2
0
4339
Фабула судового акта: Заявниця - громадянка України В.Саган – стверджувала порушення статті 6 та статті 8 Конвенції у зв`язку з незаконним виселенням з квартири, проникненням у житло та знищенням майна.
Заявниця та її чоловік працювали в школі, у зв`язку з чим їм було надано однокімнатну квартиру (далі – квартира); згодом місцевими органами влади родині Заявниці було передано в користування також трикімнатну квартиру. Через деякий час Заявиця з чоловіком звільнилися зі школи, проте продовжували використовувати надане їм житло. Згодом родила виїхала за кордон, а за квартирою наглядав сусід.
Приблизно в цей час двоє працівників школи звернулися до профспілкового комітету з проханням передати їм вказану квартиру. Одному з працівників було відмовено. Згодом було сформовано комісію у складі директора школи, представників місцевої влади та поліції для того, щоб провести інвентаризацію майна Заявниці та передати його на зберігання школі. Під час перебування Заявниці за кордоном та без жодного попереднього дозволу, представники комісії проникнули в квартиру (зламавши замки), здійснили опис майна Заявниці та перевезли його до школи.
Працівник, якому надали квартиру, невдовзі переїхав до неї разом з родиною. Його колега, якому було відмовлено, звернувся зі скаргами до прокуратури; після вивчення обставин справи прокурор дійшов висновку про незаконність передання квартири в користування іншій особі до того, як з неї було виселено сім`ю Заявника. Заявниця звернулася зі скаргою до обласної прокуратури, проте судову справу не було відкрито (на думку суду, прокурор не міг представляти інтереси Заявниці в суді з мотивів її проживання за кордоном).
Коли родина Заявниці повернулася до України, ними було виявлено знищення, в тому числі спалення, належного їм майна (цінних книг, щоденників, листування) новим мешканцем квартири. Міліція здійснила розслідування, проте не порушила кримінальну справу з огляду на відсутність складу злочину (а саме, крадіжки). В подальшому справу неодноразово повертали на дорозслідування, проте кримінальну справу так і не було відкрито.
Заявниця також звернулася з цивільним позовом до адміністрації школи та мешканців квартири з вимогою про скасування рішення профспілкового комітету, виселення нових мешканців, відшкодування моральної шкоди та ін. Суд відмовив Заявниці, відзначивши, що її майно було інвентаризовано та належним чином зберігалося у школі, а родина Заявниці не мала документів на підтвердження права користування квартирою – оскільки їх було виключено з відповідного реєстру з огляду на надання іншої квартири (трикімнатної).
Згодом Заявниця оскаржувала незаконне проникнення в квартиру, проте суди відмовили в задоволенні її вимог. Зокрема, суди зазначили, що отримавши альтернативне житло (трикімнатну квартиру), родина Заявниці більше не мала права на однокімнатну квартиру.
Заявниця стверджувала порушення статті 8 Конвенції у звязку з її виселенням з житла та незаконним проникненням до квартири.
Суд відзначив, що проникнення до квартири становило «втручання» у права Заявниці. Відповідне рішення було прийнято на засідання адміністрації школи і профспілкового комітету. З огляду на наступне формування комісії, її склад та мету, ЄСПЛ констатував, що комісія діяла в якості суб`єкта владних (публічних) повноважень. Зі змісту статті 8 Конвенції випливає, що оспорюване втручання перш за все повинно мати підґрунтя з національному законодавстві. Проаналізувавши положення Конституції України, ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції – оскільки умови про наявність мотивованого рішення суду як підстави для проникнення в житло дотримано не було.
Заявниця також скаржилася на знищення її майна та порушення права на справедливий суд національними судовими органами, проте ЄСПЛ не розглянув дані скарги, оскільки основні правові питання було вирішено за скаргою щодо незаконного проникнення в житло.
Аналізуйте судовий акт:
«Сейдовіч проти Італії» [ВП], (Sejdovic c. Italie [GC]), заява № 17318/06
«Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko et autres c. Ukraine (déc.), заява № 41872/98
«Валентин Кампеану проти Румунії» [ВП], (Valentin Câmpeanu c. Roumanie[GC]), заява № 60010/08
|
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
РІШЕННЯ |
Справа «Саган проти України»
(Заява № 60010/08)
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Саган проти України»
Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Егідіюс Куріс (<…>),
Юлія Антоанелла Моток (<…>),
Карло Ранцоні (<…>),
Жорж Раварані (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1. Справу було розпочато за заявою (№ 60010/18), яку 25 листопада 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Валентина Василівна Саган (далі - заявниця).
2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений п. І. Ліщина, з Міністерства юстиції. Заявниці було надано право представляти свої інтереси у Суді самостійно (пункт 2 правила 36 Регламенту Суду).
3. Заявниця стверджувала, зокрема, що її виселення з квартири, наданої їй та її чоловіку у 1979 році ліцеєм, у якому вони працювали, проникнення в квартиру за її відсутності, а також зникнення та знищення майна, яке там знаходилось, становило порушення статті 8 Конвенції. Вона також стверджувала про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
4. 08 вересня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. Заявниця народилась у 1956 році та проживає у м. Лученте.
A. Події, що передували справі
6. У 1979 році Хоростківським СПТУ № 7 (далі - ліцей), де працювали заявниця та її чоловік, у їхнє розпорядження була надана однокімнатна квартира (далі - перша квартира).
7. У березні 1992 року Хоростківська міська рада видала сім’ї заявниці ордер на іншу трикімнатну квартиру площею 37,26 кв.м, яка знаходилась на балансі ліцею (далі - друга квартира). На той час сім’я складалась із заявниці, її чоловіка та їхніх двох дітей. Через перебої водопостачання у новій квартирі сім’я близько трьох років продовжувала проживати у першій квартирі. Вважаючи другу квартиру надто малою для всієї сім’ї, заявниця та її чоловік вирішили поселити туди двох дітей, а самим залишитись у першій квартирі. Заявниця уточнює, що площа другої квартири не відповідала тій, на яку її сім’я мала право відповідно до застосовних норм.
8. Заявниця та її чоловік звільнилися з ліцею у 2002 та 2005 роках відповідно, але продовжували проживати у першій квартирі.
9. Згодом заявниця зі своїм чоловіком виїхали за кордон з професійних причин. Вони залишили ключі сусідці, М.Я., якій доручили наглядати за першою квартирою під час їхньої відсутності та дозволили входити до неї у будь-який момент. Вони зупинялись у цій квартирі під час перебування в Україні, куди поверталися раз на рік.
10. У серпні 2006 року двоє працівників ліцею, В.Т. та І.П., кожен звернулися до профспілки працівників ліцею з проханням надати їм квартиру у користування. На своєму засіданні 30 січня 2007 року профспілковий комітет задовольнив заяву І.П. Крім того, він вирішив утворити комісію у складі директора ліцею, дільничого інспектора, депутата міської ради та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у першій квартирі, його перевезення до приміщення ліцею та поміщення під ключ. Ці рішення були зафіксовані у протоколі № 7.
B. Проникнення до першої квартири
11. 22 лютого 2007 року за відсутності заявниці та її чоловіка, які знаходилися за кордоном, група, яку очолював директор ліцею Ч. (тим часом СПТУ стало Хоростівським професійним сільськогосподарським ліцеєм), проникла до першої квартири, зірвавши замки. З ухваленого у подальшому цивільному провадженні рішення суду першої інстанції вбачається, що крім Ч. до групи входили дільничий інспектор Н., депутат міської ради К., представник міської ради С., заступник директора ліцею М. та член профспілки працівників ліцею К. Уряд зазначає, що майно, яке знаходилося у квартирі, було перевезене до приміщення ліцею та поміщено під ключ.
12. І.П. та його родина оселились у першій квартирі. Сторони не уточнюють, коли це відбулось.
13. В.Т., якому було відмовлено у користуванні квартирою, та який, як вбачається, у січні 2007 року приходив до цієї квартири у супроводі М.Я., звернувся зі скаргою до прокуратури Гусятинського району. 05 квітня 2007 року прокурор району поінформував його про результати проведеної ним перевірки. Перевірка встановила, що профспілковий комітет не мав права самостійно приймати рішення з цього питання, а протокол № 7 не відповідав вимогам законодавства. Насправді відповідно до статті 52 Житлового кодексу Української РСР жиле приміщення надається за спільним рішенням профспілкового комітету та адміністрації підприємства, установи або організації, яке, крім того, має бути затверджене міською радою. Також згідно з частиною першою статті 109 Житлового кодексу Української РСР виселення з жилого приміщення може здійснюватись лише за судовим рішенням, за винятком випадків добровільного виселення. Прокурор дійшов висновку про незаконність виселення сім’ї заявниці. Крім того, він зазначив, що надання першої квартири у користування іншій особі було юридично неможливим до її звільнення сім’єю заявниці у встановленому порядку, відмітивши у зв’язку з цим, що питання про виселення не було вирішено судом, а сім’ю заявниці не було повідомлено письмово.
14. Заявниця та її чоловік також звернулися із заявою до прокуратури Тернопільської області (13 березня 2007 року), у якій вони скаржилися на своє виселення з першої квартири. Ця скарга була направлена до прокуратури Гусятинського району, яка згідно з твердженнями Уряду здійснила перевірку, зокрема, відібравши пояснення у директора ліцею, голови профспілки працівників ліцею, М.Я., І.П. та В.Т. У травні 2007 року прокуратура звернулася до Гусятинського районного суду із заявою про скасування протоколу № 7 та виселення сім’ї І.П. 08 червня 2007 року суд повернув заяву прокуратурі, дійшовши висновку, що проживання заявниці та її чоловіка за кордоном не є підставою для представництва прокуратурою їхніх інтересів. Прокуратура подала апеляційну скаргу, але згодом відкликала її у зв’язку із поверненням заявниці та її чоловіка до України.
15. Заявниця та її чоловік повернулися до України у липні 2007 року.
16. У вересні 2007 року речі, які залишалися у першій квартирі, були спалені або викинуті новим мешканцем І.П. Заявниця зазначає, що, коли її повідомили М.Я. та сусіди, вона зі своїм чоловіком прибули на місце. Вони сфотографували залишки спалених речей та одразу ж зателефонували до Гусятинського районного відділу міліції.
17. Заявниця уточнює, що до майна, якого вона та її чоловік були позбавлені, входили, зокрема, книги, щоденники та особиста кореспонденція.
18. 11 вересня 2007 року заявниця та її чоловік подали скаргу. Вони стверджували, що І.П. спалив та викинув їхнє майно, яке знаходилося у першій квартирі. Згідно з твердженнями Уряду Гусятинський районний відділ міліції (далі - відділ міліції) здійснив перевірку, зокрема, відібравши пояснення у заявниці, її чоловіка, осіб, які входили до згаданої комісії, І.П., В. П. та М.Я. 13 вересня 2007 року було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутністю ознак злочину, передбаченого статтею 185 Кримінального кодексу України (крадіжка).
19. 07 листопада 2007 року за скаргою чоловіка заявниці прокуратура Гусятинського району скасувала цю постанову та направила справу до відділу міліції для проведення додаткової перевірки. Згідно з твердженнями Уряду відділом міліції було опитано чоловіка заявниці, І.П. та М.Я. 21 листопада 2007 року відділ міліції знов відмовив у порушенні кримінальної справи, встановивши, що перша квартира була надана І.П., а комісія у складі представників ліцею та міської ради, зірвавши замок, увійшла до неї з метою проведення інвентаризації майна, яке там знаходилося, та поміщення його на зберігання до будівлі ліцею. Наголосивши на тому, що у квартирі не були виявлені ані золоті ювелірні вироби, ані іноземна валюта, Гусятинський районний відділ міліції дійшов висновку про відсутність ознак злочинів, передбачених статтями 162 (порушення недоторканості житла) та 185 Кримінального кодексу України. Було вказано, що справа стосується цивільно-правових відносин і по суті вона має вирішуватись у порядку цивільного судочинства.
20. 16 червня 2008 року за скаргою чоловіка заявниці прокуратура Гусятинського району скасувала цю постанову та направила справу до відділу міліції для проведення додаткової перевірки. Згідно з твердженнями Уряду І.П. та М.Я. знов були опитані. Уряд зазначив, що 27 червня 2008 року Гусятинський районний відділ міліції знову відмовив у порушенні кримінальної справи з підстав, аналогічних наведеним раніше. Заявниця стверджує, що її не поінформували про цю постанову.
21. 20 жовтня 2007 року заявниця та її чоловік ініціювали цивільне провадження проти ліцею, І.П. та його дружини з метою повернення свого майна, скасування протоколу № 7, їхнього вселення до першої квартири після виселення І.П. та його сім’ї, а також відшкодування моральної шкоди, якої, на їхню думку, вони зазнали. Зокрема вони посилались на статтю 30 Конституції України. Крім того, вони стверджували, що втрата майна, яке знаходилося у першій квартирі, негативно вплинула на їхні стосунки з родичами та організацію їхнього життя.
1. Рішення Гусятинського районного суду від 21 березня 2008 року
22. 21 березня 2008 року Гусятинський районний суд (далі - суд) відмовив у задоволенні позову заявниці та її чоловіка. Суд визнав, що проникнення до першої квартири мало місце, однак зазначив, що відповідальними були В.Т. та М.Я., які зірвали замок та встановили новий. Суд також встановив, що під час зборів адміністрації ліцею та його профспілкового комітету, а не тільки профспілкового комітету, як зазначено у протоколі № 7, було вирішено надати І.П. право вільного користування квартирою. Суд зазначив, що відповідно до протоколу шляхом голосування було вирішено:
« (…) виділити житлову площу, яка раніше належала [чоловіку заявниці], І.П. без права приватизації і продажу за законом відомчої квартири.
Зробити опис майна, належного [чоловіку заявниці], в присутності членів комісії (…) і все майно перевезти в спеціально відведене приміщення, розташоване в старому корпусі ліцею, опломбувати і віддати під охорону.».
23. Суд також посилався на акт від 22 лютого 2007 року, з якого вбачалося, що у зазначену дату комісія у складі, наведеному у пункті 11, зробила опис відповідного майна та помістила його до старого корпусу ліцею.
24. Розглядаючи питання законності проживання сім’ї заявниці в оскаржуваній квартирі, суд дійшов висновку, що право користування нею було надане заявниці у 1979 році з порушенням положень статей 52 та 58 Житлового кодексу Української РСР. Зокрема, він встановив, що відповідне рішення не було прийняте спільно адміністрацією та профспілковим комітетом, воно також не було затверджене міською радою. Крім того, суд звернув увагу на відсутність документа, яким би підтверджувалась видача ордера на цю квартиру, і встановив, що сім’я Саганів була знята з реєстрації місця проживання з 1992 року, після отримання права на користування другою квартирою. Зрештою суд визнав недійсним свідоцтво про право власності на першу квартиру, зокрема, через незатвердження міською радою.
25. Розглядаючи ситуацію І.П., суд також посилався на надану 22 січня 2008 року Хоростківською міською радою інформацію, з якої вбачалося, що рішення про надання квартири І.П. міською радою затверджене не було, і таким чином виявив таку саму неврегульованість і щодо рішення 1979 року, яке стосувалося сім’ї Саганів. Однак це не мало наслідків.
26. Зрештою, нагадавши, що Гусятинський районний відділ міліції відмовив у порушенні кримінальної справи щодо проникнення у відповідну квартиру, суд дійшов висновку про відсутність порушення цивільних прав заявниці та її чоловіка і відмовив у задоволенні позову у повному обсязі.
2. Ухвала Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року
27. Заявниця та її чоловік подали апеляційну скаргу. Зокрема, вони оскаржували законність протоколу № 7 та стверджували, що навіть якщо припустити, що перша квартира була надана їм незаконно, їхнє виселення з неї мало здійснюватись у законному порядку, і, зокрема, з дотриманням статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Вони також оскаржували твердження суду, що М.Я. та В.Т. проникли до квартири без їхнього дозволу та що у судовому засіданні не були допитані В.Т. і свідки, які могли підтвердити інформацію щодо зірвання замка та знищення їхнього майна. Крім того, вони посилалися на статтю 30 Конституції України та стверджували про незаконність проникнення у першу квартиру 22 лютого 2007 року.
28. З їхньої касаційної скарги (див. пункт 30) вбачалося, що під час розгляду справи апеляційним судом заявниця та її чоловік відмовились від позовних вимог в частині щодо їхнього виселення з першої квартири.
29. 03 червня 2008 року Апеляційний суд Тернопільської області залишив без змін рішення суду першої інстанції. Зокрема, суд встановив, що заявниця та її чоловік з 2000 року проживали та працювали за кордоном, «майно Саганів», яке знаходилося у спірній квартирі, було малоцінним, а отримавши у 1992 році ордер на іншу квартиру, вони втратили право користування раніше займаною квартирою. Суд не розглядав питання законності проникнення до першої квартири 22 лютого 2007 року, зокрема, у світлі статті 30 Конституції України.
3. Відмова у задоволенні касаційної скарги
30. Заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу. Зокрема, вони скаржилися на порушення положень статті 30 Конституції України, частини третьої статті 9 і статті 109 Житлового кодексу Української РСР, а також на те, що суди не розглянули питання законності відкриття першої квартири, проникнення до неї, їхнього виселення та зникнення їхнього майна.
31. 10 жовтня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою на рішення судів нижчих інстанцій, оскільки не виявив жодних ознак неправильного застосування національного законодавства.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
32. Стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканість його житла. Зокрема, вона уточнює, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Вона також додає, що у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок.
B. Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 року (зі змінами)
33. Стаття 4 Житлового кодексу Української РСР (зі змінами) передбачає, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі, утворюють житловий фонд держави.
34. Згідно зі статтею 18 Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.
35. Стаття 52 регулює порядок надання жилих приміщень у будинках відомчого житлового фонду. Зокрема, вона уточнює, що жилі приміщення надаються за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим або відповідною Радою, або у деяких випадках лише з повідомленням відповідної Ради. На підставі цього рішення виконавчий комітет міської Ради видає відповідній особі ордер, який є єдиною правовою підставою для вселення в надане жиле приміщення (стаття 58 Кодексу).
36. Згідно з частиною першою статті 109 виселення із житла може здійснюватись лише на підставі судового рішення, за винятком добровільного виселення.
C. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 року (зі змінами)
37. Стаття 162 Кримінального кодексу України (зі змінами) передбачає відповідальність за порушення недоторканості житла. Відповідно до пункту 1 зазначеної статті цим поняттям охоплюється будь-яке незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканість житла. Пунктом 2 зазначеної статті передбачена відповідальність за порушення недоторканості житла службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування.
38. Статтею 185 передбачена кримінальна відповідальність за вчинення крадіжки.
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИСЕЛЕННЯМ СІМ’Ї ЗАЯВНИЦІ З ПЕРШОЇ КВАРТИРИ ТА ПРОНИКНЕННЯМ ДО НЕЇ 22 ЛЮТОГО 2007 РОКУ
39. Заявниця скаржиться на виселення її сім’ї з першої квартири, а також незаконне, на її думку, проникнення до неї 22 лютого 2007 року. Вважаючи, що вона зазнала непропорційного втручання у своє право на повагу до приватного і сімейного життя та до свого житла, вона посилається на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
40. Уряд закликає Суд визнати скаргу в частині щодо виселення з першої квартири явно необґрунтованою. У зв’язку з цим Уряд зазначає, що заявниці та її сім’ї була надана інша квартира, яка належала ліцею, і що у будь-якому разі стаття 8 Конвенції не передбачає, як таке, право на забезпечення житлом. Крім того, Уряд вважає, що не було вичерпано національні засоби юридичного захисту, оскільки при розгляді справи Апеляційним судом Тернопільської області заявниця та її чоловік відмовилися від позову в частині щодо їхнього виселення.
41. Щодо скарги на проникнення 30 січня 2007 року до квартири комісією Уряд зазначає, що заявниця не оскаржила постанову Гусятинського районного відділу від 27 червня 2008 року про відмову у порушенні кримінальної справи. З цього також випливає, що вона не вичерпала національні засоби юридичного захисту.
42. Заявниця стверджує, що її не було поінформовано про постанову Гусятинського районного відділу міліції від 27 червня 2008 року про відмову у порушенні кримінальної справи. Вона додає, що твердження Уряду про невичерпання всіх доступних їй національних засобів юридичного захисту має бути відхилене з огляду на подані нею до міліції скарги, повторювані постанови останньої про відмову у порушенні кримінальної справи та їхні подальші скасування прокуратурою.
43. Суд нагадує, що мета пункту 1 статті 35 Конвенції полягає у наданні Договірним Сторонам можливості попередити або виправити порушення, у зв’язку з яким проти них подано скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Суду. Отже, скарга, яка має розглядатись Судом, спочатку повинна бути подана до відповідних національних судів, принаймні по суті та відповідно до формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством. Проте обов’язок, який випливає зі статті 35 Конвенції, обмежується звичайним використанням засобів юридичного захисту, які є ефективними, достатніми та адекватними (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Сейдовіч проти Італії» [ВП] (Sejdovic c. Italie) [GC], заява № 56581/00, пункти 43-46, ЄСПЛ 2006-II). Для цілей цього положення важливим є те, що при використанні відповідних національних засобів юридичного захисту заявники, в першу чергу, надають національним судам можливість розглянути скарги, з якими вони звертаються до Суду (див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справах «Сімон проти Бельгії» (Simons c. Belgique) (dec.), заява № 71407/10, пункт 23, від 28 серпня 2012 року, та «Хернайз-ван ден Ейнден проти Бельгії» (Hernaiz-van den Eynden c. Belgique) (dec.), заява № 618/08, пункт 19, від 07 травня 2013 року). Крім того, заявнику, який використав вочевидь ефективний та достатній засіб юридичного захисту, не можна дорікати за те, що він не намагався скористатися іншим засобом захисту, який був доступним, але не мав шансів на успіх (див., в якості прикладу, рішення у справі «Акіліна проти Мальти» [ВП] (Aquilina c. Malte) [GC], заява № 25642/94, пункт 39, ЄСПЛ 1999-III).
44. У цій справі заявниця та її чоловік звернулись до суду із цивільним позовом до ліцею, І.П. та його дружини з метою повернення їхнього майна, скасування протоколу № 7, їхнього вселення до першої квартири після виселення І.П. з його дружиною, а також відшкодування моральної шкоди, якої, на їхню думку, вони зазнали. Суд зазначає, що Урядом не оскаржується природа цього провадження, яке було таким, що мало виправити оскаржувану заявницею у цій заяві ситуацію стосовно виселення її сім’ї з першої квартири та проникнення до неї 22 лютого 2007 року. Тому Уряд не може стверджувати, що умова вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагала використання нею іншого засобу юридичного захисту крім кримінального, навіть якщо припустити, що такий засіб захисту міг бути ефективним за обставин справи, та оскарження нею постанови Гусятинського районного відділу міліції від 27 червня 2008 року.
45. Крім того, Суд вважає, що в рамках судового провадження за цивільним позовом заявниця висунула по суті скаргу за статтею 8 Конвенції, з якою вона наразі звертається до Суду. У зв’язку з цим Суд зазначає, зокрема, що у своєму позові вона посилалася на статтю 30 Конституції України, якою кожному гарантується недоторканість житла (див. рішення у справі «Ратушна проти України» (Ratushna c. Ukraine), заява № 17318/06, пункт 53, від 02 грудня 2010 року).
46. Проте Суд зауважує, що під час провадження в Апеляційному суді Тернопільської області заявниця та її чоловік відкликали свою скаргу в частині щодо їхнього виселення з першої квартири (див. пункт 28). Таким чином, вони позбавили національні суди, до яких звернулися, можливості ухвалити рішення щодо цієї частини скарги, з якою наразі заявниця звертається за статтею 8 Конвенції.
47. З цього випливає, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту щодо частини скарги, поданої за статтею 8 Конвенції у зв’язку з виселенням з першої квартири, тому вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
48. Однак умова вичерпання національних засобів юридичного захисту виконана щодо частини скарги стосовно проникнення до першої квартири 22 лютого 2007 року.
2. Застосовність статті 8 Конвенції
49. Суд зазначає, що Уряд не заперечує застосовність статті 8 Конвенції у цій справі. Зокрема, Уряд не стверджує, що на момент оскаржуваного проникнення перша квартира не була «житлом» у розумінні цього положення.
50. Суд бере це до уваги. Однак він вважає, що обставини справи вимагають від нього розгляду конкретних деталей у зв’язку з цим.
51. Суд зазначає, що національні суди встановили, що з 1992 року заявниця та її чоловік незаконно проживали у першій квартирі (див. пункти 24 та 29). Крім того, Суд зазначає, що на момент оскаржуваного проникнення заявниця та її чоловік, які з професійних причин виїхали за кордон, зупинялись у квартирі не більше одного разу на рік, коли поверталися до України на відпочинок. Отже, ця квартира більше не була їхнім основним місцем проживання, але, в якомусь сенсі, була їхнім додатковим місцем проживання.
52. Перш за все слід нагадати, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв’язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції» (Winterstein et autres c. France), заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання). Так, у цій справі встановлено, що заявниця та її чоловік постійно проживали у першій квартирі понад двадцять років і продовжували користуватися нею після свого від’їзду за кордон, що підтверджується тим, що вони зупинялись у квартирі, коли поверталися до України, довірили ключі сусідці, щоб вона доглядала за квартирою під час їхньої відсутності, а також тим, що їхні меблі та інше належне їм майно зберігалось у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв’язок з цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення.
53. Суд також нагадує, він встановив, що повністю мебльоване та обладнане додаткове місце проживання, яке використовується, зокрема, як будинок для відпочинку, може розглядатись як житло у розумінні статті 8 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Фегершельд проти Швеції» (<..є.>) (dec.), заява № 37664/04, від 26 лютого 2008 року, та наведені у ньому посилання). Крім того, за аналогічних обставин Суд визнав, що, незважаючи на те, що зв’язок між особами та квартирою, у якій вони іноді залишались, був меншим, ніж між особами, які постійно проживали у квартирі, відсутність можливості потрапити до неї становила втручання у їхнє право на повагу до «житла» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko et autres c. Ukraine) (dec.), заява № 27427/02, пункти 54 та 55, від 11 лютого 2012 року).
54. Отже, вбачається, що на дату оскаржуваного проникнення перша квартира була «житлом» заявниці у розумінні статті 8 Конвенції.
3. Інші підстави неприйнятності
55. Суд також зазначає, що частина скарги за статтею 8 Конвенції щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з інших підстав. Отже, Суд оголошує її прийнятною.
56. Уряд зазначає, що вжиті державою заходи з метою захисту права заявниці на повагу до її житла, приватного і сімейного життя цілком відповідають обов’язкам за статтею 8 Конвенції, а також її обов’язку реагувати з більшою узгодженістю у ситуації, в якій опинилася заявниця. Уряд наголошує, що проникнення до першої квартири 22 лютого 2007 року було пов’язано з тим, що у попередньому місяці М.Я. та В.Т. увійшли до неї без дозволу та змінили замок, і це мало на меті захист майна, яке там знаходилося. Уряд додає, що правоохоронними органами були взяті до уваги всі скарги заявниці та її чоловіка, були проведені перевірки з метою всебічного з’ясування оскаржуваних фактів, відібрані пояснення осіб, які могли володіти відповідною інформацією, та проведено обстеження житлово-побутових умов спірної квартири. Крім того, Уряд зазначає, що національні суди повністю дослідили та проаналізували результати цих перевірок, а також надані сторонами докази та винесли цілком обґрунтовані рішення.
57. Заявниця оскаржує аргумент Уряду, що проникнення 22 лютого 2007 року до квартири групи осіб, очолюваної директором ліцею, було пов’язане із проникненням до квартири М.Я. та В.П. і заміною ними дверного замка та що воно мало на меті захист їхнього майна, яке там знаходилося. Вона підкреслює, що доручила М.Я. наглядати за квартирою, дозволила їй заходити до неї, а також залишила їй ключі. Згідно з твердженнями заявниці метою проникнення 22 лютого 2007 року було її виселення для вселення туди іншої особи. Вона додає, що директор ліцею завчасно не попередив її про свій намір потрапити до квартири, хоча в нього був її номер телефону, а також не повідомив про це М.Я. Вона також нагадує, що перевіркою, проведеною за її скаргами, було встановлено, що 22 лютого 2007 року дверний замок був зламаний працівниками ліцею, до квартири увійшли різні особи, а майно було вилучене. Крім того, вона скаржиться на те, що Апеляційний суд Тернопільської області не взяв до уваги той факт, що проникнення здійснювалося за відсутності попереднього судового рішення. Вона також скаржиться, що хоча проникнення було визнане незаконним, правоохоронні органи не провели об’єктивного розслідування та відмовляли у порушенні кримінальної справи.
58. Перш за все Суд підкреслює, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири становило «втручання» у право заявниці на повагу до її житла. Цей факт не оскаржувався сторонами.
59. Суд також зазначає, що рішення про таке проникнення було прийняте на зборах адміністрації ліцею та профспілкового комітету ліцею, який є компетентним органом ліцею щодо прийняття рішення про надання належних йому квартир. У зв’язку з цим була створена комісія у складі директора ліцею, дільничого інспектора, депутата та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у квартирі, перевезення його до приміщення ліцею та поміщення під ключ. Проникнення 22 лютого 2007 року було наслідком дій цих осіб, до яких приєдналися заступник директора ліцею та член профспілки працівників ліцею (див. пункти 11 та 22).
60. Тому рішення про вжиття таких дій та їхнє фактичне виконання пов’язані з представниками державних органів, які, таким чином, мали намір втрутитися у виконання їхніх обов’язків.
61. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання є діями «державної влади» у розумінні другого абзацу статті 8 Конвенції. Отже, доцільно розглянути скаргу з огляду на негативні зобов’язання, які це положення надає державам: таке втручання порушує статтю 8 Конвенції, якщо тільки воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує одну або кілька законних цілей відповідно до другого абзацу цього положення і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для її або їхнього досягнення (див., наприклад, рішення у справі «Лібер проти Франції» (Libert c. France), заява № 588/13, пункти 41 та 42, від 22 лютого 2018 року).
62. Суд нагадує, що словосполучення «згідно із законом» вимагає, перш за все, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві (див., наприклад, серед багатьох інших, рішення у справах «Ван Россем проти Бельгії» (Van Rossem c. Belgique), заява № 41872/98, пункт 38, від 09 грудня 2004 року, та «Головань проти України» (Golovan c. Ukraine), заява № 41716/06, пункт 56, від 05 липня 2012 року).
63. У зв’язку з цим Суд зазначає, що стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше як за вмотивованим рішенням суду, додаючи, що у невідкладних випадках або, зокрема, з метою врятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення до житла (див. пункт 32). Проте у цій справі проникнення 22 лютого 2007 року не ґрунтувалося на попередньому судовому рішенні, а Уряд не стверджував про застосування конкретного винятку із законодавства. Крім того, Суд зазначає у зв’язку з цим, що у національних судах заявниця наводила аргумент щодо незаконності проникнення з огляду на статтю 30 Конституції України, однак цей аргумент не був розглянутий. Зокрема, з мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року не вбачається, що він вважав обставини справи такими, що становили передбачений законодавством виняток, який дозволяв діяти без попереднього судового рішення (див. пункт 29). Крім того, посилаючись на статтю 30 Конституції України та оскаржуючи, зокрема, той факт, що суди, які розглядали справу, не розглянули питання законності проникнення 22 лютого 2007 року, заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу, яка, однак, була залишена без задоволення (див. пункти 30 та 31). Отже, вбачається, що національні суди взагалі не розглянули питання законності проникнення.
64. З цього випливає, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не мало правової підстави у національному законодавстві. Отже, воно не здійснювалось «згідно із законом» у розумінні статті 8 Конвенції. Це є достатнім для Суду, щоб дійти висновку про порушення цього положення.
65. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з цим.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
66. Заявниця також скаржиться за статтею 8 Конвенції на спалення її майна, яке знаходилось у першій квартирі. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, вона стверджує про порушення її права на справедливий судовий розгляд в рамках ініційованого цивільного провадження. У зв’язку з цим вона скаржиться, що суди не розглянули питання законності виселення її сім’ї, відкриття першої квартири та проникнення до неї, зникнення та знищення її майна, а також непроведення допиту свідків, чиї показання мали вирішальне значення. Вона також скаржиться на неналежну оцінку ситуації її сім’ї на відміну від ставлення судів до ситуації сім’ї І.П.
67. Проте, з огляду на факти справи, доводи сторін та висновки Суду за статтею 8 Конвенції щодо виселення сім’ї заявниці з першої квартири та проникнення до неї 22 лютого 2007 року, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та необхідності у винесенні окремого рішення щодо інших скарг немає (див., зокрема, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Campeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
69. Заявниця вимагала відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири, перевезення деякого майна, яке там знаходилося, та знищення іншого майна. Однак вона стверджує про неспроможність оцінити вартість своїх втрат. Крім того, вона вимагає 25000 євро в якості компенсації зазнаної нею моральної шкоди.
71. Оскільки заявниця не оцінила розмір матеріальної шкоди, компенсації якої вона вимагала, та не надала матеріалів, які б дозволили її розрахувати, Суд відхиляє цю вимогу. Проте Суд вважає за доцільне присудити заявниці 4500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
72. Заявниця, яка самостійно захищала свої інтереси у Суді, вимагає 570 євро та 9134,76 грн в якості компенсації судових та інших витрат (на момент подання вимоги близько 870 євро). Перша із зазначених сум відповідає вартості автобусного проїзду туди-назад її та її чоловіка у липні 2007 року за напрямком Валенсія - Тернопіль. Друга з цих сум розподіляється таким чином: 29,26 грн - витрати на рекомендований лист, надісланий до Суду 16 березня 2009 року; 55,50 грн - витрати, понесені під час провадження у Верховному Суді України; 9050 грн - гонорар, сплачений адвокату в рамках провадження на національному рівні. Вона надала підтверджуючі документи щодо кожної з цих сум.
74. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі за відсутності пояснення заявниці щодо мети поїздки 19 липня 2007 року немає підстав для врахування її вартості. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за доцільне прийняти решту вимог заявниці. Отже, за цих обставин Суд присуджує їй 870 євро в якості компенсації всіх витрат.
75. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції у частині щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири та неприйнятною у частині щодо виселення заявниці з першої квартири.
2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з проникненням 22 лютого 2007 року до першої квартири.
3. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті скарги за статтею 8 Конвенції щодо спалення майна, яке знаходилося у першій квартирі, та скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
i. 4500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
ii. 870 (вісімсот сімдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено французькою мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
|
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
РІШЕННЯ |
Справа «Саган проти України»
(Заява № 60010/08)
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Саган проти України»
Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Егідіюс Куріс (<…>),
Юлія Антоанелла Моток (<…>),
Карло Ранцоні (<…>),
Жорж Раварані (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1. Справу було розпочато за заявою (№ 60010/18), яку 25 листопада 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Валентина Василівна Саган (далі - заявниця).
2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений п. І. Ліщина, з Міністерства юстиції. Заявниці було надано право представляти свої інтереси у Суді самостійно (пункт 2 правила 36 Регламенту Суду).
3. Заявниця стверджувала, зокрема, що її виселення з квартири, наданої їй та її чоловіку у 1979 році ліцеєм, у якому вони працювали, проникнення в квартиру за її відсутності, а також зникнення та знищення майна, яке там знаходилось, становило порушення статті 8 Конвенції. Вона також стверджувала про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
4. 08 вересня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. Заявниця народилась у 1956 році та проживає у м. Лученте.
A. Події, що передували справі
6. У 1979 році Хоростківським СПТУ № 7 (далі - ліцей), де працювали заявниця та її чоловік, у їхнє розпорядження була надана однокімнатна квартира (далі - перша квартира).
7. У березні 1992 року Хоростківська міська рада видала сім’ї заявниці ордер на іншу трикімнатну квартиру площею 37,26 кв.м, яка знаходилась на балансі ліцею (далі - друга квартира). На той час сім’я складалась із заявниці, її чоловіка та їхніх двох дітей. Через перебої водопостачання у новій квартирі сім’я близько трьох років продовжувала проживати у першій квартирі. Вважаючи другу квартиру надто малою для всієї сім’ї, заявниця та її чоловік вирішили поселити туди двох дітей, а самим залишитись у першій квартирі. Заявниця уточнює, що площа другої квартири не відповідала тій, на яку її сім’я мала право відповідно до застосовних норм.
8. Заявниця та її чоловік звільнилися з ліцею у 2002 та 2005 роках відповідно, але продовжували проживати у першій квартирі.
9. Згодом заявниця зі своїм чоловіком виїхали за кордон з професійних причин. Вони залишили ключі сусідці, М.Я., якій доручили наглядати за першою квартирою під час їхньої відсутності та дозволили входити до неї у будь-який момент. Вони зупинялись у цій квартирі під час перебування в Україні, куди поверталися раз на рік.
10. У серпні 2006 року двоє працівників ліцею, В.Т. та І.П., кожен звернулися до профспілки працівників ліцею з проханням надати їм квартиру у користування. На своєму засіданні 30 січня 2007 року профспілковий комітет задовольнив заяву І.П. Крім того, він вирішив утворити комісію у складі директора ліцею, дільничого інспектора, депутата міської ради та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у першій квартирі, його перевезення до приміщення ліцею та поміщення під ключ. Ці рішення були зафіксовані у протоколі № 7.
B. Проникнення до першої квартири
11. 22 лютого 2007 року за відсутності заявниці та її чоловіка, які знаходилися за кордоном, група, яку очолював директор ліцею Ч. (тим часом СПТУ стало Хоростівським професійним сільськогосподарським ліцеєм), проникла до першої квартири, зірвавши замки. З ухваленого у подальшому цивільному провадженні рішення суду першої інстанції вбачається, що крім Ч. до групи входили дільничий інспектор Н., депутат міської ради К., представник міської ради С., заступник директора ліцею М. та член профспілки працівників ліцею К. Уряд зазначає, що майно, яке знаходилося у квартирі, було перевезене до приміщення ліцею та поміщено під ключ.
12. І.П. та його родина оселились у першій квартирі. Сторони не уточнюють, коли це відбулось.
13. В.Т., якому було відмовлено у користуванні квартирою, та який, як вбачається, у січні 2007 року приходив до цієї квартири у супроводі М.Я., звернувся зі скаргою до прокуратури Гусятинського району. 05 квітня 2007 року прокурор району поінформував його про результати проведеної ним перевірки. Перевірка встановила, що профспілковий комітет не мав права самостійно приймати рішення з цього питання, а протокол № 7 не відповідав вимогам законодавства. Насправді відповідно до статті 52 Житлового кодексу Української РСР жиле приміщення надається за спільним рішенням профспілкового комітету та адміністрації підприємства, установи або організації, яке, крім того, має бути затверджене міською радою. Також згідно з частиною першою статті 109 Житлового кодексу Української РСР виселення з жилого приміщення може здійснюватись лише за судовим рішенням, за винятком випадків добровільного виселення. Прокурор дійшов висновку про незаконність виселення сім’ї заявниці. Крім того, він зазначив, що надання першої квартири у користування іншій особі було юридично неможливим до її звільнення сім’єю заявниці у встановленому порядку, відмітивши у зв’язку з цим, що питання про виселення не було вирішено судом, а сім’ю заявниці не було повідомлено письмово.
14. Заявниця та її чоловік також звернулися із заявою до прокуратури Тернопільської області (13 березня 2007 року), у якій вони скаржилися на своє виселення з першої квартири. Ця скарга була направлена до прокуратури Гусятинського району, яка згідно з твердженнями Уряду здійснила перевірку, зокрема, відібравши пояснення у директора ліцею, голови профспілки працівників ліцею, М.Я., І.П. та В.Т. У травні 2007 року прокуратура звернулася до Гусятинського районного суду із заявою про скасування протоколу № 7 та виселення сім’ї І.П. 08 червня 2007 року суд повернув заяву прокуратурі, дійшовши висновку, що проживання заявниці та її чоловіка за кордоном не є підставою для представництва прокуратурою їхніх інтересів. Прокуратура подала апеляційну скаргу, але згодом відкликала її у зв’язку із поверненням заявниці та її чоловіка до України.
15. Заявниця та її чоловік повернулися до України у липні 2007 року.
16. У вересні 2007 року речі, які залишалися у першій квартирі, були спалені або викинуті новим мешканцем І.П. Заявниця зазначає, що, коли її повідомили М.Я. та сусіди, вона зі своїм чоловіком прибули на місце. Вони сфотографували залишки спалених речей та одразу ж зателефонували до Гусятинського районного відділу міліції.
17. Заявниця уточнює, що до майна, якого вона та її чоловік були позбавлені, входили, зокрема, книги, щоденники та особиста кореспонденція.
18. 11 вересня 2007 року заявниця та її чоловік подали скаргу. Вони стверджували, що І.П. спалив та викинув їхнє майно, яке знаходилося у першій квартирі. Згідно з твердженнями Уряду Гусятинський районний відділ міліції (далі - відділ міліції) здійснив перевірку, зокрема, відібравши пояснення у заявниці, її чоловіка, осіб, які входили до згаданої комісії, І.П., В. П. та М.Я. 13 вересня 2007 року було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутністю ознак злочину, передбаченого статтею 185 Кримінального кодексу України (крадіжка).
19. 07 листопада 2007 року за скаргою чоловіка заявниці прокуратура Гусятинського району скасувала цю постанову та направила справу до відділу міліції для проведення додаткової перевірки. Згідно з твердженнями Уряду відділом міліції було опитано чоловіка заявниці, І.П. та М.Я. 21 листопада 2007 року відділ міліції знов відмовив у порушенні кримінальної справи, встановивши, що перша квартира була надана І.П., а комісія у складі представників ліцею та міської ради, зірвавши замок, увійшла до неї з метою проведення інвентаризації майна, яке там знаходилося, та поміщення його на зберігання до будівлі ліцею. Наголосивши на тому, що у квартирі не були виявлені ані золоті ювелірні вироби, ані іноземна валюта, Гусятинський районний відділ міліції дійшов висновку про відсутність ознак злочинів, передбачених статтями 162 (порушення недоторканості житла) та 185 Кримінального кодексу України. Було вказано, що справа стосується цивільно-правових відносин і по суті вона має вирішуватись у порядку цивільного судочинства.
20. 16 червня 2008 року за скаргою чоловіка заявниці прокуратура Гусятинського району скасувала цю постанову та направила справу до відділу міліції для проведення додаткової перевірки. Згідно з твердженнями Уряду І.П. та М.Я. знов були опитані. Уряд зазначив, що 27 червня 2008 року Гусятинський районний відділ міліції знову відмовив у порушенні кримінальної справи з підстав, аналогічних наведеним раніше. Заявниця стверджує, що її не поінформували про цю постанову.
21. 20 жовтня 2007 року заявниця та її чоловік ініціювали цивільне провадження проти ліцею, І.П. та його дружини з метою повернення свого майна, скасування протоколу № 7, їхнього вселення до першої квартири після виселення І.П. та його сім’ї, а також відшкодування моральної шкоди, якої, на їхню думку, вони зазнали. Зокрема вони посилались на статтю 30 Конституції України. Крім того, вони стверджували, що втрата майна, яке знаходилося у першій квартирі, негативно вплинула на їхні стосунки з родичами та організацію їхнього життя.
1. Рішення Гусятинського районного суду від 21 березня 2008 року
22. 21 березня 2008 року Гусятинський районний суд (далі - суд) відмовив у задоволенні позову заявниці та її чоловіка. Суд визнав, що проникнення до першої квартири мало місце, однак зазначив, що відповідальними були В.Т. та М.Я., які зірвали замок та встановили новий. Суд також встановив, що під час зборів адміністрації ліцею та його профспілкового комітету, а не тільки профспілкового комітету, як зазначено у протоколі № 7, було вирішено надати І.П. право вільного користування квартирою. Суд зазначив, що відповідно до протоколу шляхом голосування було вирішено:
« (…) виділити житлову площу, яка раніше належала [чоловіку заявниці], І.П. без права приватизації і продажу за законом відомчої квартири.
Зробити опис майна, належного [чоловіку заявниці], в присутності членів комісії (…) і все майно перевезти в спеціально відведене приміщення, розташоване в старому корпусі ліцею, опломбувати і віддати під охорону.».
23. Суд також посилався на акт від 22 лютого 2007 року, з якого вбачалося, що у зазначену дату комісія у складі, наведеному у пункті 11, зробила опис відповідного майна та помістила його до старого корпусу ліцею.
24. Розглядаючи питання законності проживання сім’ї заявниці в оскаржуваній квартирі, суд дійшов висновку, що право користування нею було надане заявниці у 1979 році з порушенням положень статей 52 та 58 Житлового кодексу Української РСР. Зокрема, він встановив, що відповідне рішення не було прийняте спільно адміністрацією та профспілковим комітетом, воно також не було затверджене міською радою. Крім того, суд звернув увагу на відсутність документа, яким би підтверджувалась видача ордера на цю квартиру, і встановив, що сім’я Саганів була знята з реєстрації місця проживання з 1992 року, після отримання права на користування другою квартирою. Зрештою суд визнав недійсним свідоцтво про право власності на першу квартиру, зокрема, через незатвердження міською радою.
25. Розглядаючи ситуацію І.П., суд також посилався на надану 22 січня 2008 року Хоростківською міською радою інформацію, з якої вбачалося, що рішення про надання квартири І.П. міською радою затверджене не було, і таким чином виявив таку саму неврегульованість і щодо рішення 1979 року, яке стосувалося сім’ї Саганів. Однак це не мало наслідків.
26. Зрештою, нагадавши, що Гусятинський районний відділ міліції відмовив у порушенні кримінальної справи щодо проникнення у відповідну квартиру, суд дійшов висновку про відсутність порушення цивільних прав заявниці та її чоловіка і відмовив у задоволенні позову у повному обсязі.
2. Ухвала Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року
27. Заявниця та її чоловік подали апеляційну скаргу. Зокрема, вони оскаржували законність протоколу № 7 та стверджували, що навіть якщо припустити, що перша квартира була надана їм незаконно, їхнє виселення з неї мало здійснюватись у законному порядку, і, зокрема, з дотриманням статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Вони також оскаржували твердження суду, що М.Я. та В.Т. проникли до квартири без їхнього дозволу та що у судовому засіданні не були допитані В.Т. і свідки, які могли підтвердити інформацію щодо зірвання замка та знищення їхнього майна. Крім того, вони посилалися на статтю 30 Конституції України та стверджували про незаконність проникнення у першу квартиру 22 лютого 2007 року.
28. З їхньої касаційної скарги (див. пункт 30) вбачалося, що під час розгляду справи апеляційним судом заявниця та її чоловік відмовились від позовних вимог в частині щодо їхнього виселення з першої квартири.
29. 03 червня 2008 року Апеляційний суд Тернопільської області залишив без змін рішення суду першої інстанції. Зокрема, суд встановив, що заявниця та її чоловік з 2000 року проживали та працювали за кордоном, «майно Саганів», яке знаходилося у спірній квартирі, було малоцінним, а отримавши у 1992 році ордер на іншу квартиру, вони втратили право користування раніше займаною квартирою. Суд не розглядав питання законності проникнення до першої квартири 22 лютого 2007 року, зокрема, у світлі статті 30 Конституції України.
3. Відмова у задоволенні касаційної скарги
30. Заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу. Зокрема, вони скаржилися на порушення положень статті 30 Конституції України, частини третьої статті 9 і статті 109 Житлового кодексу Української РСР, а також на те, що суди не розглянули питання законності відкриття першої квартири, проникнення до неї, їхнього виселення та зникнення їхнього майна.
31. 10 жовтня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою на рішення судів нижчих інстанцій, оскільки не виявив жодних ознак неправильного застосування національного законодавства.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
32. Стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканість його житла. Зокрема, вона уточнює, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Вона також додає, що у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок.
B. Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 року (зі змінами)
33. Стаття 4 Житлового кодексу Української РСР (зі змінами) передбачає, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі, утворюють житловий фонд держави.
34. Згідно зі статтею 18 Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.
35. Стаття 52 регулює порядок надання жилих приміщень у будинках відомчого житлового фонду. Зокрема, вона уточнює, що жилі приміщення надаються за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим або відповідною Радою, або у деяких випадках лише з повідомленням відповідної Ради. На підставі цього рішення виконавчий комітет міської Ради видає відповідній особі ордер, який є єдиною правовою підставою для вселення в надане жиле приміщення (стаття 58 Кодексу).
36. Згідно з частиною першою статті 109 виселення із житла може здійснюватись лише на підставі судового рішення, за винятком добровільного виселення.
C. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 року (зі змінами)
37. Стаття 162 Кримінального кодексу України (зі змінами) передбачає відповідальність за порушення недоторканості житла. Відповідно до пункту 1 зазначеної статті цим поняттям охоплюється будь-яке незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканість житла. Пунктом 2 зазначеної статті передбачена відповідальність за порушення недоторканості житла службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування.
38. Статтею 185 передбачена кримінальна відповідальність за вчинення крадіжки.
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИСЕЛЕННЯМ СІМ’Ї ЗАЯВНИЦІ З ПЕРШОЇ КВАРТИРИ ТА ПРОНИКНЕННЯМ ДО НЕЇ 22 ЛЮТОГО 2007 РОКУ
39. Заявниця скаржиться на виселення її сім’ї з першої квартири, а також незаконне, на її думку, проникнення до неї 22 лютого 2007 року. Вважаючи, що вона зазнала непропорційного втручання у своє право на повагу до приватного і сімейного життя та до свого житла, вона посилається на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
40. Уряд закликає Суд визнати скаргу в частині щодо виселення з першої квартири явно необґрунтованою. У зв’язку з цим Уряд зазначає, що заявниці та її сім’ї була надана інша квартира, яка належала ліцею, і що у будь-якому разі стаття 8 Конвенції не передбачає, як таке, право на забезпечення житлом. Крім того, Уряд вважає, що не було вичерпано національні засоби юридичного захисту, оскільки при розгляді справи Апеляційним судом Тернопільської області заявниця та її чоловік відмовилися від позову в частині щодо їхнього виселення.
41. Щодо скарги на проникнення 30 січня 2007 року до квартири комісією Уряд зазначає, що заявниця не оскаржила постанову Гусятинського районного відділу від 27 червня 2008 року про відмову у порушенні кримінальної справи. З цього також випливає, що вона не вичерпала національні засоби юридичного захисту.
42. Заявниця стверджує, що її не було поінформовано про постанову Гусятинського районного відділу міліції від 27 червня 2008 року про відмову у порушенні кримінальної справи. Вона додає, що твердження Уряду про невичерпання всіх доступних їй національних засобів юридичного захисту має бути відхилене з огляду на подані нею до міліції скарги, повторювані постанови останньої про відмову у порушенні кримінальної справи та їхні подальші скасування прокуратурою.
43. Суд нагадує, що мета пункту 1 статті 35 Конвенції полягає у наданні Договірним Сторонам можливості попередити або виправити порушення, у зв’язку з яким проти них подано скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Суду. Отже, скарга, яка має розглядатись Судом, спочатку повинна бути подана до відповідних національних судів, принаймні по суті та відповідно до формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством. Проте обов’язок, який випливає зі статті 35 Конвенції, обмежується звичайним використанням засобів юридичного захисту, які є ефективними, достатніми та адекватними (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Сейдовіч проти Італії» [ВП] (Sejdovic c. Italie) [GC], заява № 56581/00, пункти 43-46, ЄСПЛ 2006-II). Для цілей цього положення важливим є те, що при використанні відповідних національних засобів юридичного захисту заявники, в першу чергу, надають національним судам можливість розглянути скарги, з якими вони звертаються до Суду (див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справах «Сімон проти Бельгії» (Simons c. Belgique) (dec.), заява № 71407/10, пункт 23, від 28 серпня 2012 року, та «Хернайз-ван ден Ейнден проти Бельгії» (Hernaiz-van den Eynden c. Belgique) (dec.), заява № 618/08, пункт 19, від 07 травня 2013 року). Крім того, заявнику, який використав вочевидь ефективний та достатній засіб юридичного захисту, не можна дорікати за те, що він не намагався скористатися іншим засобом захисту, який був доступним, але не мав шансів на успіх (див., в якості прикладу, рішення у справі «Акіліна проти Мальти» [ВП] (Aquilina c. Malte) [GC], заява № 25642/94, пункт 39, ЄСПЛ 1999-III).
44. У цій справі заявниця та її чоловік звернулись до суду із цивільним позовом до ліцею, І.П. та його дружини з метою повернення їхнього майна, скасування протоколу № 7, їхнього вселення до першої квартири після виселення І.П. з його дружиною, а також відшкодування моральної шкоди, якої, на їхню думку, вони зазнали. Суд зазначає, що Урядом не оскаржується природа цього провадження, яке було таким, що мало виправити оскаржувану заявницею у цій заяві ситуацію стосовно виселення її сім’ї з першої квартири та проникнення до неї 22 лютого 2007 року. Тому Уряд не може стверджувати, що умова вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагала використання нею іншого засобу юридичного захисту крім кримінального, навіть якщо припустити, що такий засіб захисту міг бути ефективним за обставин справи, та оскарження нею постанови Гусятинського районного відділу міліції від 27 червня 2008 року.
45. Крім того, Суд вважає, що в рамках судового провадження за цивільним позовом заявниця висунула по суті скаргу за статтею 8 Конвенції, з якою вона наразі звертається до Суду. У зв’язку з цим Суд зазначає, зокрема, що у своєму позові вона посилалася на статтю 30 Конституції України, якою кожному гарантується недоторканість житла (див. рішення у справі «Ратушна проти України» (Ratushna c. Ukraine), заява № 17318/06, пункт 53, від 02 грудня 2010 року).
46. Проте Суд зауважує, що під час провадження в Апеляційному суді Тернопільської області заявниця та її чоловік відкликали свою скаргу в частині щодо їхнього виселення з першої квартири (див. пункт 28). Таким чином, вони позбавили національні суди, до яких звернулися, можливості ухвалити рішення щодо цієї частини скарги, з якою наразі заявниця звертається за статтею 8 Конвенції.
47. З цього випливає, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту щодо частини скарги, поданої за статтею 8 Конвенції у зв’язку з виселенням з першої квартири, тому вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
48. Однак умова вичерпання національних засобів юридичного захисту виконана щодо частини скарги стосовно проникнення до першої квартири 22 лютого 2007 року.
2. Застосовність статті 8 Конвенції
49. Суд зазначає, що Уряд не заперечує застосовність статті 8 Конвенції у цій справі. Зокрема, Уряд не стверджує, що на момент оскаржуваного проникнення перша квартира не була «житлом» у розумінні цього положення.
50. Суд бере це до уваги. Однак він вважає, що обставини справи вимагають від нього розгляду конкретних деталей у зв’язку з цим.
51. Суд зазначає, що національні суди встановили, що з 1992 року заявниця та її чоловік незаконно проживали у першій квартирі (див. пункти 24 та 29). Крім того, Суд зазначає, що на момент оскаржуваного проникнення заявниця та її чоловік, які з професійних причин виїхали за кордон, зупинялись у квартирі не більше одного разу на рік, коли поверталися до України на відпочинок. Отже, ця квартира більше не була їхнім основним місцем проживання, але, в якомусь сенсі, була їхнім додатковим місцем проживання.
52. Перш за все слід нагадати, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв’язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції» (Winterstein et autres c. France), заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання). Так, у цій справі встановлено, що заявниця та її чоловік постійно проживали у першій квартирі понад двадцять років і продовжували користуватися нею після свого від’їзду за кордон, що підтверджується тим, що вони зупинялись у квартирі, коли поверталися до України, довірили ключі сусідці, щоб вона доглядала за квартирою під час їхньої відсутності, а також тим, що їхні меблі та інше належне їм майно зберігалось у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв’язок з цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення.
53. Суд також нагадує, він встановив, що повністю мебльоване та обладнане додаткове місце проживання, яке використовується, зокрема, як будинок для відпочинку, може розглядатись як житло у розумінні статті 8 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Фегершельд проти Швеції» (<..є.>) (dec.), заява № 37664/04, від 26 лютого 2008 року, та наведені у ньому посилання). Крім того, за аналогічних обставин Суд визнав, що, незважаючи на те, що зв’язок між особами та квартирою, у якій вони іноді залишались, був меншим, ніж між особами, які постійно проживали у квартирі, відсутність можливості потрапити до неї становила втручання у їхнє право на повагу до «житла» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko et autres c. Ukraine) (dec.), заява № 27427/02, пункти 54 та 55, від 11 лютого 2012 року).
54. Отже, вбачається, що на дату оскаржуваного проникнення перша квартира була «житлом» заявниці у розумінні статті 8 Конвенції.
3. Інші підстави неприйнятності
55. Суд також зазначає, що частина скарги за статтею 8 Конвенції щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з інших підстав. Отже, Суд оголошує її прийнятною.
56. Уряд зазначає, що вжиті державою заходи з метою захисту права заявниці на повагу до її житла, приватного і сімейного життя цілком відповідають обов’язкам за статтею 8 Конвенції, а також її обов’язку реагувати з більшою узгодженістю у ситуації, в якій опинилася заявниця. Уряд наголошує, що проникнення до першої квартири 22 лютого 2007 року було пов’язано з тим, що у попередньому місяці М.Я. та В.Т. увійшли до неї без дозволу та змінили замок, і це мало на меті захист майна, яке там знаходилося. Уряд додає, що правоохоронними органами були взяті до уваги всі скарги заявниці та її чоловіка, були проведені перевірки з метою всебічного з’ясування оскаржуваних фактів, відібрані пояснення осіб, які могли володіти відповідною інформацією, та проведено обстеження житлово-побутових умов спірної квартири. Крім того, Уряд зазначає, що національні суди повністю дослідили та проаналізували результати цих перевірок, а також надані сторонами докази та винесли цілком обґрунтовані рішення.
57. Заявниця оскаржує аргумент Уряду, що проникнення 22 лютого 2007 року до квартири групи осіб, очолюваної директором ліцею, було пов’язане із проникненням до квартири М.Я. та В.П. і заміною ними дверного замка та що воно мало на меті захист їхнього майна, яке там знаходилося. Вона підкреслює, що доручила М.Я. наглядати за квартирою, дозволила їй заходити до неї, а також залишила їй ключі. Згідно з твердженнями заявниці метою проникнення 22 лютого 2007 року було її виселення для вселення туди іншої особи. Вона додає, що директор ліцею завчасно не попередив її про свій намір потрапити до квартири, хоча в нього був її номер телефону, а також не повідомив про це М.Я. Вона також нагадує, що перевіркою, проведеною за її скаргами, було встановлено, що 22 лютого 2007 року дверний замок був зламаний працівниками ліцею, до квартири увійшли різні особи, а майно було вилучене. Крім того, вона скаржиться на те, що Апеляційний суд Тернопільської області не взяв до уваги той факт, що проникнення здійснювалося за відсутності попереднього судового рішення. Вона також скаржиться, що хоча проникнення було визнане незаконним, правоохоронні органи не провели об’єктивного розслідування та відмовляли у порушенні кримінальної справи.
58. Перш за все Суд підкреслює, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири становило «втручання» у право заявниці на повагу до її житла. Цей факт не оскаржувався сторонами.
59. Суд також зазначає, що рішення про таке проникнення було прийняте на зборах адміністрації ліцею та профспілкового комітету ліцею, який є компетентним органом ліцею щодо прийняття рішення про надання належних йому квартир. У зв’язку з цим була створена комісія у складі директора ліцею, дільничого інспектора, депутата та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у квартирі, перевезення його до приміщення ліцею та поміщення під ключ. Проникнення 22 лютого 2007 року було наслідком дій цих осіб, до яких приєдналися заступник директора ліцею та член профспілки працівників ліцею (див. пункти 11 та 22).
60. Тому рішення про вжиття таких дій та їхнє фактичне виконання пов’язані з представниками державних органів, які, таким чином, мали намір втрутитися у виконання їхніх обов’язків.
61. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання є діями «державної влади» у розумінні другого абзацу статті 8 Конвенції. Отже, доцільно розглянути скаргу з огляду на негативні зобов’язання, які це положення надає державам: таке втручання порушує статтю 8 Конвенції, якщо тільки воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує одну або кілька законних цілей відповідно до другого абзацу цього положення і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для її або їхнього досягнення (див., наприклад, рішення у справі «Лібер проти Франції» (Libert c. France), заява № 588/13, пункти 41 та 42, від 22 лютого 2018 року).
62. Суд нагадує, що словосполучення «згідно із законом» вимагає, перш за все, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві (див., наприклад, серед багатьох інших, рішення у справах «Ван Россем проти Бельгії» (Van Rossem c. Belgique), заява № 41872/98, пункт 38, від 09 грудня 2004 року, та «Головань проти України» (Golovan c. Ukraine), заява № 41716/06, пункт 56, від 05 липня 2012 року).
63. У зв’язку з цим Суд зазначає, що стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше як за вмотивованим рішенням суду, додаючи, що у невідкладних випадках або, зокрема, з метою врятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення до житла (див. пункт 32). Проте у цій справі проникнення 22 лютого 2007 року не ґрунтувалося на попередньому судовому рішенні, а Уряд не стверджував про застосування конкретного винятку із законодавства. Крім того, Суд зазначає у зв’язку з цим, що у національних судах заявниця наводила аргумент щодо незаконності проникнення з огляду на статтю 30 Конституції України, однак цей аргумент не був розглянутий. Зокрема, з мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року не вбачається, що він вважав обставини справи такими, що становили передбачений законодавством виняток, який дозволяв діяти без попереднього судового рішення (див. пункт 29). Крім того, посилаючись на статтю 30 Конституції України та оскаржуючи, зокрема, той факт, що суди, які розглядали справу, не розглянули питання законності проникнення 22 лютого 2007 року, заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу, яка, однак, була залишена без задоволення (див. пункти 30 та 31). Отже, вбачається, що національні суди взагалі не розглянули питання законності проникнення.
64. З цього випливає, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не мало правової підстави у національному законодавстві. Отже, воно не здійснювалось «згідно із законом» у розумінні статті 8 Конвенції. Це є достатнім для Суду, щоб дійти висновку про порушення цього положення.
65. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з цим.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
66. Заявниця також скаржиться за статтею 8 Конвенції на спалення її майна, яке знаходилось у першій квартирі. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, вона стверджує про порушення її права на справедливий судовий розгляд в рамках ініційованого цивільного провадження. У зв’язку з цим вона скаржиться, що суди не розглянули питання законності виселення її сім’ї, відкриття першої квартири та проникнення до неї, зникнення та знищення її майна, а також непроведення допиту свідків, чиї показання мали вирішальне значення. Вона також скаржиться на неналежну оцінку ситуації її сім’ї на відміну від ставлення судів до ситуації сім’ї І.П.
67. Проте, з огляду на факти справи, доводи сторін та висновки Суду за статтею 8 Конвенції щодо виселення сім’ї заявниці з першої квартири та проникнення до неї 22 лютого 2007 року, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та необхідності у винесенні окремого рішення щодо інших скарг немає (див., зокрема, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Campeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
69. Заявниця вимагала відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири, перевезення деякого майна, яке там знаходилося, та знищення іншого майна. Однак вона стверджує про неспроможність оцінити вартість своїх втрат. Крім того, вона вимагає 25000 євро в якості компенсації зазнаної нею моральної шкоди.
71. Оскільки заявниця не оцінила розмір матеріальної шкоди, компенсації якої вона вимагала, та не надала матеріалів, які б дозволили її розрахувати, Суд відхиляє цю вимогу. Проте Суд вважає за доцільне присудити заявниці 4500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
72. Заявниця, яка самостійно захищала свої інтереси у Суді, вимагає 570 євро та 9134,76 грн в якості компенсації судових та інших витрат (на момент подання вимоги близько 870 євро). Перша із зазначених сум відповідає вартості автобусного проїзду туди-назад її та її чоловіка у липні 2007 року за напрямком Валенсія - Тернопіль. Друга з цих сум розподіляється таким чином: 29,26 грн - витрати на рекомендований лист, надісланий до Суду 16 березня 2009 року; 55,50 грн - витрати, понесені під час провадження у Верховному Суді України; 9050 грн - гонорар, сплачений адвокату в рамках провадження на національному рівні. Вона надала підтверджуючі документи щодо кожної з цих сум.
74. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі за відсутності пояснення заявниці щодо мети поїздки 19 липня 2007 року немає підстав для врахування її вартості. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за доцільне прийняти решту вимог заявниці. Отже, за цих обставин Суд присуджує їй 870 євро в якості компенсації всіх витрат.
75. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції у частині щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири та неприйнятною у частині щодо виселення заявниці з першої квартири.
2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з проникненням 22 лютого 2007 року до першої квартири.
3. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті скарги за статтею 8 Конвенції щодо спалення майна, яке знаходилося у першій квартирі, та скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
i. 4500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
ii. 870 (вісімсот сімдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено французькою мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Просмотров
Коментарии
Просмотров
Коментарии
Получите быстрый ответ на юридический вопрос в нашем мессенджере , который поможет Вам сориентироваться в дальнейших действиях
Вы видите своего юриста и консультируетесь с ним через экран, чтобы получить услугу, Вам не нужно идти к юристу в офис
На выполнение юридической услуги и получите самое выгодное предложение
Поиск исполнителя для решения Вашей проблемы по фильтрам, показателям и рейтингу
Просмотров:
8290
Коментарии:
1
Просмотров:
4042
Коментарии:
0
Просмотров:
13815
Коментарии:
1
Просмотров:
7298
Коментарии:
1
Просмотров:
1285
Коментарии:
0
Просмотров:
1209
Коментарии:
0
Protocol.ua обладает авторскими правами на информацию, размещенную на веб - страницах данного ресурса, если не указано иное. Под информацией понимаются тексты, комментарии, статьи, фотоизображения, рисунки, ящик-шота, сканы, видео, аудио, другие материалы. При использовании материалов, размещенных на веб - страницах «Протокол» наличие гиперссылки открытого для индексации поисковыми системами на protocol.ua обязательна. Под использованием понимается копирования, адаптация, рерайтинг, модификация и тому подобное.
Полный текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Все права защищены.
page
youtube