Самочинна прибудова не змінює свого статусу, навіть якщо є прибудовою до пам’ятки архітектури (ВС/КГС по справі № 910/7141/13 від 11.11.2020 р.).

Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акту: В Італії будинки-пам’ятки архітектури знаходяться під особливим захистом держави і жителі про це чудово обізнані. Ніхто не подумає навіть вікно змінити, чи пофарбувати в інший колір власний будинок, якщо це пам’ятка архітектури. На ремонтні роботи, реставрацію, і тут навіть не йде мова про перебудову, необхідно отримати спеціальний дозвіл від державних органів. Щоправда за збереження ідентичності об’єкта, держава компенсує витрати власника на ремонт.

А що ж в Україні? Чи захищає наше законодавство пам’ятки архітектури?

До суду звернулось підприємство із вимогами до свого партнера про визнання права власності на частину прибудови.

Так, між позивачем і відповідачем укладено договір про спільну діяльність за умовами якого, позивач повинен був здійснити реконструкцію будівлі відповідача і отримати частку у майні.

Однак, відповідач ухиляється від підписання акту виконаних робіт та акту розподілу об`єкта інвестування.

Відповідач подав зустрічний позов про знесення самочинної прибудови.

Як зазначав відповідач, реконструкцію здійснено з порушення умов договору, а саме - без належного узгодження плана реконструкції. При цьому, земельна ділянка під будинком знаходиться у користуванні відповідача.

Особливість цієї справи в тому, що прибудову здійснено до будинку, що є пам’яткою архітектури.

Судами перших двох інстанцій встановлено порушення умов договору позивачем, а тому суди констатували відсутність у позивача права вимагати частку в об’єкті інвестування.

Натомість, зустрічний позов суди визнали обґрунтованим, з огляду на те, що будівництво вчинено на чужій земельній ділянці без узгодження із користувачем.

ВС оцінивши обставини справи, дійшов до висновку, що суди вирішили спір вірно і підстав для скасування оскаржуваних рішень немає.

Зокрема, за договором про спільну діяльність позивач повинен був здійснити реконструкцію приміщення відповідача, але не здійснювати прибудову.

До спірних відносин ВС застосував ст. 376 ЦКУ, відповідно до якої житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Як вбачається із матеріалів справи, земельна ділянка під прибудовою позивачу в користування не передавалась. Користувачем земельної ділянки є відповідач.

Оскільки користувач земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

Суд відхилив доводи позивача, щодо заборони знесення прибудови з тих підстав, що вона є частиною пам`ятки культурної спадщини і захищається ст. 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

В обґрунтування ВС зауважив, що на прибудову, яка є самочинним будівництвом та підлягає знесенню на підставі ч. 4 ст.376 ЦКУ, не поширюється заборона знесення, встановлена положеннями статті 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини", оскільки така прибудова, хоча й здійснена до пам`ятки архітектури, але не набуває статусу об`єкта архітектури, що належить до об`єктів культурної спадщини, які охороняються Державою.

Отже, законодавець і в нашій країні відноситься із повагою до культурної спадщини і охороняє її від втручання та руйнації, необхідно лише довести, що ваша будівля дійсно має визнану історичну цінність, а не навпаки, спотворює пам’ятку архітектури.

Аналізуйте судове рішення: Позов про знесення самочинно збудованого об'єкта може бути пред'явлено органом державного архітектурно-будівельного контролю в разі, якщо особа в установлений строк не виконала вимог припису (ВС/КЦС, справа № 2-136/12, 20.02.19)

Сама по собі відсутність у забудовника дозволу на виконання будівельних робіт не є безумовною підставою для знесення самочинного будівництва (ВАСУ у справы № К/800/10396/16 від 22.02.17р.)

Орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі настання умов, передбачених законом ЗОБОВ`ЯЗАНИЙ звернутися до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об`єкта (ВС/КАС, № 826/22842/15, 09.12.19)

Самовільно побудована будівля, яка несе потенціальну загрозу, ПІДЛЯГАЄ до знесення (ВС/КЦС № 388/314/15-ц від 26.06.2019)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/7141/13

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання - Гогуся В.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2020 (Козир Т.П., Агрикова О.В., Чорногуз М.Г.) та рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2019 (Баранов Д.О.) у справі №910/7141/13

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" до Національної спілки письменників України про визнання права власності

та за зустрічним позовом Національної спілки письменників України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2", треті особи: 1)Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), 2) Київська міська державна адміністрація, 3) Державна архітектурно-будівельна інспекція України, 4) Міністерство культури України, 5)Товариство з обмеженою відповідальністю "Вок орієнтал", 6) Товариство з обмеженою відповідальністю "Творча майстерня", за участю Прокуратури міста Києва про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" (далі - Позивач) звернулося в Господарський суд міста Києва з позовом до Національної спілки письменників України (далі - Відповідач) про (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог): 1) припинення права власності Відповідача на приміщення, загальною площею 390,60 м2, яке знаходиться в будинку літераторів Українського відділення Літературного фонду СРСР, розташованому за адресою: м. Київ, вул.Банкова,2; 2) визнання спільною частковою власністю сторін приміщення загальною площею 537,10 м2, що включає прибудову та нежилі приміщення підвалу (в літ. А) після реконструкції, які знаходяться в будинку літераторів Українського відділення Літературного фонду СРСР, розташованому за адресою: м. Київ, вул.Банкова,2; 3) визнання за Позивачем права власності на 1/2 частину приміщення загальною площею 537,10 м2, що включає прибудову та нежилі приміщення підвалу (в літ. А) після реконструкції, яке знаходиться в будинку літераторів Українського відділення Літературного фонду СРСР, розташованому за адресою: м. Київ, вул. Банкова,2.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивачем виконано усі зобов`язання, передбачені умовами договору про спільну діяльність з реконструкції нежитлової будівлі, проте Відповідач в порушення умов зазначеного договору ухиляється від підписання акту виконаних робіт та акту розподілу об`єкта інвестування, що є порушенням прав Позивача.

3. Відповідач пред`явив зустрічний позов до Позивача про (з урахуванням заяви про уточнення зустрічних позовних вимог) зобов`язання знести самовільно збудовану споруду, а саме: групу приміщень №3, загальною площею 130,5 м2, яка розташована на першому поверсі будівлі літ. А за адресою: м. Київ, вул.Банкова, 2, з влаштованими літніми майданчиками.

4. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивач в порушення умов договору про спільну діяльність не погоджував з Відповідачем план реконструкції з визначенням переліку здійснюваних заходів із реконструкції та не затверджував проект реконструкції об`єкту інвестування, як того вимагають пункти 1.3 та 1.4 договору, а, отже, в односторонньому порядку, на власний розсуд приступив до здійснення робіт з реконструкції об`єкту. Земельна ділянка площею 0,3696 по вул. Банкова, 2 у м. Києві перебуває у постійному користуванні Відповідача на підставі Державного акту на право постійного користування землею ІІ-КВ №006743 і будь-які правочини щодо надання у власність чи користування вказаної земельної ділянки між сторонами не укладалися, а тому Позивач не може набути права власності на об`єкт в частині існуючих прибудованих приміщень площею 130,5 м2, оскільки такі приміщення були збудовані самочинно на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети.

5. Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст оскаржуваного рішення, ухваленого судом першої інстанції

6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.09.2019 в задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено.

7. Рішення суду мотивовано тим, що оскільки судом встановлено факт невиконання Позивачем своїх зобов`язань за договором, а саме пунктів 1.3 та 1.4, а, отже, не виконано умови пункту 6.1 договору в редакції додаткової угоди №1 від 12.11.2010, з якими договір пов`язує такі наслідки, як отримання Позивачем у власність 50% площ об`єкту інвестування та підписання сторонами акту розподілу Об`єкта інвестування, Позивач, відповідно, не набув права власності на 50% площ об`єкту інвестування та права вимоги до Відповідача підписати акт розподілу об`єкта інвестування. За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні первісного позову.

7.1. Оскільки Позивач не надав належних та допустимих доказів, що підтверджують правомірне користування земельною ділянкою, суд дійшов висновку, що здійснення ним будівництва на земельній ділянці, яка належить Відповідачу на підставі Державного акту на право постійного користування землею ІІ-КВ №006743 від 07.05.2001, прибудови площею 130,5 м2 та влаштування літнього майданчика для розміщення кафе на 50 місць, є протизаконним згідно зі статтею 376 ЦК України, а тому зустрічний позов підлягає задоволенню.

Короткий зміст оскаржуваної постанови, прийнятої судом апеляційної інстанції

8. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2019 залишено без змін з тих же підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Позивача

9. Позивач подав касаційну скаргу на постанову та рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення зустрічного позову, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд.

Аргументи учасників справи

Доводи Позивача, який подав касаційну скаргу (узагальнено)

10. В частині наявності підстав для застосування крайньої міри у вигляді знесення спірної прибудови рішення судів є необґрунтованими, прийнятими без урахування обставин справи та не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у справах №573/595/17, №127/11492/16-ц, №320/5880/18, №822/2149/18.

11. Суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки необґрунтовано відхилили клопотання товариства про призначення експертизи.

12. Судами не враховано положення статті 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини", у зв`язку з чим невірно застосовано до спірних правовідносин статтю 376 ЦК України.

Позиція Відповідача за первісним позовом у відзиві на касаційну скаргу

13. Відповідачем 15.09.2020 безпосередньо до Верховного Суду подано відзив на касаційну скаргу. Однак, враховуючи встановлений ухвалою Верховного Суду від 20.08.2020 строк для подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу до 07.09.2020, але не більше 10 днів з дня вручення цієї ухвали, а відповідно до поштового повідомлення про вручення рекомендованого відправлення ухвала від 20.08.2020 отримана зазначеною особою 03.09.2020, тому, зважаючи на норми статей 118, 295 ГПК України, зазначений відзив підлягає залишенню без розгляду, як такий, що подано за межами процесуального строку.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

14. Треті особи та Прокурор відзив на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій у даній справі у касаційному порядку.

Інші документи

15. До Верховного Суду Позивачем подано клопотання, в якому просить рішення та постанову судів попередніх інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити з тих підстав, що характер правовідносин у справі не є господарським і спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки договір про спільну діяльність, на підставі якого між сторонами виникли спірні правовідносини, укладений з Відповідачем, який, в свою чергу, не є суб`єктом господарювання та не є учасником господарських відносин в розумінні частини 1 статті 2 ГПК України та статті 23 Закону України "Про професійних творчих працівників та творчі спілки".

15.1. У вирішенні питання щодо підвідомчості спору у даній справі господарському суду колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до частини 3 статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

На час подання позову у даній справі, який обґрунтовано посиланням на умови укладеного між сторонами спору договору про спільну діяльність з реконструкції нежитлової будівлі, а також подання зустрічного позову, який також містить посилання на цей договір, підвідомчість справ господарським судам визначалася згідно з ГПК України (в редакції, чинній станом на квітень 2013 року).

Згідно з частиною 1 статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, щодо виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав.

Відповідно до положень статті 21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу.

Частиною 1 статті 1 ГПК України визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Сторони у даній справі (Позивач і Відповідач) відповідають положенням статей 1 і 21 ГПК України, як юридичні особи, а спірні правовідносини, що виникли при виконанні договору про спільну діяльність, мають господарський характер, що не спростовано Позивачем.

15.2. Посилання у клопотанні на положення статті 23 Закону України "Про професійних творчих працівників та творчі спілки" та Статут Відповідача, якими передбачено право спілки здійснювати господарську діяльність шляхом створення окремих установ та організацій, не виключає господарського характеру спірних правовідносин сторін у даній справі, що виникли при виконанні господарського договору.

Поняття "господарські договори" наведено у Главі 20 Господарського кодексу України.

Зі змісту частини 1 статті 179 Господарського кодексу України вбачається, що господарські договори укладаються не лише суб`єктами господарювання, але й між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами (в даному випадку між Позивачем і Відповідачем), а тому даний спір підвідомчий господарському суду, оскільки виник при виконанні господарського договору.

15.3. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що клопотання Позивача про скасування судових рішень та закриття провадження у справі не є обґрунтованим.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

16. Частиною 1 статті 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17. Як вбачається зі змісту касаційної скарги, Позивачем оскаржуються судові рішення попередніх інстанцій лише в частині задоволення зустрічного позову, про що зазначено також і в ухвалі Верховного Суду від 20.08.2020, і, оскільки в частині відмови в задоволенні первісного позову судові рішення не оскаржуються, тому згідно з частиною 1 статті 300 ГПК України в касаційному порядку не переглядаються.

18. Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень про задоволення зустрічних позовних вимог в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

19. Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Позивач оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

20. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).

20.1. При цьому, згідно з пунктом 3 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

21. У поданій касаційній скарзі Позивач, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав, що суди попередніх інстанцій у рішеннях застосували статтю 376 ЦК України без урахування висновку щодо застосування такої норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №573/595/17, №127/11492/16-ц, №320/5880/18, №822/2149/18.

21.1. Зокрема, скаржник зазначає, що, беручи до уваги можливість здійснення перебудови спірної прибудови, висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для застосування до Позивача крайньої міри у вигляді знесення спірної прибудови, є необґрунтованим та не співмірним заходом.

22. Проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

23. Верховний Суд в постанові від 27.12.2019 у справі №573/595/17, на яку скаржник послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що знесення об`єкту самочинного будівництва є крайньою мірою і може мати місце лише у тому випадку, коли здійснення перебудови нерухомості неможливе, або коли особа відмовляється від такої перебудови, а оскільки відповідачі не заперечують перебудувати спірний гараж, то підстав для його знесення немає.

24. В постанові від 10.06.2020 у справі №127/11492/16-ц, висновками у якій Позивачем за первісним позовом також обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли неможливо усунути порушення прав інших осіб в інший спосіб, у той час, як у даному випадку було встановлено, що знесення спірної прибудови не є обов`язковим, а припинити руйнування та зсуву ґрунту можливо за рахунок будівництва підпірної бетонної стіни.

25. У постанові від 24.06.2020 у справі №320/5880/18, на яку скаржник також посилається у своїй касаційній скарзі, Верховний Суд, пославшись на висновок Верховного Суду, сформований у справі №822/2149/18 зазначив, що обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд вказав, що судам слід встановити можливість перебудови спірного об`єкта та додатково дослідити, які заходи впливу вже здійснені позивачем щодо відповідача, та які ще можливо вчинити.

26. Верховний Суд в постанові від 29.01.2020 у справі №822/2149/18, на яку скаржник послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі встановлено, що особа здійснила будівництво без документів, що дають право на це, а саме: без повідомлення про початок виконання будівельних робіт, без відповідного документа на право власності чи користування земельною ділянкою, без належно затвердженого проекту. Верховний Суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах має місце той вид самочинного будівництва, для якого ЦК України не встановлює правила, що знесенню передує рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести перебудову. Тобто, частина 7 статті 376 ЦК України спірні правовідносини не регулює, а тому у розглянутій справі немає підстав для аналізу частини 7 статті 376 ЦК України.

27. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що Верховний Суд, здійснюючи касаційний перегляд судових рішень попередніх інстанцій у справах №573/595/17, №127/11492/16-ц, №320/5880/18, №822/2149/18 виходив з того, що відповідно до положень статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Частиною 2 статті 386 ЦК України, передбачено, що власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом частини 1 статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до вимог статті 376 ЦК України право на звернення до суду з позовом про знесення самочинного будівництва належить органу державної влади або органу місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України.)

27.1. Так, згідно з частинами 1, 4, 7 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

27.2. Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва.

27.3. За змістом частини 7 статті 376 ЦК України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі: (1) істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, (2) істотного порушення будівельних норм і правил.

27.4. У цих випадках з позовом про зобов`язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови, суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва.

27.5. Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

В цьому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Це є логічним та виправданим, оскільки такі види самочинного будівництва, безперечно, не можуть бути приведені до легітимного стану шляхом перебудови.

28. У цій же справі №910/7141/13, в якій Позивачем подано касаційну скаргу, суд апеляційної інстанції та місцевий господарський суд встановили, що між сторонами 21.01.2010 було укладено договір оренди нежитлових приміщень загальною площею 390,60 м2 для ведення Позивачем господарської діяльності. 08.11.2010 між сторонами укладено договір про спільну діяльність з реконструкції нежитлової будівлі площею 390,60 м2 з переданням Позивачу функцій замовника забудовника, окрім права постійного користування земельною ділянкою.

28.1. Як встановлено судами попередніх інстанцій, умовами договору про спільну діяльність передбачено впровадження комплексу заходів, пов`язаних з реконструкцією частини приміщень, загальною площею 390,60 м2 (об`єкт інвестування), які є об`єктом оренди за договором оренди нежитлових приміщень, проте, умовами договору оренди не передбачено використання Позивачем, як орендарем, прилеглої земельної ділянки до будівлі, яка належить Відповідачу на праві постійного користування за Державним актом, у тому числі не обумовлено право забудови такої території, тоді, як Позивач самочинно здійснив прибудову на земельній ділянці загальною площею 130,5 м2, яка є частиною земельної ділянки загальною площею 390,60 м2, і матеріали справи не містять доказів наявності у Позивача прав на забудову земельної ділянки, на якій розташовано об`єкт оренди.

28.2. При цьому, зважаючи на вимоги статті 376 ЦК України, як вірно зазначають суди першої та апеляційної інстанцій, для здійснення будівництва на земельній ділянці, особа має набути у встановленому порядку право користування цією земельною ділянкою (володіння, оренда), а, оскільки Позивач не довів правомірного користування ним земельною ділянкою, на якій здійснив будівництво приміщень площею 130,5 м2, тому зустрічні позовні вимоги про знесення самовільно збудованої споруди загальною площею 130,5 м2 є обґрунтованими.

29. Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

30. Проте, постанови Верховного Суду, висновками у яких скаржником обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, прийнято у справах, правовідносин у яких не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, оскільки зміст зустрічних позовних вимог та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин у цій справі №910/7141/13 стосується правовідносин, які склалися між сторонами з підстав вчинення дій в межах договірних відносин з оренди нежитлової будівлі та про спільну діяльність з реконструкції нежитлової будівлі, тоді як у справах Верховного Суду №573/595/17, №127/11492/16-ц, №320/5880/18, №822/2149/18 змістом позовних вимог та матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин є виконання вимог припису органу державного архітектурно-будівельного контролю з будівництва споруди (справа №822/2149/18), перевірка законності виконання будівельних робіт (справа №127/11492/16-ц), здійснення прибудови відповідачами на земельній ділянці, яка належить їм на праві спільної часткової власності (справа №573/595/17), невиконання відповідачем приписів про зупинення підготовчих та будівельних робіт та усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності (справа №320/5880/18).

31. Отже, аналіз висновків, зроблених попередніми судовими інстанціями у цій справі №910/7141/13 (в частині зустрічних позовних вимог), у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду у справах №573/595/17, №127/11492/16-ц, №320/5880/18, №822/2149/18, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судом з урахуванням інших підстав заявленого позову, суб`єктного складу сторін, фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними. З огляду на наведене, відхиляються доводи касаційної скарги, які наведені в пункті 10 постанови.

32. Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

33. З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК у частині оскарження Позивачем постанови Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2019 у справі №910/7141/13 щодо зустрічного позову з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

34. Крім того, оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, Позивач зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права (статті 376 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини") щодо знесення нерухомого майна, яке є частиною пам`ятки культурної спадщини (пункт 12 постанови).

35. Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

36. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

37. Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення в частині розгляду зустрічних позовних вимог, враховуючи встановлені ГПК України межі такого перегляду, не встановивши наявність відповідного висновку Верховного Суду щодо застосування норми права саме у таких подібних правовідносинах, на що посилається скаржник у касаційній скарзі, враховуючи обставини того, що інша сторона у справі не заперечила щодо відсутності зазначеного висновку, виходить із такого.

38. Судами попередніх інстанцій встановлено, що будинок по вул. Банкова, 2 в м.Києві рішенням виконавчого комітету Київської ради народних депутатів №1804 від 22.11.1982 занесений до переліку пам`яток УРСР як пам`ятка архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний №44).

У подальшому, наказом Міністерства культури і туризму України №58/0/16-10 від 03.02.2010 (у редакції наказу Міністерства культури України №453/0/16-11 від 16.06.2011) вказаний будинок був занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний № 561/2-Кв).

Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею ІІ-КВ№006743, земельна ділянка площею 0,3696 га за адресою: м. Київ, вул. Банкова, 2, перебуває у постійному користуванні Відповідача.

39. Як зазначалося вище, попередні судові інстанції встановили, що за умовами укладеного сторонами договору оренди Відповідач передав Позивачу у платне користування (оренду) нежилі приміщення загальною площею 390,60 м2, що знаходяться в будинку Спілки письменників України за адресою: м. Київ, вул.Банкова, 2. Також, умовами укладеного між сторонами договору про спільну діяльність передбачено впровадження комплексу заходів, пов`язаних з реконструкцією частини приміщення, загальною площею 390,60 м2, що розташоване за адресою: м.Київ, вул. Банкова, 2 (об`єкт інвестування).

39.1. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що предметом договору про спільну діяльність щодо реконструкції є саме приміщення площею 390,60 м2, тобто, ті, які є предметом договору оренди.

40. Водночас, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, Позивачем здійснено самочинну прибудову площею 130,5 м2 в межах земельної ділянки, на якій розташовані нежитлові приміщення площею 390,60 м2, що є об`єктом оренди за договором оренди нежитлових приміщень. При цьому, земельна ділянка, на якій здійснено таку прибудову, не була надана в користування Позивачу, а, отже, судами попередніх інстанцій не встановлено законність здійснення Позивачем прибудови площею 130,5 м2.

41. Частиною 1 статті 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що пам`ятки, їхні частини, пов`язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, замінювати, переміщувати (переносити) на інші місця.

42. Відповідно до частин 1, 2 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина 1 статті 86 ГПК України).

43. Зважаючи на наведені обставини справи, суди попередніх інстанцій, як вже було зазначено вище, дійшли вірного висновку, що оскільки Позивач не надав належних доказів, які підтверджують правомірне користування земельною ділянкою площею 130,5 м2, тому здійснення ним самочинного будівництва на вказаній земельній ділянці, яка входить до площі земельної ділянки 390,60 м2 і яка належить Відповідачу на підставі Державного акту, є протизаконним згідно зі статтею 376 ЦК України.

44. Колегія суддів вважає помилковим посилання Позивача на необхідність застосування до правовідносин у цій справі статті 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини" у взаємозв`язку зі статтею 376 ЦК України (пункт 12 постанови) в розумінні заборони знесення самочинної прибудови, здійсненої до пам`ятки культурної спадщини. На думку скаржника, спірна самочинна прибудова стала частиною пам`ятки культурної спадщини, а відповідно до статті 22 вказаного Закону, пам`ятки, їхні частини, пов`язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, замінювати, переміщувати (переносити) на інші місця.

44.1. З урахуванням наведеного, колегія суддів у даних спірних правовідносинах дійшла такого висновку.

44.2. На прибудову, яка є самочинним будівництвом та підлягає знесенню на підставі частини 4 статті 376 ЦК України, не поширюється заборона знесення, встановлена положеннями статті 22 Закону України "Про охорону культурної спадщини", оскільки така прибудова, хоча й здійснена до пам`ятки архітектури, але не набуває статусу об`єкта архітектури, що належить до об`єктів культурної спадщини, які охороняються Державою.

44.3. Зважаючи на зазначене, судом апеляційної інстанції правильно застосовано у даній справі статтю 376 ЦК України.

45. Оскільки предметом розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тому, проаналізувавши зміст судових рішень, слід дійти висновку, що судами були прийняті рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер, притаманний для правовідносин, які виникли саме між сторонами справи, які є суб`єктами таких відносин.

46. Обґрунтовуючи наявність підстави оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, Позивач зазначив, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відхилили клопотання Позивача за первісним позовом про призначення експертизи (пункт 11 постанови), що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 3 частини 3 статті 310 ГПК України.

47. Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, ухвалою суду першої інстанції від 21.11.2018 за клопотанням Позивача призначена судова експертиза і покладено на Позивача оплату її вартості. 08.01.2019 до суду надійшов лист з експертної установи щодо необхідності оплати вартості проведення експертизи, а 28.03.2019 матеріали справи було повернуто без проведення експертизи у зв`язку з несплатою її вартості. У подальшому Позивачем заявлялися клопотання про призначення експертизи, які судом відхилялися.

48. Частиною 4 статті 102 ГПК України встановлено, що у разі ухилення учасника справи від подання суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні.

49. Оскільки Позивачу було відомо про задоволення його клопотання про призначення судової експертизи і необхідність оплати її вартості, тому, як вірно зазначає суд апеляційної інстанції, Позивач мав вживати дії щодо забезпечення своєчасної сплати вартості проведення експертизи, що ним не було зроблено, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відхилив подальші клопотання про призначення експертизи.

50. При цьому, зважаючи на положення частини 1 статті 101 ГПК України, якою встановлено, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення, Позивач мав можливість замовити експертизу та подати її висновок до суду, проте, такі дії Позивачем не вживалися, оскільки матеріали справи не містять відповідних доказів.

51. Щодо посилання скаржника на неправомірне відхилення апеляційним господарським судом його клопотання про призначення у справі судової експертизи, колегія суддів зазначає наступне.

51.1. Як вбачається з ухвали суду апеляційної інстанції від 02.07.2020 у процесі розгляду апеляційної скарги позивач подав клопотання про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи.

В обґрунтування клопотання Позивач послався на те, що справа розглядалась судами неодноразово, при новому розгляді справи ним заявлялося клопотання про призначення експертизи, яке судом було визнано обґрунтованим і задоволено. Однак, експертна установа не направляла йому рахунок на оплату вартості експертизи, у зв`язку із чим він не був оплачений і експертиза не була проведена. В подальшому Позивачем двічі заявлялося клопотання про призначення судової експертизи, які судом були відхилені.

51.2. Відповідно до частин 1-3 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

51.3. Отже, висновок судової експертизи, як вірно зазначає суд апеляційної інстанції, є новим доказом, який може бути прийнятий у винятковому випадку, якщо без висновку експертизи неможливо встановити відповідні обставини.

51.4. Відповідно до статей 124, 129 Конституції України, статей 7, 13 ГПК України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

51.5. Апеляційний господарський суд, зважаючи на норми наведеного вище законодавства, взявши до уваги обставини призначення судом першої інстанції експертизи та наслідки її непроведення, а також зважаючи на межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, визначені ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного господарського суду, що прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених статтею 269 ГПК України підстав для їх прийняття, тобто, без наявності належних доказів неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від заявника, фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, адже у такому випадку суд створює одному учаснику процесу більш сприятливі, аніж іншому учаснику процесу умови в розгляді конкретної справи.

52. З огляду на наведене, у даному випадку у суду відсутні правові підстави для скасування судових рішень на підставі пункту 3 частини 3 статті 310 ГПК України.

53. Інші посилання скаржника в касаційній скарзі, зокрема, на те, що прийняття заяви Відповідача про уточнення зустрічних позовних вимог було здійснено з порушенням частини 4 статті 46 ГПК України, адже, як зазначає скаржник в касаційній скарзі (аркуш скарги 10) "відповідно до частини 4 статті 46 ГПК України у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускається", колегія суддів відхиляє.

53.1. Так, як вірно зазначив апеляційний господарський суд, при новому розгляді справи Відповідачем було подано заяву про уточнення зустрічних позовних вимог, а Позивачем, у свою чергу, також було подано заяву про уточнення первісних позовних вимог.

53.2. Вказаними заявами кожна зі сторін, виконуючи вказівки Вищого господарського суду України, викладені в постанові від 13.12.2017, привела свої позовні вимоги (первісні та зустрічні) у відповідність до наявної у матеріалах справи технічної інвентаризації спірного об`єкту нерухомості.

53.3. Суд звертає увагу на те, що, як зазначалося вище, в касаційній скарзі Позивач наводить неповний текст частини 4 статті 46 ГПК України та зазначає, що "відповідно до частини 4 статті 46 ГПК України у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускається".

53.4. Водночас, частиною 4 статті 46 ГПК України встановлено, що у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею. Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.

53.5. Отже, як досліджено судом апеляційної інстанції, оскільки за наслідками опрацювання матеріалів технічної інвентаризації спірного об`єкту нерухомості сторонами змінилися фактичні обставини справи, сторони мали право при новому розгляді подати вказані заяви про зміну предмету позову (які вони назвали заявами про "уточнення позовних вимог"), а суд першої інстанції, враховуючи вказівки суду касаційної інстанції щодо усунення неповноти судового розгляду та суперечностей доказів, правомірно прийняв вказані заяви до розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

54. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

55. Враховуючи те, що доводи касаційної скарги Позивача про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень в частині зустрічного позову не знайшли свого підтвердження, суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги (в частині зустрічного позову), які стали підставами для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувані рішення та постанова судів попередніх інстанцій прийняті з додержанням норм процесуального та матеріального права, а відтак підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Щодо розподілу судових витрат

56. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення в частині зустрічного позову, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі №910/7141/13 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" в частині підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2019 у справі №910/7141/13 в частині зустрічного позову залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.

4358
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0