24.07.2017 | Автор: Слуцкая Татьяна Ивановна
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Окремі істотні порушення, констатовані Європейським судом з прав людини у кримінальному провадженні

Згадайте новину: Чому ЄСПЛ у рішенні по справі «Устименко проти України» констатував порушення національними судами принципу правової визначеності

Європейський суд з прав людини визнав правоту України в справі «Бац проти України»

ЄСПЛ виніс друге рішення у справі "Шабельник проти України" на користь позивача

Читайте статтю: Як рішення ЄСПЛ допомагають постановленню справедливих вироків

Аналізуйте судовий акт: Огляд судової практики ЄСПП щодо умов тримання в місцях позбавлення волі та поводження з ув’язненими

АВТОР ТАБЛИЦІ:

Слуцька Тетяна Іванівна,

начальник відділу забезпечення діяльності заступника

Голови та секретаря судової палати ВССУ,

кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України

 

 

Окремі істотні порушення,

констатовані Європейським судом з прав людини

у кримінальному провадженні

 

п/п

Справа
(назва, дата прийнятого рішення)

Прояви порушення

1

«Будан проти України»,

15 грудня

2015 року

Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту (п. 28 рішення); по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків (п. 29 рішення).

2

 

«Ічин та інші проти України»,

21 грудня

2010 року

 

 

Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину.

14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось.

Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру.

Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі.

3

«Корнейкова проти України»,

19 січня

2012 року

19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину.

21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу.

ЄСПЛ визнано порушення:

- підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці;

- підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках;

- пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.

 

 

4

«Свершов проти України»,

27 листопада

2008 року

У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми».

Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою».

5

«Артико проти Італії»,

 13 травня 1980 року

ЄСПЛ констатував порушення ст. 3 Конвенції та наголосив  щодо необхідності розмежування призначення захисника та отримання правової допомоги, оскільки власне призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою. Призначений адвокат може через різні обставини (об’єктивні чи суб’єктивні) не виконати свої професійні обов’язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов’язки».

6

«Нечипорук і Йонкало проти України»,

 21 квітня 2011 року

ЄСПЛ констатував серед інших порушень :

- порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди;

- порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.

Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження (див. зазначене вище рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини», п. 58). Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження.

7

«S.C. проти Сполученого Королівства»,

15 червня

2011 року

Право обвинуваченого на ефективну участь у кримінальному провадженні полягає не лише в праві останнього бути присутнім у судовому засіданні, але й у праві чути, бути почутим і слідкувати за ходом розгляду.

8

«Прокопенко проти України»,

 20 січня

 2011 року

Саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою.

9

«Ассенов та інші проти Болгарії»,

28 жовтня

 1998 року

Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження.

10

«Свінарєнко та Сляднєв проти Росії» 17 липня 2014 року, «Сарбан проти Молдови» 4  жовтня 2005 року, «Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії» 27 січня 2009 року, «Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року, «Ходорковський проти Росії» 31 травня 2011 року

ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо.

Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд

11

«Т. проти Великобританії» та

 «V. проти Великобританії» 16 грудня 1999 року

ЄСПЛ встановив відсутність ефективної участі неповнолітнього обвинуваченого у судовому розгляді та, відповідно, порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з присутністю значної аудиторії (надмірна публічність) та наявністю певних елементів облаштування зали судового засідання, які, на думку ЄСПЛ, завадили дитині повною мірою користуватися правовою допомогою захисника, слідувати його вказівкам та розважливо підходити до прийняття рішень щодо свого захисту.

12

«Балицький проти України»,

03 листопада
2011 року

Суд зазначає, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 ст. 6 Конвенції на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними.

13

«Боротюк проти України»,

16 грудня
2010 року

Суд зауважує, що визнавальні показання заявника, надані ним за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що відмову від захисника, а так само і визнавальні показання, отримано всупереч його волі, були використані як докази, на підставі яких заявник був засуджений судом. Отже, суд визнає, що заявник зазнав такого обмеження права на доступ до захисника, яке підірвало загальну справедливість провадження у його справі.

14

«Тодоров проти України»,

12 січня
2012 року

Суд констатує, що заявника було затримано 02 серпня 1999 року; 03 серпня 1999 року відбувся перший допит його як підозрюваного; 05 серпня 1999 року цій особі було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу і допитано як обвинувачуваного. Заявник стверджує, що захисника йому було призначено 05 серпня 1999 року. Проте із наявних матеріалів не вбачається, чи був захисник присутнім того дня під час допиту заявника, а також у момент підписання останнім протоколу пред’явлення обвинувачення.

15

«Леонід Лазаренко проти України»,

28 жовтня
2010 року

Суд зазначає, що позбавлення заявника юридичної допомоги та використання наданих ним у цей час визнавальних показань для засудження є достатніми ознаками порушення гарантій справедливого судового розгляду.

16

«Загородній проти України»,

24 листопада
2011 року

Суд зазначає, що право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежено, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю. На думку суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатися для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії») та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції»). Право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний з вимогами пунктів 1 та 3 ст. 6 Конвенції.

17

«Довженко проти України»,

12 січня
2012 року

Суд констатує, що у цій справі немає жодних підстав припускати, що після засудження судом першої інстанції заявникові допомагав захисник. Не викликає сумнівів і те, що слухання у Верховному Суді України відбулося за відсутності захисника, який би представив інтереси заявника. Хоча згідно із заявами, зробленими заявником у національних судах, він висловив бажання мати захисника на цій стадії судового розгляду. Верховний Суд України також міг розглядати додаткові докази, які не були розглянуті в суді першої інстанції. Враховуючи серйозність обвинувачень, висунутих проти заявника, і суворість покарання, призначеного йому судом першої інстанції, суд вважає, що юридична допомога на цьому етапі мала для заявника важливе значення.

18

«Іглін проти України»,

12 січня
2012 року

Суд вважає, що відмови Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника щодо надання йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи та щодо забезпечення представлення інтересів цієї особи у касаційному провадженні не відповідали п. 1 та пп. «b» і «с» п. 3 ст. 6 Конвенції.

19

«Лучанінова проти України»,

9 червня
2011 року

Суд зазначає, що заявниця дізналася про обвинувачення, висунуті стосовно неї, коли протокол від її роботодавця було подано до суду першої інстанції – приблизно за два місяці до того, як відбувся судовий розгляд, про який йдеться.

Тим не менш, навіть якщо припустити, що заявниця знала про встановлений законом двомісячний строк розгляду справи та могла підготувати свої контраргументи, суд зазначає, що її завчасно не повідомили про судовий розгляд, тому заявниця не могла підготуватися для участі в ньому. Більше того, вона клопотала про надання безоплатної юридичної допомоги, і національний суд надав таку допомогу, призначивши захисника для захисту заявниці. Але до судового розгляду 06 листопада 2000 року їй про це не повідомили, відтак заявниця не мала змоги скористатись юридичною допомогою для підготовки свого захисту.

Отже, суд дійшов висновку, що в цій справі мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, а також пп. «b» і «c» п. 3 ст. 6 Конвенції з огляду на ненадання заявниці можливості організувати свій захист та отримати ефективну юридичну допомогу.

20

«Максименко проти України»,

20 грудня
2011 року

Суд зауважує, що під час зазначеного кримінального провадження заявник відбував строк позбавлення волі за інший злочин, і не було жодних ознак того, що ця особа мала будь-яке джерело доходу. Крім того, під час досудового слідства та провадження у суді першої інстанції заявникові було призначено захисника, що свідчило про визнання державними органами його фінансових труднощів. Зрештою, заявник чітко зазначив, що не має змоги запросити захисника для представництва своїх інтересів під час касаційного розгляду справи у Верховному Суді України (див. вище п. 14). Тому є підстави вважати, що ця особа дійсно не мала достатньо коштів для того, щоб оплатити послуги з представництва своїх інтересів під час провадження у Верховному Суді України. Серйозність становища заявника у цій справі є очевидною. При цьому згідно з практикою суду інтереси правосуддя в принципі вимагають забезпечення представництва у випадку, коли йдеться про позбавлення свободи, а в цій справі заявникові могло бути призначене довічне позбавлення волі – найсуворіше покарання. Отже, цій особі поза всяким сумнівом потрібна була юридична допомога.

21

«Яременко проти України»,

12 червня
2008 року

Право кожної особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвоката, офіційно призначеного в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну із головних засад справедливого судового розгляду.

Суд зауважує: той факт, що кожен із двох інших захисників, які представляли заявника, бачив його лише один раз і тільки під час допиту, і що до допиту ніхто із них із заявником не бачився, найімовірніше свідчить про формальний характер їхніх послуг. Суд вважає, що спосіб, у який захисника усунули від участі у справі, та підстави, якими було пояснено це рішення, а також обґрунтовано відсутність юридичних підстав для такого заходу, викликають серйозні сумніви щодо справедливості всього провадження у цій справі. Суд бере до уваги і той факт, що захисникові дозволили повернутися до участі у справі в червні 2001 року без будь-якого натяку на те, що підстав для його усунення, про які стверджувалося раніше, вже не існує.

22

«Луценко проти України»,

03 липня

2012 року

Суд визнав, що заявник дав свої зізнавальні показання під час допиту його як свідка, тобто саме через такий процесуальний статус (не будучи підозрюваним або обвинуваченим, які згідно з чинним законодавством вправі скористатися правом на мовчання) був зобов’язаний надати всю відому йому інформацію, інакше він ніс би кримінальну відповідальність. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, свідок не мав передбаченого законом права проконсультуватися з адвокатом перед першим допитом.

23

«Колесник проти України»,

19 листопада 2009 року

Суд одноголосно постановив, що мали місце порушення:

- пункту 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових дій Колесника О. Р. було позбавлено права користуватися послугами захисника, й у тому, що зізнавальні показання надані за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що заявлена Колесником О. Р. від самого початку відмова від юридичної допомоги захисника і його зізнавальні показання отримано всупереч його волі;

- пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції, внаслідок яких суд першої інстанції не допитав ключових свідків обвинувачення, а Колесник О. Р. не мав можливості поставити їм запитання на очній ставці ані на етапі розслідування, ані під час судового розгляду.

24

«Корнєв і Карпенко проти України»,

21 жовтня 2010 року

Суд визнав порушення вимог п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що національні суди відмовили Корнєву Д. у допиті свідка, який був єдиною особою, котра могла підтвердити, що саме від Корнєва Д. отримала наркотичні засоби, вилучені у подальшому працівниками міліції, а також заперечити факт провокації злочину, що в свою чергу призвело до істотного порушення права на захист.

25

«Ніколаєнко проти України»,

15 листопада
2012 року

ЄСПЛ дійшов висновку, що відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у випадку, коли в кримінальному провадженні апеляційний суд діє як суд першої інстанції, юрисдикція Верховного Суду, що переглядає справу в касаційному порядку, поширюється як на питання права, так і на питання фактів. Верховний Суд України мав право на розгляд додаткових аргументів, які не були розглянуті під час провадження у суді першої інстанції. Враховуючи тяжкість обвинувачень, висунутих щодо Ніколаєнка В. І., та суворість застосованого до нього покарання, ЄСПЛ зазначив, що для заявника допомога захисника на цій стадії була необхідною.

26

«Паскал проти України»,

15 вересня
2011 року

Рішенням ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 15 грудня 2011 року, було встановлено, що при розгляді кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. було допущено порушення пунктів 1, 3 ст. 5 та п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як убачається зі змісту рішення, крім іншого, міжнародний суд також установив, що побоювання заявника щодо небезсторонності судді, яка розглядала його справу, є об’єктивно виправданими у зв’язку з тим, що у перші тижні судового розгляду кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. у місцевій газеті було опубліковано інтерв’ю з цією суддею, яке створювало враження про її переконаність у винуватості підсудного, хоча суддя заперечила факт надання нею такого інтерв’ю, а обставин його публікації встановлено не було.

 

 

27

 

 

 

«Карпюк та інші проти України»,

6 жовтня

2015 року

 

 

 

ЄСПЛ у даному рішенні, яке набуло статусу остаточного 06 січня 2016 року, визнав порушення:

- пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод внаслідок того, що заявників – учасників громадської акції «Україна проти Кучми» – було позбавлено права на допит свідків обвинувачення у кримінальній справі щодо них;

- ст. 11 Конвенції, оскільки національний суд призначив заявникам покарання, що не було пропорційним цілі, яка переслідувалася (забезпечення публічного порядку).

28

 «Соловей і Зозуля проти України»

27 листопада 2008 р.

тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції

29

 «Харченко проти України»

10 лютого 2011 року

обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод

30.

«Грабчук проти України»

21 вересня 2006 року

 

Пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним дати, доки вину не буде доведено в законному порядку». Суд вказує і на ту обставину, що порушення презумпції невинуватості має місце не тільки на стадії судового розгляду, а і на стадії досудового розслідування («Грабчук проти України», п. 45). Презумпція невинуватості може виявлятися порушеною не лише суддею або судом, а й іншими державними органами влади, включаючи прокуратуру.

 

31

«Раманаускас проти Литви»

5 лютого 2008 року

ЄСПЛ виділяє дві групи гарантій. Перша стосується заходів, які вживаються безпосередньо на етапі здійснення контролю за вчиненням злочину. Друга — це процесуальні гарантії на стадії розгляду справи у суді.

ЄСПЛ дає визначення підбурювання в справі «Раманаускас проти Литви» (п. 55) «Підбурювання з боку поліції має місце там, де задіяні посадові особи — співробітники служб безпеки або особи, що діють за їх розпорядженням — не обмежувані фактично необхідною пасивною слідчою діяльністю, а такі, що здійснюють такий вплив на особу, як підбурювання до вчинення злочину, що в іншому випадку не був би вчинений, з метою забезпечити докази й почати карне переслідування».

 

32

 «Делькорт проти Бельгії»

 від 17 січня 1970 р

ЄСПЛ вказав, що «загальні вимоги справедливості, висловлені у ст. 6, застосовуються до проваджень у всіх формах кримінального обвинувачення, від самого простого до найбільш складного. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті поліцейського підбурювання. Нема підстав вважати, що без втручання агентів злочин було б скоєно. Таке втручання та його використання у сумнівному кримінальному провадженні означало з самого початку, що заявника було остаточно позбавлено права на справедливий судовий розгляд. Відповідно, мало місце порушення ст. 6 § 1 Коненції», суд якщо сторона обвинувачення наполягає на провокації зі сторони правоохоронних органів, за відсутності їх спростування стороною захисту, зокрема допиту оперативника, має визнати доказ отриманий внаслідок контрольованої закупки – недопустимим.

 

33

«Щокін проти України»

від 14 жовтня 2010 року

У цьому рішенні ЄСПЛ визначено концепцію якості закону, наявна вимога, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Як зазначається в рішенні відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості і точності, порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

34

«Чанєв проти України»

9 жовтня 2014 року

Щодо обрання, зміни, продовження чи скасування дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час підготовчого провадження під час застосування ч. 3 ст. 315 КПК необхідно враховувати практику ЄСПЛ (Чанєв проти України), відповідно до якої водночас із визначенням законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання і продовження застосування  таких запобіжних заходів однозначно визнається неправильним «автоматичне» продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Тому за відсутності відповідних клопотань сторін суд під час підготовчого судового засідання уповноважених поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу (тримання під вартою), оскільки суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду.

 

35

"Пантелеєнко проти України" від 29 червня 2006 року

вираз  "відповідно  до  закону"   у пункті 2  статті 8 Конвенції  значною мірою покладає на національне   законодавство   і   державу   обов'язок   дотримання матеріальних  і  процесуальних норм "

 фраза "відповідно до закону" вимагає, щоб оскаржуваний  захід  мав  певне  підґрунтя  в  національному праві

36

"Христов проти України" від 19 лютого 2009 року

у цій справі ЄСПЛ зазначив: «Одним  з  основоположних  аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної  сили,  не  може  ставитися  під  сумнів.

  Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata,  тобто поваги до остаточного рішення суду.  Згідно з цим принципом жодна сторона не  має  права вимагати  перегляду  остаточного  та  обов'язкового  до  виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися  повторного  розгляду та  винесення  нового рішення у справі.  Повноваження судів вищого рівня з перегляду  мають  здійснюватися  для  виправлення  судових помилок  і  недоліків,  а  не  задля нового розгляду справи.  Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для  нового  розгляду  справи.  Відхід  від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини

 

 

37

 «Нечипорук і Йонкало проти України»

від 21 липня 2011 року

відповідно до практики Європейського суду з прав людини за відсутності переконливих пояснень з боку правоохоронних органів щодо причин виникнення тілесних ушкоджень в осіб, які перебували під вартою та пізніше зробили заяви про застосування до них тортур, національні суди мають робити висновки про порушення прав людини у зв’язку з незаконними методами ведення слідства. Крім того, такі факти свідчать про несправедливість кримінального провадження в цілому, зокрема обвинувального вироку, основаного на показаннях, що отримані з такими порушеннями

38

 «Єлоєв проти України»

06 листопада 2008 року

відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ, викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому слідчому судді, суду у разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.

 

39

«Саранчов проти України»

9 червня 2016 рік

Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Право мати захисника є основоположним правом серед тих, що становлять  поняття справедливого суду та забезпечення ефективності рещти гарантій, викладених у статті 6 Конвенції, що є яскравим прикладом прав, які вимагають особливого захисту норми «свідомої та розумної відмови», встановленої практикою Суду.

Суд першої інстанції, попри відмову обвинуваченого на етапі досудового розслідування від захисника, не довів до відома заявника усю складність правових питань, до яких він був причетний, або що заявник сам був в змозі оцінити ці питання. Отже, не можна стверджувати, що відмова заявника від свого права на правову допомогу була зроблена за наявності повного усвідомлення її правових наслідків. Заявник звернувся з клопотанням про призначення захисника в апеляційному суді та ВСУ.

Суд констатував, за таких умов, що ненадання національними органами безоплатної правової допомоги заявнику під час судового розгляду його справи завдало шкоди справедливості усього кримінального провадження у справі, відповідно наявне порушення п. 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

40

«Орловський проти України»

від 02 квітня 2015 року

 Заявник перебував під вартою понад п’ять років та два місяці.

Крім іншого, суд констатував, що продовжуване тримання під заявника під вартою не може бути виправдане необхідністю ознайомлення з матеріалами справи, якщо він чітко заявив, що вважає таке ознайомлення закінченим. Те, що національні суди посилалися на потреби інших підсудних продовжити ознайомлення з матеріалами справи, лише підтверджує думку про те, що національні суди не намагалися оцінити конкретне становище заявника. Суд констатував порушення п. 3 ст. 5 Конвенції

41

«Гудзь проти України»

22 жовтня 2015 року

Відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції особи, яких тримають під вартою, повинні мати право на доступ до процедури оперативного перегляду законності продовжуваного тримання під вартою із врахуванням їх конкретного становища та обставин справи. Це саме суд вказував і в рішенні в справі «Харченко проти України». Суд визнав необґрунтованими відмову у задоволенні клопотання без будь-якого обґрунтування, а попередні відмови були аргументовані лише тим, що заявник, перебуваючи на свободі може продовжити вчиняти злочини або  перешкоджати встановленню істини. Відповідно констатовано порушення п. 4 ст. 5 Конвенції

42

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

 

«Гонгадзе проти України»

8 листопада 2005 року

 

«Кац та інші проти України»

18 грудня 2008 року

 

 

 

Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним.

 

43

«Яременко проти України» № 2

20 квітня 2015 року

Суд звертає увагу на те, що стаття 6 Конвенції застосовується до провадження, в якому особа обвинувачується у вчиненні злочину, доки не буде остаточно встановлено обґрунтованість цього обвинувачення. Суд вважає, що оскільки Верховний Суд України виключив визнавальні покази, надані заявником за відсутності захисника, з переліку доказів на підставі попереднього рішення Суду, а також повторно оцінив решту доказів і дійшов висновку, що вирок щодо заявника залишається у силі, він, таким чином, здійснив новий розгляд справи заявника.

Суд доходить висновку, що нове рішення, ухвалене у справі заявника, переважною мірою знову ґрунтувалося на тих самих доказах, отриманих у порушення процесуальних прав заявника, та при цьому існували серйозні твердження, які органи влади так і не спростували, що усі визнавальні покази було отримано під примусом, а отже вони були «плодом отруйного дерева». Суд вважає, що під час провадження з перегляду справи заявника Верховний Суд України лише закріпив порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, його права на захист, права на мовчання та права не свідчити проти себе.

Відповідно, ЄСПЛ констатував  порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

 

44

«Євген Петренко проти України»

29 січня 2015 року

Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті.

Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції

45

«Ушаков та Ушакова проти України»

18 червня 2015 року

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення

46

«Чопенко проти України»

15 січня 2015 року

Суд зазначає, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі «Кромбах проти Франції». Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист як таке буде непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами за відсутності захисника, використовуватимуться з метою її засудження.

Також Суд  повторно зазначає, що до його завдань не належить вирішувати, чи правильно національні суди застосовували національне законодавство у справі заявника. Саме національні органи, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Проте Суд повинен перевірити, чи спосіб, в який тлумачиться та застосовується національне законодавство, породжує наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду.

Суд, крім іншого, дійшов висновку, що відмова Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника про виклик його на засідання суду касаційної інстанції для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження його права на захист, а з огляду на присутність представника прокуратури – до порушення принципу рівності сторін. Отже, вона не відповідала гарантіям справедливого суду, закріпленим у пункті 1 та підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

47

«Кулик проти України»

2 лютого 2017 року

Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об'єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад

Джерело: юридичний ресурс "Протокол"

11
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення