження, щоб зламати психологічний опір заявника з метою отримання зізнавальних показань (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 63,
від 07 листопада 2013 року). Саме держава мала спростувати ці твердження.

48. Проте під час провадження у цьому Суді Уряд не надав жодного пояснення стосовно того, як заявнику були заподіяні тілесні ушкодження. Він обмежився заявою, що твердження заявника про жорстоке поводження було неприйнятним.

49. Щодо наданого на національному рівні пояснення стосовно тілесних ушкоджень заявника Суд не може погодитися з висновком слідчих органів з таких причин.

50. Тоді як з наявних матеріалів вбачалося, що твердження заявника були підтверджені актом судово-медичного дослідження від 17 вересня 2007 року, перша перевірка закінчилася винесенням
15 жовтня 2007 року постанови про відмову у порушенні кримінальної справи щодо стверджуваних винуватців. Прокурор встановила, головним чином, на підставі показань працівників міліції, які нібито були причетними до жорстокого поводження із заявником, і з огляду на відсутність будь-яких офіційних записів, які б підтверджували присутність заявника у Тлумацькому районному відділі міліції у зазначені заявником дати, що задокументовані судово-медичним експертом тілесні ушкодження були отримані заявником у певний момент на робочому місці у м. Ялта (див. пункт 16). У подальшому це пояснення було відхилено судом першої інстанції, який розглядав кримінальну справу заявника, а справу повернуто до прокуратури на додаткове розслідування (див. пункт 25). Разом з тим, суд також звернув увагу на розбіжності у наявних доказах щодо дат прибуття працівників міліції з м. Ялта та місцезнаходження заявника.

51. Дійсно, вживши низку заходів для перевірки тверджень заявника, прокуратура зрештою 26 серпня 2009 року висловила думку, що заявник зазнав своїх тілесних ушкоджень у результаті нещасного випадку у побуті після звільнення 06 вересня 2007 року
(див. пункт 30).

52. Проте для Суду залишається незрозумілим, чому у зв’язку з цим прокуратура посилалася на твердження заявника про походження його тілесних ушкоджень, зроблене у Тлумацькій центральній районній лікарні, а не на його пізніші та послідовні доводи у відповідних органах державної влади, що його тілесні ушкодження утворилися внаслідок жорстокого поводження працівників міліції. До того ж нічого в наявних у Суду документах не свідчить, що слідчі органи вжили які-небудь заходи для встановлення обставин стверджуваного нещасного випадку у побуті, на який вони посилалися, пояснюючи походження тілесних ушкоджень заявника, або надали деталі цього нещасного випадку. Проте це не вбачалося перешкодою для відхилення твердження заявника щодо жорстокого поводження у зв’язку з необґрунтованістю.

53. Суд також зазначає, що органи державної влади жодним чином не пояснили, чому прокурор вважав показання працівників міліції щодо пересування заявника у період з 04 до 07 вересня 2007 року більш достовірними, ніж версію подій заявника. Нічого не доводить твердження працівників міліції, що заявника було звільнено у день його прибуття до м. Івано-Франківськ після підписання явки з повинною, оскільки, як вбачається, працівники міліції не зробили жодних відповідних записів. До того ж показання, надані працівником міліції Г. під час провадження у Калуському міськрайонному суді
(див. пункт 25 in fine), фактично підтверджують версію подій заявника. У Суду також немає доказів того, що прокурор намагався отримати об’єктивні докази, як, наприклад, показання сторонніх свідків, щоб підтвердити дату звільнення заявника.

54. Так само і щодо медичних доказів, на які посилався прокурор, Суд не може не зазначити, що за відсутності коментарів Уряду та відповідних документів незрозуміло, чому прокурор поставив під сумнів висновок першого судово-медичного обстеження, проведеного невдовзі після стверджуваного жорстокого поводження (див.
пункт 15), коли тілесні ушкодження ще були видимими, який підтверджувався твердженнями заявника, і призначив нову судово-медичну експертизу. Як вбачається з постанови прокурора, нова експертиза, проведена більше ніж через два роки після відповідних подій, призвела до іншого висновку щодо дати та походження тілесних ушкоджень, та була прийнята прокурором знову без надання будь-якого обґрунтування такого рішення. Уряд також жодним чином не пояснив, чому прокурор надав перевагу цьому висновку.

55. Хоча національні суди, які розглядали кримінальну справу заявника, зрештою розглянули його повторювані скарги на жорстоке поводження працівників міліції, згадані недоліки під час перевірки виправлено не було. Зрештою, Верховний Суд України, посилаючись на висновки прокурора (див. пункт 35), залишив скаргу без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.

56. Беручи до уваги ці обставини, Суд вважає, що висновки національних органів влади щодо походження тілесних ушкоджень заявника не ґрунтувалися на ретельному розслідуванні цього питання.

57. З огляду на це Суд не може не дійти висновку, що тілесні ушкодження заявника були заподіяні внаслідок жорстокого поводження працівників міліції.

58. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

59. Заявник скаржився на порушення його права на справедливий судовий розгляд, оскільки його засудження у кримінальному провадженні ґрунтувалося на зізнавальних показаннях, отриманих від нього і його співобвинувачених внаслідок жорстокого поводження працівників міліції та за відсутності захисника. Він послався на
пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

«3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...»

A. Прийнятність

60. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

61. Заявник стверджував, що працівники міліції змусили його зізнатися в участі у зґвалтуванні П. і приховуванні її вбивства за відсутності будь-якої правової допомоги. У такий самий спосіб були отримані показання його стверджуваних спільників, до яких спочатку було застосовано адміністративний арешт, щоб вони потрапили під контроль працівників міліції, та побито. Його зізнавальні показання були єдиним прямим доказом проти нього та разом із зізнавальними показаннями його співобвинувачених були головним доказом, використаним для його засудження, незважаючи на те, що він відмовився від своїх зізнавальних показань невдовзі після незаконного затримання. Він також посилався на інші аргументи, які він та його захисник висунули у національних судах (див. пункти 33 і 34).

(b) Уряд

62. Уряд стверджував, що заявник написав явку з повинною за власним бажанням. 07 вересня 2007 року він добровільно підтвердив свої зізнавальні показання як свідок після роз’яснення йому його права не свідчити проти себе. Після порушення кримінальної справи щодо заявника та його затримання як підозрюваного 23 жовтня
2007 року йому було надано доступ до захисника, вибраного на власний розсуд.

63. Посилаючись на висновки національних органів влади, Уряд також стверджував про відсутність доказів жорсткого поводження працівників міліції із заявником та його спільниками.

64. Насамкінець, Уряд зазначив, що зізнавальні показання заявника не були єдиним доказом, на якому ґрунтувалося його засудження, а його вина була достатньо доведена іншими доказами у справі, у тому числі показаннями свідків і результатами судово-медичних експертиз.

2. Оцінка Суду

65. Суд зазначає, що хоча вирішення питання про допустимість доказів за загальним правилом є прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінкою загальної справедливості провадження, до доказів, отриманих способом, який визнано таким, що порушує статтю 3 Конвенції, застосовуються особливі критерії. Використання в якості доказів показань, отриманих шляхом жорстокого поводження, що порушує статтю 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від їхньої доказової сили та того, чи мало їхнє використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого (див., наприклад, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC],
заява № 22978/05, пункт 167, ЄСПЛ 2010 з подальшими посиланнями).

66. У цій справі Суд зазначає, що суд першої інстанції, визнаючи заявника винним та обираючи йому покарання, головним чином, посилався на його явку з повинною від 06 вересня 2007 року та його показання як свідка, наданих під час низки слідчих дій, проведених
07 вересня 2007 року, від яких заявник відмовився невдовзі після їхнього надання. Апеляційний суд виключив із доказової бази показання, надані заявником під час його допиту як свідка, встановивши, що цей допит було проведено з порушенням процесуальних прав заявника (див. пункт 35). Верховний Суд України прийняв решту доказів, не ставлячи під сумнів їхню допустимість.

67. Суд вказує на свій висновок про порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з обставинами, за яких заявник 06 вересня 2007 року зізнався у вчиненні злочинів (див. пункти 57 і 58). Тому він вважає, що явка з повинною заявника, яку він зробив, перебуваючи під контролем працівників міліції та за відсутності захисника, не може вважатися наданою свідомо та добровільно. Незалежно від того, підтвердив заявник свої зізнавальні показання, надані 07 вересня 2007 року під час допиту його як свідка за відсутності захисника, чи ні, та незалежно від ваги, наданої оскаржуваним явкам з повинною як доказам для його засудження, Суд доходить висновку, що використання доказів, отриманих внаслідок жорстокого поводження, призвело до несправедливості провадження щодо заявника (див., наприклад, рішення у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункти 258 – 261,
від 21 квітня 2011 року, «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункти 64 – 66, від 19 лютого 2015 року та «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06,
пункт 63, від 25 лютого 2016 року).

68. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

69. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати решту скарг щодо порушення його права на справедливий судовий розгляд (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), заява № 69250/11, пункт 74, від 13 березня
2014 року).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

70. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

71. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

72. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.

73. Суд зазначає, що у цій справі він встановив порушення статті 3 Конвенції та пункту 1 статті 6 Конвенції. Щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Суд не може робити припущення про результат провадження, якби воно було здійснено відповідно до статті 6 Конвенції. Суд зазначає, що стаття 445 Кримінального процесуального кодексу України та стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачають можливість відновлення провадження у справі, а тому вважає, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію (див. рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakhshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункти 50, 51 та 133, від 17 березня 2016 року). Щодо порушення статті 3 Конвенції, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 11 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

74. Заявник також вимагав 3 750 євро в якості компенсацій витрат у зв’язку з представництвом його інтересів під час провадження у Суді та просив, щоб ця сума була сплачена на банківській рахунок його захисника. В обґрунтування цієї вимоги заявник надав укладений з паном Тарахкалом договір про надання правової допомоги
від 01 серпня 2018 року, в якому передбачалася погодинна ставка у розмірі 150 євро, та складений паном Тарахкалом звіт від 31 жовтня 2018 року про двадцять п’ять годин роботи без надання будь-яких додаткових деталей.

75. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.

76. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити заявнику додатково до наданої правової допомоги (див. пункт 2) суму у розмірі 1 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат. Ця має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника,
пана Тарахкала, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, від 15 грудня 2016 року). Суд відхиляє решту вимог щодо судових та інших витрат.

C. Пеня

77. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги на жорстоке поводження під час затримання та несправедливість судового розгляду кримінальної справи заявника;

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з використанням для засудження заявника показань, отриманих внаслідок жорстокого поводження;

4. Постановляє, що немає потреби розглядати решту скарг заявника за статтею 6 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 11 000 (одинадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв’язку з порушенням статті 3 Конвенції, які мають бути сплачені заявнику;

(ii) 1 600 (одна тисяча шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені на банківський рахунок представника заявника, пана Михайла Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 31 жовтня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2019/12/02/20191202145614-13.docx