Справа "Александров проти України": Ненадання засудженому заявнику копій документів з матеріалів його справи, які він бажав подати до ЄСПЛ, становить порушення статті 34 Конвенції (заява №56483/09, від 09.01.2020 р.)

24.12.2020 | Автор: Дементьєв Олександр Сергійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акту: Заявник відбуває своє покарання у виправній колонії. Протягом чотирьох років після його засудження заявник неодноразово звертався до національних судів з клопотаннями про надання йому доступу до матеріалів його справи або отримання ним копій процесуальних документів його справи. Проте, клопотання залишалися без задоволення, через те, що застосовне законодавство не передбачало можливості отримання копій документів із матеріалів кримінальної справи після набрання вироком законної сили. З огляду на ці обставини, ЄСПЛ констатував порушення статті 34 у даній справі.

Факти справи: У 2008 р. заявника було засуджено за скоєння зґвалтування та вбивства, і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років. Наразі, він відбуває своє покарання у виправній колонії. У період з 2009 до 2013 р.р. заявник неодноразово звертався до національних судів з клопотаннями про надання йому доступу до матеріалів його справи або отримання ним копій процесуальних документів з матеріалів його справи. Проте, суди залишали без задоволення ці клопотання заявника. Суди пояснювали, що клопотання були безпідставними, оскільки застосовне законодавство не передбачало можливості отримання копій документів із матеріалів кримінальної справи після набрання вироком законної сили.

Суть справи:

Порушення статті 34 Конвенції

Перш за все, Суд нагадав, що раніше він вже встановлював порушення статті 34 Конвенції на тій підставі, що органи державної влади не забезпечили надання залежному від них заявнику можливості отримати копії документів, необхідних йому для обґрунтування його заяви до Суду. Суд зазначив, що аналогічно і у цій справі, заявник подав свою заяву після закінчення кримінального провадження щодо нього, перебуваючи у виправній колонії. Матеріали його кримінальної справи зберігалися у суді першої інстанції.

Аргумент Уряду стосовно того, що заявник міг зробити копії необхідних для його заяви документів до закінчення провадження на національному рівні було відхилено Судом на підставі попередньої його практиці. Щодо аргументу Уряду, що у своєму листі у 2012 році суд апеляційної інстанції пояснив заявнику процедуру, яка дозволяла йому отримати документи, Суд зазначив, що в цьому листі не було згадано про можливість уповноваження представника, який, у свою чергу, міг отримати ці документи. Суд зазначив, що окрім того відповідні пояснення були написані мовою, яка була перевантажена юридичними термінами, що не дало заявнику можливості зрозуміти їх зміст. Відповідно, Суд дійшов висновку, що апеляційний суд чітко не пояснив процедуру, якої мав дотримуватися заявник.

Насамкінець, Суд зазначив, що у період з 2009 до 2012 роки заявнику було відмовлено у доступі до матеріалів справи, а у 2013 році його попросили сплатити судовий збір за надання копій запитуваних документів. З огляду на це, Суд зауважив, що заявник не мав джерела доходу, доступної йому правової допомоги, та згідно з його первинними твердженнями на той момент не міг дозволити собі сплатити цей збір.

У контексті зазначеного, Суд дійшов висновку, що Україна не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції щодо забезпечення заявника усіма необхідними засобами, щоб зробити можливим належний та ефективний розгляд його заяви Судом.

Заявник вимагав 600 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Проте, Суд, беручи до уваги конкретні обставини цієї справи, вирішив, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.

Аналізуйте наступні судові акти: «Лавринюк проти України» (заява № 1858/08, від 04.12.2018 р.)

«Гербей та інші проти України»: (від 21.07.2016 р.)

«Якуба проти України» (заява № 1452/09, від 12.02.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «АЛЕКСАНДРОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF ALEKSANDROV v. UKRAINE)

(Заява № 56483/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

09 січня 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Александров проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 03 грудня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 56483/09), яку 05 жовтня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Руслан Олексійович Александров
(далі – заявник).

2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина з Міністерства юстиції України. 13 червня 2019 року заявнику було надано право самостійно представляти свою справу.

3. 30 травня 2018 року Уряд було повідомлено про скаргу за статтею 34 Конвенції щодо ненадання заявнику органами державної влади копій документів з матеріалів його справи, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

I. обставини справи

4. Заявник народився у 1978 році та тримається під вартою у м. Бердичів.

  1. Кримінальне провадження щодо заявника

5. 25 грудня 2008 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі – Кримський апеляційний суд) визнав заявника винним у вчиненні двох епізодів зґвалтування та одного епізоду вбивства, призначивши йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років.

6. 21 травня 2009 року Верховний Суд України залишив без змін вирок Кримського апеляційного суду.

7. Заявник відбуває своє покарання у Бердичівській виправній колонії № 70 у Житомирській області.

  1. Заява до Суду

8. 05 жовтня 2009 року заявник поінформував Суд про свій намір подати заяву до Суду.

9. У листі від 10 травня 2010 року Суд підтвердив отримання формуляру заяви з додатками і попросив заявника до 10 серпня
2010 року надати копії рішень національних судів та інших документів, які стосувалися справи заявника.

10. У період з 2009 до 2013 роки заявник неодноразово звертався до Кримського апеляційного суду та Верховного Суду України з клопотаннями про надання йому доступу до матеріалів його справи або отримання ним копій процесуальних документів з матеріалів його справи. Він зазначив, що ці документи вимагалися Судом.

11. 02 лютого, 11 червня і 07 та 09 липня 2009 року, 10 березня,
28 квітня, 01 та 21 липня, 04 серпня та 05 листопада 2010 року,
16 березня та 05 жовтня 2011 року та 10 травня 2012 року Кримський апеляційний суд залишав без задоволення клопотання заявника на надання доступу до матеріалів його кримінальної справи. Він пояснив, що клопотання були безпідставними, оскільки застосовне законодавство не передбачало можливості отримання копій документів із матеріалів кримінальної справи після набрання вироком законної сили.

12. 17 лютого 2012 року заявник надіслав до Кримського апеляційного суду ще одне клопотання, вимагаючи надати йому документи з матеріалів його справи, які він потім надішле до Суду.

13. 29 лютого 2012 року суддя Г. Кримського апеляційного суду відповів на зазначене клопотання, пояснивши, що заявник отримав копії всіх передбачених законодавством документів і, якщо він бажав отримати додаткові копії процесуальних документів для направлення їх до Суду, він повинен був подати до Кримського апеляційного суду підтвердження, що Суд вимагав ці документи, а також перелік цих документів, водночас обидва ці тексти мали бути складені уповноваженою особою.

14. Згідно з твердженнями заявника 13 березня 2012 року він подав до Кримського апеляційного суду аналогічне клопотання, вимагаючи надати доступ до матеріалів його справи. Він долучив до нього Регламент Суду.

15. 22 березня 2012 року Кримський апеляційний суд залишив клопотання без задоволення, оскільки провадження щодо заявника було закінчено.

16. 19 листопада 2012 року заявник звернувся до Кримського апеляційного суду із заявою про уповноваження його матері, пані Г., ознайомитися з матеріалами його кримінальної справи.

17. 04 грудня 2012 року заступник голови Кримського апеляційного суду залишив це клопотання без задоволення, оскільки право на доступ до матеріалів справи мали лише учасники кримінального провадження.

18. 24 червня 2013 року заявник знову подав до Кримського апеляційного суду клопотання, вимагаючи надіслати йому копії документів з матеріалів його справи, зазначивши, що ці документи просив Суд.

19. 11 липня 2013 року суддя Т. Кримського апеляційного суду відповів на зазначене клопотання, поінформувавши його, що він повинен був сплатити судовий збір в розмірі 46 українських гривень (далі – грн) і надіслати підтвердження сплати мита Кримському апеляційному суду, після чого той надішле заявнику запитувані копії документів. Заявник цього не зробив. Згідно з твердженнями заявника у нього не було достатньо коштів для сплати мита, оскільки він не мав доходу. У нього не було захисника.

II. відповідне національне законодавство

20. Відповідні положення національного законодавства наведені в рішеннях у справах «Найдьон проти України» (Naydyon v. Ukraine), заява № 16474/03, пункти 35 – 38 та 41 і 42, від 14 жовтня 2010 року) та «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункти 59 – 61, від 26 липня 2012 року).

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

21. У своїй доводах від 30 липня 2019 у відповідь на зауваження Уряду заявник поскаржився на умови тримання його під вартою та медичну допомогу у виправній колонії.

22. Суд зазначає, що ці нові подані із запізненням скарги не є уточненням або роз’ясненням первинних скарг заявника, щодо яких сторони надали коментарі. Отже, Суд вважає, що наразі недоцільно розглядати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення у справі «Корнейкова та Корнейков проти України» (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, пункти 95 і 96, від 24 березня 2016 року та для порівняння рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та
№ 22768/12, пункти 122 і 129, від 20 березня 2018 року).

II. стверджуване порушення статті 34 конвенції

23. Заявник скаржився на ненадання йому органами державної влади копій документів з матеріалів його справи, які він бажав подати до Суду для обґрунтування своєї заяви. Він послався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи …, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

  1. Доводи сторін

24. Уряд стверджував, що заявник знав, що муситиме звернутися до Суду до ухвалення вироку у кримінальному провадженні, та мав зробити копії відповідних документів до закінчення цього провадження. Уряд також стверджував, що у своєму листі від
29 лютого 2012 року Кримський апеляційний суд (див. пункт 13) пояснив заявнику процедуру отримання документів. Зокрема, він міг уповноважити представника, який для отримання запитуваних документів міг звернутися до Кримського апеляційного суду з клопотанням, долучивши до нього їхній перелік. Він стверджував, що заявник не дотримався вказаної процедури і сам був винний у неотриманні запитуваних документів. Насамкінець, він стверджував, що 11 липня 2013 року Кримський апеляційний суд погодився надати документи після сплати судового збору в розмірі 46 українських гривень
(далі – грн), який не міг вважатися надмірним. Уряд закликав Суд встановити, що жодних перешкод поданню заяви у розумінні статті 34 Конвенції не було.

25. Заявник підтримав свою скаргу. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник стверджував, що сплатив
46 грн, але досі не отримав запитуваних документів. Він не надав доказів на підтримку цього твердження, а також не вказав дату стверджуваної оплати.

  1. Оцінка Суду

26. Суд повторює, що скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер і тому не порушує жодного питання щодо прийнятності за Конвенцією (див., серед інших джерел, рішення у справі «Расул Джафаров проти Азербайджану» (Rasul Jafarov v. Azerbaijan), заява № 69981/14, пункт 176, від 17 березня 2016 року з подальшими посиланнями).

27. З огляду на це Суд зазначає, що питання, порушене у цій справі, є аналогічне питанню, стосовно якого Європейський суд ухвалював рішення у справах проти України. Наприклад, у згаданому рішенні у справі «Найдьон проти України» (Naydyon v. Ukraine), пункти 64 – 69) Суд встановив порушення статті 34 Конвенції на тій підставі, що органи державної влади не забезпечили надання залежному від них заявнику (засуджений без захисника) можливості отримати копії документів, необхідних йому для обґрунтування його заяви до Суду. У згаданому рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), пункт 123) Суд також встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження. Пізніше Суд підтвердив свої висновки в різних справах, востаннє – в рішенні у справі «Якуба проти України» (Yakuba v. Ukraine),
заява № 1452/09, пункти 54 – 57, від 12 лютого 2019 року).

28. У цій справі, як і в наведених, заявник подав свою заяву після закінчення кримінального провадження щодо нього, перебуваючи у виправній колонії. Матеріали його кримінальної справи зберігалися у суді першої інстанції.

29. Щодо аргументу Уряду, що заявник міг зробити копії необхідних для його заяви документів до закінчення провадження на національному рівні, Суд зазначає, що уже відхилив аналогічний аргумент у згаданому рішенні у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), пункти 59 і 67). Він не вбачає підстав відходити від цього висновку в цій справі.

30. Крім того, всупереч твердженню Уряду Суд не переконаний, що у своєму листі від 29 лютого 2012 року Кримський апеляційний суд пояснив процедуру, яка дозволяла заявнику отримати документи з матеріалів його справи. Суд зазначає, що в листі не згадано про можливість уповноваження представника, який, у свою чергу, міг отримати документи з матеріалів справи заявника. Суд зазначає, що відповідні пояснення були написані мовою, яка була перевантажена юридичними термінами, що не дало заявнику можливості зрозуміти їхній зміст. Зокрема, заявник тлумачив ці пояснення так, що Кримський апеляційний суд просив надати йому Регламент Суд, який він і долучив до свого клопотання від 13 березня 2012 року. Суд доходить висновку, що Кримський апеляційний суд чітко не пояснив процедуру, якої мав дотримуватися заявник, і аргумент Уряду щодо листа від 29 лютого 2012 року слід відхилити (див. для порівняння згадане рішення у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), пункт 105).

31. Насамкінець, Суд зазначає, що у період з 2009 до 2012 роки заявнику було відмовлено у доступі до матеріалів справи, а у 2013 році його попросили сплатити судовий збір за надання копій запитуваних документів. Суд зазначає, що заявник не мав джерела доходу, доступної йому правової допомоги, та згідно з його первинними твердженнями на той момент не міг дозволити собі сплатити цей збір. Уряд не надав жодних доказів протилежного. Суд також зазначає, що протягом значного періоду часу національні органи влади, не навівши жодних поважних причин, утримувалися від вжиття заходів, необхідних для ефективного здійснення заявником його права на подання заяви відповідно до статті 34 Конвенції (див. для порівняння рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 157 – 159, від 26 липня 2012 року).

32. У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що Україна не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції щодо забезпечення заявника усіма необхідними засобами, щоб зробити можливим належний та ефективний розгляд його заяви Судом.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

33. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

  1. Шкода

34. Заявник вимагав 600 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він стверджував, що неможливість отримати документи призвела до психологічної травми.

35. Уряд заперечив проти суми, яка вимагалася, стверджуючи, що вона була надмірною та необґрунтованою. Він закликав Суд відхилити вимогу заявника.

36. Беручи до уваги конкретні обставини цієї справи, Суд вважає, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.

  1. Судові та інші витрати

37. Заявник не надав жодних вимог за цим пунктом. Отже, Суд нічого не присуджує у зв’язку з цим.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику органами державної влади копій документів для його заяви до Суду;
  2. Постановляє, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мілан Блашко

(Milan Blaško)

Заступник Секретаря

Андре Потоцький

(André Potocki)

Голова

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/01/28/20200128153644-52.docx

956
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0